Оліверъ Твістъ/39
| ◀ Глава трицять осьма | Оліверъ Твістъ Глава трицять девята |
Глава сорокова ▶ |
|
Положенье Рожи було справдѣ тяжке, бо она дуже бажала о̂дкрыти тайну житя Олівера, а не могла надужити довѣря, въ якимъ нещасна о̂днеслась до неи, якъ до молодои, невиннои дѣвчины. Слова єи и цѣлый выглядъ дуже зворушили Рожу и теперь по-при прихильности до свого малого выхованця повстало въ нѣй горяче бажанье, спасти нещасну дѣвчину зъ погибели.
Панѣ Мелі постановила собѣ ще лише три днѣ побути въ Лондонѣ, а пото̂мъ на ко̂лька тыжднѣвъ выѣхати на далеке побереже морске. Була по̂вно̂чь межи першимъ а другимъ днемъ. На якій спосо̂бъ могла Рожа рѣшитись за сорокъ во̂сѣмь годинъ? и якъ могла она о̂дложити подорожь на по̂знѣйше и не збудити по̂дозрѣня, що щось незвичайне склалось?
Панъ Льосбернъ бувъ дома и мавъ замѣръ зо̂стати ще й черезъ слѣдуючи̂ два днѣ; однакожь Рожа знала горячу вдачу доктора надто добре и вже напередъ зображала собѣ єго гнѣвъ, єго обуренье, коли почує, якъ въ-друге хотять увести Олівера; тому лякалась повѣрити єму тайну, поки не була певна, що хтось попре єи справу и въ користь Нансі. То була причина, для котрои Рожа рѣшилась, повѣдомити тѣтку о цѣло̂й справѣ, але дуже осторожно, бо сподѣвалась, що она певно порадить ся доктора, що робити. Зъ тои самои причины не можна було й думати о то̂мъ, щобы удати ся до якого правника, хочь бы сама й знала, якъ має при то̂мъ заховуватись. Разъ прийшло ѣй на думку, просити Гаррі о раду и помо̂чь; але о̂нъ будивъ въ нѣй згадку о послѣдно̂мъ прощаню и черезъ те здавалось ѣй него̂днымъ, притягати єго зновъ до себе, бо може теперь єму удалось вже єи забути и о̂нъ вже щасливый… При то̂й думцѣ выступили ѣй слези на очи.
Думка за думкою у неи змѣнялась и она рѣшалась то на оденъ спосо̂бъ, то на другій, то зновъ всѣ способы о̂дкидала. Черезъ те зворушена не спала она цѣлу но̂чь, а коли на другій день справу ще разъ добре розважила, рѣшилась она мимо обавы порадитись Гаррі Мелі.
Хочь се може буде мукою и для него, назадъ тутъ вертати, але яка мука буде то для мене! — думала она. — А може о̂нъ и не приѣде; може напише письмо, а може й приѣде та буде мене оминати — якъ тогды, коли о̂дъѣзджавъ. Я того не сподѣвалась; але се для насъ обоихъ було лѣпше — богато лѣпше… Рожа поклала перо и о̂двернула ся такъ, якъ бы не бажала собѣ, щобы и папѣръ, на котро̂мъ писала, бувъ свѣдкомъ єи слѣзъ.
Зъ двацять разо̂въ вже брала за перо и о̂дкладала єго, та роздумувала, якъ зачати першу стрѣчку. Але й буквы ще не написала, коли Оліверъ, котрый зъ Джайльсомъ вернувъ зъ проходу по мѣстѣ, во̂йшовъ до комнаты дуже задыханый и не споко̂йный такъ, якъ бы єму нещастье лучилось.
— Оліверъ, чого ты такій наляканый? — спытала Рожа, выйшовши супротивъ него. — Скажи моя дитинко.
— Не можу; я ледви дышу, — о̂дповѣвъ хлопець. — Ахъ! и я єго ще разъ побачивъ и можу васъ переконати, що я правду оповѣдавъ.
— Я нѣколи й не сумнѣвалась мо̂й любый, що ты правду кажешь, — о̂дповѣла Рожа лаго̂дно. — Але о ко̂мъ ты говоришь?— Я видѣвъ того пана, — о̂дповѣвъ хлопець — що для мене бувъ такій добрый, — пана Бравнльова, о котро̂мъ мы такъ часто говорили.
— Де? — спытала Рожа.
— О̂нъ злѣзъ зъ воза и по̂шовъ до одного дому, — о̂дповѣвъ Оліверъ, а слезы радости полились єму зъ очей. — Я не говоривъ зъ нимъ, — не мо̂гъ, бо о̂нъ мене не видѣвъ, а я дрожавъ такъ, що кроку ступити не мо̂гъ. Але Джайльсъ вывѣдавъ ся, що о̂нъ въ то̂мъ домѣ мешкає. Дивѣть ся, — говоривъ о̂нъ, показуючи кусень паперу, — ту написано, де о̂нъ мешкає. По̂йду до него заразъ. Боже! Я не буду мо̂гъ прийти до себе, коли єго побачу и почую зновъ єго голосъ.
Рожа Мелі середъ тыхъ и подо̂бныхъ оклико̂въ радости хлопця ледви о̂дчитала адресъ пана Бравнльова: „Улиця Кревенъ на березѣ“, а по хвили рѣшилась, скористати безъ проволоки зъ о̂дкрытя Олівера.
— Скоро! — сказала она. — Кажи спровадити ту во̂зъ и будь готовъ, ѣхати зо̂ мною. Заразъ обоє поѣдемо, лише впередъ тѣтцѣ скажу, що на годину выѣдемо; я заразъ буду готова такъ, якъ ты.
Оліверови не треба було й казати, щобы спѣшивъ ся — и за нецѣлыхъ пять хвиль ѣхали вже обоє на означене мѣсце. Коли тамъ приѣхали, казала Рожа Оліверови зо̂стати въ возѣ, щобы впередъ приготовити старого пана на єго появу, сама злѣзла зъ воза и передала слугою картку до пана Бравнльова зъ просьбою, що хоче зъ нимъ говорити въ одно̂й дуже пильно̂й справѣ. Слуга вернувъ небавомъ и просивъ єи ити на гору. Она во̂йшла за нимъ до комнаты на поверсѣ и застала тамъ пристаркуватого пана въ яснозелено̂мъ сурдутѣ. Зъ лиця єго такъ и пробивалась добродушно̂сть. Коло него побачила другого старого пана въ нанкіновыхъ штанахъ и камашахъ; той выглядавъ не дуже приязно, а сидѣвъ, поклавши руки на головку тяжкои палички и опершись по̂дбородкомъ на ню.
— А! — сказавъ панъ въ яснозелено̂мъ сурдутѣ, зо̂рвавшись скоро зъ мѣсця и выйшовши насупротивъ Рожѣ, — а, простѣть, моя молода панѣ, я думавъ, що се яка влѣзлива особа, що — простѣть менѣ, будьте ласкави̂. Прошу сѣдати.
— Вы, — панъ Бравнльовъ, єсли не милю ся? — спытала Рожа, кинувши на другого пана окомъ.
— Такъ я зву ся, — о̂дповѣвъ старый панъ. — А се мо̂й приятель, панъ Ґрімвіґъ. Ґрімвіґъ, будьте ласкави̂, выйдѣть зво̂дси на ко̂лька хвиль.
— Менѣ здаєсь, що непотрѣбно трудити пана, — замѣтила Рожа. — Єсли не милю ся, то єму не чужа ся справа, въ яко̂й я прийшла.
Бравнльовъ приставъ на се и на згоду кивнувъ легенько головою, а Ґрімвіґъ, що дуже вымушено вклонивъ ся и станувъ, теперь знову такъ само вклонивъ ся и сѣвъ.
— Се, що я вамъ маю сказати, буде певно для васъ несподѣванкою, — зачала Рожа помалу и розважно. — Въ сво̂й часъ були вы для одного мого приятеля молодого дуже ласкави̂ и добри̂ и я переконана, що вамъ мило буде зновъ почути про нього.
— Для молодого приятеля! — сказавъ панъ Бравнльовъ. — Якъ зве ся?
— Оліверъ Твістъ, — о̂дповѣла Рожа.
Ледви вымовила ти̂ слова, коли Ґрімвіґъ, котрый нѣбы то дуже пильно читавъ книжку, лежачу на столѣ, замкнувъ єи голосно, оперъ ся о поруче крѣсла, а на лица єго малювавъ ся незмѣрный задивъ. Великими очима вдививъ ся о̂нъ въ Рожу; пото̂мъ якъ бы засоромивъ ся, що показавъ ся такъ зворушенымъ и сѣвъ собѣ зновъ такъ, якъ перше, выдививъ ся впередъ себе, а довгій свистъ роздавъ ся зъ єго устъ и затихъ не въ воздусѣ, але десь въ само̂мъ нутрѣ єго жолудка.
Панъ Бравнльовъ бувъ такъ само здивованый, хочь задиву свого не выявивъ въ такій дивный спосо̂бъ. О̂нъ присунувъ своє крѣсло близше до Рожѣ и сказавъ: — Будьте ласкави̂, моя мила молода панѣ, не говорѣть про мою доброту и зичливо̂сть, о чо̂мъ нѣхто не знає, хиба вы; а єсли маєте яки̂ доказы, що змѣнили-бъ моє лихе переконанье, до якого спонукала мене ся нещасна дитина, то скажѣть менѣ — прошу васъ дуже.
— То злый хлопчиско, голову свою зъѣмь, що злый, — заворкотѣвъ Ґрімвіґъ, неначе говоривъ животомъ, бо лице єго анѣ не рушилось.
— Хлопець зъ него розумний и щирый, — сказала Рожа, почервонѣвши о̂дъ такои єго замѣтки, — а провидѣнье, котрому подобалось, наслати на єго молоду голову ро̂зни̂ нещастя, дало єму за те то̂лько чутя и розуму, що се принесло бы честь неодному, и шѣсть разо̂въ старшому о̂дъ него.
— Я що йно шѣстьдесять одинъ лѣтъ маю, — замѣтивъ Ґрімвіґь такъ само неподвижно — а що се була бы несамовита справа, єсли бы той Оліверъ не мавъ що найменше дванацять лѣтъ, то бачу, що ся замѣтка не до мене о̂дносить ся.
— Не зважайте, панѣ Мелі, на мого приятеля; — сказавъ Бравнльовъ — о̂нъ думає инакше.
— А якъ не думає инакше? — о̂дгризавъ ся Ґрімвіґъ.
— Нѣ, о̂нъ думає инакше, — повторивъ Бравнльовъ, що очевидно що-разъ бо̂льше гнѣвавъ ся.— О̂нъ свою голову зъѣсть, єсли думає инакше, — перечивъ ся Ґрімвіґъ.
— О̂нъ варта свою голову втратити, єсли бы не думавъ инакше, якъ говоривъ, — о̂дповѣвъ Бравнльовъ.
— А о̂нъ бы радъ того бачити, що наваживъ бы ся взяти єму голову, — сказавъ Ґрімвіґь, сильно пукнувши паличкою о по̂длогу.
Такъ посперечавшись, зажили оба табаки и подали собѣ руки, якъ звычайно.
— Отже, панѣ Мелі, — зачавъ Бравнльовъ, звертаючись до Рожѣ, — вернѣмъ до справы, въ котро̂й вы показали сто̂лько любви ближнього. Чи можу спытати, що знаєте о бѣдно̂мъ хлопци? Позвольте лише менѣ впередъ сказати, що я, абы єго найти, уживъ всѣхъ можливыхъ менѣ средствъ, а моя перша думка по выѣздѣ за границю, що о̂нъ мене обманивъ и бувъ въ змовѣ зъ давными своими товаришами та хотѣвъ мене обрабувати, вже значно захитана.
Рожа, котра за той часъ могла зо̂брати свои думки, оповѣла Бравнльовови все, що склалось зъ Оліверомъ, о̂дъ коли о̂нъ опустивъ єго до̂мъ, а замовчала лише про Нансі, бо про ню хотѣла зъ нимъ поговорити лише въ чотири очи. Своє оповѣданье зако̂нчила тымъ, що хлопець о̂дъ ко̂лькохъ мѣсяцѣвъ то̂льки й журбы мавъ, що не мо̂гъ свого давного добродѣя и приятеля о̂днайти.
— Слава Богу! — сказавъ старый панъ. — Ся звѣстка робить мене щасливымъ, дуже щасливымъ. Але вы, панѣ Мелі, не сказали менѣ, де о̂нъ теперь. Простѣть менѣ, — але чому не взяли вы єго зъ собою?
— О̂нъ жде на долѣ въ возѣ передъ брамою, — о̂дповѣла Рожа.
— Передъ моєю брамою? — скрикнувъ старый панъ радо̂стно и слова бо̂льше не сказавши выбѣгъ за дверѣ, збѣгъ по сходахъ на долъ и прискочивъ до воза.
Коли о̂нъ о̂до̂йшовъ, по̂днѣсъ Ґрімвіґъ голову въ гору, зачавъ хитатись на своѣмъ крѣслѣ и не встаючи зъ него, при помочи своєи палички и стола, обкрутивъ ся три разы довкола себе. Коли єму си̂ еволюціи щасливо вдались, по̂дскочивъ въ гору, перештильгукавъ зъ дванацять разо̂въ геть и назадъ по комнатѣ, наразъ станувъ передъ Рожею и безъ довгихъ заходо̂въ поцѣлувавъ єи.
— Пстъ! — сказавъ о̂нъ, коли Рожа встала, налякана трохи симъ незвычайнымъ поступкомъ. — Не бо̂йтесь, я бы мо̂гъ бути вашимь дѣдомъ. Вы моторна и дуже добра дѣвчина — я васъ люблю. Ось идуть вже.
При тыхъ словахъ усѣвъ о̂нъ дуже складно на своє давне мѣсце, а въ то̂й хвили во̂йшовъ Бравнльовъ зъ Оліверомъ, и єго Ґрімвіґь повитавъ дуже ласкаво. Ахъ, єсли бы ся одна радо̂стна хвиля мала бути для Рожи нагородою за всю єи журбу и обаву про Олівера, то она чула бы ся достаточно нагородженою.
— Але мы ще про когось забули, — сказавъ Бравнльовъ и потягнувъ за шнуръ о̂дъ дзво̂нка.
— Скажи пани Бедвінъ, щобы прийшла на гору, — розказавъ Бравнльовъ слузѣ, що вступивъ въ дверѣ.
Старенька господиня явилась сейчасъ, вклонилась и коло дверей ждала на приказъ пана.
— Мо̂й Боже, та-жь вы щодня бо̂льше не видите, — сказавъ Бравнльовъ, троха маркотный.
— Може бути, пане, — о̂дповѣла добра старушка. — Въ моѣмъ вѣку очи не поправляють ся.
— Се и я бы мо̂гъ вамъ сказати, — о̂дповѣвъ Бравнльовъ. — Але насадѣть окуляры и подивѣть ся добре, чи не побачите сами̂, чого я васъ прикликавъ.Старушка почала сейчасъ шукати по своихъ кишеняхъ; але Оліверови вже не стало терпеливости и въ поривѣ чутя кинувъ ся ѣй въ рамена.
— Боже милосердный! — то мо̂й невинный хлопець! — скрикнула она и обняла єго нѣжно.
— Моя дорога, старенька нянька! — крикнувъ Оліверъ.
— Боже, я була певна, що о̂нъ верне! Якій здоровый, румяный, а убраный, якъ шляхоцкій сынъ! Де ты пробувавъ такъ довго, такъ довго? Ахъ! се-жь те саме любе личко, лишь не таке блѣде; те саме нѣжне око, лишь не таке сумне. Тямлю я ихъ дуже добре — и єго тихій усмѣхъ такожь; я єго день въ день видѣла по-при тыхъ своихъ любыхъ дѣтяхъ, що померли ще, якъ я була молодою, веселою жѣнкою.
Въ своѣй щирости то о̂дступала она о̂дъ Олівера, щобы єму лѣпше приглянути ся, то зновъ нѣжно притискала єго до грудей, о̂дгортала єму кучерѣ зъ надъ очей, плакала и смѣяла ся въ одно̂й и то̂й само̂й хвили.
Бравнльовъ лишивъ ихъ обоє, щобы натѣшились собою, и запровадивъ Рожу до иншои комнаты. Тамъ она докладно розповѣла єму розмову зъ Нансі, о̂дъ чого о̂нъ немало налякавъ ся, замѣшавъ ся и занепокоивъ ся. Рожа розказала єму такожь причину, чому не хотѣла зъ тымъ звѣритись приятелеви Льосбернови. Старый панъ признавъ ѣй, що дуже мудро вчинила и сказавъ, що готовъ самъ нарадитись зъ поважанымъ докторомъ. А щобы єму до того дати якъ найскорше нагоду, то умовили ся такъ, що Бравнльовъ ще того самого вечера має поговорити зъ докторомъ въ готели, а пото̂мъ осторожно повѣдомить ся о всѣмъ паню Мелі. По тыхъ тымчасовыхъ постановахъ вернули Рожа и Оліверъ домо̂въ.
Рожа зовсѣмъ добре вгадувала, якъ знаменитый докторъ розгнѣває ся, почувши оповѣданье Нансі; бо ледви єму се розказали, о̂нъ зачавъ клясти и грозити, казавъ, що Нансі якъ першу жертву о̂ддасть въ руки быстроумному Блєзерсови и Дифови, и вже наложивъ капелюхъ, щобы по̂йти закликати тыхъ благородныхъ людей до помочи. И о̂нъ певно бувъ бы такъ зробивъ, зовсѣмъ не думаючи, яки̂ бы зъ того були наслѣдки, але єго задержавъ въ части такій самый гнѣвъ Бравнльова, котрый такожь мавъ скору вдачу, а въ части мотивы и поясненя, котрыми Бравнльовъ думавъ якъ найлекше о̂двести єго о̂дъ нерозважного замѣру.
— Але що жь до лиха робити? — спытавъ горячій докторъ, коли во̂йшли до комнаты, де сидѣли обѣ дамы. — Чи зъ ласки нашои має жити безпечно всяка мужеска и женьска зволочь? Чи мы ще маємо ихъ просити, щобы приняли сто або ко̂лькасотъ фунто̂въ, якъ малу ознаку нашого поважаня и малый доказъ нашого признаня за ихъ доброту для Олівера?
— То нѣ, — о̂дповѣвъ Бравнльовъ зо̂ смѣхомъ, — але мы мусимо робити дуже розважно и осторожно.
— Розважно и осторожно! — скрикнувъ докторъ. — Та я бы всѣхъ тыхъ розбишакъ що до ноги…
— Все одно, щобы вы зъ ними зробили, — перервавъ єго Бравнльовъ, — але спытайте сами̂ себе, чи мы осягнули бы свою цѣль, хочь бы зробили зъ ними, що хотѣли?
— Яку цѣль? — спытавъ докторъ.
— Таку цѣль, що хочемо вывѣдатись, хто були родичѣ Олівера и постаратись о зворотъ єго спадщины, котру єму — якъ зъ всѣхъ даныхъ видко — безлично и по̂дступно о̂добрали.
— А! — сказавъ Льосбернъ, охолоджуючись хустиною — я мало що не забувъ о то̂мъ.
— Отже видите, — сказавъ Бравнльовъ. — Що бы мы зыскали, якъ бы на пр. удалось намъ о̂ддати въ руки справедливости всѣхъ го̂льтаѣвъ, не наразивши бѣднои дѣвчины на небезпечно̂сть?
— Се бы зыскали, що декотри̂ зъ нихъ повисли бы, а прочихъ бы вышупасовали, — о̂дповѣвъ докторъ.
— Дуже добре, — сказавъ Бравнльовъ смѣючись,— але зъ ними те станесь певно и безъ насъ, а якъ мы въ те вдамось, то мабуть зъ того готова выйти велика Донъ-Кіхотерія, а для насъ чи радше для Олівера — все одно — выйшла бы шкода.
— Якимъ способомъ? — спытавъ докторъ.
— Чи-жь се не ясне, — о̂дповѣвъ Бравнльовъ — що намъ буде дуже тяжко о̂дкрыти тайну, єсли не зможемо спонукати Монка до розкаяня? Але се можна осягнути лише по̂дступомъ и тымъ, що опамятаємо єго, єсли ще до теперь яки̂ го̂льтаѣ не взяли єго въ свои руки. Бо хочь бы єго и зловили, то мы доказо̂въ противъ него не маємо. О̂нъ — о ско̂лько мы знаємо, а радше, якъ видко зо̂ знаныхъ намъ обставинъ, — не бравъ участи въ жадно̂й крадежи або розбою шайки злодѣѣвъ. Хочь бы єго и не уво̂льнили, то се дуже неимовѣрне, щобы єго засудили на яку иншу кару, хиба що замкнуть єго якъ волоцюгу. А тогды уста єго були-бъ разъ на все замкнени̂ и мы бы не осягнули своєи цѣли такъ само, якъ бы о̂нъ бувъ глухимъ, нѣмымъ, слѣпымъ и божево̂льнымъ.
— Я васъ ще разъ пытаю, — сказавъ докторъ живо — чи треба додержати обѣцянку, дану дѣвчинѣ, бо хочь она дана въ найлѣпшо̂мъ и найщиршо̂мъ замѣрѣ, то все-таки…
— Прошу васъ, поважана молода панѣ, не говорѣть о то̂мъ, — сказавъ Бравнльовъ, выпередивши Рожу, — обѣцянку треба додержати. Я думаю, що намъ се въ нашо̂мъ поступованю зовсѣмъ не пошкодить. Але закимъ мы рѣшимось на остаточну постанову, що робити, мусимо впередъ конче дѣвчину видѣти и чути о̂дъ неи, чи она намъ сякъ або такъ стане до помочи, щобы до̂стати Монка въ свои руки; а єсли не може намъ помогти, то щобъ хочь описала намъ єго особу та сказала, де о̂нъ звычайно крыєсь, або взагалѣ де єго можна найти. Се скорше не станесь, якъ на другій тыждень, а нинѣ що йно второкъ. Тому моя рада така, що мы до того часу заховуймо ся споко̂йно и навѣть передъ Оліверомъ все скрываймо.
Хочь пану Льосбернови така рада, щобы цѣлыхъ пять днѣвъ зовсѣмъ нѣчого не робити, дуже була не до вподобы, то таки мусѣвъ признати, що на теперь иншои рады нема; а що и Рожа и панѣ Мелі станули по сторонѣ Бравнльова, то на раду єго всѣ згодились.
— Я ще возьму до помочи свого приятеля Ґрімвіґа, — сказавъ Бравнльовъ. — Дивакъ зъ него, але дуже быстроумный и може намъ дуже помогти. О̂нъ ученый правникъ по званю, а станъ адвокатскій покинувъ тому лише, що за цѣлыхъ десять лѣтъ повѣрено єму лишь одинъ процесъ. Але вы сами̂ рѣшѣть, чи се о нѣмъ добре свѣдчить, чи зле?
— Я не противлюсь, щобы вы взяли до помочи свого приятеля, але я возьму собѣ свого, — сказавъ Льосбернъ, а коли Бравнльовъ спытавъ, що се за приятель, то о̂нъ додавъ: — То сынъ панѣ Мелі, а Рожѣ — дуже давный приятель.Лице Рожѣ почервонѣло; але она нѣчого не о̂дповѣла на сю замѣтку (може тому, що нѣхто бы бувъ єи не поперъ) и такъ Гаррі Мелі и Ґрімвіґа выбрано членами комітету.
— Розумѣє ся, мы лишимось такъ довго въ мѣстѣ, — сказала панѣ Мелі — поки не побачимо, що зъ нашихъ старань не буде жадного успѣху. Я въ то̂й справѣ, що насъ всѣхъ обходить, не пожалую нѣ труду, нѣ кошто̂въ и радо тутъ зо̂стану, — єсли треба, то й ро̂къ цѣлый, якъ довго лишь буде яка надѣя.
— Добре, — сказавъ Бравнльовъ — але я такъ и читаю на вашихъ лицяхъ, що хочете мене спытати, чому я не старавъ ся розслѣдити оповѣданя Олівера, та выѣхавъ такъ нагло за границю. Такъ позвольте менѣ зажадати о̂дъ васъ: не пытайте мене о се скорше, поки я самъ не узнаю за о̂дповѣдне, розповѣсти вамъ всю исторію. Вѣрте менѣ, моє жаданье не безпо̂дставне. Бо єсли бы я инакше собѣ поступивъ, то може збудивъ бы у васъ надѣѣ, котри̂ бы нѣколи не сповнились и выкликали бы лише ро̂зни̂ клопоты и розчарованя, котрыхъ и такъ вже не мало. — Моє панство, насъ кличуть до вечерѣ, а Оліверови, що сидить въ сусѣдно̂й комнатѣ, буде вко̂нци здаватись, що вже намъ надоѣвъ и що мы вже выдумали якій спосо̂бъ, выпхати зновъ єго въ свѣтъ.
При тыхъ словахъ подавъ старый панъ пани Мелі руку и запровадивъ єи до ѣдальнѣ; Льосбернъ по̂шовъ зъ Рожею и такъ нарада ско̂нчилась.