Опирі/1/III

by Юлїян Опільський

◀ II. Ренкодайні

Опирі Перша частина. В царстві золотої свободи Юлїян Опільський III. Панї Беата і пан Ян

IV. Requies aeterna ▶

Львів: Українська видавнича спілка, 1920

 

III.

 

ПАНЇ БЕАТА і ПАН ЯН.

 

Резиденція єґомостї пана Бялоскурського була збудована з грубих, дубових та модринових брусів і спочивала на високому підмурованю. У сьому підмурованю й під ним містили ся широкі та глибокі пивницї, а сам дім мав іще дві стрихові кімнати з вичілками. В даху, критім грубими дошками, було багато малих вікон із засувами, призначених видко на стрільницї, а при вікнах самого двора були грубі залїзні крати, та міцні, дубові віконницї на залїзних завісах. Двері, обиті залїзною бляхою та великими цвяхами, отвирали ся тілько з трудом, а замикали ся на ключ і на дві засуви, які складали ся з двох грубих, ялових брусів. Словом, дворище могло довший час остояти ся перед усяким нападом, як не бракло води до гашеня пожежі, що могла трапити ся в часї облоги.

Двір стояв на березї потока і від сеї сторони був забезпечений лише високим, дубовим парканом. З трьох інших сторін здіймав ся високий вал із частоколом, за ним глибокий рів, наповнений водою, яку приводжено заставою, мов у млинівцї, а крім сього при брамі і в рогах обістя стояли доволї високі башти з поверхом, стрільницями і ґалєріями, криті дерниною. Сам майдан був невеликий, а при ньому стояло тілько кілька довгих хат, призначених для служби та припасів. Замітне було й се, що господарські будинки стояли поза укріпленєм, на склонї горбків і серед лїса. Видко пан Бялоскурський більше дбав про двір та свою особу, нїж про товар та збіже. До сих господарських будинків вела друга брама, що так само як і головний вїзд мала на ланцюгах зводжений міст.

Коли їздцї вїхали на майдан і позіскакували з коний, видав пан Бялоскурський кілька приказів угорською мовою і в сїй хвилї прибігло кількох гайдуків, які зовсїм були подібні до сих, що товаришили пану Бялоскурському в дорозї. Вони побрали конї, а пан Бялоскурський підняв шапку з голови.

— Слава тобі, „пшенайсьвєнтша матко“, і тобі, святий Рафале, що довели щасливо me incolumem^[1] до моїх мирних „пєлєшів“^[2].

— З перепрошенєм вашої милости! — відізвав ся Юрко. — Ваша милість зволили взяти нас на „ренкодайних“, щоб ми по думцї його чинили його волю і инших до сього „інцитували“.^[3] Та бачу, ми не порозуміємо ся з сею нїмотою.

— Не непокійте ся, вашмость, — усміхнув ся пан Бялоскурський. — Івашко говорить їх мовою, мов оріхи гризе, а багато їх уміє по вашому. При тім ви з сими людьми „підлої кондиції“ юрґельтниками^[4] не багато мати мете роботи. Ваше „officium“^[5] у мене й моєї малжонки, єймость панї Беати, на покоях і між моїми сусїдами та приятелями „ґволї“^[6] репрезентації й вистави.

І пан Бялоскурський подав ся у покої. По східцях вийшли вони на ґанок, критий ґалєрією поверха, а перейшовши крізь двері, опинили ся в сїнях. Сїни займали цїлу ширину будинку, з них можна було дістати ся до всїх инших кімнат двора. По противнім боцї були такі самі двері, як із переду, а по обох боках дверий виднїли чотири вікна. Вікна були розмірно малі, тому тьмаво було в серединї. В кутї стояла велика піч, підлога та стїни вистелені були в части простими коврами та обвішані збруєю.

І так по серединї стїни з права висїв цїлий гусарський ринштунок^[7] із часу, як батько пана Бялоскурського служив у королївській „гусарії“^[8]. Був се повний ринштунок із панцирем, крилами, шоломом, довгим конциром^[9] та довжезним копієм, що висїло на двох кілках, забитих у стїну. Під панцирем висїв „ринґраф“^[10] з іконою Матери Божої, пробитий та загнутий по серединї.

На противній стїнї виднїло багато стрільного оружа, як півгаків, пістолїв, звичайних мушкетів, рушниць західної роботи та турецьких самопалів. Тут були також роги на порох та торби на кулї, звичайні і викладані, своєї та чужої роботи. В долинї лежали на кілках списи, „бардиші“^[11], топорі та старосвітські молоти до розбиваня збруй, чекани^[12] та шаблї ріжної величини та вигляду. І так польські шаблї з хрестиками, дві чи три „гадюки“ з широким, тупим вістрєм, прості, нїмецькі рапіри, гострі на оба боки і француські шпади, гострі лиш на кінци. Було ще й кілька еспанських шпад із великими ґардами^[13], гострих на кінци із одної сторони. Трикутні „мізерікордії“^[14], турецькі „кінджали“ та звичайні ловецькі ножі висїли у ріжних піхвах поруч із гусарською збруєю, двома півпанцирами і кількома шапками, підбитими крицею, т. зв. „місюрками“.

По серединї сїний стояв великий стіл із двома довжезними лавами та великим, обитим „тафтою“^[15] кріслом при однім із вузших кінцїв.

В отсї сїни війшли три мужі і застали тут дві панї. Одна з них була високого росту, з ясним, дещо рудавим відтїнком волося. Могла вона мати трийцять шість до вісїм лїт. Енерґічні, правильні риси лиця поганив дещо іронїчний усміх, який часто появляв ся у неї на устах. Рухи єймостї були скорі й рішучі, пізнати було по них, що се особа привикла до розказуваня.

Друга, молоденька дївчина, подібна до матери, не мала сеї певности себе і пізнати було, що нїколи її й не осягне. Ріжниця лежала головно в сьому, що її очи були голубі, підчас коли у матери горіли вони, наче огонь, і були темної краски. Хто їх порівнав би, сказав би певно: Мати се розцвила рожа з її величею, красою і колючками — дочка, се мягкий платок сеї рожі, тої самої краски, з тим самим запахом та без колючок.

Панї Беата обкинула зором прибулих і зупинила ся на могутнїй постати Івана. Сей почув на собі її зір та не спустив очий. Він бистро дивив ся на паню, покручуючи темного вусика, доки вона не звела очий на пана Бялоскурського.

— Бю чолом вам, наймилїйша і найдостойнїйша моя малжонко! — привитав ся пан Бялоскурський. — Ось позволиш, представлю тобі їхмость панів Угерницького, нашого „бурґрабйого“ та Попеля, мого ренкодайного.

Тут пан Бялоскурський підступив до панї Беати та поцїлував її в руку. Те саме вчинили оба молодцї.

Аґнєшка, взявши ся за ріжки сукнї, поклонила ся з великою „ґрацією“ паленїючи при тім, мов спіла вишня.

— Прошу панів сїдати! — сказав пан Бялоскурський ласкаво. — Не довго буду мати „facultatem адмірувати“^[16] в себе так „зацних“ мужів, тож хотїв би хоч трохи ще нею натїшити ся.

Попель і Угерницький сїли, кладучи капелюхи на стіл. Угерницький по правій сторонї пана Бялоскурського при панї Беатї, Попель по лївій коло панни Аґнєшки. Панї Беата кинула оком у сторону Івана і на її лици появив ся іронїчний усміх. Відтак поправила широкі рукави своєї сукнї і звернула ся до Угерницького.

— То вашмость Угерницький? А з котрих? Чи не з теребовельських?

— Так, чи єймость панї добродїйка знали може нашу родину?

— Так, ми жили свойого часу в Теребовельщинї і… — тут панї Беата зловила оком остерігаючий погляд чоловіка — знали „родзїца“ вашмостї. Се дуже гідний і благородний чоловік.

Остерігаючий погляд пана Бялоскурського замітив і Попель і тому став придивляти ся пильно панї Беатї, яке саме вражінє зробить на неї осторога.

Та добродїйка зрозуміла видко хибно погляд молодця, бо іронїчний усміх знов появив ся на її лици.

— Хитра шельма — подумав Попель і мимоволї присунув ся близше до панни Аґнєшки, що сидїла, зложивши руки на колїна та спустивши очи. Разураз підіймала їх, щоб тілько глянути на Юрка, який сидїв напроти.

— Отже як бачиш, мила малжонко — заговорив пан Бялоскурський — приводжу тобі двох дуже „зацно“ уроджених і гладких кавалєрів, і з ними будеш проживати два місяцї, до мого приїзду.

— Ах! правда! — зацїкавив ся Юрко. — Ваша милість сказали, що якась „necessitas“^[17] покликує його з дому; чи вільно спитати, в які „diciones та regna“?^[18]

— А кудиж би, як не на Угорщину! — відповіла за мужа Беата. — Він завсїди на Угорщинї має орудки; чиж се не гріх? Скажіть, вашмостьове.

— Певно! певно! — поспішив ся сказати Попель. — Хоч би й як „dura“^[19] була ся „necessitas“, мене від так дворних та достойних білоголов^[20] нїякий чортяка не відтягнув би.

— Ха! ха! ха! — сміяв ся пан Бялоскурський. — Видите, єймость, що за полїтичний кавалєр.

— Певно, а при тім і дотепний — відповіла усміхнувши ся Беата. — Але правда! — додала, зриваючись, — вашмостьове мусите бути страшно голодні… а я…

— Голодні, як голодні, але спрагнені. Сонце палить як „ignis infernalis“^[21].

— Вацьпанно Аґнєшко! — приказала Беата, — йди і заряди, що треба!

Дочка встала послушно і вийшла.

— Вибачте, вашмостьове, моїй дочцї, що така несміла та боязлива, молоде, то ще й недосвідне.

— Над міру гладка й мила! — осудив Угерницький.

— Ха! ха! — засміяла ся Беата. — Вже кавалєр углядїв птичку. Уважайте но, вашмость, не баламутьте менї дочки! — І жартом погрозила молодцеви.

— „Засьбим“^[22] смів? — відповів Юрко, удаючи обуренє, — засьбим смів дочку мого „хлєбодавця“ і мого милостивого пана і добродїя баламутити?

Бялоскурський засміяв ся.

— Стілько між нами „диференції“^[23], що кіт наплакав, а й то „uescio“^[24], хто з нас можнїйший, ви чи я. Ви дїдич сїл та фільварків, а я…

— Ви наш пан, — сказав Угерницький, — і ми належного „респекту“ чоловікови гонору нїколи не забудемо. Ми тілько лотрикам вороги і людям, що віддають ся всяким „лятроцінїям“^[25] та „ексцесам“^[26].

— Eheu! не бракне таких у сїй річипосполитій.

— На погибель же їм! — додав Попель, дивлячись на стїну.

— „Pereant et exstirpentur!“^[27] — закінчив урочисто Бялоскурський.

В сїй хвилї появила ся Аґнєшка та слуга з холодним мясивом, хлїбом, горівкою і вином.

Мужі покріпляли ся, пан Бялоскурський разураз припивав то на щастє, то на добру „комітиву“, а панї Беата розпитувала про „колїґації“^[28], а в кінци сказала жартом:

— Вашмость, пане Попель, більше мати мете дїла з господарством, нїж єґомость пан Угерницький, тому будете головно під моєю опікою. Отже пильнуйте ся, бо мій „реґімент“^[29] дуже острий!

— Єймость панї зволять жартувати, — відповів Іван. — Де би у „нєвясти“ і то так повної „вдзєнку“^[30] та полїтики могла взяти ся строгість! А хочби й так, то під так милим „реґіментарем“ певно на „poenam“^[31] не зароблю.

Всї засміяли ся, а Юрко докинув:

— Сеж не білоголовська річ пильнувати робітників та парубків.

— Ха! ха! ха! — засміяв ся пан Бялоскурський, — милите ся, вашмость! Якраз у нас инакше. Моя „res familiaris crescit et floret“^[32] моїми „переґрінаціями“^[33] по чужих краях, а моя мила малжонка сама рядить у Короснї і її саме реґіменту прийдеть ся слухати вашмостям. І не думайте, що для слуг ся „oboedientia“^[34] лекша, нїж як би я приказував.

— І ми не „мішкати мемо“^[35] примінити ся до всїх „прецептів“ єймость панї, — сказав поважно Іван і схилив голову — і прошу показати менї обстанову господарства як найскорше, щоб я міг сповняти своє „officium“ як найсовіснїйше.

— Що так буде, „non dubito“^[36], — заявив пан Бялоскурський, — але ще сьогодня посидимо та побалакаємо.

Іван глянув на Беату і мабуть вичитав щось в її очах, бо відповів у тую мить:

— Нї, ваша милість! Се не мій „процедер“ гайнувати час. Мій родич не богатий „посесіонат“, тож у нас кождий „manus admittebat“^[37] до господарства. Тому „repeto“^[38], прошу мене провести по домі, щоб я міг визнати ся в разї потреби, а за сей час мій товариш послужить своєю особою та дотепом його милости та єймость паннї.

— Справдї, моя дорога, — звернув ся пан Бялоскурський до панї Беати, — більша в сих молодцях „sedulitas“^[39], нїж я сам „калькулював“^[40]. Тому не здержуймо сього благородного „імпульсу“^[41] молодого серця!

Панї Беата встала і вийшла, а за нею Іван, кинувши попередно Юркови значучий погляд. Але сей мовчав, бо завважав рівночасно насмішку, яка малювала ся на лици панї Беати, коли відходила з Іваном.

Як тілько мати вийшла, сперла ся панна Аґнєшка о поруче крісла і заложивши руки на грудях, вихилила ся в зад, щоби вигідно розсїсти ся. Її спущені очи глядїли тепер невпинно на молодця і все те бентежило його.

— Так, так, пане Угерницький! — говорив тимчасом пан Бялоскурський. — Патри єзуїти вчили в конвентї, що „ignavia“^[42] є матїрю всїх проступків та „stupr-ів“^[43]. І неодин, що прогайнував час на піятицї та розпустї, ударить ся колись у груди і скаже: „Peccavi!…“^[44] Та тодї вже може бути за пізно!

— Золоті слова вашої милости. І в церкві красших не почуєш, — відповів Юрко. — Мій „praeceptor“^[45] о. Андрей учив нас так само.

— Видко і наслїдки сеї науки по „цнотах“ вашмостїв, — вмішала ся панна Аґнєшка й усміхнула ся приязно до молодця.

— Га! Подобав ся кавалєр вацьпаннї? „Формозус“^[46], правда? Ну! уважай, вацьпанна, щоб не задивила ся. „Сила“ тодї арґументів треба би було, щоб їй се з голови вибити.

— Або вдоволити! — засміяла ся панна Аґнєшка, яка зовсїм змінила ся, від коли мати покинула кімнату.

Пан Бялоскурський скривив ся.

— Видиш, вацьпан! — сказав — як „mures“^[47] гуляють, коли кота нема! Вже й „асцька“ дістає голос.

Угерницький був тимчасом у дивнім положеню і сам не знав, як саме до нього приспособити ся. Дївчина сама зачіпала його в присутности батька, а сей сміяв ся з сього. В порівнаню до попередного поведеня дївчини були сї слова аж надто смілі, а й погляд Івана давав йому теж багато думати. Саме тому старав ся звести розмову на иншу тему.

— З „пермісією“^[48] вашої милости, хотїв би я спитати, що се саме за ринґраф, що висить на стїнї під збруєю. Видно у хвалебних боях мусїв йому дістати ся сей удар рогатиною^[49] або „штихом“^[50] меча?

— Се ринґраф мого небіщика „родзїца“, а твого дїда, Аґнєшко, — відповів пан Бялоскурський. — Він служив у гусарській хоругві за „круля“ Стефана^[51], коли ще наша „субстанція“ була в Теребовельщинї. Бачите, тодї стала шляхта продавати на ґвалт усю „кресценцію“^[52] до Ґданська і випалювати лїси. Всї заводили чимраз більше робітних днїв та повинностий між хамством, а воно дурне протестувало та „суплїкувало“^[53] до круля. Сам „лацне“^[54], вашмость, вирозумієш, що вже те саме був „crimen“ і вся шляхта почала суплїкантів „екземплярично“^[55] карати. Ось і мій „родзїц“ сїв на коня і з пахолками почав виганяти з маєтности одного завзятого хама, який не хотїв сповняти наложених обовязків.

— А чи сї повинности були „мунїфіковані“^[56] якими листами?

— А вжеж! Мій „родзїц“ казав виписати їх нагаєм на спинї сього хама. Сей збунтував ся, а коли мій батько прийшов, почав йому „встренти чинити“^[57] і з півгаків стріляти. При тім і розбили батькови ринґраф.

— І щож стало ся дальше? — спитав Угерницький, дивуючись бесїдї пана Бялоскурського по тім, шо бачив у селї.

— Потім? Мій „родзїц“ хлопа вбив, жінку вигнав, синів узяв на парубків, дочку на покоївку, а землю собі. Бач, він не вмів господарити на малім, як ось я.

— Чомуж, ваша милість, змінили „modum“^[58] господарованя?

— Чому? Тому, бо не було на чім господарити. Хиба не знаєте шляхотськоїгосподарки? Лїс випалили, вирубали і продали. Землю виссали, продукти продали, а песїй гріш, який дістали за них, пропили та прогайнували на строї та столові срібла. Коли наложили панщину, прокляте хамство збурило ся, якже по війнах стало на Українї плодити ся козацтво, а тут пани відбирали землю, тодї хлопи повтїкали.

— Се дивне! У мого батька фільварки, як муравлища, — відповів Угерницький не без злоби.

— Ба, видко „родзїц“ вашмостї є хлопам „indulgens“^[59] та держить ся старого порядку. У такого маєток росте. Та се лиш між вашою шляхтою таких деколи можна подибати, або між ново „нобілїтованими“^[60] людьми, які не знають польського права посполитого. Хто з нашою шляхтою війде в „комітиву“^[61], робить те саме, що й вона та гноблячи хлопів, і сама свої субстанції „devastat“^[62].

— Правду кажете, ваша милість! — замітив Юрко. — У нас кажуть хлопи: Лихий пан і Татарин, се брати!

— Ха! ха! ха! — зареготав ся пан Бялоскурський. — Пусте пан, хлоп і панщина. Гроші ґрунт! Хто має повний черес та набиту кабзу, той має цїлу річпосполиту. У тім то й цїла „sapientia“^[63] синів коронних, що всї гроші в наших руках.

— А що зробите, коли вас піддані покинуть?

— Підемо за ними, їх край — се наш край, бо чи вони не наш товар? Вони зладять усе на наш приєм, заорють, залежать села, хутори, пасїки, а ми дамо лад, панщину, податки, мита і все буде добре. Лиш одна велика „imprudentia“^[64] в нашої шляхти, то непильнованє козаків. Покозаченого хлопа вже нїякий чорт не вбере знов у шори. Тому я й „vitupero“^[65] наших панів за гнобленє хамства, бо вони роблять се нагально, а то треба робити поволи. За трийцять лїт можна зробити і зі шляхтича хама, але не за трийцять днїв. Так то він збунтуєть ся і лиш „mota nobilitate“^[66] в карбах його удержиш.

— Рація, рація! — відповів Юрко, щоб лишень щось сказати.

— А чи, вашмость, заручений? — спитала з нечевя панна Аґнєшка.

Юрко почервонїв, вирваний нагло зі своїх думок і збентежив ся.

— Неполїтично, асцька, питаєш! — замітив пан Бялоскурський, — але ви, молоді, маєте свою полїтику, тому сповідай ся, вацьпан, перед моєю дочкою. Ха, ха, ха!

В часї сих слів мав Угерницький час прийти до себе й опамятати ся.

— Нї, — відповів жартовливо, — хоч серце моє „desiderat афектів“^[67], нїяка панна не здобула ще його на все житє.

— Якто? Вашмость іще не любив ся? — запитав пан Бялоскурський, бажаючи затерти вражінє „неполїтичного“ питана дочки.

— Нї, але не бачу нїяких „імпедіментів“^[68], задля яких мав би сього виректи ся.

— Певно, певно, „афект“ се прикраса всего житя, се „вдзєнчни квят“ на ниві щоденних „laborum et tristitiae“^[69].

Розмова звернула ся тепер на справи домашні і пан Угерницький дізнав ся про склад усього двора, а заразом замітив дві річи: що панна Аґнєшка незвичайно заняла ся ним, та що зовсїм батька не боїть ся і більше його любить, нїж матїр. Він віднїс також вражінє, немов би відношенє панї Беати до чоловіка було зовсїм байдужне, а за те між нею й дочкою панувала просто ворожнеча. За годину вернула Беата з Іваном і весь день зійшов на розмовах, жартах та господарських плянах. Обом молодцям визначено мешканє на поверсї двора, де були дві кімнатки, получені коритариком. Із нього сходило ся східцями до дверий, які отвирали ся до сїний. Оба молодцї замешкали в кімнатї, зверненій до заду, по сторонї, де стояли господарські будинки. В нїй була тілько велика груба, два дубові ліжка, стіл та дві лави, прикриті вовчими шкірами. В кутї стояла скринка. На нїй лежали вже „тороки“, себ то клунки, а в них підчас „переґрінації“^[70] з паном Жарновським добуте майно. На ліжках лежала одїж шляхоцького крою, призначена для молодцїв, а під столом сїдла та чапраки.

Коли молодцї найшли ся самі, а на коминї загорів ясний огонь зі смільного ріща, сїв Попель на лаву та став нишком про себе сміяти ся. Угерницький ходив видко лютий здовж по кімнатї, побренькуючи великими острогами.

— Чого смієш ся, немов придурковатий? — спитав товариша.

— Якраз із тої самої причини, задля якої ти злостиш ся, — відповів Іван.

— А щоб на них сто сот чортів із пекла, щоб трясця матері їх…

— Тсс! не клени під ніч!

Юрко перехрестив ся.

— Во імя Отця і Сина! Се кодло ще до гріха доведе.

— Слухай, Юрку! Ти зовсїм непотрібно непокоїш ся. Чиж ти надїяв ся чого иншого? Ба, я певний, що ти ще й не порозумів богато дечого з розмови.

— Якто? — спитав Юрко і здержав ся у проходї.

— Ну, коли так, то скажи, що думаєш про Бялоскурського?

Тут Іван знизив голос до ледви чутного шепоту.

— А щож би? — відповів Юрко, так само нишком, — шляхтич, як і инші.

— Ха! ха! ха! — засміяв ся голосно Іван.

— Якого дїдька регочеш ся?

— Бачиш, Юрку, коли я тебе остерігав перед Жарновським, ти казав, що се благородний чоловік, ну і пізнав ти його таки, правда?

— А щоб його!…

— Тссс! Ти глядиш лише перед себе й ідеш пробоєм, як рицарі, про яких розказував отець Андрей. А тут тимчасом теперішнїй світ у річипосполитій не той став. Івашко правду каже, що ся річпосполита се злодїйська яма.

— Дурний ти, Іване, тут також є добрі й лихі люди, як усюди.

— Ба, братчику, коби то! Тут лиш тих трохи православних, що держать ся свого, се тих десятьох праведних, за яких торгував ся Авраам. Як би не се, то огненний дощ спалив би те гнїздо самоволї, кривди, розбою та розпусти. Огоріла би вся земля, мов комин хати, по татарськім набігу. Звірі вили би на згарищах, а по лїсах тинялиб ся люди. Ти сам казав сьогодня рано, що від нашої утечі ще дня не було без якогось прикладу, що в цїлому воєводстві нема й кутика спокійного. А чому? Бо зволоч, злодїї, піяки, розпусники, „костери^[71], вархоли“^[72], лотри „ведуть рей“^[73]. Бідний, православний мужик стогне у кайданах, а руський шляхтич вислугуєть ся королеви, щоби після того копнули його ногою за вислугу, а його майно „iure caduco“^[74] віддали якомусь зжебрачілому католикови. Тому питаю тебе ще раз: Де ті добрі люди?

Юрко мовчав.

— Я тобі скажу де, — продовжав Іван. З його лиця счез усміх, брови стягнули ся грізно, очи блестїли, мов іскри, що снопами вибухали із смільного ріща і счезали в коминї. — Я скажу тобі, де! Вони там на сходї, у татарській пащі, де нема, нї хлопа, нї пана, нї трибуналу. Там „мир хрещений“, спокій і безпека, бо як кажуть козаки, там борють ся всї за одного, один за всїх, проти спільного ворога. А тут? „Bellum omnium contra omnes“^[75] в імя нужденного гроша. Тут „homo homini lupus“^[76], а державний устрій одно велике лайдацтво!

Юрко не перебив нї одним словом.

— Та ти того всього не хочеш бачити. Ти привик, що наші батьки самі радять ся в господарстві з хлопами, балакають із ними, як із людьми, живуть із собою в згодї, до панських „подвоїв“^[77] не пхають ся… і нїчого не знають. І я не знав би сього, якби не мій батько, що багато бачив на свойому віку та завсїди учив мене: Сину, доки ти між нами, знай, що чого не вирвеш вовкови з горла, се пропало; знай, що у річипосполитій крім твоїх найблизших, самі вороги, а крім православних усе злодїї й єретики. Я пускав сї науки мимо ух, бо що менї там!… Але коли почав мандрівку, прийшли менї на гадку сї слова і вони сповняли ся що години…

— Не сказав би я сього! — вмішав ся Юрко нагло, — мусиш признати, що бодай Бялоскурський не такий злодїй, як инші.

— Ет, городиш! Пан Бялоскурський ріжнить ся тим від останньої шляхти, чим ріжнить ся злодїй від розбійника. Більшість польської шляхти знає, що допускаєть ся проступків і живе у гнили, але не соромить ся сього. Пан Бялоскурський за те надає собі вид звичайного „зацного“ чоловіка, що знає світ і людий та сам живе чесно, а тимчасом він допускаєть ся вчинків іще гидкійших, нїж такий Стаднїцький, його сини, або хочби твій Жарновський. А такі люди се не рисї, нї вовки, але гадюки. Що гірше, вовк чи гадє?… Нехай нас Матїнка Божа стереже від його засїдок та нехай простить менї й тобі підступи, яких мусїти мемо уживати у зносинах із ним.

— Не будемо! — заговорив палко Юрко. — Нас нїякий чортяка не держить! Сїли на конї, махнули па чотири вітри і кінець! Я у гнїздї злодїя жити не думаю.

— Крім твого та мого рідного гнїзда не знаємо нїякого иншого, де оставало би все святе святим. А до дому нам вертати годї.

— Правда!… Все таки цїкавий я, що ти саме викалькулював про пана Бялоскурського?

— Три річи: „Primo“^[78], що він аґент Мадярів. „Secundo“^[79], що обдер Жида невинно. „Tertio“^[80], що його жінка… така собі…, а він знає про се.

— Що ти кажеш! Нехай Бог боронить, щоб так було. І я починаю помалу визнавати ся, але щоб аж таке було, не повірю!

— Як хочеш! — відповів Попель, — та я ось присяг, що слїдити му Івашка. Треба би туди вибрати ся й пошукати.

— А пси?

— Псів спускають за обістєм, а ті, що є тут, припнені при входах. Беата пояснила менї се дуже основно.

І Іван став відчіпляти шнур, яким повязані були їх клунки.

— На щож се? спитав Юрко.

— Годїж менї йти пильнувати Івашка та Беати через їх сїни… Ага! Ти добре зробив би, якби пішов під двері до сїний та надслухував. Як тілько хто вийде з хати, ти зараз на гору та обізви ся двічи лиликом.

— Добре! Тепер якраз лилики лїтають.

— А придуши огонь попелом!

Кажучи се, звязував Іван мотузя, що разом із поводами вистарчали, щоб по них спустити ся з вичілка на землю. Вікна двора були заслонені віконницями, то й нїхто не міг замітити Івана, що мов кіт спустив ся у низ. Юрко пильно глядїв, чи хто не надходить, а Іван присїв зразу до землї, а відтак счез у пітьмі. Коли місяць вийшов ізза хмарки, побачив Юрко тїнь, що крала ся хильцем здовж частоколу в сторону будинків, де мешкали гайдуки. Там недалеко задної брами миготїло тьмаве світло у маленькому віконци. Юрко знав, що й на баштах стоять вартові, та вони були по другій сторонї. Їм нїчого було глядїти на обістє, бо рова, валу й частоколів берегла злюча стая величезних собак.

Та ось коли тїнь Івана найшла ся при одній із гарматок, уставлених при отворах частоколу, рипнули якісь немазані двері і побіч маленького світельця блиснуло на хвилю друге, більше. Хтось виходив із хати.

Двічи захохотав лилик — тїнь счезла. Через майдан почала скорим кроком зближати ся до двора висока стать. Нічний вітрець розвівав поли контуша та довгі вильоти. У непевнім світлї показало ся блїде, остре лице пана Бялоскурського. Два роги мягкої шапочки виставали чомусь над головою і Юрко мимохіть подав ся в зад.

— Господи помилуй! — прошептав і перехрестив ся. Відтак кинув на погасаючий огонь кілька пригорщий попелу, зняв чоботи, шаблю й колєт, а сам нишком, надслухуючи, чи хто не йде, отворив двері і вийшов на коритарик. По противній сторонї були двері до другої порожної кімнати, перед якими стояли бочки з водою на випадок пожежі і то так, що годї було дістати ся до дверий.

Видко в кімнатї не було нїкого. Побіч бочок був чотирокутний отвір у підлозї, де починали ся східцї в долину. Юрко викресав огню, щоб на біду не впасти та не скрутити вязів і при слабім сяєві іскор намацяв ногою перший ступінь. Помалу, східець за східцем, сходив у долину, аж опинив ся при дверях, що вели у сїни. В них було кілька отворів до стріляня на ворога, колиб сей вірвав ся в сїни. Крізь сї отвори побачив паню Беату лиш у долїшній одїжи та сорочцї.

Її пишна стать збурила кров у молодця та просто ослїпила його своїм блеском. Вона сидїла на лаві, а обнажені, повні рамена спочивали на столї. Маленькі, але сильні ноги виставали мало не до колїн із під короткої спідницї та були убрані у вишивані східною модою черевички. Незапнята сорочка відкривала круглу, пружисту грудь та рожеву шию і Юрко глядїв хвилю на сю повну, розцвилу красу, як міг лише глядїти двайцятьлїтний хлопець.

— Неможливо, щоб ся краса була сим, чим уважає її Іван, — подумав, і пильно приглядав ся сидячій кралї. Але в сїй хвилї перепинив ся хід його гадок, бо ось почув із надвору кроки мужа і в сїни увійшов Бялоскурський.

Він замкнув важкі двері, засунув двічи, опісля кинув шапку на стіл і поправив пальцем ґніт олїйної лямпи, яка горіла перед Беатою та розсвічувала усю її стать.

— Хе, хе! — засміяв ся. — Не дармо я задля гладкости^[81] єймостї перевертав колись козли^[82].

І рукою погладив паню Беату по шовковій шиї. Панї Беата почервонїла з досади.

— У вашмостї завсїди воробцї в голові!

— Ха, ха! не тілько в голові…

— От верзеш, „муй дроґі“. Кажи красше, що зорудував! Через тих твоїх ренкодайних годї було розумне слово сказати.

— Але за те тепер поговоримо, правда? — засміяв ся пан Бялоскурський і голосно поцїлував паню Беату в шию.

Вона кинула ся, почервонїла ще дужше та вдарила злегка рукою пана Бялоскурського по голові.

— Що тобі, Янє! Упив ся, чи що?

Пан Ян спокійно покручував вуса.

— Нї, єймость. Я на „кобєрцу“^[83] присягав її милувати, ну і так чиню.

— Не потребую афектів єґомостї!

— Ха! ха! ха! Знаю, знаю! І марципани переїдають ся, не то я, але так часом на відміну…

— Не мудрісьте, вацьпан! Кажіть передовсїм, по що ви якраз сих двох привели, можна було взяти яких двох ходачкових і баста.

— Та! та! та! „golota vel odardus“ краде більше, як син посесіоната, а я крадїжи не хочу. Досить Івашко краде. Потім може придати ся колїґація в Теребовельськім. Хто знає, чи я вже в найблизшім роцї не продам субстанції та не поїду на схід. Теребовельська шляхта та її протекція може придати ся. Ануж Цебрівські дізнають ся, що я був товаришем Зґлобіцького…

— Ат! вони знають лише Зґлобіцького і ведуть із ним війну.

Юрко кинув ся всїм тїлом — що за страшні картини станули йому нагло перед очима! — Безголовий труп молодого Цебрівського, крик, протести, трибунали, бійки, пожежа у старого Цебрівського в Кровінцї, його розпука… Все те бачив він іще хлопцем. І ось тут віднайшов він слїд цїлої справи. Бялоскурський спільник Зґлобіцького!…

Нагло стала йому ясна цїла пригода з Жидом і страшна лють огорнула його. Він хотїв отворити двері та розчерепити голову сеї гадюки, що ось і його хотїла ужити на власний пожиток і втягнути може в яке нове злодїйство. Та він нагадав собі слова Івана і „змітиґував ся“.

— Ось який твій процедер і господарство! — подумав. — Ось чому в селї волоське право, а не панщина!

І нагло счезла десь в очах Юрка краса панї Беати, остав ся тілько поганий образ людини, яка потурає тілько найнизшим поривам своєї природи. Отець Андрій нераз остерігав своїх учеників перед принадами світа, кажучи: „Глядиш з переду — краса! Брови як на шнурочку, уста як коралї, зуби як жемчуг, мов шовк волосє, мов самоцвіти очи. Грудь лебедя, бедра, ноги — рай, уся поява — ангел божий! Та ось із заду гнїздо хробів, гадюк, глист, скорпіонів та василисків. Се — світ!“

Лють, яка опанувала була молодця зразу, змінила ся в цїкавість, получену з обридженєм та погордою, а в серци зродила ся постанова зараз завтра покинути двір, не вважаючи на спротив Івана.

Всї ті гадки митом пролїтали крізь голову Юрка, а тимчасом пан Бялоскурський говорив далї:

— Відтак, цна^[84] малжонко, бажав я й тобі зробити приємність. Оба formosi, гладкі й полїтичні кавалєри й можна мати з них потїху і то з обох нараз, бо кождий „alio modo“^[85] може твойому серцю справити „контентацію“^[86].

— Цїкава я, по що се, вацьпан, говориш? Ловив ти мене, ловила й я тебе…

— Індульґенція^[87] людським слабостям се чеснота! А хто від них свобідний? — замітив поважно пан Бялоскурський.

Панї Беата усміхнула ся їдко.

— Дуби смалені плетемо!… Що з Абрамком?

— Зґлобіцький привів його під „Бук“.

Юрко нащурив уха.

— Ну і…

— Я зоперував його з Рамбултом і Залушковським, бо Зґлобіцький бояв ся сих двох молодцїв.

— То повідомленє прийшло в час?

— Так! Ми якраз сидїли у Йоселя в Добромили, коли приїхав пахолок Зґлобіцького з карткою.

— Івашко був зі Зґлобіцьким?

— Так, після заключеного пакту^[88]. Тілько Жид мав чотирох своїх людий і тих треба було вбити. Ми вже їх і „погубили“, а лише Рамбултові пахолки брали удїл у бійцї.

— То добре. Деж гроші?

— Сховані, єймость. Тої самої ночи поїхав Зґлобіцький домів. Він уже не може видержати з Цебрівськими, тому продає все і їде на Мазовше, там його рідня. На відхіднім хотїв би ще зачати якусь там „імпрезу“, але „nescio“, що було би то. Матис і Залушковський „губили“ тїла, а я закопав гроші.

— Де?

— Ха, ха, ха! — засміяв ся Бялоскурський. — Не я се скажу єймостї, бо кожда „mulier insidiosa est et infidelis“^[89]. Тому сховаю сей „секрет“ для себе.

Хвилю глядїли обоє на себе, немов стараючись відгадати взаїмно свої гадки.

— Якто, навіть менї не скажете, єґомость?

— Навіть вам, єймость! Вам, єймость, привіз я двох цуциків до забави, а на ложу смерти скажу вам також, де і гроші, як іще що з них остане!

Беата мовчала, тілько лице її побілїло.

— Не жури ся, єймость! — сміяв ся тимчасом Бялоскурський, — поїдемо на схід, там уживати мемо обоє.

— Ха, ха! Рабинею в гаремі, правда?

Пан Бялоскурський усміхнув ся злісно.

— Як воля єймостї, — заговорив, а солодкий його голос різко звучав серед нічної тишини і хвилями переходив у якийсь прикрий скрегіт. — Тям лише, що ми звязані мов гачок і ключка, а „делятором“ може бути хто небудь. Тому держіть язик за зубами.

— Так, хто небудь! — відповіла таким самим тоном Беата. — Делятора легко найти!

— Ба, коли би се мав бути делятор „ex partibus“^[90] єймостї, „non dubito“, що не один найшов би ся. Та ось, — тут пан Бялоскурський кинув на стіл що йно відвязану карабелю, — в мене є на всякий позов, на інспіратора^[91] та делятора ось яка „реплїка“^[92] і не думай, щоб тобі було легко сховати ся.

Блїде лице панї Беаги зблїдло ще більше, а коли шабля з брязкотом упала на стіл, здрігнула ся Беата всїм тїлом.

— Знаю, — прошептала.

Хвилю мовчали обоє. Юрко непорушно сидїв, причаївши ся за дверми, змінений увесь у слух.

— Чому то, Янє, згадував ти про схід? — спитала по хвили Беатз.

— Бо не поїду на Угорщину.

— Чому?

— Бетлєн не може тепер нїчого вдїяти в Польщи, бож із цїсарем у незгодї. Переказував я йому, що по землю сяніцьку та галицьку тілько руку витягнути, бо наші вояки воюють із дївками й бабами по королївщинах, а з козаками сварка…

— Щож він на се?

— Він рад би та не може.

— Чомуж ти сам не возьмеш ся до сього? Він дав би тобі гроша…

— Що, я?… війну вести?… Одурів? Тілько „demens“^[93] бореть ся отверто! Віл завсїди сильнїйший від „біскупа“^[94], а таки біскуп оре волами, а не віл біскупом і біскуп пє малмазію^[95], а віл жере сїчку… Але правда! Єймость радаб мене позбути ся з хати…

— Нї, „муй дроґі“^[96]. Чи ти є, чи нї, се менї байдуже. Тиж може не любиш…

— Коли бракне „інкавсту“^[97] у єґомостї, виручить подстаросцї^[98], — зареготав ся пан Бялоскурський, — а брати на сентимента^[99], то не єймостї справа!

Беата усміхнула ся по свому.

— По щож нас на схід і куди?

— До Кафи. Є чавш Чікалї баші, Мустафа.

Беата скочила з крісла, а золоте її волосє розсипало ся струєю по шиї.

— Де?

— У Івашка…

В сїй хвилї почув Юрко над собою шорох. Обережно, щоб не зачіпити собою о двері або стїну, обернув ся і нишком ступаючи, прямував у свою кімнату. В голеві ходило немов млинове колесо. Якась лють, а заразом сміх хапали його за серце. Наука отця Андрея, любов до Попелївної, слова Івана та злочини Бялоскурського і Беати змішали ся у якийсь дикий хаос. Іще нїколи не мав він так багато передумувати, як тепер при своїм вступі у властиве житє. Та віра в людий счезла від разу. Так само замовкла грижа совісти ізза непослуху батькови, який бажав, щоб його син шукав жінки і кресцитиви^[100] у польсько-шляхоцьких сусїдів.

Коли війшов у кімнату, застав Івана, як привязував ремінь у друге до сїдла. Не хотїв, бач, щоби хто небудь догадав ся.

— Ну? — спитав коротко.

— Се страшне!… Не хочеть ся вірити, щоби щось таке… Все, що ти казав, се правда до слова. І знаєш, хто помагав Зґлобіцькому при вбитю Гриця Цебрівського? Бялоскурський!

— Сього вже й я догадую ся; я чув, що говорив Івашко з гайдуком Залушковського і якимось Татарином.

Оба молодцї посїдали на одно з ліжок і Юрко став розказувати Іванови зміст підслуханої розмови враз із замітками, які сам при сьому вспів поробити. Коли скінчив, відповів Іван:

— Бачиш, Юрку, воно справдї гріх бути тілько веселою забавкою єймостї, але се пусте. Можемо оперти ся, як чистий Йосиф Пентефрії й кінець! Инша річ убитє Цебрівського. Його сини наші други…

— Остап любить мою сестру Марусю, а й вона рада його бачити, — замітив Юрко. — Я вже й згодив ся і мати, отець Андрей поблагословив, тілько батько чомусь то дуєть ся.

— Жде „колїґації“^[101]! — засміяв ся Іван.

— Так як зі мною!

— Егеж! Бачиш отже, що нам у такому гнїздї пробувати годї. Але годї нам се й отверто сказати. Мусимо заждати на відповідну хвилю, а там і чкурнути!

— Властиво, — не годив ся Юрко, — повинні ми визвати пана Яна на двобій!

— Ха, ха, ха! То ти думаєш, що він стане^[102]? Мало то в нього гайдуків та півгаків?

— Правда!… але не про се ходить!

— Якраз про се, бо з нами вмерла би й божа кара. А кара мусить його постигнути і то з руки Цебрівських, а не з наших.

— Хто його знає, чия рука покарає злочинця? — сказав задумчиво Юрко. — Дивно воно, бач, лучаєть ся у світї; хтоб то подумав, що ми аж тут найдемо загублений слїд… Але кажи, про що дізнав ся ти від Івашка?

— Івашко говорив зі сабатом по мадярськи і я не розумів його. Аж надійшов Татарин і всї три заговорили по нашому, бо Татарин не знав по мадярськи, а сабат по татарськи. З їх бесїди вирозумів я, що сеї ночи вбють пана Залушковського власні гайдуки, бо Івашко виміркував, кілько в нього гроша і де заховано. За се має Івашко дістати половину, а пан Бялоскурський усе, що найдеть ся у дворі.

Юрко почервонїв.

— Господи Боже! — закликав. — Чи бачиш ти усе те? Чи даремно кличе до тебе о месть ся невинно проливана кров?

— Бог усе знає й бачить! — відповів досвіднїйший від товариша Іван, — не нам судити його стежки. Да будеть воля його свята! Ми не в силї перешкодити злочинови, бож він, здаєть ся, вже й довершив ся… Заразом дізнав ся я, що Татари вибирають ся на Поділє та руське воєводство, бо козаки попалили Сінопу.

— Чомуж саме сюди? Миж не козаки!

— Дурний ти, Юрку! Їм на козаків не хочеть ся йти, хиба крадьки. Козаки бють! Се не шляхта, не Ляхи, ось що! Хто бажає бити ся, сей іде на Україну, а хто хоче розбогатїти, найти баранів на заріз та дївок до гаремів, сей іде на Польщу.

— Щож має з сим спільного пан Бялоскурський?

— Він має впливи у кількох мурзів^[103] та у Чікалї баші^[104], бо доносить ордї, де стоїть військо, та де найкрасше можна обловити ся. Паші посилає дївчат, які на його вказівки ловлять Татари. Він також торгує невільниками у Кафі, має зносини з Греками, Латинами^[105] й Турками при стяганю окупів за ріжних бранцїв. У Криму є його слуги й багато приятелїв.

— Що ти верзеш? — питав Юрко, не розуміючи гаразд усього. — Чував я, що таке дїєть ся, але щоби шляхтич! Се неможливе! Се брехня!

— Тссс! побудиш усїх. Не брехня се, не лож, а страшна правда. Адже знаєш, що в татарських і турецьких городах є чимало польських потурнаків, які й помагають Туркам ссати з Річипосполитої кров і гріш.

— Кажи радше — з Руси!

— Так, ми то годуємо сього опиря нашими дїтьми, але польські пани в сьому йому помагають, бо й вони не лїпші. Пан Бялоскурський се один із сих татарських помічників; се, як казав чавш^[106], очи й уха кримського царя.

— Гей! Щоб їх таких синів побила божа рука, одних і других!

— Вірю, що колись і те прийде! А ми покищо не рішаймо нїчого, тілько ходїм спати!

Оба товариші покликали біля ліжок і перед сном молили ся довго…

---

——————

1. мене ненарушеним.
2. хата.
3. заохочувати.
4. наймитами.
5. обовязок.
6. в цїли.
7. повна збруя.
8. тяжка кіннота.
9. довгий меч.
10. нагрудна бляха.
11. топорі на ратищах.
12. топорець до киданя.
13. охорона на руку.
14. довгий, середновічний ніж до добиваня ранених.
15. рід шовку.
16. нагоду подивляти.
17. конечність.
18. краї та держави.
19. тверда.
20. жінок.
21. адський огонь.
22. деж би я.
23. ріжниця.
24. не знаю.
25. лайдацтва.
26. вибрик.
27. нехай пропадуть і згинуть до нащадку.
28. спорідненє.
29. управа.
30. принада.
31. кара.
32. майно росте і процвитає.
33. подорожами.
34. послух.
35. відтягати ся.
36. не сумнїваю ся.
37. прикладати рук.
38. повтаряти.
39. прислужність, пильність.
40. міркувати.
41. порив.
42. лїнь.
43. порок.
44. я согрішив.
45. учитель.
46. гарний.
47. миши.
48. позволенє.
49. короткий спис, сулиця.
50. кінцем.
51. Баторія.
52. збіже на пни.
53. писало прошеня.
54. легко.
55. примірно.
56. потверджені.
57. ставити опір.
58. спосіб.
59. поблажливий, лагідний.
60. надавати шляхоцтво.
61. зносини.
62. винищує.
63. мудрість.
64. нерозум.
65. ганю.
66. скликавши всю шляхту.
67. бажанє любови.
68. перешкод.
69. трудів і смутку.
70. мандрівки.
71. грачі.
72. завалидороги.
73. ведуть перед.
74. наданє королем дібр, які вже мали власника, другому; як що ограблений власник мав більшу силу, то не давав себе вигнати, в противнім разї мусїв уступити з майна.
75. війна усїх проти всїх.
76. чоловік вовком чоловікови (лат. пословиця).
77. воріт.
78. по перше.
79. по друге.
80. по третє.
81. краси.
82. ішов у переверти, тратив голову.
83. коврі.
84. дорога жінко.
85. иншим способом.
86. задоволенє.
87. потуранє.
88. умови.
89. жінка є підступна і невірна.
90. зі сторони.
91. підмовника.
92. відповідь на закиди.
93. божевільний.
94. епископ.
95. малмазійське вино.
96. мій дорогий.
97. чорнило.
98. старопольська пословиця: Gdy niema jegomości, dobry i podstarości.
99. чутє.
100. карієри.
101. спорідненя з яким високим родом.
102. роз. до двобою.
103. татарський князь.
104. турецький ґенерал.
105. Італїйцями.
106. посол.