Опирі/1/V

by Юлїян Опільський

◀ IV. Requies aeterna

Опирі Перша частина. В царстві золотої свободи Юлїян Опільський V. Salvus conductus

VI. Пани і слуги ▶

Львів: Українська видавнича спілка, 1920

 

V.

 

SALVUS CONDUCTUS.^[1]

 

Полагодивши справу з панею Залушковською, то значить, вимусивши від неї признанє, де саме укриті deposita^[2] небіщика пана Залушковського, приступив пан Бялоскурський до угоди з паном Рамбултом. Він виміг на ньому, що сей перед хрестом та двома свічками зрік ся усїх претенсій до спадщини по пану Залушковському, як також до винагороди втрат, понесених підчас бійки. Та не вважаючи на присягу, замкнено паню Залушковську й Рамбулта в хлївци на гумнї, а два гайдуки мали їх пильнувати. Всї инші стали правити поминки по небіщикови, а наслїдком сього спав пан Бялоскурський другого дня до полудня.

Іван і Юрко брали тілько з виду участь у пирі. Коли вся двірня попила ся зовсїм і стала бавити ся стрілянєм до вбитих у стїну цвяхів, а пан Бялоскурський заснув, вийшли молодцї й уклали ся спати в клунї, яка сусїдувала з хлївцем. Серед ночи чули голоси пяних гайдуків і хриплий голос Рамбулта, відтак жіночий крик! І вже думали було йти поглянути, що там дїєть ся, коли ось крик змінив ся у сміх, а грубий регіт гайдуків і Рамбулта доказував, що навіть вязнї беруть щиру або що найменше позірну участь у загальній забаві.

Коли другої днини пішов пан Бялоскурський відвідати своїх бранцїв, застав у хлївци тілько обох гайдуків у розхрістаній одїжи, запитих мов ніч, а побіч них пірване мотузє, яким звязано Рамбулта і паню Залушковську. Показало ся, що в ночи розвязали гайдуки паню, а відтак позасипляли, ну і бранцї втїкли.

Але пан Бялоскурський якось сим не журив ся так, що се аж счудувало Юрка; він підійшов до Івашка і спитав:

— Слухай, Івашку, тиж лїпше знаєш його милість пана, нїж ми. Скажи, чому він не чіпаєть ся гайдуків, що не виповнили приказу? Не вжеж у нього нема над ними власти? Коли так, то нехай повірить справу нам обом, а ми прочитаємо їм „pater noster“^[3] як слїд.

Івашко засміяв ся.

— Розумію я сей „ранкор“^[4] вашмостїв до гайдуків та сабатів. То страшна зволоч, гідна своїх панів. Лише, бачите, пан Бялоскурський має свої справи у Криму й їде туди в найблизших днях, тому то йому й байдуже про паню та Рамбулта.

— Чомуж саме тепер ся подорож?

— Бо там нападуть Татари, а пан Бялоскурський знає про се й тому їде.

— По що? Може воювати?

Івашко засміяв ся.

— Не знаю, прошу, вашмостї, — відповів; — пан паном, а щож я „бідний лик“ можу знати?

Юркови вдарила кров до голови, але погамував ся.

— Слухай, Івашку! Відки в тебе така нещирість до нас? Миж не входимо тобі в дорогу. Тобі нема нїякої користи говорити нам неправду, ми тобі нїчого не вдїємо, хочби й знали все. Ми чужі тобі і Бялоскурському, а ненавидимо ляцького ладу, як і ти.

Івашко зморщив брови і дико глянув на молодця так, що сей аж відступив ся.

— Чогож ви від мене хочете?

— Відомостий про Татар та поясненя, чому Бялоскурський до них їде?

— Не знаєте сього?

— Нї!

— Бо й я нї! — кинув Івашко. — Ви моєї совісти не рухайте, бо вона ось де!

Показав оброслу волосєм, у кулак стиснену руку і відійшов.

Тимчасом приїхало з околицї чимало шляхти і всї вони нараджували ся з паном Бялоскурський, доки не відїхали. Про що саме ішли наради, не знати, досить, що за кождим відїхало кілька возів зі зрабованим добром. Відтак подано у сїни двора обід, який складав ся з мясива й вина.

Коли молодцї війшли у кімнату, пан Бялоскурський був уже підпитий.

— Щож скажете, вашмостьове? — привитав їх Бялоскурський. — Втїкло гільтайство, мов pediculus^[5] з голови. Ми виграли, правда?

— Певно, певно, віншуємо вашмостї! — поспішив ся сказати Іван і сїв за стіл.

— А з „брацьов“ ми вже поєднались та й нїякий чортяка не стане противити ся окупації. Право правом, що правно добуте, мусить удержати ся in potestate.^[6] Славно ви ставали, кавалєри, ще лїпше може, як гайдуки до панї Залушковської. Ха! ха! ха!

Пяний пан Бялоскурський реготав ся та лїз обіймати ся до Угерницького й Попеля. Відтак знову сїв і говорив дальше:

— Але щоби вони лакомили ся на таке… тьфу! Се видко якийсь „defectus mentis“.^[7]

— Insignis et notabilis^[8] — додав Іван.

— От напиймо ся, „bibamus“! — крикнув Бялоскурський по хвилї, бачучи, що молодцї відсунули вже тарілки та поховали ножі, якими краяли мясо.

— Здоровлє вашої милости, віншуємо „знакомитого“ приросту субстанції! — закпив Юрко, підносячи чарку.

— Га, що, дав я їм бобу! — тїшив ся, пючи пан Бялоскурський. — Гого, мене в таких імпрезах нїхто не випередить, а всеж „beatus possidens“!^[9]

— Ха! ха! ха! — сміяв ся собі Іван, моргаючи на Юрка. В сїй хвилї війшов Івашко.

— „Vivat“, Івашко! — кликнув пан Бялоскурський, — ходи, хаме, напий ся! — І підійшов, потикаючись із повною чаркою до Івашка, який глядїв згірдно на „малого злодїя“.

Його зір стрінув ся з поглядом Юрка й Івана і він усміхнув ся злісно.

— Прошу вашої милости, є возний з двома „заґродовими“.

Чарка випала з рук пана Бялоскурського.

— Що, як? Се „impossibile“,^[10] тож до Сянока треба їхати цїлий день. Се мусить бути якась зрада…

Івашко знов глянув на обох молодцїв.

— Не зрада, ваша милість. Рамбулт і панї Залушковська подибали возного, як їхав до Папортна з позвом та написали протест сеї ночи.

— Як то? — крикнув пан Бялоскурський з фурією,^[11] отверезївши майже зовсїм. Без ґроду! без старости! без суду!

— Що там суд? — усміхнув ся Івашко? — Позов єсть!

— Можете, ваша милість, протестувати задля неправосильности, — піддав Іван.

— Не можна! — відповів Івашко. — Є два загородові шляхтичі. Ви не докажете їм сфальшованя, коли заплатять.

— Чому не можна, все можна! — підсміхував ся Іван.

Нагло пан Бялоскурський зареготав ся так, що оба молодцї здрігнули ся, і вдарив кулаком об стіл. У сїй хвилї появив ся шляхтич у свойому власному видї: Лице посинїло зі скажености, кулаки стиснули ся, а жовті зуби блиснули зпід наїжених вусів.

— Присяг псявіра Рамбулт і ся ґамратка присягла! Ось яка зволоч! Одної днини без гріха не проживе! Але чекай, псе, не на кпа^[12] трафила коса, а на камінь. Де сей возний?

— Чи привести?

— Так, до сто сот чортів, і чотирох гайдуків із півгаками!

Івашко вийшов, а за хвилю війшло до сїний чотирох мужів, які тягнули за собою худого та обдертого чоловіка в шляхетській куртї, блїдого з переляку, з широко відчиненими очима. За ними ступав Івашко.

— Хто ти?

Чоловік мовчав і було тільки чути, як зуб заскакував йому о зуб.

— Опатшний ґенерал коронний, — відповів Івашко, наводячи правом приписаний титул.

— Ти сам?

— Ннї… ай… й… я по пррраві! legaliter в „асистенції“^[13] двох шляхтичів, — відповів із трудом возний.

— Деж вона, ся асистенція?

— Коли почула, що ваша милість просять пана ґенерала до кімнати, вони подякували і поїхали! — відповів Івашко.

В сїй хвилї пан Бялоскурський підійшов до возного і з цїлим розмахом ударив земського урядника в лице. Бідак заточив ся і був би упав, наколиб не піддержали гайдуки. Та й так не вдержав ся і сїв на землю, заливаючись кровю.

— То ти „ultra formam iuris“^[14] волочиш ся межи спокійними обивателями? Ти звідки взяв ся тут?

Нещасний возний сидїв, стираючи кров, що плила з носа й уст, і не міг відповісти. Відповів за нього Івашко.

— Він підкинув був на порозї протест, саме як Мішка та Янош їхали поїти конї. Вони його і зловили.

— Де позов?

Івашко подав пану Бялоскурському записаний великий аркуш бібули, якої уживали по судах. Пан Бялоскурський вхопив папір, подер на шматки і кинув у лице возному.

— Бери, свине, їж!

Усї глядїли цїкаво на нещасного чоловіка, який сидїв охаючи та хлипаючи. Цїла лїва половина лиця вже напухла, мов подушка.

— Жери, худобо, чув? — верещав пан Бялоскурський, добуваючи шаблї. — Не хочеш, то ми поможемо. — Тут схилившись і набравши жменю паперу, став впихати його в уста возного, помагаючи собі шаблею. Бризнула кров…

Страшно було глядїти на пана Бялоскурського. Він протверезив ся вправдї, але випитий трунок гуляв йому в жилах дальше. Очи вийшли з оправи і набігли кровю, лице прибрало синю краску. Здавало ся, що ось-ось бризне з нього чорна кров скажености. Душений та різаний живцем возний став верещати з болю, гайдуки реготали ся, а Бялоскурський проклинав, аж страшно було слухати.

Нагло прискочив Юрко і вхопив пана Бялоскурського за рамена.

— Ваша милість, гамуйте ся, сеж „crimen“! — крикнув піднесеним голосом.

Пан Бялоскурський зірвав ся.

— Не мішай ся, васть, у не свої справи! — крикнув у пасії, але бачучи грізно стягнені брови молодця, отямив ся в одній хвилї.

— Маєте рацію, вашмость, не моя се робота! — Тут звернув ся до гайдуків. — Теплої води, соли!

Гайдук метнув ся чим дуж до кухнї і за хвилю вернув до сїний з цїлою пригорщею малих куснїв соли завдовжки пальця,^[15] та з великим горшком теплої води.

— Вашмостьове зволять потрудити ся в село! — сказав півголосом Івашко до Юрка й Івана. — Наші хлопи посварили ся з тутешнїми і хочуть підпалити село.

Юрко добув шаблю, Іван також і оба побігли на майдан.

Тут справдї ладили хлопи смолоскипи та солому і треба було їх гамувати криком та ударами при помочи гайдуків.

Коли відтак Юрко розлючений та обурений на таке зіскотїнє хлопів вертав з Іваном до двора, побачив під плотом лежачого возного. Його тїло було напухле, лице посинїле, очи в стовп.

— Що йому? — спитав Юрко.

— Чорт знає! Що тебе се обходить? От не пхай своєї голови, куди не треба. Чи на твоїй совісти сї душі?

— Се нї, але ми служимо опришкови.

— Велике свято! Завтра сядемо на конї та махнемо домів; тепер і я бачу, що годї нам тут пробувати.

— А гроші?

— Нам платили за службу, не за злочини.

— І се рація!

Якраз коли молодцї війшли до двора, навинув ся Івашко.

— Що Бялоскурський учинив возному? — спитав Іван.

— Виграв процес, — відповів той, усміхаючись. — Налив возному у черево горнець солоної води, заткавши ніс клочем! Ви бачили його?

— Бачили!

— То він іще не сконав? Се дивне!

І Івашко рівнодушно пішов ладити на вечір пир для всеї двірнї.

_*^*_*

Три дни перебув Бялоскурський враз з усею двірнею у Ванькові, доки не випито усього напитку, що придбав небіщик та доки не продав Бялоскурський за готові гроші всїх своїх маєтностий та прав у сїй околицї. Стало ся се третьої днини. До двора приїхали відпоручники одного із сусїдних обивателїв, який виробив собі був іще минулого року „кадук“, тоб-то право посїданя на маєтности Залушковського і Бялоскурського, коли засуджено їх на банїцію.^[16]

Та що оба інфаміси мали впливи в повітї й покупили собі у короля „сублєвації“,^[17] шляхтич не міг без відповідних воєнних сил „руґувати“^[18] з маєтностий обох панів. У них, бач, було більше сил, нїж у нього. По „інеквітації“^[19] пана Бялоскурського порозумів шляхтич, що Бялоскурський бажає покинути сї околицї, тому вислав своїх ренкодайних і возного, а сї довершили продажі; пан Бялоскурський взяв гроші, обійшов іще раз увесь двір, чи борони Боже іще що не остало і казав навіть збурити одну стїну, бо здавало ся йому, що в нїй є сховок. Відтак дав приказ вирушати.

Запряжено конї й оден по другому стали виїздити хлопи з возами, навантаженими зрабованим добром. Передом рушили вози з домашньою обстановою, строями, столовим сріблом та цїннїйшими дрібницями, як збруєю пана Залушковського, „сепетами“,^[20] „пуздрами“,^[21] образами і т. п. Далї везено припаси сирого меду, воску, солонини, вудженого мяса, консервів зі сливок з кменом і инших овочів, богато всяких приправ та дїжки з перехованими грибами і вязанки сушеної риби. Сам пан Бялоскурський не знав числа сим ріжним припасам і лишав проданє їх панї Беатї, яка розуміла ся знаменито на подібних торгах. На послїд ішли вози зі збіжем, якого небіщик не вспів був іще продати, ждучи висших цїн на весну. Що не було вимолочене, се мусїли вимолотити ваньківські хлопи підчас побуту пана Бялоскурського в їх селї.

Увесь сей час у всьому зборі було тілько трьох тверезих людий: Юрко, Іван і Івашко. Вони то наглядали над роботою селян та й побачили, що сї бідаки старали ся на кождому кроцї хоч жменю зерна відложити зі своєї власної працї. Через се приходило часом до сварки з пяними короснянськими хлопами, але нї Івашко, анї оба молодцї не боронили виголоднїлим Ваньківцям красти краденого. І так лишало ся богато для злодїя.

Цїла каравана виїздила дуже поволи з двора, тому пан Бялоскурський поїхав з обома молодцями та Івашком наперед, щоби вигідно виспати ся дома. Доволї було оружних хлопів і гайдуків до оборони проти крадїжи, а нападу нїчого було бояти ся.

Вже був вечір, коли чотири їздцї доїздили до Коросна. Пана Бялоскурського болїла голова, тому їхав мовчки, не оглядаючись, а молодцї змовляли ся тимчасом, що їм саме робити, щоби як найскорше махнути па Поділє.

Івашко думав на вид про щось, але в дїйсности розглядав ся бистро, немов вижидаючи чогось.

Запала понура, хмарна ніч. Був нів і тому стало так темно, що треба було спустити ся на інстинкт коний, щоби не зїхати зі шляху.

Дерева лїса пересували ся мов чорні маси по обох сторонах і серед гробової тишини чути було тілько міровий тупіт коний. І шум потоків замовк, бо губив ся у важкому, душному повітрі. Поволи пересував ся гурток гостинцем, а тишина ночі та вигідні кульбаки мимоволї колихали їздцїв до сну. Юрко та Іван замовкли також. Угерницький став нагадувати собі рідне село та свої поїздки до Іванівки, де жив отець Андрей. — Бач у дворі старого Угерницького не було спокою задля двірнї та великого господарства.

В Іванівцї вибігав проти нього Іван і вони вчили ся оба, слухаючи свого любимого учителя. Туди приходила до них Галя… Зпершу тілько із їдою посилав її старий Попель, відтак і вона стала прислухувати ся наукам. Невдовзї мав старий Андрей троє учеників, що користали на рівнї з наук… Аж ось став Юрко замічати, що голубі оченята Галї красші, нїж „arcana“ посполитого права, або латинська граматика, і хлопець більше слухав її голосу, як її слів. Дивував ся тодї отець Андрей, що він нераз відповідав на питаня беззвязними словами. Дївчина червонїла, а Іван усміхав ся злобно… Одного разу не застав Юрко отця Андрея анї Івана, бо виїхали до Теребовлї, і він попросив Галю вчити ся з ним разом. Вони взяли „учительне євангеліє“, яке поясняв їм Андрей. І ось коли стали читати про святого Івана та його Слово, що,,бі у Бога“, глянула на нього Галя і сказала, що сього не розуміє.

І Юрко не розумів сього, але розумів слова, якими промовляли до нього оченята дївчини.

Він нахилив ся над її усточками, буцїм-то читаючи…

Книжка впала на землю, а вони у перве поцїлували ся і здавало ся, що тодї весь світ згорить у їх обіймі. Потім утїкла Галя…

— Чи тут, чи іще нї? Що за страшна ніч! — почув ся голос пана Бялоскурського, який задержав ся при доріжцї.

— Правда! Се неначе нечиста сила надала, — відповів збуджений з дрімоти Іван.

— Бо імя Отця і Сина!… — перехрестив ся Юрко.

В тій хвилї почули нараз довкола шелест і громада чорних постатий окружила їздцїв на дорозї. Дибом підняло ся Юркови волосє на голові. Хвилю здавало ся йому, що Іван справдї викликав нечисту силу. Але ось почув ся насмішливий голос.

— Таки тут, domine^[22] Бялоскурський! А злїзь-но, вашмость, із коня!

— Хто тут? — крикнув трівожно пан Бялоскурський, здержуючи коня.

— Злїзь-но, злїзь, доки прошу! — повторив той сам голос, але з грізною закраскою. — Злїзь, а почуєш. Ось тут побачиш „ad oculos“^[23] правосильність нашої проклямації, хоч ми і не в „ґродї“.

Підчас коли говорив голос, на боцї посипали ся іскри і в пітьмі заблимало червоняве світло смолоскипа, яке освітило на хвилю крівавим заревом лиця окружаючих. У сїй хвилї гукнув вистріл та залунав передсмертний крик поцїленого чоловіка. В сю мить стрілець-Івашко підірвав коня поводами так, що сей став дуба, а поваливши ударом прикладу другого пахолка, счез у пітьмі. Червоні постати кинули ся юрбою на трьох їздцїв.

Юрко й Іван добули щабель і вкоротцї відступили найблизші противники, бо почули молодецьку руку. За те пана Бялоскурського зтягнено з коня й обезоружено в млї ока.

— Проч, псявіри! — верещав Юрко. — Ось ми вам покажемо, як чіпати ся спокійних обивателів!

І поруч з Іваном пер коня в сторону, де якісь люди вязали Бялоскурського. Противники затискали щораз більше круг довкола молодцїв і тілько тому не стріляли, що бояли ся влучити когось зі своїх. Аж ось бючись на всї сторони, доїхали молодцї до місця, де лежав Бялоскурський, а над ним схилені дві постати. Одною з них був пригрубий шляхтич із червоним носом та лисою головою, у богатій ферезії^[24] та золототканому поясї, а другою обдертий, блїдий Жид, якого молодцї зараз пізнали. Се був Абрамко з „під Бука“…

Коло шляхтича стояло на сошках кілька півгаків, вимірених на молодцїв.

— Стійте оподалїк! — крикнув шляхтич приказуючим тоном. — Стійте, бо прикажу спустити курки.

— А до чорта! — закляв Юрко, — що се за розбій? Ось я вам! — І зіскочивши з коня, біг у сторону, де лежав пан Бялоскурський.

Грубий шляхтич відступив у зад і наміряв дати знак гайдукам. Та ось погляд Жида впав на лице Юрка.

— Стій! — крикнув радісно. — Ясновельможний пан староста не кажуть стріляти, то добрий чоловік, сей вельможний пан, що йде з шаблею.

І кинув ся до Юрка. Юрко замахнув ся і певно був би вбив Абрамка, наколиб сей не відскочив у час.

— Ясновельможний пан боронять спільника пана Зґлобіцького? — спитав.

Юрко станув як вритий… Справдї, як він міг боронити Бялоскурського перед карою?…

— Хто ви? — спитав.

— Се ясновельможний пан староста сянїцький, Ян Пєньонжек, а я свідок, що ясновельможний пан Бялоскурський вкрав йому гроші, а мене покалїчив. Ви, ясновельможний пан дїдич, се також бачили.

Юрко сховав шаблю до піхви.

— Чи се правда? — звернув ся до Пєньонжка.

— Правда! — відповів староста. — А з ким маю гонор?

Юрко відповів за себе і за приятеля, який тимчасом загороджував дорогу иншим пахолкам.

— Добре! — заявив підстароста. — Ми вашмостїв „інзультувати“^[25] не будемо, але мусите їхати з нами, бо коли відбудеть ся „actum controversiae“,^[26] ваше свідоцтво рішати-ме.

— Ба, нас силою не возьмете, — засміяв ся Іван.

— Уважайте, вашмость, що вас двох, а в мас трийцять шабель!

— То вам треба трупів, чи свідоцтва? — спитав Юрко, добувши знов шаблї.

Пєньонжек уступив поміж своїх пахолків.

Тимчасом пан Бялоскурський почув, що смерть йому покищо ще не грозить, тому набрав відваги.

— Язда, панє Пєньонжек, — кпив. — Роби „cadavera“,^[27] а я буду проклямувати. Не знати тілько, хто голоснїйше, чи ти за жидівську шкіру, чи я за „опримованє“^[28] золотої свободи „коронних синів“.

Пан Пєньонжек знав певно, що оскарженє о сей „crimen“ се річ немила, бо змінив тон:

— Чи, вашмостьове, не хочуть свідчити? — питав.

— Нї! Се не наша справа, — відповів Юрко, моргнувши на Івана.

Іван шепнув пару слів Абрамкови, а сей побіг до Пєньонжка. По короткій, живій розмові підстарости з Жидом, звернув ся пан Пєньонжек до молодцїв:

— Коли так, то мушу вашмостїв арештувати, але коли панове дадуть „пароль“, що не втечуть, то ми їм збруї не заберемо.

— На як довго? — спитав Юрко.

— До „контроверсії“ буду вас держати на власному „віктї й аміктї“ без „кустодії“.^[29]

— Згода! — крикнув Іван. — Ану, хлопи, вперед!

І Іван пропустив пахолків, які товпили ся позаду на дорозї. Усї зібрали ся довкола підстарости, та висадили звязаного Бялоскурського на коня.

Уся дружина їздцїв рушила, але не до Коросна, тілько простою дорогою дальше — до Сянока!

Пахолки пана Пєньонжка мали по дорозї стації, де були розставлені запасні конї, тому не вважаючи на темряву, їхали скоро. Ранком були вже недалеко Сянока та їхали берегом Сяну. Довкруги простягали ся мало ще вирубані лїси, бо звідсїль доволї тяжко було сплавляти товар до Сандомира задля низького стану води. Відраднїйший був також стан сїл, через які переїздили молодцї. Не зайшла ще туди панщиняна господарка шляхти, задля браку збуту, тому і хлопи нагадували ще своїм виглядом людий.

Усї подорожні були змучені цїлонічною їздою. Пан Пєньонжек звільнив ходу коневи та дрімав, колихаючи ся в кульбацї. Пан Бялоскурський кляв з тиха під носом і допитував ся про ріжні річи пахолків, які їхали по обох його боках, а від часу до часу надслухував пильно, чи не їде хто за ними. Але лїс мовчав, нїхто не обзивав ся серед тишини, навіть пахолки, які їхали за панами, перестали оглядати ся. Годї, бач, було припускати, щоби Івашко міг дігнати пана Пєньонжка змученими кіньми своїх гайдуків і хлопів.

На самому кінци їхали Юрко та Іван. Вони цїлу ніч обговорювали дорогу на Поділє та способи, як мали переєднати загнїваного батька.

Іван висловлював сумнїви, чи все удасть ся їм як слїд і у перве поставив питанє, чи добре стало ся, що Юрко й Галя…

Юрко не витерпів.

— Дурний ти, Іване! — крикнув. — Ти менї таких річий не говори! Я тут не уступлю нї на крок. Ти знаєш, що я свого батька люблю та шаную так само, як і твого. Твій згодив ся, наколи мій не зборонить — а мій мусить згодити ся! Я не з сих паничів, що гуляють, пють та з сїл роблять Содому і Гомору. Я слухаю всїх, працюю, кілько сил, але свого житя не продам за нїяку кресцитиву.

— Ну, а як твій батько не схоче, а й мій не позволить?

— Овва, світ широкий! — крикнув палко Юрко. — Возьму своє серденько у сїдло і хто мене найде скорше, нїж я сам схочу? Слухай, Іване, моя постанова невідклична і хочби прийшло ся їхати на кінець світа, то не кину нї своєї віри, нї звичаю, нї любови. Я не Лях! А тепер, коли пізнав іще красше ляцьку вдачу та звичай, то я власні дїти подушив би в колисцї, своїми таки руками, наколиб знав, що вони колись оляшіють. Ти подумай тілько! Як мало їх тут на нашій православній землї, а й зараза не знищить так краю, як саме вони.

— Твоя правда! — відповів Іван. — Але бачиш, менї видить ся, що скорше або пізнїйше прийде таки колись день свободи. Нераз чую серцем, що сей день суду вже йде.

— Від козацтва? Так, певно, тому й нам молодим нема що робити поміж нашими скотообразними сусїдами, а треба тїкати геть, на схід. Там нас приймуть, як приймають ті сотки хлопів, що тїкають від панів.

У сїй хвилї підїхав до них Абрамко.

— Дзїнь добрий, ясновельможні панове добродїї! Ось ми вже недалеко!

— Чого хочеш, Жиде? — спитав Юрко, недобрий, що йому перервали розмову.

— Ну? Чому ясновельможний пан не хочуть свідчити проти пана Бялоскурського?

— Бо він наш пан. Ми скажемо під присягою всю правду і кінець.

— Як то? І се, що я зізнав під нагаєм у коршмі?

— Розумієть ся!

— Вай ґевалт! Як се може бути? Ясновельможні панове самі знають, що се були тортури. А до них довів мене пан Зґлобіцький.

— Ти знаєш усе, що треба! — вмішав ся Іван. — Нашого свідоцтва не треба.

Жид усміхнув ся.

— Видко, що панове Русини. Ви повірили би у правду й менї. Але панове шляхта не повірять, коли не буде шляхоцьких свідків. Тут посвідчив би вправдї хто небудь за гроші, що мій син є моїм татом, але так само найде свідків і пан Бялоскурський. Хто йому тодї чого докаже?

— Ба, треба було ловити „in flagranti“, себ-то на горячому учинку, — усміхнув ся Іван.

— Ну, його панове саме на сьому й бачили і присягнуть, а ми його скоро осудимо.

Жид говорив „ми“, начеби й він брав удїл у судї.

— Якто, без процесу? — спитав Юрко.

— Без процесу, бо в нас тепер сила, а за нами гонять. Пан Пєньонжек виторгує від Бялоскурського гроші, а відтак скаже вбити… Бо я за свій біль мушу мати заплату! — заскреготав Жид, стискаючи кулаки.

Молодцї покивали головами.

— А що буде, як що вас доженуть? — спитав Іван.

— У Сяноцї є стражник, пан Андрій Зборовський, а пан Пєньонжек має присуд смерти на пана Бялоскурського за зраду і заплатить Зборовському за прислугу. Вони подїлять ся зиском.

Нагло Юрко здержав коня та став наслухувати.

— Гей, ви там! — крикнув.

Їздцї здержали конї.

— За нами їдуть! — кликнув Юрко.

Пан Пєньонжек протер очи.

— В конї! — приказав. — За пів години будемо в Сяноцї! „Язда“!

Всї пустили ся чвалом. Юрко й Іван також, вірні даному слову. З поза закруту дороги виднїло невеличке місто Сянік на високому березї і королївський замок із двома баштами. Вкоротцї лїс скінчив ся, а дорога розїжджена возами, кіньми, та худобою змінила ся в рід східцїв. Була се ознака, що передмістє недалеко. З сеї причини мусїли конї звільнити бігу. У сїй хвилї наздігнала Пєньонжка юрба пахолків пана Бялоскурського і під лїсом залунали скажені крики та проклони. Люди пана Бялоскурського їхали навіть на власних конях підстарости, випираючи з них останнїй дух.

І так влетїли обі юрби одна за другою на передмістє.

На замковому передмістю кипіло тимчасом не аби яке житє. Стражник, пан Андрій Зборовський, прибув сюди передучера з товариством „легкої хоронґві“, щоби добити ся виплати платнї за останнї місяцї та добути собі потрібного до житя хлїба-соли. Значило се, що віддїл так довго думає сидїти в містї, доки не виплатять купцї належних гроший. Розумієть ся, що міщани замкнули брами міста, замок своїх зовсїм не відчиняв, тому жовнїри закватирували ся на передмістю, наче у ворожому краю. Їду, напитки, конї, пашу, жінки й дївчата подїлено зараз першої днини, чоловіків повязано та уладжено лови на сяніцьких міщан.

Другої днини зловлено справдї одного і повішено перед брамою при угорському трактї^[30] на пострах ликам.^[31] Нагаями та вистрілами сілю і шротом прогнано передміщан, які приходили упоминати ся о своє; над вечір убито двох Жидів і стріляно до міста, а в ночи нападено безуспішно на замок.

Супроти такої видатної дїяльности виглядали сяніцькі міщани прибутя підстарости мов спасеня. Як королївський урядник, міг він безкарно удати ся до табору жовнїрів та уложити ся о умови, під якими згодилиб ся вони покинути сяніцьку землю. Міщани радо віддалиб були навіть половину майна, не хотїли одначе віддати усього, та якраз усього домагав ся пак Зборовський.

Аж ось вернув пан Пєньонжек і чвалом вїхали його люди у табор вояків, що розложив ся по домиках над Сяном, недалеко замкової брами.

Міщани привитали його окликами радости та вистрілами із гаківниць. Жовнїри, з виїмком сих, що розїхали ся на рабунок по селах, утворили великий круг довкола прибувших. Та заки ще розвідали ся, хто, чого, та відки приїхав, влетїв мов буря Івашко зі своїми і в крузї вояків почала ся бійка між обома гуртами. Жовнїри стали стріляти до одних і других. Пєньонжек утїк в якусь хату, Бялоскурський лежав на шиї коня, дрожачи з переляку, а Юрко й Іван відбивали ся від кількох напасників, про яких не мали понятя, до кого саме належали. Крик, гамір, метушня запанували скрізь, а зі замкових веж приглядали ся старостинські пахолки, регочучись, замість іти в поміч нападеній власти.

Нагло залунав грімкий голос команди.

— Гей! розняти їх!

— Ґас, ґас!^[32] — заревло кількадесяти голосів і жовнїри стали роздїлювати борцїв, бючи шаблями, буками, ременями, чим попало.

Та вже було за пізно, бо кілька трупів валяло ся в болотї та поросї. Пана Бялоскурського освободили його пахолки і зі шаблею в руцї стояв він перед своїми людьми. Також Юрка й Івана потягнули пахолки до себе.

Серед крику та гомону кричав пан Бялоскурський:

— Освідчаю всїм і „промульґую“ „communiter et personaliter“, що обох моїх ренкодайних „vi oppressos vi liberavi“!^[33]

На порозї одного з домиків станув тимчасом високий, худощавий чоловік у блискучому панцирі та шкіряному колєтї, з гребенастим шоломом на голові. У руцї виднїв гранчастий буздиґан,^[34] на ногах високі райтарські чоботи з величезними острогами. На зівялому лици стояла виписана вся минувшість лицаря, в якій видко не бракло чарки та змислових роскоший. Він не мішав ся у глоту вояків, тілько командував із далека. Коли почув „тубальний“^[35] голос пана Бялоскурського, звернув туди свій зір і нагло опала піднесена рука, а лице прояснило ся.

— Янку! Ти то? Га, гора з горою не зійдеть ся! Що у чорта? Яким робом попав ти у такі терміни?^[36]

Пан Бялоскурський пізнав також полковника й одним скоком найшов ся при ньому.

— Десять тисяч злотих виплачу тобі завтра, як що вступиш ся за мене. Підстароста за одного Жида хоче мене карати на горлї. Не обіймай мене та не цїлуй, тілько удавай чужого, бач, твої власні жовнїри повстануть на мене. Я маю гроші, а Пєньонжек знає про се!

Все те сказав нараз, скоро і поривисто, а відтак відскочив та став кричати на все горло:

— Справедливости хочемо, ми опримовані коронні сини сеї річипосполитої, постпоновані^[37] старостинськими пахолками. Се crimen, се „imparitas“,^[38] се стремлїнє до „absolutum dominium“.^[39] Neminem captivabimus!

— Silentium!^[40] — гукнув Зборовський. — Мостї панове, успокійте ся! Що се за „тумульт“?^[41] „Експлїкуй“,^[42] вашмость.

Тут звернув ся до Пєньонжка, який почувши прикази, вихилив ся зі сусїдної хати. Він підійшов до Зборовського, випняв черево вперед, гордо засунув шлик на зад голови і промовив:

— Мостї пане стражнику! Ти, який зійшов на нашому „фірмаментї“,^[43] як видиме „signum potestatis“^[44] нашого наймилостівійше нам пануючого круля єґомостї, прийшов єси у наші „diciones“,^[45] наче „angelus dei“^[46] у Содому і Гомору, і до тебе „апелює“^[47] „опримована“^[48] невинність і вічно на ново розпинана на хрестї ойчизна, що стогне і просить „авґзілїїв“^[49] перед усякими лотриками, інфамісами та банїтами. Вени, бач, на свого зацного стану дистинкцію та „pristinam“ забуваючи „virtutem“,^[50] процедером нечестивим забавні,^[51] viros^[52] сїй ойчизнї зовсїм відданих, против усїх правил святої справедливости, переслїдують, непокоять та молєстують,^[53] manu armata^[54] громлячи їх „ad internecionem“.^[55] Ось і тепер шляхтич пан Ян Бялоскурський, якого многі та безецні „facinora“^[56] усьому світу „nota ac memorahilia“^[57] суть, сього оттут Жида, Абрамка Єлєня, везучого гроші на нові „зацьонґи“^[58] для сяніцького староства, „ґди“^[59] з бандою подібних йому сабатів, Сербів, козаків, Татар та иншого гультайства обігнав і напав, „saucium, laesum et concussum“^[60] мало що на віки здоровля не позбавив, а згадані гроші забрав, украв і зрабував, за що від вашої милости, ясно вельможний стражнику коронний, „poenam peto“^[61] в імя святої справедливости! Висше згаданий імцї пан Бялоскурський засуджений свойого часу на інфамію й банїцію, клейноти князя Московитян украв, а тепер „cum hostibus patriae“^[62] Бетлєном Ґабором та угорськими пани спільність маючи, „perduellionis“^[63] оскаржений зістав, що вашмостьове шляхта, з листів королївських, до мене писаних, лацно вирозуміти можете. В сих листах із великим моїм смутком над ущербком,^[64] нанесеним усьому золотому станови шляхоцькому, через „latrocinium“^[65] пана Бялоскурського, reperitur^[66] і пріказ, оного^[67] пана Бялоскурського безпроволочно зловити, in fundo сяніцького замку осадити, а перевівши належно „ actum controversiae“ „на горлї“^[68] скарати, чого й я в імя святої справедливости, від вас ясновельможний пане стражнику, що се учиниш, spero^[69].

Краснорічива бесїда пана Пєньонжка зробила на присутних чимале вражінє. Спершу всї мовчали, але вкоротцї почули ся заміти.

Якто? Нові зацьонґи? А давний жовнїр зі всього обнажений.

— Ликам на ласку відданий…

— Се „imparitas“^[70]! — крикнув хтось.

Але ся різка критика королївського приказу прогула незамітно, бо ось виступив пан Бялоскурський, щоби відповісти на закиди.

— Ясновельможний пане стражнику! Коли перед твій високий трибунал мій „адверзар“^[71] виточує справу, признаю й я, що годї було найти висшої та розумнїйшої інстанції і „non dubito“^[72], що правдива цнота, наче олива на воду, вийде при соломоновому судї заслужених „patriae defensor'ів“^[73]. Мостї панове! Невдячною є ойчизна для сих, що кров проливаючи, боронять її, опонуючи ся „hostibus“^[74] у всяких потребах, на здоровлє не дбаючи, не їдячи, не пючи, вічно чуйні мов журавл], а хоробрі мов герої старинности…

Загальне признанє, яке добув собі пан Бялоскурський своїми словами, обявило ся говором одобреня, що пішов поміж жовнїрами. Тимчасом пан Бялоскурський продовжав:

Але більший „amor patriae“^[75] та „modestia“^[76] вашмостїв, нїж „invidia“^[77] ворогів, тому я відкликуюсь до вашої юрісдикції, будучи давним жовнїром, а й тепер можучи тілько з трудом оборонити свою худопахольську субстанцію від могучих ворогів. Через страшливий „error“^[78] людської справедливости, а може й через злобу моїх ворогів опоганив трибунал мою честь присудом. Але „круль“ єґомость, бачучи мої „merita^[79]“ та „virtutes^[80]“, дав менї сублєвацію, яку ось до рук ваших, ясновельможний пане стражнику, передаю, а заразом заявляю, що злочинів, закидуваних менї паном Пєньонжком, анї сам я не поповнив, анї инших до поповненя не „інцитував“^[81]. А сього Жида, який важив ся своїм паршивим свідоцтвом проти шляхтича свідчити, я анї не ловив, анї не мучив і гроший при ньому „non reperi“^[82]. Він сам признав ся добровільно, що їде до пана Пєньонжка з рамени Бетлєна Ґабора, як його милість із предложеного вислїду скрутинїї^[83] над Жидом Єлєньом самі ласкаво прочитати зволять. — У кінцї звертаю ся із найглубшою „індиґнацією“^[84] до всїх тут присутних „шляхетнє“ уроджених синів сеї ойчизни. Се є „iustitia^[85]“? Чи Жид значить більше як королївський лист, а воля якогось підстарости більше, нїж від віків мунїфіковані^[86] свободи коронних синів? Eheu! Нехай „ignis infernalis“^[87] спалить „orbem terrarum“^[88], а всюди заволодїє „diabolus“^[89] і ангели його, коли ошукані властю жовнїри поведуть „in vinculis^[90]“ ошуканого властю товариша на суд саме тої власти!

— Не буде сього! — крикнула товпа жовнїрів. — Се наруга над нами всїма… В пень шубравцїв!… Де кварта?… На гак Жида.

Серед гамору загудїв нагло тубальний голос пана Зборовського.

— Silentium! Мостї панове, покажіть ваші листи!

Ось вони!

І пан Пєньонжек достойним рухом подав пану стражникови великий аркуш паперу з печатками, а рівночасно пан Бялоскурський добув із під подертої киреї папери, які, будучи обережним, носив у полотняному мішочку на голому тїлї.

Жовнїри замовкли та з напругою глядїли на свого полковника, який з повагою читав королївський лист.

— Лист із ординансом^[91] єсть! — сказав.... — а ось се… се таки справдї сублєвація! — закликав, наче чудуючись, що пан Бялоскурський сказав правду. Тут пан Зборовський насупив ся і визвірив ся на пана Пєньонжка.

— Якжеж, васть, смієш мимо сублєвації?… „Errare humanum est“^[92], „круль“ помилив ся й тобі засї до особи сього обивателя. Ти красше подумай про оброки для нас, про приставство і кварту!

— Так! так! — гудїла товпа.

Пан Пєньонжек „сконфундував ся“^[93] і нагло помітив, що начав дуже небезпечну гру. Йому бач, не прийшла на гадку ворожнеча, яка постійно панувала між військом і урядом. Тому рішив властивим свому станови обичаєм обстоювати при своїй справі, щоби сим збити з пантелику недосвідченого, як думав, жовнїра.

— Про се опісля! Я домагаю ся передовсїм сповненя приказу нашого наймилостивійшого пана, а відтак будемо вже „трактувати“^[94] о матерії, яка вашмостїв привела в обсяг моєї юрісдикції, при чому певно не позабуду на свої „officia“, на скілько ви своїх не забудете. „Praecipue“^[95] не забудьте, ясновельможний пане стражнику, справи Жида…

— Що? — гукнув пан Зборовський, а лице його змінило ся до непізнаня, — що? Я маю памятати про Жида? А се що?

І кинув під ноги Пєньонжка рукопись Рамбулта.

— Ось се твій Жид, зраднику, райфуре мадярський! Як смієш, лику, опримувати спокійного обивателя, що має від короля зелїзний лист? Чи думаєш, що наша „patientia“^[96] із зелїза? Кидаєш нам в очи наші officia, а не даєш хлїба? Добре! Officium нашим є слухати королївських грамот. Ось грамота! І пан Зборовський ударив рукою в сублєвацію пана Бялоскурського.

— Сей документ має більший вальор^[97], як усе инше, бо in periculis^[98] ойчизна потрібує всїх своїх синів, яких ти рад би вивішати. Ось питанє ще, чи сам не покажеш нам туди дороги.

Пан Пєньонжек зблїд.

— Мостї пане стражнику! Я готов контентувати^[99] вас у всїх ваших desideratach^[100], але звольте глянути на datum^[101] другого королївського листу.

Пан Зборовський впав у лють.

— Що? То ти, канцелярийний вискробку, учити хочеш розуму нас, які печатаємо кровю, а скробаємо й пишемо мечем історію річи посполитої? Ось що я на твої листи…! А ти сам марш менї з очий, коли хочеш сальвувати^[102] здоровлє; таких то урядників лишає нам староста Мнїшех замість себе? Пожди, бестіє, ось я дам тобі уряд!

Тут пан Зборовський подер лист короля на дрібні шматки, кинув на землю, потоптав ногами, а обернувшись до своїх жовнїрів, плюнув іще з досадою на подерті шматки і крикнув:

— Мостї панове, зрада! Маґнати і круль стремлять до absolutum dominium^[103]. Викликали московську війну, де богато зацних синів коронних поклало свої невинні capita^[104] та потратило фортуну. А й тепер по інфлянтській потребі нема нам де зложити голов, мов диким бестіям. За те кажуть нам ad internecionem^[105] переслїдувати сї останки нашої брацї, які не дали себе як ось ми втягнути у маґнацьку і королївську імпрезу. Се insignis et notabilis^[106] знак, що хочуть нас узяти під ноги, як се є у Швеції. Мостї панове! Купою до мене! Ми на ґвалт відповімо ґвалтом! Хто за мною?

— Всї! всї! nemo uitimus^[107] — ревіли вояки, — на шаблї опірних.... на замок!

Пан Пєньонжек опустив руки і очам своїм не вірив. Але в сїй хвилї шарпнув його хтось за рукав. Пєньонжек оглянув ся і побачив позеленїлого зі страху Абрамка.

— Ясновельможний… староста…! — верещав Жид — тїкаймо як найскорше, вони нас убють!

Пан підстароста немов зі сну збудив ся і підібравши поли, пустив ся на втїкача. Хтось копнув його понизше плечий і підстароста впав лицем у грязь. Жидови розбито голову каменем, поза тим нїхто за ними не гнав, бо цїла юрба пустила ся просто до замку. Коли пан Пєньонжек устав, бачив, як жовнїри рубали браму, а пахолки на шнурах спускали ся зі стїн і утїкали до міста. На жаль аж тепер став пан Пєньонжек думати, чи не лїпше було від разу вбити пана Бялоскурського, Жида віддати судови за пропалі гроші, а самому заїхати осиротїле Коросно.

Угерницький і Попель глядїли тимчасом на цїлу подїю, не кажучи анї слова. В кінци поклав Іван руку на рамя товариша:

— Юрку!

— Що таке?

— Їдьмо в хату розставними кіньми Бялоскурського. Позавтра під вечір будемо в Перемишлї, за десять днїв дома! Татари…

— А гроші Бялоскурського?

— Віддамо Вірменам у Львові. Бялоскурський з ними торгує, а потім хочби не віддали, то сеж крадене…

— Ну то дамо Цебрівському! Він ставить церков…

І оба молодцї завернули конї та поїхали просто гостинцем.

---

——————

1. лист безпеки.
2. зложені скарби.
3. Отче наш.
4. ненависть.
5. вош.
6. у власти.
7. умовий брак.
8. визначний і замітний.
9. „щасливий посїдач“, бо його не так легко усунути навіть із загарбаного маєтку.
10. неможливе.
11. скажено.
12. дурня.
13. правно у супроводї.
14. поза правною формою, значить незаконно.
15. у таких „пальчиках“ продавано тодї кухонну сіль.
16. вигнанє, опала.
17. проволока у виконаню засуду, яку можна було за гроші купити в королївській канцелярії.
18. насильно усунути.
19. оружний напад, так званий заїзд.
20. прикрашений футерал.
21. роскішна скриня.
22. пане, добродїю.
23. наглядно.
24. довга кирея.
25. зобиджувати.
26. розправа.
27. трупи.
28. гнет, утиск.
29. правна формула: на власному удержаню й одїжи, без варти.
30. гостинци.
31. міщанам.
32. Стій!
33. заявляю всїм і проголошую всїм загально і кождому з осібна, що обох моїх ренкодайних, силою томлених освободив я силою.
34. булава.
35. грімкий.
36. скрута.
37. нехтовані.
38. лайдацтво.
39. необмеженої власти.
40. мовчати!
41. гамір.
42. розкажи, про що йде річ.
43. небосклонї.
44. знак власти.
45. области.
46. божий ангел.
47. відкликаєть ся.
48. давлена.
49. помочи.
50. давнїйшу забуваючи чесноту.
51. займаючись нечесним ремеслом.
52. мужів.
53. допікають.
54. оружною рукою.
55. до загибели.
56. вчинки.
57. звісні і памятні.
58. найманє жовнїрів.
59. коли.
60. раненого, нарушеного і потовченого.
61. прошу покарати.
62. із ворогами вітчини.
63. о зраду.
64. шкодою.
65. злодїйство.
66. находить ся.
67. саме того.
68. смертю.
69. надїю ся.
70. лайдацтво.
71. противник.
72. не сумнїваю ся.
73. оборонцїв вітчини.
74. ставляючи ворогам опір.
75. любов вітчини.
76. скромність.
77. зависть.
78. похибку.
79. заслуги.
80. чесноти.
81. заохочував.
82. не найшов.
83. слїдства.
84. обуренє.
85. справедливість.
86. забезпечені.
87. адський огонь.
88. світ.
89. чорт.
90. у кайданах.
91. приказом.
92. поблудити, се людьська річ.
93. збентежив ся.
94. переговорювати.
95. особливо.
96. терпець.
97. значінє.
98. в небезпеках.
99. задоволити.
100. бажанях.
101. дату.
102. заховати.
103. необмеженої власти.
104. голови.
105. до загибели.
106. визначний і замітний.
107. значить: нїхто не хоче бути остатнїм.