Опирі/1/IV
| ◀ III. Панї Беата і пан Ян | Опирі Перша частина. В царстві золотої свободи IV. Requies aeterna |
V. Salvus conductus ▶ |
|
— Салям ефенді![2]
— Алєйкум! Що єсть, чого нема?[3]
— Ти знаєш, ефендім![4]
— Приносиш „хабер“[5] кримського царя, якого аби Аллах як найдовше заховав на роскіш вірних!
— Ти сказав, пане!
— Сїдай, Мустафо!
І пан Бялоскурський плеснув у долонї. Війшов покоєвий хлопець.
— Шандор! Принеси каву, тютюн та люльки!
Пан Бялоскурський сидїв на низькім тапчанї, покритім ковром, а перед ним на землї сїв східним обичаєм Турок Мустафа, післанець кримського хана, в перебраню убогого міщанина. Тут положено йому подушку, а поруч малий стільчик. Із поведеня післанця пізнати було, що пан Бялоскурський був „у тїни хана“, тоб-то оставав під опікою хана.
Хлопець унїс на срібнім підносї каву та скриночку з турецьким тютюном. Оба мужі з повагою наложили люльки і окружили ся клубами синявого диму.
— Його величність цар усїх орд, брат зір небесних, батько меча та хоробрости, хоче в сїм роцї прийти у край джаврів[6] та взяти собі належну дань, — говорив пан Бялоскурський, немов се він приносив відомість Мустафі.
— Сен демдінь ефендім, — ти сказав, пане!
— Чи може буде й сам?
— Ти знаєш, пане.[7]
— То вишле велику орду!
— Як кажеш, пане. Сорок тисяч коний піде шляхом через Мультани,[8] просто на Лєхістан.[9]— Вони певно вже в дорозї!
— Ти сказав, пане!
Пан Бялоскурський, як висший достоїнством, знав усе, тому згадував дальше:
— По дорозї бачив ти Зґлобіцького?
— Так, він поїхав домів.
— Передав тобі спис?
— Ось сей!
І татарський післанець добув із за пазухи кусень сильного перґаміну. Був се спис сїл, зладжений Зґлобіцьким, в якім подано всї місцевости, де Татари могли надїяти ся богатої добичі.
Пан Бялоскурський читав півголосом: Єзупіль, пан Кришковський — пять тисяч талярів, дочка — дві тисячі талярів, непригожа. — Викторів, пан Варшицький, тисяча талярів, богаті хлопи, дївчата. — Сернки, пан Война, дочка для гарему Гаран-мурзи. — Іванівка…
Тут усміхнув ся пан Бялоскурський злісно і читав далї вже про себе.
Турок сидїв непорушно і лиш відтак витягнув руку по перґамін.
— Пек еї! Дуже добре, — сказав Бялоскурський і почав розпитувати Мустафу. Сей відповідав спровола, по турецьки, а пан Бялоскурський удавав, немов би не до нього се відносило ся. В кінци спитав лиш, розумієть ся твердженєм.
— Юлай бей здоров!
— Юлай бей у раю!
— Убили козаки?
— Нї! Хан велїв.
— За що?
Турок підняв голову зачудований, неначе би пан Бялоскурський питав, чому саме лїто, а не зима.
— Сен білїр ефендім! Ти знаєш, пане, — сказав у кінци.
— Кісмет![10] — отямив ся Бялоскурський.
— Так було написано! — повторив Турок тоном напімненя. — А чому, про се нам питати „ясак!“[11]
І знов сидїли оба, пили каву та курили люльки.
— Загони підуть кількома шляхами! — сказав по хвилї пан Бялоскурський.
— Як кажеш, ефенді, на Камянець, Галич, Тернопіль, Теребовлю, попри Львів, аж може в сей пашалик.
— Деж віддаш спис?
— Під Хотином, по тім боцї Днїстра.
— Мелен бей буде з вами!
— Ти сказав, пане!— Повезеш йому мій привіт. Я сам зараз покидаю свої улуси[12] і переселюю ся в Кафу.
— Дім твій жде на тебе, ефенді!
— Чікаля баша під Очаковом, чи в Кафі?
— Ти казав під Очаковом, ефенді, але до весни буде ще в Синопі, Стамбулї і Кафі.
Мустафа мовчав. Дальша розмова вела ся уривками і відносила ся до доріг, яких радив ужити пан Бялоскурський, знаючи безоружність і безпомічність Польщі та її крайнє недбальство про східні „креси“.[13]
— Гетьман Жулкевський не має нїякого війська, бо шляхта боїть ся служити проти вас, а з козаками сварка.
— Всї сини Єблїса[14] боять ся лиця падишаха та лиця хана, що горить мов Альдебаран[15] на небі, — відповів Мустафа. — Занеси слова твої до їх ух.
Він устав і вийшов, а пан Бялоскурський лишив ся сам. Мовчки сидїв він на коврі, передумуючи видко, яких йому ужити доріг. Його опікун Бетлєн[16] відвернув свою увагу від річипосполитої, а через се не міг пан Бялоскурський надїяти ся заверухи в сих сторонах. За те міг надїяти ся оружного нападу Пєньонжка, а не думав провадити отвертої боротьби з рівним або й сильнїйшим противником. Се не було в модї, тай грозило небезпекою утрати свободи, майна, або навіть житя. Його власна жінка могла кождої хвилї найти собі любовника, що вбив би його тайком. При тім крутив ся тодї в сяніцькій землї стражник коронний, пан Андрій Зборовський. Він був вправдї свояком Бялоскурського, але його вояки нї, тому не знати, чи вони послухали би його, чи королївського підстарости. Мабуть послухали би останнього, наколи Пєньонжек скаже їм, що в Бялоскурського гарна жінка й дочка, а ще й до того гроші. Із сих „рацій“ витягнув пан Бялоскурський висновок, що треба тїкати. І став далї роздумувати, яким би світом вчинити се як найскорше.
В тім самім часї пішов Іван із панею Беатою на гумно, а Юрко до панського саду, який простягав ся за господарськими будинками над потоком. Будинки, гумно і сад лежали вже далеко за ровом і Юрко надїяв ся, що там передумає у спокою ще раз усе, що стало ся та видумає спосіб відвязати ся від особи пана Бялоскурського та його жінки.
Під кріслатою грушею сїв молодець та любував ся буйною зеленю садку. Ріжні птицї співали над ним у галузках, сонце малювало по левадї всякі узори, кидаючи лиш тут і там крізь галузє жменю промінїв. Узори сї прикрасила природа безлїчю цвітів, наче турецький ковер. Юрко почув ся зовсїм як дома, здавало ся йому, ось-ось вигляне ізза дерева малий, простоволосий хлопчина, син якої небудь служницї, та закличе: Паничу, йди їсти, мама казали!
У ту мить зашелестїло близько галузє і показала ся ярка, червона сукня, над нею чудова ясна головка з нагою шиєю — панна Аґнєшка. Побачивши її, почув Юрко якийсь неспокій. Щось відпихало його мимохіть від сеї краси. Що правда, не вірив він, щоб вона брала участь у злочинах родичів, бо таки зовсїм на се не виглядала. Ясний погляд очий зраджував людину без злоби та лукавства, але з кождого рису її лиця било палке бажанє любови, відданя, роскоші! На злобу, зрадливі та злочинні замисли, не було тут місця.
Душа молодця повна солодких, нїжних споминів про кохану дївчину, відвертала ся від сеї краси, бо бояла ся її. Молодець чув, бач, хоч і несвідомо, що жемчугови його серденька грозить небезпека і тому відвертав ся всїм єством від сеї змислової, грішної принади. Неспокій, який відчував уже попередної днини, збудив ся ось у друге зі здвоєною силою і молодець устав, щоби вернути на гумно, або піти в лїс. Але при відходї зачіпив ручкою шаблї об галузку, що зломила ся, а тріск її спричинив шорох. Аґнєшка повернула голову в сю сторону і вмить засіяло все її лице.
— Ах! Вашмость тут? Як се гарно! Добрийдень вацьпану!
— Стелю себе до стіп ясновельможної єймость панни!
З підскоком прибігла Аґнєшка до Юрка.
— Ог! Оставте, вашмость, титули. Вони для инших ух, нїж наші.
— З пермісією[17] єймость панни, належний респект[18] не позваляє менї інакше обзивати ся до дочки мого „хлєбодавци“ і милостивого пана.
— Ха, ха, ха! Потреба вашмостї сього хлєбодавци, як мамі „малженьства“.[19]
— Єймость панна зволять забувати ся, — замітив різко Юрко, якого немило вразили безсоромні слова дївчини. Вона видко добре знала про поступки своєї матери і не стидала ся їх.
На слова молодця дївчина споважнїла і подаючи руку Угерницькому, сказала сумно:
— Не гнївайте ся, прошу дуже, а ще більше прошу, сїдайте ось тут при менї. У перве стрічаю людину, перед якою можу дещо сказати… Послухайте мене!
У сумовитім виразї її лиця було стілько принади, стілько невинности, що Юрко змяк на хвилю. Послушно повів Аґнєшку до малої камяної лавочки, яка стояла в кутї саду і там посїдали обоє поруч себе. Одначе зараз, коли те лишень стало ся, повернуло почутє відрази зі здвоєною силою тим більше, що дївчина не випустила його руки, а дотик сеї теплої, мягкої рученьки мимоволї проймав молодця дрожею.— Вибачте, панї! — сказав неохітно. — Я бачив учера, як строго ясновельможна панї пильнують кождого кроку вацьпанни. Супоную[20] отже, що вона не дуже була би задоволена з нашої „конфіденції“.[21]
— Так, пане Угерницький, се правда! — сказала Аґнєшка. — Саме тому я й прошу вислухати тут мене. Чи в вас у Теребовельщинї живе рицарство, доступне просьбам угнетеної невинности?
— Не сумнїваю ся про се, вацьпанна! — відповів молодець, зацїкавлений питанєм. — Я перший заступлю ся за неї „гонором“ і шаблею, де се й не булоб!
Румянцї зацвили на личку Аґнєшки. Вона стиснула кріпко руку молодця та присунула ся до нього, кладучи головку на його рамени.
— Коли так, — сказала несподївано, — то заступи ся, вацьпан, за мене! Не покидай, не відпихай угнетеної, що благає, заклинаючи тебе на гонор та сумлїнє, а Матка Боска, королева нашої Корони, нагородить тобі твою великодушність.
Наколиб з ясного неба грім ударив був перед молодцем, не був би він так збентежив ся, як саме тепер. Він сам догадував ся, що дївчина не має щасливих днїв під крилами таких родичів. Не сподївав ся одначе, щоб вона ставляла його таки так зараз, як борця проти них. При тім чув тепло її тїла на лици та правім рамени, а її рука сильно стискала його долоню. Все те бурило його та непокоїло і він не знав просто, що їй відповісти.
— Перед ким же маю боронити невинности вацьпанни? — спитав у кінци. — Хто настає на неї? Скажіть, а я освободжу вас від гнету.
— Ах, пане Угерницький! — зітхнула дївчина та ще близше присунула ся до молодця. — Глядїть! Мати моя й батько змовили ся, що не віддадуть мене заміж, щоби посїсти суми, забезпечені менї небіжкою бабкою. Мати відстрашує всякого, хто бажав би шукати „малжонку“ під їх дахом, я марно лїта трачу, підчас коли мати не задоволяєть ся навіть батьком, а я марнїю сама…
— Юрку, Юрку! — почув ся у віддалї голос Івана. — Ходи сюди!
Молодець бажав за кожду цїну спекати ся дївчини. Ось такий то був гнет? По останнїх словах дївчини перестав Юрко вірити в сей запис бабки та пляни панства Бялоскурських, за те пізнав, що одинокою причиною нахабности Аґнєшки та й цїлої нинїшньої розмови є бажанє вести й собі житє на спосіб матери. З кождого руху можна було відчути се бажанє — ужити роскоші, до кого побуджував її спосіб житя родичів та все окруженє, як і цїлковитий брак якого небудь занятя.
Він усміхнув ся вимушено.— Ще раз упевняю єймость панну, що якби хто утискав її невинність та на неї інзідії[22] чинив, я перший за нею оповім ся та опонувати[23] ся буду. А тепер вибачте, мій друг кличе мене, нас ось найдуть…
Се кажучи, хотїв висвободити ся з рук дївчини, та вона обняла його за шию і кликнула:
— Не кидай мене, мій Єжи![24] Лише тебе одного милую я й милувати-му дозґонно,[25] чомуж кидаєш мене?…
— Юрку! Юрку! — Панє бурґрабя! — чули ся голоси щораз близше. Ось почув ся вже й шелест… В сїй хвилї зачув Юрко пристрасний шепіт:
— Люби мене, як я тебе люблю!
І палкий поцїлуй свіжих, розцвилих губ замкнув йому уста. Якусь хвилю придавлювала дївчина його своєю пружистою, теплою грудю та пристрасно цїлувала.
Відтак відскочила і в млї ока счезла в корчах.
Молодець остав ся змішаний, онїмілий, з вогкими устами, зачервонїлий мов мак.
— Юрку! Куди тебе дїдько носить? — почуло ся за ним.
Угерницький мов зі сну збудив ся.
— Я тут! — гукнув. — Вже йду!
І плюнув із досадою в бік.
— Ти чому не обізвав ся? Аджеж чув?
— Чув, але… ось… стрітив ся… а хороба напала вас із вашою честю та білоголовською цнотою! — вибухнув у кінци.
— Ха! ха! — зареготав ся Іван, — буде що розказувати отцеви Андреєви!
— Що стало ся?
— Залушковського вбили.
— Щож з сього?
— Ану, їдемо ховати і співати „requiem aeternam“.[26]
— Не я, анї ти туди не попхаємо ся, яке нам дїло?
— Як то яке, миж ренкодайні.
— Ну?
— Отже мусимо товаришити панови з усею двірнею. Ходи!
Вийшли з огорода та перейшли на гумно. Тут побачили з двайцять возів, які ладжено в дорогу.
— А се на що? — спитав Юрко.
— Брати спадок по небіщику! — відповів Іван.
— То в пана Залушковського не було ріднї?
— Рідня є, але є і приятелї. Ходи, amice,[27] не допитуй, бо нїчого путнього не допитаєш ся.
Молодцї перейшли через зводжений міст на майдан і тут застали все в повнім розгарі. Трицять гайдуків ладило конї, збрую, бесаги, челядь сипала ще в жолоби останнї мірки вівса. Пан Бялоскурський в сталевім півпанцирі та місюрцї, довгих чоботях, з острогами та парадній делїї,[28] обшитій футром, видавав прикази.
— Чолем вашмостям! — усміхнув ся сумно до Угерницького. — Ось бачите officium triste[29] покликує нас віддати останню прислугу уснувшому в Пану єґомость пану Войцєхови Залушковському, зацнє уродженому та дуже около річипосполитої заслуженому vir-ови.[30]
— Супонував би ти радше, що се воєнна виправа praeparatur,[31] — замітив Угерницький.
— Може й те бути! Безецних чимало по світї тиняєть ся, тому licet[32] удові та сиротї заховати in integritate[33] всю субстанцію та мечем відразити latronem vel incendiarium.[34]
— Як то, то у днї смерти нападено на двір?
— Правдоподібно, не знаю вправдї на певно, що таке є, але не зла річ pro futuro[35] забезпечити ся. А небіщик, якому нехай би lux perpetua[36] світила in saecula saeculorum,[37] у скринях переховував великі deposita antiqua ab avis, attavis et parentibus aggregate.[38] Багато їх і сам добув manu armata,[39] якого то добра нам усїм поберегти лацно може пригодити ся. І не думаєте, вашмостьове, яка то corruptio pessima[40] огортає часами уми нашої брацї!
— Знаємо, знаємо, — відповів Угерницький, — тому то й ми в готовости, коли всї nemine excepto[41] стають у ряди.
І пішов ладити свойого коня.
По дорозї зачув іще з вікна голос панї Беати:
— А не забудь, муй дроґі,[42] сього строю, що Залушковська мала минулої Вєльканоци[43] в костелї в Добромили. Особливо се „ношенє“ з брилянтами дуже менї вдало ся.
— Не бій ся, коханє! — успокоював її пан Бялоскурський, — не забуду й одного ґузика!
Відтак звернув ся до своєї двірнї і грімко закликав:
— В імя боже рушаймо!
Він перехрестив ся, знявши шапку, а гайдуки послїдували за прикладом, посміхуючись та штовхаючись. Тілько Юрко й Іван не хрестили ся, лише з обуренєм глядїли, як опришки вибирали ся „з Богом“ на розбій.
Пан Бялоскурський рушив конем, за ним послїдували ренкодайні й Івашко, далї двацять гайдуків, у кінци каравана возів.— Хлопів скликав? — спитав пан Бялоскурський Івашка.
— Після приказу вашої милости, ось і вони!
По дорозї побачили на кождому обістю оружного хлопа, що сам, або з двома-трьома синами чи наймитами й возом ждав при виїздї на дорогу. Вони долучували ся до каравани, серед якої удержувало лад десять комонників.
Похід порушав ся швидко, пан Бялоскурський видко спішив ся. Від часу до часу оглядав ся тілько, а коли виїхав з села на гостинець, заждав хвилину, доки не зрівнали ся з ним молодцї.
— Всяке дїло чесним пактом constituere licet[44] — начав, усміхаючись, — тому випадає й менї подбати про своїх ренкодайних. Ось пятьсот золотих, прошу, подїлїть ся, та в разї потреби зверніть ся до мене, а я не мішкати-му виплатити дальшого subsidium.[45]
При сих словах витягнув до молодцїв руку зі шкіряним мішочком.
Юрка заскочило се несподївано. Він почервонїв увесь, але Іван замітив його обуренє і витягнув сам руки по гроші.
— Дякую покірно вашій милости, — сказав. — „Яким грошем платиш, такої служби надїй ся“, кажуть люди, тож і ми так само diligenter[46] вашу милість обслужимо.
— Ваша милість! — сказав Юрко. — Менї сї гроші річ немила. Ми не юрґельтники…[47]
— Ха, ха, ха! — засміяв ся пан Бялоскурський. — Жарновський навіть платив вам, а я не мав би? І не наємники ви менї, але приятелї, не мав жеж би я з вами подїлити ся своїм добутком, коли вашмостям усього потреба? Ви втїкли з „хоронґві“ і з хати, у вас крім жовнїрської мізерії нема нїчого, тож постарайте ся про все потрібне!
Пану Бялоскурському й не снила ся властива причина слів Юрка, тому молодець замовк.
— Gratias agimus maximas[48] і за зацний стрій, який ось одержали ми з ласки вашої милости!
— Не в райтарськім колєтї їздити яло ся посесіонатам! — відповів гордо пан Бялоскурський.
І справдї, молодцї виглядали зовсїм інакше у червоних жупанах та темнїйших дещо, богато шитих контушах із вильотами. Шапки з китами та широкі ногавицї доповнювали строю і тілько проста шабля Попеля не дуже йому відповідала.
Пан Бялоскурський поїхав дальше, молодцї за ним. Так їхали дві години, аж знов скрутили в лїво з гостинця, якраз проти горбка, на якому вчера розпрощали ся з паном Залушковським. Тут було більше поля, нїж у Короснї, лїс світив зрубами, широка та розїзджена колесами дорога вказувала, що дїдич вів рільне господарство. Аж око радїло при видї жита, ячменю, вівса, ба навіть пшеницї, що хвилювала у ранньому вітрі. На полї не було нї живого духа, тілько далеко на одному з горбків, там де зачинав ся лїс, видко було людий, що немов ішли та їхали в лїс.
— Утїкають шельми, — закляв пан Бялоскурський. — В конї! Івашку, клич гайдуків, їдемо передом!
Усї пустили конї чвалом.
— Хто тїкає? — спитав Юрко.
— Хлопи з Ванькова! Видко хтось напав на двір небіщика.
Мов вихор гнали їздцї в долину, де розкинуло ся село. Але як ріжним був його вигляд від села пана Бялоскурського! Там знати було на кождому кроцї добробут, свободу — тут за те було щось противне. Стріхи старі, пообдирані, задимлені. Мало яка хата мала хлївець, стоділку, садок або пасїку, а довкола них не було нї плота, нї навіть рова. З кождої стріхи шкірила зуби чорна, страшна нужда! Та молодцїв не зворушував уже сей вид. Таких сїл було дуже багато, мало не кожде! Всюди цвили збіжем панські лани, хлопські нивки лежали відлогом, а хлоп, що не втїк, умирав під канчуком, або з голоду. Для того й росла утїкачами фортуна людяного пана Угерницького.
Ще вчера не розумів Юрко, чому саме пан Бялоскурський полишив давнї повинности[49] у Короснї. Відки така людяність? Тепер знав уже й се, що хлопи є для пана Бялоскурського чимось у родї осїлих сабатів чи гайдуків і за горівку, рабунок та готовий гріш продавали йому свою совість.
Село стояло пусткою, тілько тут і там видко було хлопа або бабу, що вистрашеним зором глядїли зпід кривого одвірка хат за проїзжими. Були се страшні постатї, чорні, брудні, обдерті. Видко не дуже дбав небіщик пан Залушковський про свою робучу худобу на переднівку. У декого виднїли навіть на шиї згоїни, подібні до сих, які повстають, коли протнеш шкіру нагайкою. Усе те бачив Угерницький вже нераз і привик до сього. Тілько тепер огортало його обуренє, коли побіч сих пригнетених людий бачив червоних, ситих та обутих хлопів пана Бялоскурського, які серед реготу їхали дерти з инших шкіру. І се друге більше лютило Юрка, як перше. Хлоп мусїв робити панщину у воєводствах, се було зовсїм природне, але тягати хлопів на розбій та грабіж, се було нечуване.
— Як думаєш, — спитав нагло, присунувшись до Івана, — чи не перемінить ся хлоп у скотипу, коли його розбоєм живить власний дїдич?
Та на Івана більше вражінє робила страшна нужда, в якій стогнав хлоп пана Залушковського.
— Красше нехай хлоп рабує, нїж мають його дерти зі шкіри!— Алеж і він людина! Сеж гріх!
— Се не їх гріх, Юрку. І сяк хлоп стане скотом і так. А чи він ситий, чи нї…
В тій хвилї почуло ся кілька вистрілів.
— Вперед! — крикнув пан Бялоскурський і всї пустили ся через село чвалом. Нї Юрко, нї Іван не оглядали ся на боки, тілько їхали мовчки за паном.
Виїхали вкоротцї із села і на малім горбку побачили шляхетський двір із великим гумном, шопами, стайнями і т. д.
З нього вибігло якраз з двацять уоружених сабатів та молодий ще парубок у шляхоцькому жупанї. Вони відгрожували ся поза себе в сторону брами, а там стояли на сошках два півгаки і видко було двох похилених стрільцїв. Вони якраз вистрілили і з широких дул ішов іще дим. За сими двома видко було кількох инших, на гумнї стояли вози, а коло них крутили ся хлопи й гайдуки. Між ними сидїв грубий шляхтич у блискучому шовковому контуші, з карабелею в руцї.
— Рамбулт! А до чорта! — закляв пан Бялоскурський — Пронюхав собака! Та чекай, лотре! Видите, вашмостьове, — звернув ся до Угерницького, — чи не казав я вам, що тут уже vis armata[50] гуляє, заки ще небіщик замкнув очи.
— Ба, були такі, що замкнули їх йому, — докинув Івашко і засміяв ся.
— Чи прикажете, ваша милість, напад?
— Розумієть ся, тілько бачиш, вашмость, „інеквітація“,[51] се річ сусїдська! Як убєте якого хлопа, то пусте, але бережіть гайдуків, бо се коштує!
Очи Юрка блиснули.
— Не знаю, чи удасть ся менї виповнити всї desiderata humanitatis[52], але імпету[53] менї не бракне.
— О, spero,[54] що нї!
— Вперед, хлопцї! — крикнув Юрко і добувши шаблї, пустив коня в чвал.
— Алла! Алла! — крикнули по звичаю гайдуки, сабати і пахолки пана Бялоскурського.
І юрбою кинули ся до брами двора. Прогнані гайдуки пана Залушковського побачивши се, скликнули ся й собі, а не бачучи возів пана Бялоскурського, які остали ся позаду, думали, що Бялоскурський приходить їм у поміч.
Вони кинули ся й собі за нападаючими.
Сабати й пахолки пана Рамбулта не надїяли ся нападу, бо знали, що пан Бялоскурський був завсїди спільником їх пана при таких нагодах, як рочки, похорони, ярмарки і т. п. Тому не брали ся до оборони, тілько оден крикнув:— А цо за людзє?[55].
— А ось які! підле насїнє, скоти погані! — крикнув Юрко, ударяючи грудю свойого коня о півгак та стрільця, який піддержував рукою сошки. Гайдук накрив ся ногами, а в сїй хвилї шабля молодця впала блискавкою на голову найблизшого пахолка, який підняв був на нього пістоль. Із нелюдським криком упав пахолок на землю, а з ним і другий стрілець, повалений на землю. Юрбою вїхали за ними люди пана Бялоскурського і Залушковського, а думаючи, що ремкодайні бють із приказу пана Бялоскурського, пустили ся й собі „на остро“. Челядь пана Рамбулта розлетїла ся з криком по обістю і тїкала на гумно. Гайдуки пана Бялоскурського гнали за ними, а позаду їхали пан Бялоскурський з Івашком, не беручи участи в бійцї.
— Зле, — замітив пан Бялоскурський, кинувши оком по майданї. — Вже один cadaver,[56] один saucius,[57] а кількох concussi.[58] Гей, панове, заждїть но! Ґас! ґас! будемо пактувати![59]
— Ба, — засміяв ся Івашко, — ваша милість бачать, що сї шляхтичі уважають Рамбулта злодїєм, тож перетріпають його незгірше, а нашим гайдукам усе одно, з ким бють ся. Більший пай їм лишить ся.
Юрко й Іван гнали вперед, аж ось із за паркана, що віддїлював двір від гумна, гукнула сальва з рушниць, півгаків та пістолїв. Два конї зарили носами в землю, один гайдук упав, але молодцї їхали дальше. Через виломану фіртку вірвав ся Юрко до середини та якомусь ренкодайному пана Рамбулта розчерепив голову так, що сей анї не крикнув.
На майданї запанувало страшне замішанє. Хлопи, що ладували збіже, покинули все, поперетинали посторонки при упряжи та стали тїкати з кіньми.
Гайдуки ховали ся за плоти, а люди пана Залушковського гонили завзято за ними, підчас коли Юрко та Іван разом із більшою частиною челяди пана Бялоскурського їхали просто під шпихлїр, де стояв блїдий мов смерть пан Рамбулт. Його кінь наполохав ся і розперши ся, не хотїв рушити з місця. З рук пана Рамбулта упала карабеля, а товсте черево шляхтича трясло ся з переляку.
Обуренє Юрка, якого виховав праведний отець Андрей, на злодїйство та підлоту, вибухло тепер цїлою силою і збудило в ньому боєвий шал. І він певно був би радо та без труду провертїв „півбочку“ пана Рамбулта, якби не Івашко, що з приказу пана Бялоскурського зловив його за рамя.
— Чого, васть, хочеш? — спитав Юрко люто, здержуючи коня.
— Єґомость пан Бялоскурський не хочуть непотрібно проливати християнської крови. Ворог і так прогнаний, побіда наша…— Як то, а сей злодїй?
— Ба, не наша річ переводити екзекуцію без трибуналу. Сеж розбій!
— А як назвати ось се?
Тут указав Юрко на розбиті шпихлїрі та вози, наладованї всяким добром.
— Дай спокій, Юрку! — відізвав ся Іван. — Сеж сусїдська справа! Нам кажуть відступити, то й добре!
Івашко кивнув головою Іванови, усміхаючись хитро.
Юрко крикнув на пахолків, вказуючи на Рамбулта:
— Беріть сього там живим!
І сховав шаблю до піхви.
Пахолки кинули ся сповняти приказ і вкоротцї лежав пан Рамбулт звязаний, розумієть ся без чобіт, жупана, контуша та шапки, тілько в сорочцї та штанах, підраних підчас вязаня та обдираня. Він сопів важко, але не говорив нї слова. В сїй хвилї надїхав пан Бялоскурський і шапкою вклонив ся молодцям.
— Чолем! чолем вашмостям! Я не знав, що такої рицерської фантазії „коммілїтонів“ зсилає менї Бельона.[60] З такими й Москву добув би! Віншую побіди і вам і собі! Тілько здаєть ся менї, що ви з надто великим імпетом поразили hostem[61] та й сього грубаса непотрібно звязали. Він же зовсїм нїчого нїкому вдїяти non potest.[62]
— Fur, latro, incediarius ubique capiatur[63], — сказав Юрко, наводячи одну з засад права посполитого.
— Рація! рація, лише сей „fur“, наш сусїд, а ми його „венерувати“ debemus![64] Розвяжіть його!
Юрко й Іван відсунули ся, а між паном Бялоскурським і Рамбултом начала ся розмова.
— Чолем, мостї пане Рамбулт! — почав насмішливо пан Бялоскурський.
— Слуга вашмостї! — пробурмотїв грубий шляхтич, червонїючи.
— Від коли то, вашмость, татарський управляючи „процедер“,[65] спокійних „cives“[66] інзультувати[67] починаєш?
— Ха, ха, ха! Вашмостї протестувати хочеть ся? А від коли-то „коммілїтони“ clam et secreto ґвалтують alienas aedes,[68] заїзджаючи туди, мов розбишаки?
— Я приїхав за „спадком“ по нашім спільнім приятелю! — заявив Рамбулт.
— Тож то й я розумів, що менї субстанція вдови і сиріт custodienda est,[69] а побачивши людий вашмостї, розумів я, що лотрикове якісь praedonum modo[70] гуляють.
— Бачиш, вашмость, що се був з його сторони страшливий error,[71] за який кілька моїх людий заплатило житєм і здоровлєм. Тому spero,[72] що нам усїм заподїяний „деспект“,[73] винагородиш, а за „capita“[74] упавших справедливу заплатиш poenam.[75]
Забавно було бачити грубого пана Рамбулта у подертій сорочцї та штанах, із ковтуном на голові і підбитим оком, як „пактував“ із паном Бялоскурським, що одївшись богато, таки мав панський та воєвничий вигляд. Насмішка не счезала з його лиця, а права рука грала ся дротяною нагайкою.
— З вашмостї, пане Рамбулт, просто дитина. Не вжеж ви, „супонуєте“, з моєї сторони похибку?
Всї присутні зареготали ся. Рамбулт упав у злість.
— В такім разї, — крикнув, вимахуючи руками, — сподївай ся, вашмость, „рицерської одповєдзї“,[76] процесу, скрутінїй і, нехай не доступлю „вічного збавєня“,[77] як пущу сей деспект плазом!
Залунав іще сильнїйший регіт, а пан Бялоскурський свиснув нагайкою у воздусї. Рамбулт утих в одній хвилї.
— Видиш, вашмость! — усміхнув ся Бялоскурський. — Мене учили посполитого права учені мужі і сила різок мусїв я зїсти, заки на стілько навчив ся latinitatis,[78] щоби зрозуміти нашої річипосполитої leges.[79] Тому знаю, що саме вашмость можеш зробити, як вийдеш без шванку[80] з нинїшньої „імпрези“.[81] Отже repeto,[82] що як будеш жити, то зможеш стягнути на мене кілька кондемнаток, інфамій та банїцій. Але так само знаю, чого ти не зможеш менї учинити. Отже знаєш чого? Нїчого!… Твої декрети сплїснїють в актах, я за три тисячі золотих куплю собі сублєвацію,[83] а виданий на се гріш злуплю з твоєї „маєнтносцї“, як optimo iure[84] шляхтич. Ти на ґвалт, анї на зраду не нарікай, бо кажу ще пристрілити вашмостї, а чейже знаєш, що се потрафлю.
— О, яко живо! — кликнув Рамбулт і зблїд, мов полотно. — Бялоскурський усміхав ся.
— Возьміть-но се стерво, — звернув ся до пахолків — і заведїть до двора! Я там зараз буду!
І пан Бялоскурський пішов на гумно, куди тимчасом серед галасу, крику та сміху заїздила каравана короснянських возів.Між пахолками панї Залушковської счинив ся рух, а їх провідник став відгрожувати ся кулаком. Він, бач, замітив, що пан Бялоскурський не був баранови пастухом, тілько другим вовком, що прогнав першого. Ренкодайний протестував, у кінци добув шаблї і пустив ся до пана Бялоскурського, який спокійно давав прикази, мов на майданї власного двора.
Йому заступив дорогу Івашко.
— А чого, вашмость, хочеш? — поспитав цїкаво.
— Якто чого? — крикнув ренкодайний панї Залушковської. — Ще питаєш? Сеж розбій і то вже другий сьогодня. Се „ґардлова“[85] справа, се лайдацтво! Се звірство розбивати і грабити, коли ще небіщик не прибраний до домовини! Пімста з неба впаде на вас, такі сини, й викорінить вас з усїм нащадком до десятого колїна…
Нагло замовк, бо Івашко похилившись, зовсїм несподївано одним рухом видер йому з рук шаблю.
— Тсс! Не гороїж ся, вашмость, — сказав. — Небом не грози, бо як пімста впаде з неба, то й так розібєть ся. У нас тверді голови… А зрештою, чи ми ваше беремо?
— Що, ще питаєш?
— Так, питаю, бо ви самі помагали нам відбирати сї вози, свинї та корови у Рамбулта!
— Ми думали, що ви нам помагаєте, як помагали досї.
— То ви помилили ся, — усміхнув ся Івашко, — кажеш отже, вашмость, що се ваші свинї?
— Так!
— А деж се написане?
— Я сам бачив, як ви відбирали їх силою разом із нами. Ми відібрали їх, отже вони нашого пана, бо він нам голова. Чиї вони перед тим були, у кого вкрав їх Рамбулт, Бог знає!
— Я також знаю! — гороїжив ся молодий ренкодайний, — вони з села, з хлопів…
— Еге! — закпив Івашко. — Видиш, вашмость, що свинї не твої, бо ти зі шляхти!… Але доволї сього, — сказав у кінци поривисто, — мовчи, васть, бо підеш за отсим!
І показав рукою на обістє, де валяли ся трупи побитих.
Шляхтич замовк, а Івашко пішов доглядати вантаженя возів.
Пан Бялоскурський пішов тимчасом до двора.
Двір сей був зовсїм подібний до двора в Короснї, не доставало лише частоколів та осібних укріплень, краг, башт і т. п. Двері були виломані і крізь них увійшов пан Бялоскурський до сїний. Голі стїни вказували, що тут господарили свої або чужі гайдуки. Повиривані цвяхи, зруйнована піч та поломані лави свідчили про се.
Пай Бялоскурський увійшов туди в супроводї Юрка й Івана, які тимчасом присягли собі не дивувати ся та не противити ся нїчому. І справдї, при всїй необмеженій свободї шляхти, при великій скількости законів, судів, трибуналів, возних, старостів і инших сим подібних уладжень та осіб, не було в краю нїякої безпеки, крім сеї, яку давала особиста сила. Хтож міг вдержати або покарати пана Бялоскурського? Староста?… Сей не мав нїякого значіня, а на його поклик до шляхти у повітї певно нїхто не явив би ся… Сама шляхта?… Ба, нїхто з між неї не бажав би собі мати пана Бялоскурського ворогом, а за те добувати вдяку окраденої вдови та малолїтних сиріт… Опікун?.... Опікуна не було, бо пан Залушковський помер наглою смертю… Трибунал?… Юрко й Іван знали добре, що трибунали лише на загородову шляхту та й то не завсїди. Як що богач старав ся про присуд, то лише на те, щоб його відтак самому виконувати силою під плащем закона.
У першій кімнатї найшли срібло, скинене в коші та всяку посуду у скринях. Були там більші та менші срібні тарелї, дуже багато срібних ложок, безлїч кубків, срібних, мідяних, скляних, ріжного виду і краски, деякі навіть деревляні з прикрасами або без.
У другій кімнатї не господарив іще нїхто, бо все було видко на своїм місци. Під стїнами стояли ліжка — була се спальня.
По рогах кімнати стояли чотири великі скринї. Пан Бялоскурський відбив сокирою замок і заглянув. У скринї були строї панства Залушковських. Пан Бялоскурський усміхнув ся задоволено і виглянув крізь відчинене вікно.
— Івашку! — гукнув.
— Слухаю вашої милости! — відкликнув ся Івашко.
— Два вози по чотири конї, десять хлопів!
— В тій хвилинї!
По хвилї заторкотїли вози, а в сїни вбігло з тупотом десять підпитих хлопів.
— Беріть те все! — приказав пан Бялоскурський, вказуючи на коші, ліжка і скринї. — Беріть і везїть що духу до Коросна, але на ніч вертайте!
— Го, го! Вернемо, вернемо! — реготали ся пяні хлопи. — А хто випє горівку, як нас не буде? А тут її, крий Боже, як багато!
Хлопи стали забирати важкі скринї і наповнили вонючим віддихом обі кімнати. Пан Бялоскурський уважно числив усе, що забирали хлопи, а коли останнїй вийшов, плюнув із досадою і проворчав:
— Псякреф! смердять хами, як зараза.
Юрко не втерпів.
— А чомуж, ваша милість, позволяють їм пити? — спитав.
— Ба, хамство лише за горівкою дибає. Без нагая або горівки нїхто мене й не послухав би.
Юрко бажав, було, щось відповісти, але Іван штовхнув його в бік. Пан Бялоскурський пустив ся знову крізь сїни до дверий по другій сторонї, а за ним подали ся туди й оба молодцї. Але на вид, який показав ся їх очам, скрикнули оба і стали па порозї, хоч і навикли були вже до гидких та страшних видів.
У кімнатї видко було слїди страшного спустошеня. Вікна виломано, стїни подїравлено та порубано сокирою. Видко хтось здирав сукно, яким була вибита кімната. По серединї на поломаному стільци стояло кілька поломаних свічок, а при них лежала купа мерви. На сїй соломі валяв ся серед роїв мух нагий, обдертий труп пана Залушковського. Лице було ще набренїле від удару гайдука. Широко отверті очи глядїли стовпом, а з відчиненого рота текла піна. На чолї й на ґруди виднїли дві рани від великих, півгакових куль. Члени тїла повигинано, покривлено, та поломано при здираню одежі, а на правій руцї бракло двох пальцїв. Їх обтяли грабіжники, щоби лекше поздіймати перстенї.
Сусїдні двері були замкнені, а в них було мале віконце.
На пана Бялоскурського не зробив сей гидкий та страшний вид нїякого вражіня. Він рівнодушно минув трупа і звернув ся до замкнених дверий. Та в сїй хвилї появило ся у віконци дуло пістоля, у кімнатї грянув вистріл, а в слїд за сим почув ся жіночий голос.
— То се ти, нужденнику, злодїю, „парріцідо“,[86] проклятий? А щоб тебе чорти тягали, щоб морова зараза зажерла тебе із усїми твоїми…
Але пан Бялоскурський не слухав побожних бажань, тілько вискочив із диму, що його окружав й утїк із кімнати. Був блїдий і тряс ся з переляку.
З погордою глянули на нього Юрко й Іван та пішли за ним до сїний.
— А то hic mulier![87] — сказав у кінци, відсапуючи пан Бялоскурський.
— Видко не бажає собі опіки вашої милости та незадоволена з сього, що її майно здепоновано[88] в нас, — замітив Іван холоднокровно.
— Ат! деменція[89] в сеї єймостї цїлковита. Треба буде віддати справу Івашкови. Він уже розмовить ся з нею як слїд.
І не стидаючись зовсїм своєї трусливости, пішов Бялоскурський кінчати справу з Рамбултом, а оба молодцї лишили ся в сїнях.
Знадвору долїтав рев пяних голосів, які гомонїли довкола бочок з горівкою та медом. Там уже йшла забава, танець та спів, в яких брали участь навіть пахолки пана Залушковського. З другої кімнати почував ся регіт пана Бялоскурського, який пактував із Рамбултом, у товаристві двох своїх сабатів. За хвилю крізь двері війшов Івашко та кільканацять пяних хлопів. У слїд за сим залунав їх регіт та удари, якими трактували трупа пана Залушковського, потім проклони та крики панї Залушковської, вистріли, ломіт, тріск виважуваних дверий, сопіт запитих при роботї. В кінчи затихло все і хлопи стали виносити ріжні скриночки та всяку одїж. Врештї вивів Івашко молоду, гарну жінку, обдерту до півнага зі звязаними руками.
Юрко кинув ся до Івашка.
— Не гріх тобі, Івашку, таке чинити? — крикнув. — Пусти її зараз, бо шаблею з тобою розправлю ся. Чув?
— Приказ, пане Угерницький, — оправдував ся Івашко, усміхаючи ся злобно.
Коли однак побачив, що Юрко таки справдї береть ся виконати погрозу, додав спокійно:
— Хто більше дбає про перли та „ношеня“ з брилянтів, нїж про трупа мужа, сей такий сам злодїй, як я, і не варт лїпшого.
— Правда, — вмішав ся Іван. — Єймость панї берегла клейнотів, а труп на соломі!
Юрко сховав шаблю і відвернув ся. Івашко засміяв ся і пхнув паню Залушковську в кімнату, де сидїв Рамбулт і Бялоскурський.
Почала ся там живійша розмова, а тимчасом Попель поклав руку на плечі товариша.
— Слухай, брате, — сказав, — не ми відповідаємо за гріхи сих папежників,[90] ми стілько дїла зробили, що втїшили святих божих покаранєм кількох; сумлїнє наше чисте!
Юрко змовчав та понурив голову на руку, сївши на зломану лавку.
— Та бачиш, іще один обовязок повинні ми сповнити, а то заняти ся тим нещасним трупом. Він тут гнити-ме тодї, коли ми виїдати будемо останки припасів, що він надбав за житя. Власні гайдуки кинуть його на гній, пси порозтягають стерво… от, сповнїм обовязок та поховаймо його!
— Як то? — спитав Юрко поривисто, — зариємо мов собаку? Без хреста і попа?
— Таж у селї певно є піп?
— Підемо, пошукаємо!
Був уже вечір, коли оба вийшли на майдан, де у двох рядах стояли вози з добром пана Залушковського. Між ними порозкладано костри, яких червоний відблеск стояв на небі луною. При кострах лежали бочки та купи печеного мяса з волів і баранів на деревляних дошках, а поруч хлїб у дїжах. Між зібраними не було вже нї одного тверезого. Всї учасники виїхали були іще рано з Коросна, їзда тревала до полудня, по полудни бійка та рабунок, тож аж тепер можна було взяти ся за їду. Длятого то й дїлав напиток сильнїйше, як звичайно і всї гайдуки, сабати, пахолки пана Бялоскурського, Рамбулта і Залушковського, згадавши часи давних, спільних подвигів, випили на вічне братерство і попили ся до безтями. Не остали по заду й хлопи пана Бялоскурського і богато з них лежало вже без притомности, підчас коли сї, що могли іще вдержати ся на ногах, заводили над ними щось у родї орґіястичного танцю. Червоні, запиті пики зіскотїлої подоби людий мигали сюди й туди, звіриний рев добував ся з широко відчинених пащ, а здалека ізза обістя приглядали ся всьому, мов тїни небіщиків, сумні, обдерті постатї хлопів пана Залушковського. Вони не мали відваги вмішати ся між тих, що пирували, і з жалем дивили ся на марновані маси поживи, яких четвертина вистала би, щоб накормити їх, що трохи не вмирали з голоду.
— Inequitatio! — кинув Юрко, глянувши на сю картину.
— Сусїдська річ! — додав Іван.
Оба пішли з майдану і при брамі стрітили ся з кріпаками пана Залушковського, які в тій хвилї пустили ся в ростїч.
— Гей люди, христіяни! Не тїкайте! Ми свої!
— Що за свої? — спитало кілька голосів і кілька парубків зблизило ся до молодцїв.
— Православні!
— Від чогож на вас польське шматє?
— Бо ми також шляхта.
— Ага! — І всї як на команду зняли шапки.
— А є в вас піп?
— Є! ось там! — І один з парубків показав у темряву, де виднїв нарис маленької церковцї.
Оба молодцї вернули ся, найшли на одному з возів ковер, обвинули тїло пана Залушковського та вийшли з двора.
Івашко був разом із панами на радї, вся двірня була пяна, тому нїхто й не замітив, як вони з завиненим тїлом ішли до церковцї.
— Дивні стежки Господнї! — сказав Юрко, коли прийшли до церкви та післали за попом. — Цїлий вік був небіщик ворогом православних та жив їх кровю. А тепер православні несуть його у церков до православного попа тодї, коли власна жінка на його стерво і не оглянула ся.
— Так, се божа справедливість! — відповів Іван. — Над усею річпосполитою висить її рука, а коли підійметь ся…
- ↑ вічний упокій.
- ↑ турецьке поздоровленє: мир з тобою!
- ↑ на вер не, йок — запитанє як у нас: що чувати?
- ↑ достойний пане.
- ↑ новину.
- ↑ невірних — псів.
- ↑ що значить: не знаю!
- ↑ Молдаву.
- ↑ Польщу.
- ↑ удьба, призначенє; на сходї нїкому й на гадку не прийде осуджувати прикази володаря.
- ↑ не вільно, не слїд.
- ↑ посїля.
- ↑ окраїни.
- ↑ сатани.
- ↑ звізда першої величини.
- ↑ Бетлєн Ґабор, семигородський князь.
- ↑ позволенєм, дозволом.
- ↑ пошана.
- ↑ подружа.
- ↑ припускаю, догадуюсь.
- ↑ зажилости.
- ↑ засїдки.
- ↑ ставити опір.
- ↑ Юрку.
- ↑ до смерти.
- ↑ вічний супочинок.
- ↑ друже.
- ↑ смушками обшиваний плащ без рукавів.
- ↑ сумний обовязок.
- ↑ мужеви.
- ↑ ладити ся.
- ↑ годить ся, слїд.
- ↑ ненарушеною.
- ↑ прогнати злодїя або палїя.
- ↑ про будуче.
- ↑ вічна світлість.
- ↑ на вічні віки.
- ↑ старинні скарби, зібрані дїдами, прадїдами та родичами.
- ↑ оружною рукою.
- ↑ крайне зіпсутє.
- ↑ без виїмку.
- ↑ мій дорогий.
- ↑ Великодня.
- ↑ слїд полагодити.
- ↑ підмогу.
- ↑ приліжно.
- ↑ наємники.
- ↑ складаємо найбільшу подяку.
- ↑ драчки з хлопів.
- ↑ оружна сила.
- ↑ заїзд, напад.
- ↑ вимоги людяности.
- ↑ розгону.
- ↑ сподїваю ся.
- ↑ а що за люди.
- ↑ труп.
- ↑ ранений.
- ↑ потовчених.
- ↑ переговорювати.
- ↑ богиня війни.
- ↑ ворога.
- ↑ не може.
- ↑ злодїя, опришка, палїя всюди треба ловити — засада правна.
- ↑ повинні.
- ↑ значінє.
- ↑ горожан.
- ↑ зобиджати.
- ↑ крадки і потайки насильно нападають чужу хату.
- ↑ майна вдови і сиріт слїд берегти.
- ↑ на спосіб опришків.
- ↑ похибка.
- ↑ надїю ся.
- ↑ зневагу.
- ↑ голови.
- ↑ кару.
- ↑ визову.
- ↑ спасеня душі.
- ↑ латини.
- ↑ закони.
- ↑ шкоди.
- ↑ пригоди.
- ↑ повтаряю.
- ↑ відкликанє або знесенє наложеної опали.
- ↑ повноправний.
- ↑ кримінальна.
- ↑ убійнику батька.
- ↑ козир-баба.
- ↑ віддано на перехованє.
- ↑ безглуздє.
- ↑ католиків.