Опирі/1/VI

by Юлїян Опільський

◀ V. Salvus conductus

Опирі Перша частина. В царстві золотої свободи Юлїян Опільський VI. Пани і слуги

VII. При венґжинї ▶

Львів: Українська видавнича спілка, 1920

 

VI.

 

ПАНИ І СЛУГИ.

 

Різкий західний вихор гнав пірвані хмари по небосклонї, неначе чамбул орди, який переходить попри лице хана — місяця. Раз у раз глядїло його ясне лице на чорну землю та кидало жменю світла у кромішню пітьму, але за хвилю счезало знов, як та чайка серед Чорного моря. У слїд за сим ішли землею цїлі війська привидів, ряди тїний плили під крилом вітру на схід, одні за другими, вічно, невпинно, непереривно. Мов потвори Апокалїпси сунули тїни понад землею, та не пусті вони були. Під їх напором гнуло ся галузє дерев, збіже і трави у полї, вся земля стогнала та понурим свистом гомонїв світ про божий гнїв, який давив землю своєю вагою.

Було сумно і страшно. Старі люди кажуть, що такі ночі лучають ся підчас крівавих лїт війни, грабежий, зарази, бо вони бувають якраз дїлом сих тайних, жорстоких сил, що царюють між людьми. Більше бач кланяють ся люди замислам дїявола, як божому сяєву, тому й тїни прислонюють райський світ привидами, розвівають вихром мир у природї та в серцях і посилають духів кари і війни, морди, пожежу, заразу…

І кажуть, що серед такої страшної ночи перекидають ся сї божі кари з місця на місце мов саранча у степу, а другої днини конають люди у судорогах по шляхах та хатах, або серед реву Аллах! Аллах! займаєть ся село та ллєть ся кров неповинна.

У хатї сидить бабуся коло слїпого віконця та пильнує побитого паном на ланї сина, або колише „панську“ дитину своєї внуки. Деж мати дитини? Вона пішла за сим вітром, а радше душа її поплила птичкою на схід у пустиню…

В инших хатах лежать мужики смертельно втомлені панським сїнокосом… Навіть не стало сил зварити вечері, так утомив усїх труд та ляк перед нагаєм. Бач у двоє прийшло ся вироблювати і за живих і за вмерлих. Бо ось у инших хатах валяють ся синї, набренїлі трупи, скорчені у страшних судорогах хороби… Чума!

Чума, нагай, нужда, насильство, кров, пожежа… служба! І все те позбирав вихор із собою і з сього зродили ся сї страшні потвори — тїни, які вилюднюють своїм віддихом дальші села, та тїкають дальше на схід, щоби залюднити пустиню.

А за ними часом, мов із пекла, тїкають і люди…

Чому? Може тому, що їх туди несе вітер глядїти сих хмар, які ось пролїтають туди понад землею, сих споминів, надїй… А може вони бажають утекти від служби?.... може!

Мало лучаєть ся таких ночий у червнї і справдї, всї люди подалиб ся у монастирі, наколиб частїйше чули сей жалібний свист, шум та стогін вітру, який бушував над землею. Він бач сам один оплакував долю, а радше страшну недолю підданих.

Поміж напів вимерлими селами стрічав вихор і двори та звичайно минав їх, не займаючи. Зараза любить погній нужди, а у дворах пани! Але з сих дворів зняв вітер иншу хмару та помішав її зі своєю хмарою нужди. Се була хмара бути, злоби, злочину, нечисти тїла і душі… панства!

І все те змішавши ся, гнало зі стоном та ревом понад землею, і все живуче тїкало та крило ся як можна найдальше. Лиш дерева розказували собі, що бачили у страшних, пірваних хмарах та у товпах тїний — привидів, а у вежі реготав ся раз у раз лилик: Ха! ха! ха! ха! ха! ха! ось і побідили тебе, Розпятий.

І так гуляв вихор над усею Україною, співаючи холодним зорям пісню про її гаразд. Навіть звір по лїсах замовк, поховав ся і лише сови пугутькали у лїсї, а від часу до часу висловляли й пугачі свою радість голосним гу! гу! — яке звучало якось немов погроза, неначе сказати хотїла птиця: Го, го, ще й не таке буде!

Мертво та непорушно лежала при львівській дорозї Жовква, столиця гетьмана Станїслава Жулкевського. Хоча ще не було пізно, все місто тонуло у пітьмі. У таку ніч не хотїв нїхто виходити з хати, або хочби відчиняти вікон, щоби не пускати в хату нечистих сил, які розгуляли ся бурею. Навіть шинки, в яких підчас зарази бував більший рух, як звичайно, були замкнені і неосвічені. На вежі костела, де мав сторожити вартівник, не було нїкого. Ще перед двома днями не встав він ранком з ложа, а до вечера вкрило ся тїло… морівками^[1]… За два днї потріскала шкіра на трупі, а страшний сопух затроїв повітрє. Одначе нїхто сього не завважав, бо було високо, а лїзти туди всї бояли ся. Лише пси, які виволікли на ринок декілька випорпаних куснїв вонючого стерва, вили протяжно, достроюючись до понурого витя вихру по пустих улицях. При сьому задирали писки у гору, немов чуючи на вежі трупа, якого не завважали люди.

Брами міста стояли отвором. Нїхто не бояв ся опришків, нї Татар. У заражене місто не їхав нїхто, хиба хлопи із також заповітрених сїл. Навіть сам пан не пускав до себе нїкого з міста, тілько повірив нїмецькому медикови дозір над заразою, а кількадесятьом пахолкам велїв пильнувати безпеки та хоронити трупів. Але медик утїк, вартівники спали пяні у вартових кімнатах при брамах. Нїкому було їх наглядати.

За містом стояв на горбку замок з округлими вежами, окружений садом, огородом та гумном, усе те обведене ровом, валом, частоколом, а по части стїнами й мурованими брамами. Зараз за садом починав ся лїс і то дуже густий, шанований ощадним господарем — панський лїс.

Саме з сього лїса виїхав їздець. Коли тілько виїхав поза останнї дерева, вдарила його в лице нїчим не спинювана сила західного вихру, кінь скочив, та дрожачи цїлим тїлом, став форкати з переляку. Їздець затяг високу, козацьку шапку на перед голови, та успокоїв коня, гладячи по шиї. Новий порив вітру мало не збив його з ніг.

— Во імя Отця і Сина! — перехрестив ся козак. — От певно повісив ся хтось… наче Юда! Боже, будь милостив його грішній душі! Погана ніч! Правда, Чавше?

Тут козак звернув ся до свого жеребця, який оказував велику охоту завернути знов у діброву під захист дерев. Чавш поклав уха по собі та замахав головою.

— Ага! озлобив ся, товаришу? Ну, нїчого! Заїдемо до „баборіза“^[2], то будемо спочивати. Там нїякий біс не прикаже тобі товкти ся по ночі. Там тілько бабам і дїтям біда, але не нам козакам.

Кінь неначе порозумів слова пана, спустив голову до долу, щоби вітер у ніздря не віяв і пустив ся з провола до замку.

Наколиб козак міг був глянути через високий мур на майдан, серед якого стояв сам замок, то побачив би був доволї живу картину. На майданї стояли довкола бочки смоли, запалені, щоб освітити подвірє, бо не можна було сього вчинити иншим способом задля страшенного вітру. Коло бочок крутили ся парубки, які пильнували, щоби від огню не заняли ся коляси та колєбки панів, що заповняли частину майдану. Великий, чотирокутний майдан, був окружений з трьох сторін будинками, а саме кухнею, зброївнею, обширним рефектарем для приїзжої біднїйшої шляхти, та мешканями для прибічних гайдуків пана Жулкевського.

З четвертої сторони притикав до самої замкової будівлї панський сад, заложений західними огородниками.

По майданї крутила ся шляхоцька служба, гайдуки, пахолки, бігали пси всякої величини і краски, та довгим шнуром ішли одні за другими слуги, які несли на величезних полумисках страву до рефектаря, та до самого замку.

Його всї долїшні вікна були освітлені, тілько горішня часть і високі круглі вежі тонули в пітьмі, а високо над ними пересували ся пірвані хмари.

В одному наріжному вікнї, яке виходило в сторону міста, горіло світло. Була се т. зв. червона кімната, улюблений кут пана Жулкевського.

Він сам сидїв ось при великім, закиданім паперами столї, на якім горіло у двох свічниках по чотири високі свічки. Між ними стояв чорний, гебановий хрест зі срібною фігуркою Спасителя.

Вся кімната була обита темно червоним адамашком, а червоний блеск падав на лице гетьмана крівавим рефлєксом. На гетьманї був червоний контуш та темно багряний жупан, а всї запинки аж горіли від самоцвітів.

Пан Жулкевський видко мав гостї та думав за хвилю зійти між них. Поки що держав він у руках великий кусень паперу з королївською печаткою і читав його. В худих, виразистих рисах його лиця малювали ся думки та почуваня, бо гетьман не мав причини скривати їх, будучи сам один.

Письмо, яке держав у руках, була се королївська пропозиція на сойм, а з неї аж віяло блїдим острахом перед ворогом христіянства і польським союзником — високою Портою.

— Непевний се союзник! — писав король. — Нераз досвідчили ми сього, як облудна його приязнь, що з часом приходить і минає… Злий се сусїд, та не можна йому вірити, бо в нього щастє і відповідна нагода ломлять найсвятїйшу присягу“…^[3]

Жулкевський прочитав усе письмо і задумав ся.

— Так! Непевна була приязнь Турків! А від неї залежало все. Уся річпосполита не мала анї одного стану, який зміг би, одностайно зібравши ся, відперти ворога, та зберегти цїлість держави. Гетьман знав своє військо добре. Воно складало ся з усякої збиранини „без чцї і вяри“, з ріжних очайдухів, інфамісів, банїтів, вархолів, які ходили на війну збогачувати ся та субстанцією „брацї“ латати свою надірвану розпустою фортуну. Коли зближав ся ворог, мостї панове скликували сеймик, посилали депутацію, а прийшло до бою, посилали козаків, українських наємників, або ланову піхоту. На чімже опираєть ся безпека річипосполитої?

Жулкевський поклав лист на стіл та спер чоло на руку.

— Три полїтики! Королївська полїтика трівог, просьб, упокорень, шляхоцька полїтика трусости, привати^[4], безсовісности і гнили тайного власний патріотизм. Але гетьман чув, що земля усуваєть ся з під його ніг…

Доки ще буде вдавати ся те сипанє піску в очи султанови? Та чи стане сього піску? Де взяти сеї тїни сил, яка здержує полчища Османів перейти Днїстер? Маґнати ходять на Волохів, ведуть війни на власну руку, закликають козаків, а з краю тїкає тимчасом маса народу від панів у козаки, аби тілько дальше від проклятої долї підданих. Пустїють села, у власнім гною гниє браця шляхта, або сварить ся між собою. Наємна зволоч нищить останки майна, Жиди вивозять усе з краю, ще має вартість, лишають вино, атласи, розпусту, хороби і безсилу.

А сила пливе на схід! Там росте справжнїй великан — тут ломлять ся гнилі підпори і уроєний великан валить ся у власну гниль та нечисть. Боже, Боже! Хто подасть ратунок тим, що гинуть?

Жулкевський зложив руки і глядїв у Розпятого. І нагло успокоїв ся. На його лици появив ся іронїчний усміх. Він бач приловив себе на штуцї, якою часто зворушував шляхту в сенатї, щоби ухвалила комісію на козаків… Так! Нема чого здавати ся па поміч неба, бо воно високо… се лише реторична фіґура. Треба сил, сил і ще раз сил! І то на се, щоби сього східного великана — козацьку силу звалити, розірвати, а мясом та кровю погодувати змія, що здихає і нове житє влити у гнилу суспільність. Треба за здоровим народом кинути на схід гниле панство, щоб воно мало нове підложе до своєї галапасної дїяльности. Воно відживе знову, а з України нїкуди вже тїкати хлопам.

І тодї вся сила великана вселить ся в Польщу, тодї нешкідливим стане лотрівство панів, вірним покаже себе турецький союзник, а й Татари заховають шляхтї свою приязнь, як що не буде козаків, щоб боронити України та світити ханови в очи пожежами.

Жулкевський зірвав ся і став ходити по кімнатї туди і назад. Його тїнь падала на стїну і здавало ся, немов поруч із ним ходять іще злий дух та нашіптує йому дальші думки.

— Справдї. Наслїдком гнету у Коронї^[5], наслїдком насильств, здирств та мордів заселюєть ся Україна, позискує лад, добробут, силу і все те завдячує очевидно шляхтї. Тепер готові козаки поріжнити Річпосполиту з Портою, а тілько одні вони мають силу знищити Татар та оперти ся султанови. Тому ще нинї треба скликати комісію і йти на Запороже.

Нагло спинив ся Жулкевський у проходї.

— А полуднева турецько-татарська границя?… Король пише, що румільський беґлєрбеґ домагав ся від нього листом поживи та дерева до будови турецьких замків на Днїпрі, проти самоїж річипосполитої^[6]. Що за наруга! Сей поганин пише до короля наче до першого лїпшого кяї^[7] свого пашалика! До козацького гільтайства пише вічливо немов до римського цїсаря… щож з сього? Козаки відповіли лайкою, а король покірною просьбою… Ось він, Жулкевський, змінить се, але вперід треба крови, козацької крови на сходї, хочби за сей час мав хан половину шляхти з Корони взяти в ясир на заходї… Треба Солоницї…

Жулкевський сїв знову та закривши очи рукою, став пригадувати собі давнї, забуті картини з перед девятнайцяти лїт, коли він перший раз як начальний полководець громив гільтайство. Перед його очима станув образ крівавого поля, вкритого пошматованими тїлами мужів, жінок та дїтий. Він бачив мажі, обризкані мізком розбиваних об колеса немовлят, попорені трупи і копита коний, пообвивані внутренностями. І все те, все те зробило його слово, слово зради…

Жулкевський здрігнув ся, відняв від очий руку, а зір його впав якраз на срібну фіґурку Спасителя, що прощав навіть власним убійникам і лотрам. Від фіґурки йшли яркі промінї і падали на червоне лице гетьмана, немов хотїли його пробити стрілами розуміня, милосердя, покори. Гетьман зблїд і сказав до своєї душі: Годї! Патер Тхожевський дав минї абсолюцію від присяги, кажучи, що додержати її схизматикам, се гріх! А зрештою…

Жулкевський махнув рукою, отряс ся з сумнївів і нахмурив ся.

По хвили проговорив шепотом:

— Хочби й десять разів прийшло ся те саме вчинити, non verebor^[8] тих самих взяти ся способів. При тім я прощаю їм усїм, як христіянин… але річпосполита домагаєть ся кари на бунтівничих хлопів, які не роблять панщини, а шкодять союзникови…

В сїй хвилї почули ся кроки перед кімнатою. Війшов шляхоцький пахолок, нарядно одїтий у аксамітну одїж. Він низько поклонив ся і сказав:

— Ваша ясновельможність! Єсть гонець-козак від Петра Сагайдачного, „старшого війська Його Королївської Милости Запорожського“.

— Нехай війде! — приказав гетьман.

Відтак поклав на столї набитий пістоль і уложив риси свого лиця у вираз поваги й сили. Пахолок счез, а за хвилю почув ся у передній кімнатї скорий і певний хід мужа та брязкіт шаблї. Двері відчинили ся і в них станула висока стать козака, а за нею два панські гайдуки з мушкетами.

Козак скинув уже був свою довгу кирею і станув перед гетьманом у гарнім матеріяльнім жупанї синьої краски, синї були також шаравари, перевязані довкола стану широким поясом. За поясом виднїв турецький ніж та два пістолї, викладані богато сріблом. Довга шабля висїла при боцї, а з переду від пояса кілька ременїв із люлькою, кресалом та гаманцем на тютюн. З другого боку видко було ріг із порохом та шкіряну торбу на кулї. Стать козака була худощава, костиста, широкоплеча, риси лиця виразисті, хижі, блискучі очи. З голови звисав на ухо жмут чорного волося — оселедець.

Він зупинив ся на порозї червоної кімнати і глянув у неї, мов у пащу лютого звіря, — так крівавою видала ся йому вся поява…

— Опир! — подумав. — Мало йому крови в полї, ще й хату вимостив кровю! Дух святий при нас!

Він здрігнув ся, переступив поріг, а відтак поклонив ся в пояс, відповідно до приказів свого гетьмана.

— Слава Богу — сказав — а вам, ваша ясновельможносте, підданчий поклін від пана старшого війська Його Королївської Милости Запорожського та бажанє доброго здоровля і панованя на многі лїта.

І шапкою діткнув підлоги, а відтак випростував ся на весь ріст і глянув із гори на меншого ростом „баборіза“.

Жулкевський не відповів на поклін, тілько з під стягнених брів глядїв на козака, здержуючи лють, яка прошибала його на вид сього вірного вояка, видко відважного, хороброго і послушного.

— Хто ти? — спитав у кінцї.

— Військовий осаул, Олекса Коршун.

— За чим приходиш?

Осаул поклонив ся знов у пояс:

— З вістками, які Старший війська Його Королївської Милости Запорожського посилає вам, ясновельможний, у доказ своєї вірної служби королеви, Річипосполитій, і всьому христіянському мірови.

Жулкевський стягнув брови ще більше.

— Знаю, знаю, гарна се служба, чисті медвежі прислуги, та про се опісля! Кажи тепер, що знаєш.

— Уроджений^[9] Петро Сагайдачний пересилає мною вістку до могучих та високих ух вашої ясновельможности, що кримський хан з усїми ордами стоїть уже на границях і стягають ся ще тілько ногайські орди, щоби купою піти на Поділє й Волинь. Знаємо се зовсїм певно, бо всї табуни посчезали, а чабани пігнали череди у західні степи тому, що не буде кому пильнувати їх. Усї Татари в походї. Ось і все!

— Відки знаєте, що напад піде на Поділє й Волинь?

— Бо в нас тепер усї козаки дома, то Татарам небезпечно. І поклонивши ся в пояс, хотїв відійти.

— Пожди! — сказав Жулкевський і відвернувши ся підійшов до вікна. Слова козака про „безпеку“ для татарських чабанів у річипосполитій влучили гетьмана мов удар батога і він не міг говорити далї.

Козак відступив до дверий та приглядав ся з під насунених брів гетьманови. Він міркував, над чим саме думає Жулкевський. Сагайдачний приготував його був на се, що гетьман ставляти-ме питаня і научив його, як має на них відповідати. Атаман козаків знав добре, що у гетьмана було всього 300 вояків, та що він гнїваєть ся на козаків за спустошеня Сінопи і тому не візве їх на поміч. Длятого саме післав козака, немов підчинений шле вісти начальному полководцеви. Але ось Жулкевський надумуєть ся… ануж захоче видати приказ вирушити? Що тодї? Ну, тодї не його голова, тодї старий сїчовий лис, як звали Сагайдачного, нехай здоров торгуєть ся сам!

Козак усміхнув ся хитро… Та ось побачив на столї пістоль із відведеним курком…

— Боїть ся собача віра! — подумав — то добре!

Але в сїй хвилї почув, як кров набігає йому до голови та зачинає болїти згоїна над ухом.

Була се згоїна по ранї, яку одержав Олекса ще семилїтним хлопцем над Солоницею. Тодї пролежав непритомний під трупом матери цїлий день, доки не найшли під вечір околичні мужики та не вирвали від смерти. Тепер ось почув козак, як їжить ся на голові чуб, руки стягає якась невидима сила, мов кігтї хижої птицї. Ось один скок і треклятий „баборіз“ захлиснеть ся кровю. А потім будь, що буде!…

Козак стряс ся, відвернув очи від пістоля, щоб пошукати ними „опиря“ і погляд його впав на хрест межи свічками… І немов собака завило в сю хвилю його серце… Свят! свят! свят! Схамени ся, Олексо, тиж посол, христіянин… Не Лях!…

Жулкевський відвернув ся.

При видї козака закипіла була в нїм зразу кров та прислонила зір кровавою мракою. В сїй мрацї бачив гетьман білий паль із застромленим козаком та червоні струйки крови, яка спливала по білім дереві. Але в тім нагадали ся йому пляни короля, та його власні замисли і він не захотїв остерігати козацтва, мордуючи післанця. Не хотїв їх також і кликати на поміч, щоб мовляв не зібрали ся, бо тодї в їх руках була би й судьба річипосполитої. Їм не можна було давати нагоди до нових заслуг. І не зважаючи на се, що своїм мовчанєм видає на смерть і неволю тисячі невинного люду, не хотїв сказати слова: Прийдїть і ратуйте!

— Мило минї, — сказав — що є між вами муж, який оцїнює клєменцію^[10] річипосполитої та fideliter^[11] їй служить, але тепер скажи минї, будь ласкав, дещо про вашу виправу на Сінопу. Хто вас туди післав?

Козак поклонив ся в пояс:

— Ваша ясновельможносте, се не наша виправа. Се не ми ходили; зась би ми сміли проти комісії.... нехай нас боронить свята Пречиста від такої безецности! Се чорт знає, що за люди те вчинили^[12].

Жулкевський аж поблїд з гнїву.

— Як то? — спитав, а в голосї звучала струна крайної люти, хоча й убраної у спокійні слова — як то? як се можливе? Адже атаман ваш має пильнувати, щоб нїхто з вас до Турків не ходив та на волость не пхав ся.

— Ми не пхали ся, прошу вашої ясновельможности. Се ті люди з волости до нас прийшли.

— А чомуж ви їх не зловили?

Козак поклонив ся у друге.

Ваша ясновельможність зволять жартувати. Сих розбійників було до 12.000. А нам старостове з українських замків припасів не пускають, наших, що ще з родинами не вийшли на Низ, угнїтають, відумерщин не шанують, Содому і Гомору творять, а ми самі у Низу границь пильнуємо, та навіть на стілько не маємо жита й иншого припасу, щоби піти в поміч за приказом його королївської милости або вашої ясновельможности. І платнї нема…

Пан Жулкевський почервонїв з досади.

— Я не про старостів питав, але про сих рабівників. Як ви їх могли пустити назад?

— Ваша ясновельможносте! — відповів козак. — Вони цїлу фльоту султана Єго Мостї розперіщили і їх Капудан башу взяли, лише їм здо.... то є умер по дорозї, а ми стримували би їх? Куди нам, спокійним уходникам! Кошовий сказав їм через сїчовий паркан: Ідїть собі, бісові дїти, ід своїй матери, бо стріляти му! Вони постояли, постояли і пішли.

— Куди?

— Не знаю! Бог менї свідок, що не знаю, нї я, нї кошовий. Один туди, другий сюди. У нас тепер люду доволї.

Жулкевський побачив, що з козаком не договорить ся, тому кивнув рукою на знак, що послуханє скінчене.

— Іди до цекгавзу^[13], там дадуть тобі їсти. Вертай швидко і скажи гетьманови, нехай пришле тих Наливайків, які накоїли сього лиха, бо як нї, то впаде на вас усїх рука кари, а коли спамятаєте ся, може бути за пізно!

Козак був би розсміяв ся, наколиб не згадка про Наливайка. Він поклонив ся ще раз низенько.

— Ми Солоницї не забули і не забудемо, поки нас і вас. Прикази сповнимо, миж піддані вашої ясновельможности та Єґомостї короля, проте бажаю вам від імени всього Війська Його Королївської Милости Запорожського здоровля і сил на потїху сеї ойчизни і прошу дозволу їхати.

— З Богом! — сказав гетьман.

Козак счез, а Жулкевський мов несамовитий став бігати по кімнатї. В кінци плеснув у долонї. Вийшов той сам пахолок, що передше.

— Стасю! Проси но до мене пана ґенерала земель Подільських та пана полковника фон Вендендорфа.

І сївши при столї, став збирати порозкидані папери. За хвилю відчинили ся двері і в кімнату війшли два мужі. Один у богатім, чорнім, шляхоцькім строю з фіолєтними випустками, та золотім ланцюху на шиї, другий в райтарськім колєтї, з широким, ремінним поясом, на якім висїв парадний, стяжками прикрашений рапір із широкою ґардою. Горішна часть його чобіт була дуже широка і виглядала, неначеб ноги застромлено в два відра. Короткі, кармазинові райтузи^[14] були на внутрішній сторонї від колїн виложені мягкою шкірою лося. Через рамя ішла широка, червона, шовкова шарфа з золотими тороками, а в руцї держав широкий, повстяний капелюх зі струсиними перами.

Перший з них був се пан Александер Калїновський, молодий чоловік, але завдяки колїґаціям і фортунї мав уже уряд „ґенерала земель подільських“ і був каменецьким і брацлавським старостою. Другий, старший чоловік, лїт може пятьдесяти, не вважаючи на довголїтню польську службу заховав зовсїм вигляд нїмецького офіцира.

— Дивно — менї! — начав по привитаню пан Калїновський, — що ваша ясновельможність так екстраординарийну^[15] оказуєш альтерацію^[16]. В чім справа?

Говорив дещо через ніс, з великопанською міною та холоднокровно.

— Nil mirum^[17]! — заговорив пан Жулкевський. — Наші війська, які є, всї на сїверській границї, у мене жовнїра брак, а тут Татари cum omni potentia^[18] грозять finibus^[19] річипосполитої.

— Ну, се їм лучаєть ся дуже рідко! — відповів Калїновський, — лише раз у рік. І я безумовно не бачу причини, чому ваша ясновельможність не дадуть уже знаку, щоби сїдати до вечері. Бо так калькулюю, що чим скорше всї їхмость панове підуть спати, та розійдуть ся, тим спокійнїйше можна буде делїберувати про commune reipublicae bonum^[20].

Фон Вендендорф був одначе иншої гадки.

— Відки ваша ясновельможність мають сю відомість? — запитав живо.

— Прошу вашмостїв сїдати, а все виексплїкую їм ab ovo^[21].

— Ergo incipiamus^[22]! — сказав пан Калїновський з резиґнацією і сїв.

Жулкевський почав говорити.

— Ваші милости знаєте, що від часів Стефана Баторія уважають нас Турки чимось у родї турецького пашалику і просто дають нам ординанси, quid і quomodo^[23] треба нам чинити, щоби „каптувати“^[24] собі башів, беґлєрбеґів, везирів, або кримського царя і щоб вони нас дарували здровєм^[25] та не наїздили наших країв. І справдї річипосполитої obedientia^[26] дуже велика, більша нїж у мультанського господаря, який прецїнь є підданним султана єґомостї. Не будь перської війни на сходї, давно співано би по всїх наших косцьолах поганські безеценьства, наші жінки та дочки служили би за предмет нечистих похотий невірних, а сини наші на ґалєрах miserabilem^[27] коротали би vitam^[28] — так слаба і безпомічна річпосполита…

— Кольоризуєте, ваша ясновельможносте — замітив спокійно пан Калїновський. — Всюди Турки кварцяного нашого війська celeritate уходять^[29]. Крім яничарів та спагів^[30], нема в них війська. Татари нїколи не достоять і легкі знаки^[31] лише з ними розправу маючи, facillime^[32] їх громлять.

— Так, певно! — відповів із жаром Жулкевський, — але кілько сього війська та де воно? Трохи литовського і коронного від московської стїни, а решта сеймікує, вибирає насильно реквізиції по селах королївських і панських, чинить ґвалти, морди, incendia^[33], latrocinia^[34] і таке инше, а у мене… 300 вояків на цїлі східні „креси“.

— Nescio^[35], що вашій ясновельможности на сих кресах залежить. Чим більша пустиня на сходї, тим безпечнїйші ми в Коронї! — сказав Калїновський, оглядаючи пильно нігтї на пальцях рук. — Нїхто не журить ся сходом, на щож сього вам? Коли хлопство заселить і управить яку околицю, то варта її випросити собі та господарити кілька лїт, але боронити хлопства, се булаб dementia^[36]. Прийдуть Татари, то по старому і головнї не лишить ся, а не прийдуть, то хлопство тїкає дальше на схід і посесіонат опинюєть ся знов на пустини. Але ваша ясновельможність сказали би ласкаво, про яку praecipue^[37] матерію хоче з нами трактувати?

— Був козак від Сагайдачного і принїс вісти, що в хана інкурзія ingens^[38] на нас praeparatur^[39].

— Від Сагайдачного, — значить певна вість! — замітив Вендендорф.

— Так! а у нас desunt vires et desunt viri^[40].

— Ха! ха! ха! — засміяв ся Калїновський, — а чомуж не покличете козаків? Се дешевий вояк, нїчого не хоче, а домагаєть ся лише сього, що вже сам має de facto^[41].

— Ваша милосте, не смійте ся! Про гонор річипосполитої ходить. У нас мусять бути власні сили.

— Гонор! Се дивне!

— Так, гонор, — то значить, нам треба власними силами відперти hostem^[42].

— Який же вам привиджуєть ся hostis^[43]?

— Турки! Їх козаки вічно інзультують, бо вони нїкого не боять ся, анї нас, анї Турків, і ось засвітили пожаром в очи самому султанови, а сьому рік спалили Сінопу, де від коли Турки на світ прийшли, manus hostium^[44] не бувала.

— З сього простий „внесок“, що скаптувавши козаків, лацно зможемо від турецької потенції відсидїти ся.

Жулкевський пригриз зуби з досади.

— Вибачте, ваша милосте, але мушу виразити ся коротше. Щоби не бояти ся Турка, треба мати силу, в мене війська нема, а козаки під банїцією за напади.

— Ба нїчого легчого, як зняти банїцію на рік, та наскликувати війська.

Тут погладив Вендендорф свою кінчасту борідку і вмішав ся до розмови.

— З „пермісією“^[45] ясновельможних панів, я вже від трийцяти лїт служу родинї його ясновельможности пана Станїслава Жулкевського любовю і вірою....

— Правда єсть. Яко живо! — притакнув Жулкевський. — І знаю багато дечого, чого не бачить молодий, анї недосвідчений. Не сумнїваю ся отже, що збагнув я інтенції^[46] пана гетьмана. Йому треба війська не на Турків, але… на козаків…

Жулкевський кивнув головою, а Калїновський з зачудуванєм глянув на гетьмана.

— Але, — продовжав Вендендорф — гетьман знає, що військо не піде на козаків, бо його треба на півночи, а иншого війська годї зібрати. Я приглянув ся вже не аби як військам річипосполитої і замітив, що у вас нема воєнного духа. Лиш дуже мало людий почуває в собі справдї замилуванє до рицарської штуки, а инші вояки се лиш вархоли, безсовісні рабівники, одним словом зволоч, щось у родї наших нїмецьких наємних полків, яких усюди повно по ріжних потентатах^[47]. Вони добрі до нападу на лихо уоружених хлопів, на обтяжених здобичею Татар, де може десятий має самопал, а сотий карацену, навіть до голих та босих козаків доберуть ся хиба підступом. А й само кварцяне військо, що складаєть ся з найлїпших вояків, неповоротне і лише тому держить ся знаків, бо більше як три четвертини, се не Поляки, але Русини, козаки, Волохи, сабаги, Нїмцї, Французи, Шкоти. Польська шляхта дуже благородна і щедра, але брак їй військового духа. Се правда.

— Так! — відповів Калїновський, граючись медаликом при своїм ланцюху, — але наші поважні знаки, наші панцирні....

— Панцирні, гусарі се добре військо в отвертій битві на рівнинї, в гарну погоду і то тілько до наглого нападу та розторощеня ворога самою вагою. Се не військо, лиш таран, се не мужі, тілько конї. Але за те як лиш раз спинить ся, так один Татарин десятьох без труду позтягає з коний арканом. Щож хочете, гусарська хоругов іде мов камінь. Ваші вороги, се Волохи, козаки, Татари, Москалї, а всї ті нації легко оружні. Також у Турків або у Шведів головна сила лежить у піхотї. Коли гусарам удасть ся влетїти каменем у юрбу, вона розскочить ся, коли нї, то камінь впаде на землю і дитина копне його ногою. Одним словом ваше військо не вміє провадити війни, бо в вас нема своїх вояків, а на чужих мають гроші лише пани… але держава нї.

— Аж дивно менї, що васть так знамениту посїдаєш „сцієнцію“ наших сил! — відповів Калїновський. — Неоцїнена була би вона для румільського беґлєрбеґа^[48].

— Без сумнїву! — сказав Жулкевський, — хто не бачив наших жовнїрів на війнї, той не знає їх. Зараз за тиждень мостї панове тїкають домів і що найбільше, лишають свої почти у хоронґві. Часом нема при гусарськім знаку і десятьох товажишів^[49].

— Знаю й я їх доволї! — говорив дальше Вендендорф, — тому думаю, що треба раз на все запевнити собі поміч козацьку, знищивши її самоволю.

— Так! — потвердив Жулкевський. — Їх треба безумовно exstirpare^[50], щоби лише нарід остав ся, а все своєвільство мусить згинути, бо вони своїм полуменем стало ширять ся в ойчизнї і далеко заходять пожаром^[51]. Воював і я з ними і вашмость був сам зі мною в солоницькій різнї…

Вендендорф зблїд, стряс ся усїм тїлом і вдарив ся в груди.

— Прости, Христе! — прошепотїв.

Жулкевський пригриз зуби, згадавши викиди, які робив йому тодї Вендендорф, відтак кінчив:

— Але гадина була тодї тілько придушена^[51], а тепер треба буде вашій милости, князю Янушови Острожському, Заславському, Вишневецькому, Корецькому і минї зібрати наші добрі полки та вірвати гидрі голову. Hoc modo^[52] відзискаємо силу підданих, наберемо дармо жовнїрів, коли і кілько схочемо, а що найважнїйше, сконвінкуємо^[53] і скаптуємо^[54] собі султана…

— Все те добре — усміхнув ся Калїновський, на якого не робили сї виводи нїякого вражіня, — але що скаже на се ксьондз біскуп?

— Ксьондз біскуп став саме з ліжка та питав за вечерою! — докинув Вендендорф.

Калїновський засміяв ся.

Жулкевський казив ся зі злости на байдужність маґната, але гамував ся, щоби не обидити одного з наймогутнїйших короленят на Українї.

— При тім — продовжав Калїновський, — подумайте, ясновельможний, що у кождого з нас тисячі скрутинїй, контроверзій, протестацій та реплїк у трибуналї, а нїхто не лишить своєї фортуни на луп сусїдів, щоби саме за сих сусїдів товкти ся по диких полях, де хиба вовки та козаки можуть bestiarum vivere more^[55].

— Сойм лїмітує^[56] справи їхмость панів.

— Но так — сказав Калїновський, — але бачите, страшний се край, сї дикі поля, повні звірів, ворогів, Татар, опирів, та иншої нечистої сили! Так казав минї один Тринїтар, який їздив до Криму викуплювати бранцїв, за посередництвом польських потурнаків у Кафі і Перекопі. — Я годжу ся зрештою на виправу, але нехай стають усї, nemine excepto^[57]. Крім сього дайте пароль, ваша ясновельможносте, що постараєте ся менї про гетьманську булаву по собі, коли дістанете велику по Замойськім, а тодї я перший дам exemplum amoris patriae^[58].

— Ось рука моя! — сказав втїшно Жулкевський. — Нинї в ночи розпишу ще листи до шляхти і панів. Маю на се „пермісю“^[59] і „плєнїпотенцію“^[60] від круля.

А тепер ходїм до салї!

І всї три пішли в діл до салї, де мала відбути ся вечера.

---

 

---

——————

1. темні пятна, ознака чуми.
2. Прізвище пана Жулкевського, який у битві над Солоницею казав вирізати баби й дїти.
3. текст оріґінальний.
4. еґоїзму.
5. польськім королївстві.
6. історичне.
7. війта.
8. не завагаю ся.
9. шляхтич.
10. поблажливість, ласкавість.
11. вірно.
12. мова про напад козаків на Сінопу весною 1615 р.
13. зброївня.
14. штани до верхової їзди.
15. незвичайне.
16. збентеженє.
17. не дивно.
18. з цїлою силою.
19. границям.
20. нараджувати ся над спільним добром річипосполитої.
21. від початку.
22. починаймо отже.
23. що і як.
24. приєднувати.
25. дарувати житє.
26. послух.
27. нужденне.
28. житє.
29. утїкають.
30. постійне кінне військо султана.
31. знамена, хоругви, стілько, що полки.
32. без усякого труду.
33. пожежі.
34. лайдацтва.
35. не знаю.
36. божевілє.
37. особливо.
38. величезний набіг.
39. готовить ся.
40. нема сили, нема мужів.
41. на дїлї.
42. ворога.
43. ворог.
44. ворожа рука.
45. за дозволом.
46. наміри.
47. володарях, вельможах.
48. верховний намісник европейської Туреччини.
49. властивий вояк — панцирний; кождий товариш мав почот, який складав ся з панцирних, або і лекших їздцїв; його самого дуже часто не було в таборі, а був лиш почот.
50. викорінити.
51. автентичні слова.
52. сим способом.
53. зобовяжемо.
54. приєднаємо.
55. жити на спосіб звірів.
56. відложити.
57. без виїмків.
58. примір любови вітчини.
59. дозвіл.
60. повновласть.