Опирі/1/VII

by Юлїян Опільський

◀ VI. Пани і слуги

Опирі Перша частина. В царстві золотої свободи Юлїян Опільський VII. При венґжинї

VIII. За кресцитиву ▶

Львів: Українська видавнича спілка, 1920

 

VII.

 

ПРИ ВЕНҐЖИНЇ.^[1]

 

Долїшню частину замку в Жовкві займала майже виключно величезна їдальна саля. Мала вона до сто стіп довжини, а вісїм-десять ширини. Усю підлогу, виложену плитами, застелював килим, а на ньому стояв величезний стіл у підкову. Стїни були оббиті дорогими тапетами, при високих вікнах виднїли адамашкові занавіси, а між вікнами гербові щити дому Жулкевських у золотї, прикрашені „арматурою“, себто списами, топорами, мечами, прапорами, гарматами і трубами, які уложено штучно у видї оправи гербу. Тут і там висїв польський, нїмецький, або медіолянський риштунок^[2], а по серединї стїни по правій сторонї від президіяльного^[3] місця портрет круля Єґомостї, а під ним хоругви нїмецького цїсаря, здобуті на козаках при Солоницї. По боках висїли дві повні збруї орієнтальної роботи з дамасценськими мечами. Хоча стїни були оббиті тапетами, то все таки виднїли по ріжних місцях ще широкі коври смирненські, а на них різані венецькі зеркала. Стеля була розмальована яркими красками, а з неї звисало богато дорогих, золотом блискучих павуків, в яких горіли білі воскові свічки.

По однім із вузших боків салї стояв креденс, відгороджений різбленою решіткою. Серед нього пишала ся висока та широка, мов царські ворота, різблена шафа, західної роботи, прикрашена мармором та емалїєю, а повна дорогоцїнної посуди, всяких можливих видів та величин. Було її так богато, що креденс подабав радше на торговлю, нїж на склад домашнього припасу.

Коло креденсової шафи стояло на земли кілька стосів срібних полумисків, з яких деякі були позолочувані; з другої сторони такі самі стоси срібних тарелїв у хлопа заввишки та величезний спіжевий кіш зі срібними ложками. Ся просто неймовірна маса срібла, яка творила цїле покладне богацтво пана Жулкевського, мала на цїли ослїпити блеском біднїйшу шляхту, виказати увесь „сплєндор“ господаря перед богатшою, та збудити поважанє у вельможів.

Пан Жулкевський знав, що родинне срібло важнїйше як гріш та військо, бо по його скількости оцїнювано й богацтво. На се та на заграничні „приправи“ і вина ішов мало не весь гріш, добутий кервавицею підданих. В їдальній салї, повинуючись принятому звичаєви, урядив гетьман неначе виставу усього найкрасшого та найцїннїйшого, що лише мав.^[4]

Сам стіл застелено трьома скатертями з білого адамашку, вишиваного краями. На столї стояли довгим рядом срібні тарелї, поруч маленькі рушнички до обтираня губ, срібні ложки й великі склянки на пиво. На серединї стола виднїло за те дуже богато склянок зі звичайного скла, але о ріжних видах. Деякі були тригранні, инші чотирогранні, круглі, овальні, високі, низькі, словом годї було би вичислити всї види сих склянок. Середуща часть стола, звернена до креденсу, була обставлена позолочуваними тарелями і золотими ложками. Коло накрить стояли срібні та золоті кубки, пугарі, розтрухани^[5] і кришталеві чаші великої цїни, оправні в золото і срібло.

При сїй части стола мали сидїти лише найповажнїйші гостї, сенатори і духовенство.

На противнім кінци салї був на стовпах уміщений хор, окружений блискучою бронзовою ґалєрією. Там саме висїв і портрет Жиґмонта III, малюнок, дарований гетьманови тому два роки по остатнїй комісії на Запороже. По обох боках портрету короля, зараз поруч турецьких збруй, висїли портрети трьох предків пана дому з темними, суворими лицями, у ярких одягах, та з іменами і похвалами виписаними великими буквами.

На хорі сидїло богато всяких музикантів і малих співаків. Вони заглядали через баляси на салю, яка аж кипіла від шляхти і панів.

Шляхта стояла юрбою по внутрішній сторонї стола, між обома раменами підкови. Аж за очи хапали пестрі, блискучі строї, атласи, тафти, аксаміти, адамашки та парча. Усюди миготїли самоцвіти, особливо брилянти і рубіни. Тут і там мигали вильоти контушів, брязчали золоті остроги та коралем, туркусами й опалями виложені карабелї, золоті ланцюхи, медалїони, шнури, ґузи, перстенї, жовті, червоні, попеласті та чорні чоботи і парадні шапки з брилянтовими ношенями з переду.

Нарядному одягови відповідали у части й самі постати мужів. Парчеві, блаватні кармазинові жупани і шовкові пояси тїсно обіймали могучі, кремезні бедра, а обширні ногавицї розширювали також відповідно їх обєм у підставі. Високі, підголені голови надавали сим мужам щось воєвничого і лише лиця не підходили до решти вигляду. Здебільшого були се червоні лиця звичайних собі „обивателїв-гречкосїїв“ від стриженя овець, які не гордять чаркою та полумиском і уміють спати по півтора днини без перерви після якоїсь „лицарської забави“. Деякі мали вигляд хитрих, підступних торговцїв, які своїми маленькими очима ненастанно слїдять усїх і вся. Инші в кінци держали ся на боцї і глядїли на товпу з гори; на їх лицях малювала ся гордість і зарозумілість. Вони збирали ся як найблизше стола, де по другій його сторонї, між столом і креденсом, виднїло кілька вельмож; вони обступили надмірно товстого і грубого мужа в духовнім одязї з червоним беретом на лисій голові. Се був ксьондз біскуп зі Львова.

Мимо воєвничого строю та воєнного окруженя і декорацій салї, Вендендорф мав слушність, бо справдї не видко було міх присутними майже нї одного мужа о правдиво воєвничому виглядї. Лише кількох, не старих іще людий, убраних не надто вибагливо, стояло при кінци стола коло дверий, і сї мали вигляд справдї військовий. Були се команданти двох надворних козацьких рот пана Жулкевського, та два угорські капітани від прибічних гайдуків пана Калїновського і Заславського.

Пятий у драґунському однострою, був Француз і носив борідку „a la Henri IV“ та широку шарфу через груди, подібну до сеї, яку мав Вендендорф.

В салї панував гамір, бо всї панове ходили сюди й туди, а за ними тїчнею їх ренкодайні, розглядаючи ся пильно, та раз у раз подїляли ся з посесіонатами своїми спостереженями. Між властивою шляхтою і вельможами не було також нїяких розговорів.

Калїновський був у Жулкевського. Ксьондз біскуп сидїв при столї на тронї, який нароком поставлено для нього. По його правій руцї було місце для господаря, по лївій мав сидїти старий епископський дорадник, бувший сповідник пана Жулкевського, патер Тхожевський. З ними були ще пан Януш Заславський, воєвода волинський і пан Януш Тишкевич, звісний на всю річпосполиту вархол і піяк, але можний чоловік і повірник пана гетьмана.

Ксьондз біскуп раз у раз поглядав на двері, де стояв маршалок двора, грубий шляхтич, у парчевому жупанї, що з трудом лише обіймав грубезне черево пана маршалка. Неймовірно короткі ноги були стало розхилені в видї букви „х“, а наслїдком сього повикривлювали ся і запятки.

— Де його милість пан Калїновський? — питав ксьондз біскуп.

— Пішов до гетьмана, ваша пшевєлєбность! — відповів приязно Заславський. — Здаєть ся propter^[6] сього козака, що переходив через салю.

— Каналїя! — закляв Тишкевич. — От красше би бестію на паль на gaudium^[7] загальне для зібраної брацї. Се красше та „лацнєй“ могло би inflammare^[8] віґор і фурію nobilitatis^[9], нїж усї арґументи.

Патер Тхожевський затер руки та перекривив голову на правий бік.

— Non mihi, sed nomini Tuo da gloriam^[10] — сказав солодким голосом. — Не забувайте, illustrissime^[11], на хвалу Бога, який гидить ся війною.

— Так, але її потребує, правда ваша пшевєлєбность? — відповів Тишкевич, звертаючись до біскупа.

Біскуп зажив табаки.

— Concedo^[12], що Спаситель міра приказував любовю та пацієнцією^[13] feroces^[14] поскромлювати gentes^[15], лише не знав він гільтайства, яке не є gens humana, але animalis^[16], анї схізми, яка є винаходом diabolicum^[17]. Тому вільно її castigare^[18] всїми способами і ходить лише про інтенцію. Тому памятайте! — тут ксьондз біскуп заговорив через ніс острим тоном мов на проповіди. — Усе, що дїєте ad maiorem Dei gloriam^[19] яким небудь способом, bene est^[20], бо благородна цїль освячує в сих страшних diebus irae^[21] навіть дуже люті заходи.

— Amen! ^[22] — сказали присутні.

В сїй хвилї відчинили ся двері і маршалок Ґрудзїнський відскочив як опарений, відхрещуючи ся.

На салю увійшов козак у шапцї на голові. Увійшовши, окинув усїх гордим поглядом і міровим кроком перейшов посеред зібраних. При дверях відвернув ся і з легка кивнув головою.

— Чолем вашмостям!

Нїхто не відповідав. Усї глядїли мовчки на стрійну стать немов на привид.

— Чолем вашмость панам! — повторив козак і, згірдно усміхнувшись, вийшов.

— Sacrebleu! — проворчав Француз.

Козацький сотник друлив товариша.

— Бачив ти коли, брате, собаку-вовчура?

— Певно, що бачив!

— А вовка?

— І вовка!

— Ось, бачиш, вовк се нїби козак, а собаки-вовчурі, се ми!

Другий сотник відвернув ся.

Тимчасом між шляхтою почуло ся вже кілька протестів.

— Мостї панове, се образа! — кричав хтось.

— Хам, мурґа! — репетували инші.

— На паль шубравця! — горлали ренкодайні.

— Пане Ґрудзїнський! — обурив ся Тишкевич, — кажи зловити того лотра!

Ґрудзїнський з неймовірною вправою зігнув свій хребет, що мало черевом не діткнув долівки.

— Ваша ясновельможність даруйте, але се посол, який повіз лист гетьмана на Запороже! — збрехав гладко.

Патер Тхожевський, капелян, не сказав нїчого, тілько його очи стали ще менші, а лице поблїдло.

Тимчасом шляхта обступила пана Корнїцького, одного зі старших панів, що був свойого часу „товаришем“ панцирної „хоронґві“ під командою пана гетьмана. Від сього часу вважав він своїм обовязком займати ся державними справами й заступати інтереси королївської партії в цїлім теребовельськім старостві.

Тепер ось він надув ся і став розказувати.

— Уважайте, вашмость панове, від кого будь не почуєте сього, що вам розкажу, бо нїхто з панів брацї не бував у таких термінах, як ось я, не проливав своєї крови на диких полях, проклятих Богом і людьми. Відсїля-то враз із саранчею пливе у наші землї ворог, який у спросносцї^[23] поганства живучи, ненастанно fines^[24] наші непокоїть, спокійних пориваючи cives^[25]…

У сю мить загремів із хорів голосний туш^[26] і пан Корнїцький, який бажав було оповісти про свої „пшеваґі“^[27] у війнї з козаками, мусїв відложити се занятє до відповіднїйшого часу, бо на салю війшли пан Калїновський, пан Жулкевський і Вендендорф.

— Vivat! — гукнула шляхта.

— Чолем вашмостям, чолем! — усміхнув ся гетьман і схилив чоло перед ксьондзом біскупом, який вчинив над його чолом знак хреста.

— Benedico te, patriae defensor, in nomine Patris et Filii et Spiritus sancti!^[28]

— Amen! — докінчив стоячий рядом патер.

Пан Жулкевський плеснув у долонї.

— Ґрудзїнський, починай! — приказав.

Немов качур покивав ся пан маршалок до дверий і відчинив їх.

Довгим рядом увійшли пахолки. Передні несли дві великі мийницї, одну меншу, позолочувану, другу величезну срібну. Дальші несли срібні збанки з водою та богато золотом і шовком вишиваних рушників. Золоту мийницю понесли пахолки між вельможів, срібну межи шляхту. З поклоном поливали слуги руки панів теплою водою, держучи при тім рушники за один кінець, а другий подаючи до обтираня. У срібну мийницю плила тілько холодна вода, а рушники переходили з рук до рук.

Відтак усадовили маршалки всїх по черзї відповідно до уряду, майна та значіня. Оба сотники, капітани та французький драґун, опинили ся на сїрому кінци стола. Тілько Вендендорф сидїв між найблизшими сусїдами пана гетьмана поруч пана Корнїцького при правій сторонї стола. Він був бач полковником, старим слугою дому Жулкевських і мав чимале майно.

Ксьондз біскуп дав знак і патер Тхожевський прочитав коротку молитву по латинськи своїм ангельським голосом, а опісля засїли всї до стола. Рівночасно отворила ся решітка креденсу і юрба пахолків внесла безлїч ріжних полумисків, наложених у кухнї стравами.

Була се перша черга, яка мала побудити апетит шляхти. Складала ся вона з ріжного рода мясива з ріжнобарвними підливками. У всїх стравах було чимало дорогого коріня й соли так, що на цїлому столї не було нї одної сільнички. Одно мясиво у шафрановій підливцї мало жовту краску, инші підливки закрашено вишневим соком на червоно, повилом на чорно, але найбільше любила шляхта сїру підливку з цибулї^[29]. Всї ті ріжнобарвні страви були вправдї зовсїм прості, але за те столи аж угинали ся під ними. Тут і там на столї видко було тертий хрін з оцтом, капусту зі солониною, кашу або галушки з білої муки.

На даний знак приступило девять крайчих і стали краяти мясиво на менші куснї. Всї по черзї накладали собі до вподоби на тарілки страву і поїдали лакомо. За панами стояли їх ренкодайні та слуги і ждали на відпадки панської вечері. Підчаші ходили зі збанками й наливали пиво. Гостї приняли ся за їду і в коротцї з гір мясива не остало нїчогісїнько. Чого не зїли пани, те доїдали слуги. Поївши дещо, докладав пан із полумиска до своїх недоїдків іще декілька свіжих куснїв і подавав слугам, а сї розривали їх між себе в мить, не без штовханцїв та сварки. Одначе се не спинювало панів нї трохи й тарілка за тарілкою мандрувала зі стола в кути салї, звідки почувало ся голосне плямканє ренкодайних, що смачно заїдали.

Коли не стало першої страви, слуги зняли перший обрус, а на столї появила ся друга черга — печеня. На величезних полумисках лежали цїлі чвертки волів, телят, баранів, вепрів, цїлі стоси гусий, качок, курок, курят, а побіч сього всяка дичина, як оленї, серни, заяцї, куропатви, перепілки, жайворонки, журавлї. Найбільше пожаданим був кабан зі свербиусом та пава, подана на стіл у свойому нарядї блискучого піря. До печенї подано ріжну холодну ярину з оцтом та цибулею і тертий горох зі солониною. Напослїд принесли слуги пироги зі сиром, паленицї з медом і маковим молоком, гречану лемішку та инші мучні й солодкі страви. Усїх тих страв було доволї, то значить так богато, що кождий міг не лише наїсти ся, але й наповнити живіт аж по горло.

Кождий добував власного ножа і помагав собі пальцями й зубами. Великі куснї мяса счезали у широких челюстях панів, та ще ширших служби. Сї ренкодайні і слуги були просто ненаситні й цїлі воли счезали зі стола мов від чарів. Але видко, що з дебільшого заспокоєно голод, бо тут і там почувало ся відбиванє й іканє переїджених, особливо межи службою. Рівночасно почали ся розговори, а на хорі стали скрипаки грати якусь композицію, на яку нїхто не звертав уваги. В слїд за сим почав ся спів та гра на трубах, приглушувана від часу до часу ударом бубна.

Аж ось дав знак пан Жулкевський і зі стола счезли всї склянки з пивом, а в ріжновидні чарки полило ся перлисте токайське вино. Пан Жулкевський заждав, аж налито всїм, а відтак устав.

Усї замовкли.

— Мої мостиві панове браця, дорогі мої приятелї і добродїї! Маючи ексквізитний^[30] і екстраординарийний^[31] гонор бачити під своєю убогою шляхоцькою стріхою стілько чтигодних^[32] і заслужених синів тої ойчизни, опливає моє серце у роскоші приязної дискусії над ріжними, спільно нас усїх обходячими справами, та facultatis^[33] експлїкувати more amico^[34] многим із нас ріжні рації, задля яких у инших повітах та воєводствах ллєть ся кров синів коронних при ріжних непотрібних проливана оказіях. Думаю тут про наші сусїдські контроверзії^[35], котрих eventus^[36] буває часто страшний, а то з двох причин. Primo, нищить він обопільно фортуни адверзарів, secundo nocet rei publicae^[37], якої сили всї на чету бути повинні. У нас не так. Довірє, amicitia^[38], і респект, яким ударовуєте, мостї панове, єго превелебність ксьондза біскупа і мене негідного, поклали у нашій львівській землї крес^[39] всяким інеквітаціям і екзекуціям, а се, що з сих річий дїєть ся, через усїх одностайно і збірно „unanimitate“^[40] осудженим буває. —

Тут пан Жулкевський поцїлував ксьондза біскупа в рамя, а сей його в чоло.

— Між нами нема ріжниць стану, у нас справдї „шляхтич на загородї, рівний воєводї“, між нами справдї панує amor^[41], як між синами „unius matris“^[42]. В імя сеї любови витаю вас усїх і дякую за честь відвідин, але при сьому не можу не бачити того, що нас саме лучить, що конвінкує^[43] і наповняє амором corda^[44]. Се наша католицька, римська віра, се наша чтигодна мати ecclesia^[45]. Тому підношу сей перший пугар на знак fraternitatis^[46] во Христї з усїми мостивими панами communiter і personaliter. Vivant et crescant!^[47]

Грімко заревли труби, пан Жулкевський випив і підняв очи на небо мов у екстазї, а рівночасно гомін труб урвав ся і дїточі голоси заспівали пісню: „Kto się w opiekę“.

Всї стоячи вислухали піснї, лише ксьондз біскуп сапнув із невдоволеня, що мусить стояти. Відтак підносив пан Заславський здровє круля, Калїновський гетьманів коронних, потім Жулкевський здровє панів Заславського, Калїновського і Тишкевича, в кінци ксьондз біскуп двома словами „здровє“ господаря. Вино лило ся рікою. Кождий випивши, подавав ту саму чарку сьому, до кого пив, инші склянки подавав слугам, які пили ще більше, нїж панове, та запихали ще стравами останки місця у просторих жолудках. При сьому обтирали тарілки власними рукавами, аксамітними занавісами, коврами, або вильотами панів. Пани сього не замічали, бо були заняті уставлюванєм перед собою випитих склянок та підсуванєм повних сим, до кого думали напити ся. Розговір ставав що раз живійший, язики розвязували ся, в кінци звернули ся деякі до пана Корнїцького, щоби розказав про Солоницьку кампанїю. Пан Корнїцький не дав себе довго просити і випивши тригранну чарку до Вендендорфа, як до свого тодїшнього коммілїтона^[48], почав.

— Вашмостьове не знали мене, коли то я, як товажиш поважного знаку пана гетьмана одправував^[49] сю першу війну. Ґладиш^[50] був з мене, ось моя Марцеля розказалаб вашмостям…

— Го! го! знаємо! знаємо! — сказав хтось — і тепер з вашмостї не уломок. Сила^[51] бігає у вашому селї до вашмостї подібних хлопцїв.

Шляхта вибухнула сміхом, а пан Корнїцький замашисто покрутив вуса і говорив далї:

— Досить, що я по молдавській потребі вступив до війська. Товажиства майже не було, бо підчас походу повертало було домів.

— Нїби втїкло — вмішав ся Вендендорф.

А сї, що були, були вельми fatigati^[52], vulnerati^[53], або concussi^[54], инші, як знаєте, панове, самі golotae et odardi і лише хлопство у піхотї та легких знаках, якоже до сього собачого modus-у vivendi^[55] навикле, показувало задзєржисту^[56] міну. Гроший нам не платили і ми мусїли вівенду^[57] брати силою, що було зрештою річею, дуже звичайною й конечною. Так ми зібрали ся у Кременци, аж тут приходить від милостивого нашого пана ординанс знищити гільтайство. Для мене се було величезне gaudium^[58], бо я з малку ще велику відчував інклїнацію^[59] до воячки і тїшив ся війною…

— Ad rem! ad rem! ^[60] — почули ся голоси.

— Нехай буде, sit vobis^[61] — усміхнув ся пан Корнїцький і попив із шестигранної склянки, яку йому підсунув один із товаришів, прикрашений величезним ковтуном та більмом на оцї.

— Гільтайство стояло під проводом самого Наливайка. Бестія то була incredibili ingenio^[62] et vi^[63] ударована, котрої то сили до ріжних utebatur^[64] лятроцінїй і неквіцій^[65]. Він мав десять тисяч найвправнїйшого війська, яке між усїми excellebat fortitudine^[66].

— Кольоризуєш, вашмость — вмішав ся Вендендорф. — Їх було тілько тисяча душ.

— Все одно, але вони за десять тисяч поповнили ріжних лятроцінїй, а то на одно виходить! Пан гетьман післав мене з хоронґвйов за ними під Лабунь…

— А десять инших полків з вами… — докінчив Вендендорф, якого почала злостити хвалькуватість трусливого „товажиша“.

— Саме те хотїв я сказати! І ми запопали гільтайство під Лабунем і страшенно його погромили; сею ось рукою вбив я шістьсот…

— Мух! — докінчив котрийсь із ренкодайних.

Пан Корнїцький зірвав ся і крикнув:

— Мільч, васць, бо бю в морду! — кликнув — що ти, пахолку, мішаєш ся між сих, що тебе, собако, годують?

— Добре чиниш вашмость, що не фольґуєш^[67] голотї — одобрив його слова шляхтич із ковтуном.

— Легко отже вирозумієте, вашмость панове — розказував далї Корнїцький — чому гільтайства остало ся лише тисяча і чому вони втїкли. Ми гнали за ними аж до Пикова, а по дорозї вирізали дві тисячі гільтайства в Мацїєвичах, а тисячу в Чорняві.

Тут не втерпів Вендендорф.

— Відкиж взяли ся сї козаки, коли їх усїх було лиш тисяча?

Пан Корнїцький впав у лють.

— Вашмость, пане полковнику, був теж у сїй потребі і сам знаєш, що нам прийшло ся терпіти, а тепер питаєш як demens^[68] про число гільтайства. Нехай їх чорт рахує!

Шляхта порозуміла також брехню і стала сміяти ся, а хтось обізвав ся.

— Ренкодайний сказав правду, за що його вашмость висварив?

Але пан Йончинський спротивив ся.

— Лишіть його, пане полковнику — сказав Вендендорфови — чи думаєте, що нам про правду ходить? Адже нїхто з нас між гільтайство не поїде, хочби його було й сто тисяч і воно грозило всьому світови.

Вендендорф згадав пляни Жулкевського і усміхнув ся лише гірко, в кінци відповів:

— Я ріжні війни бачив, але такої, як ся, ще нї, і вона мов камінь лежить менї на серцї. Брехня се річ рівнодушна, але а сїй справі не можу її знести, бо тут кожда брехня лише збільшує гріх, поповнений в сїй війнї. А там на небі таки є хтось, хто важить неповинну кров і через девятнайцять лїт бачу, як з неї росте змій, що пожре нас усїх.

Між шляхтою, що слухала, запанувала мовчанка, але вже за богато випито вина, щоби довго сидїти тихо.

— Розказуйте далї, вашмость — попрошено і Корнїцький, боком поглядаючи на Вендендорфа, говорив далї:

— Гільтайство бачило, що не переливки, стало просити ся і писало до Жулкевського і старости брацлавського Струся, але даремно. Ми знов напали на нього, але… вибачте, панове, я ось забув дальший хіт сеї потреби.

Мостї пане Вендендорф, що було далї?

— Наливайко побив нас, утїк за річку Соб, а військо скликало сеймик, сказало, що у степ не піде і пан гетьман мусїв вернути ся. Тодї вашмостьове стали ловити і мордувати ріжних людий, що буцїм то помагали козакам.

А відтак прийшов Лобода.

— Так! так! далї вже знаю. Він мав сорок тисяч людий.

— Лише чотири.

— Також отаман Шавула надійшов і величезна сила гільтайства рушила на нас. Але найшов ся і між Русинами один vir pristinae virtutis^[69], князь Ружинський, що оповів ся при нас і йдучи на козаків, палив і стинав. Ми мусїли йти йому в поміч, бо бач не мав він таки так пшедньої фантазії, як ми, коронні сини. В кінци Ружинський пустив ся сам за Шавулою, а сей симулюючи^[70] втечу, втягнув його в засїдку і побив. Тодї кинули ся й ми за ними і хлопство страшенно було pavore percussum^[71]. Тому замкнуло ся в таборі. У них були гармати innumerabiles^[72], але не зважаючи на се, наперли ми з імпетом^[73] на ворога і виперли його vehementer^[74]. Одначе Буґ нє здажил, — як сказав гетьман. Кілька тисяч хлопства interfecti sunt^[75], навіть самому Шавулї відтяв я злочинну руку ось сею шаблею…

— З пермісією вашмостї, Шавулї обірвала руку гарматня куля — завважав Вендендорф.

— Менша з тим, ми тодї успіхів нашої virtutis^[76] не числили, бо нїчим була хоробрість старинних супроти нашої. Proelium^[77] було страшенне. Стріли, кажу вашмостям, лїтали так, що одна в другу вбивала ся і цїлі довгі дручки лежали по земли, кождий з пятьох, шістьох стріл. Конї й люди давали радше prospectum^[78] їжів, або решет, так були всякими поцїсками^[79] transfixi^[80]. Але щож? Хлопство не додержало пляцу і зімкнуло…

— З табором? — спитав хтось.

— Розумієть ся!

— То табор так скоро їхав? Адже вашмостьове були на конях.

— Так, але в них усї мали стілько коний, що кажу вам, навіть на возах сидїли конї! А при тім ви розумієте, вашмостьове, що блукаючи по диких полях, легче о комітиву з нечистим, нїж у нашій христіянській земли. Було в них кілька дуже пшеднїх чорнокнижників. Наливайко перший eorum^[81] і вони то все військо вивели з опресії.

— Так? А чомуж то відтак Наливайко смертю казнений зістав? — спитав инший шляхтич.

— Чому? Вашмость про res gestas disputare^[82] хочеш, а у арканах^[83] теольоґії нїякої не посїдаєш експерієнції. Адже його наперед екзорцизмували^[84] всї найрозумнїйші патри, ось і о. Тхоржевський був при сьому, а сей на свойому віку видїв уже на кострі двіста чарівників, чарівниць і єретиків.

— Святий чоловік! — завважав хтось.

— Безумовно, non dubito, що у реґнї^[85] нашої пшенайсвєншої матки давно уготований кутик при самій суконцї її маєстату.

Пан Корнїцький побожно перехрестив ся, але в сїй хвили зблїд, зірвав ся і вийшов. Те саме вчинило вже перше кілька инших. Вони повертали, а по деяких слїдах можна було пізнати, що ходили позбувати ся надміру страв і напитку.

Коли почали проявляти ся сї перші познаки ситости, подано остатню чергу страв, овочів, турецьких бакалїй і молоко, але мало хто їв що небудь. Лише служба напихала собі повні кишенї, а шляхта пила дальше. Пан Корнїцький не вертав, видко випив більше, нїж инші, тому деякі тверезїйші звернули ся до Вендендорфа, щоби докінчив оповіданя.

Він начав:

— Правду кажучи, нас під Білою Церквою побили так сильно що fortissimi plurimi^[86] бракували відтак по битві. Инші звичаєм тутешнього війська повтїкали до домових пєлєшів. Инші збунтували ся і пан гетьман мусїв просити помочи у короля та у пана Ходкевича…^[87]

В сїй хвили перестала грати музика, а коли всї глянули, де сидїв Жулкевський, побачили, що він устав і держить у руцї величезний, в золото оправний пугар і думає виголосити промову. Тверезі замовкли зараз, пяних спонукано силою, або викидано за двері, а Жулкевський забрав слово.

— Мостї панове браця! Як взаїмна любов і amicitia нас тут разом congregavit^[88], так нехай sana mens^[89] просвічує нам, щоб ми розважили основно всї рації і за ласкою святого Духа до знаменитого fructu^[90] прийти здолали, а се fructum нашій матцї річипосполитій, яко знаменитий оферували^[91] дар. Великі хмари затягають coelum^[92] з полудня та сходу, а ми спимо? Чи не бачимо ми страшного проспекту усїх орд, що чорним напливають шляхом? Чи не бачимо справних турецьких ватаг, які з окликами: Аллах! дизґусти чинять^[93] ухам нашої пшенайсвєнтшої маткі та панських святих. Eheu! неначе огнисті flumina^[94] пекольної смоли, неначе тумани душної вонї пекла пливуть вони на нас, а ми не чуємо їх? Мостї панове! periculum in mora^[95]!

Пан Жулкевський урвав і поглянув по зборі. Всї відставили склянки та пугарі і звернули лиця в сторону бесїдника. У всїх тверезїйших появив ся навіть на лицях вираз заінтересованя. Тодї пан Жулкевський набрав духу в груди і сильним голосом кликнув:

— Мостї панове! Нинї вечером вирушить кримський цар із цїлою потенцією всїх своїх улусів^[96] у нашу нещасливу річпосполиту. Хтож оборонить гинучих? Не в моїй силї стримати сю погань, desunt virtutes, desunt vires^[97], чи маємо сказати, що і desunt corda^[98]?

Межи шляхтою запанувала зразу гробова мовчанка, але й пан Жулкевський не говорив дальше, лише старав ся відгадати вражінє, яке зробила його бесїда на присутних. А вражінє се було чимале.

Всї ті панове, що ще перед хвилиною розказували про ріжні свої „переваги“, мовчали тепер та обчисляли в дусї, якби то найбезпечнїйше заховати свою субстанцію перед Татарвою. І серце пана Жулкевського стиснула жура. Йому добре звісна була ся панїка, яка панувала між шляхтою при появі якогонебудь чамбулу. Місто зібрати ся „mota nobilitate“^[99] та розгромити слабо вооружену голоту, всї тїкали, мов від імени діявола, лишаючи хлопів та нерухоме майно у татарській пащі. Звісний був йому і страх, що огортав уми „брацї“ на згадку про Турків. І тут чула шляхта свою безсильність, deerant milites, deerant vires, але deerant et corda!^[100]

— Чому мовчите, панове браця! — спитав гетьман у кінци. — Вже знаєте, що в мене лише триста вояків на цїлі полуднево-східні креси. Без вас та вашого рицерського анїмущу не відражу hostem^[101]; як що ви не поспішите з сукурсом^[102] загроженій ойчизнї, quo modo^[103] учиню се я?

В сали счинив ся рух, що не свідчив зовсїм про потрібний гетьманови настрій. Видко, що при величезній скількости випитого вина, на сали було ще чимало тверезих голов. Почули ся протести.

— Якто? — крикнув хтось. — Деж кварцяне військо? Адже платимо податок, сойм ухвалює, не вжеж навіть обивателї сього воєводства та incolae^[104] наших далеких повітів мають іще відповідати здоровлєм за чужу неґлєґенцію^[105].

Жулкевський спокійно глянув на питаючого.

— Вашмость забуваєш — відповів, — що сойм не ухвалив на сей рік нїчого, а кварцяне військо незаплачене, розбігло ся, або стоїть vigilanter^[106] на північних кресах!

— На північних кресах — гукнуло кілька голосів. — Хто їх туди післав?

— Круль! Круль! — кричали инші.

— Нам не потреба війни з Москвою! — залунало в сали

— Так! — закликав Тишкевич. — Проти волї сенату підпринято війну.

— Се справка круля! — гукнув хтось у друге.

— Pereat^[107] круль.

В сїй хвили вийшов до салї пяний Корнїцький, а почувши, що мова про круля, кликнув.

— Vivat круль!

Кілька найблизших ренкодайних зверещало на нього, бачучи, що їх панове кричать „pereat“. Вони скинули з пана Корнїцького шапку, вибили по карку й викидали саме за двері. На силу розняв їх Вендендорф. В сали зчинив ся крик.

— Протестуємо проти московської війни! — кричав грубий шляхтич із ковтуном.

— Ходкевич ботвину їсть та медведїв плодить! — сміяли ся деякі.

— Мостї панове, успокійте ся! — гукав безуспішно Вендендорф.

Жулкевський усміхав ся гірко. Дав знак і маршалок казав налити найсильнїйшого вина. Потім гетьман підняв руку і дехто втишив ся.

— Пю до всїх, панове браця, на згоду і спокій! В ваші руки, ваша пшевєлєбносць!

Пан Жулкевський випив величезний пугар, налив його і подав біскупови, сей випив його теж, розливаючи на бороду і груди, відтак опав на подушки свойого трону, усміхаючись, блаженно і охаючи з задоволеня. Його долїшна щока опала долї, а голосний сопіт почув ся в сали, яка тимчасом утихомирила ся зовсїм.

— Розумівбись^[108] свиня сопе, нажершись — проворчав Вендендорф до Корнїцького, але сей не зрозумів і не відповів.

Всї випили по черзї величезний пугар і аж із чуприн закурило ся, а очи засвітили ся. Пан Жулкевський заговорив знову.

— У своїй мудрости пізнали ви, мої мостї панове, що нема у нас війська, а спокійний землянин не має обовязку наражати здоровя задля чужої неґлєґенції, чи не так?

— Так! так!

— Сократові слова!

— Правда єсть! Неґувати^[109] годї.

— А всеж! — тут пан Жулкевський підняв знов руку в гору — у нас є військо добре, хоробре, певне і численне, а що найважнїйше не коштує нїчого. Се козаки!

Всї ахнули.

— Так! Із сих своєвільників може бути знаменитий річипосполитій сукурс^[110]. Від часу походу пана Потоцького на Мультани, сьому гри роки, вони Очаків, зацний замок над Чорним морем добували, Крим armata manu^[111] наїхали, попалили і пограбили, минувшого року не вважаючи на королївські листи ходили на Волощину, а відтак збройно опонували ся комісії. Потім Трапезунт, місто, зацне й околицю ferro ignique devastarunt^[112] і Синоп місто, яке з роду ще hostem під мурами не бачило, збурили, знищили і опоганили, на сорок мілїонів шкоди вчинивши і фльоту його турецького величества, а нашої річипосполитої любого приятеля, спалили. З усього того Турки слушний до нас маючи ранкор^[113], війну praeparant^[114] страшенну і то на нас невинних. Як Йов прокляв колись день свого народженя, так я проклинаю той нещасливий день. Були і перед тим прикрости, але се була найбільша, яка могла бути досї. Бували щасливі походи короля, а від того часу ми, як з печі на голову впали, розсердили ся погани, розятрили ся, стратили поважанє до нашого лицарства, впали ми, як камінь у пекло і горимо^[115]…

— Се лайдацтво! — не витерпів хтось. — Нехайже тепер за се козаки нас ратують.

— Цїхо васть! — гукнув Тишкевич.

— Я сміяв би ся з сеї обєкції^[116] — відповідав Жулкевський. — Чи вони з власної волї підуть? Нї! або дайте їм самостійність, осібного гетьмана, свободу, привілеї, а самі умріть із голоду на виссаних нивах неплодовитої землї, або побийте гільтайство силою!

— Тяк! так! — крикнув Вендендорф, бажаючи збудити відповідний настрій. За ним закричали инші.

— Так єсть! батогами хамів!

— Ідемо всї з вами на козаків! На комісію!

— Всї, всї, хто не йде?

— На шаблї опірних!

Крик більшав, шаблї вискочили з піхв, але чогось дуже колихали ся у воздусї. Лиця були блїді, голоси хриплі. Старий токай зробив своє, шляхта була пяна, але пан Жулкевський осягнув своє, т. зн., що шляхта руського воєводства причинить ся до майбутньої комісії. Одначе пан Тишкевич був иншої гадки.

— Чи ваша ясновельможність думає, що хоч один із сих golot-ів конно і збройно ставить ся до попису? — спитав.

Жулкевський усміхнув ся.

— Не про се ходить, ваша милосте, лише, щоби хоч щось післав, ось хочби кілька там злотих, або кількох пахолків до піхоти, чи до почтів у хоронґвях. Виж знаєте, що самі товажиші, се дрантє. — І піднявши голос, іще раз кликнув:

— Admir-ую^[117] спільний сей вашмостїв ку ойчизнї сентимент^[118] і не мішкати му сповістити про се наймилостивійшого круля.

— Vivat круль! — заревіла шляхта „unanimitate“^[119]!…

— Нехайжеж наша матка, католицька еклєзія поблагословить нашу круціяту^[120].

Шляхта верещала тимчасом: vivat! не слухаючи. Ренкодайні і служба спали по кутах, або ревіли враз із панами і товкли посуду. Пяні музиканти покинули хор і пили разом із иншими, якийсь співак оповідав, що з його брата зробив пан евнуха, щоб не стратив голосу, та реготав ся, оповідаючи про любовні пригоди нещасного. Инші знов позбували ся таки в сали надміру спожитих страв і напитків. Пану Калїновському вдарило також вино до голови, він прикликав свого пестро убраного карлика і давав йому пити з величезного розтрухана.

Гетьман Жулкевський скінчив тимчасом бесїду і хотїв просити Калїновського додати ще дещо від себе. Але пан Калїновський не порозумів слів гетьмана, тілько показуючи на карлика, сказав:

— Чи повірите, ваша вельможність, що йому вже сорок лїт?

Жулкевський звернув ся тодї до ксьондза біскупа з просьбою о благословенство, щоби надати усьому релїґійну освяту. Але ксьондз біскуп спав на подушках. Долїшня щока звисла низко, а з отвореного, беззубого рота добував ся свистячий сопіт і спливала на одїж і подушки слина.

---

——————

1. угорськім винї.
2. збруя.
3. першого.
4. опис вечері за Бопляном.
5. великі чаші без підставки.
6. задля.
7. втїху.
8. запалити.
9. шляхта.
10. не минї, лишень імени свойому подай славу.
11. ваша світлість.
12. признаю.
13. терпеливістю.
14. дикі.
15. народи.
16. не є народом людським, але звіринним.
17. діявольським винаходом.
18. карати.
19. для збільшеня божої слави.
20. є добре.
21. днях гнїву.
22. амінь.
23. гидь.
24. границї, край.
25. горожан.
26. повитальний акорд музики.
27. подвиги.
28. благословлю тебе, оборонче вітчини, во імя Отця і Сина і святого Духа.
29. так званий gąszcz.
30. знаменитий.
31. незвичайний.
32. гідних чести.
33. нагода.
34. обичаєм приятелїв.
35. спори.
36. вислїд.
37. шкодить річипосполитій.
38. любов.
39. край.
40. однодушно.
41. любов.
42. одної матери.
43. зобовязує.
44. серця.
45. церков.
46. братерства.
47. всїм загалом і кождому з осібна; нехай живуть і зростають у гараздї.
48. товариша боїв.
49. відбував.
50. красавець.
51. богато.
52. втомлені.
53. ранені.
54. потовчені.
55. способу житя.
56. бадьору.
57. поживу.
58. радість.
59. наклін.
60. до річи.
61. нехай буде по вашому.
62. неймовірним таланом.
63. силою.
64. уживав.
65. лайдацтв і негідних вчинків.
66. визначувало ся хоробрістю.
67. потураєш.
68. божевільний.
69. муж давної чесноти.
70. удаючи.
71. переражене.
72. незчисленні.
73. розгоном.
74. зчіпили ся з ними завзято.
75. убито.
76. хоробрости.
77. битва.
78. вид.
79. стрільнами.
80. пробиті.
81. з них.
82. розправляти про історію.
83. тайнах.
84. вигнали злого духа.
85. королївство.
86. більша часть найхоробрійших.
87. Литовського гетьмана.
88. зібрала.
89. здоровий ум.
90. плоду.
91. жертвувати.
92. небо.
93. прикрости роблять.
94. ріки.
95. небезпека за плечима.
96. областий.
97. нема чеснот, нема сил.
98. нема сердець.
99. загальним ополченєм шляхти.
100. не було війська, не було сил, але не було й сердець.
101. ворога.
102. помічю.
103. якжеж.
104. мешканцї.
105. недбальство.
106. чуйно.
107. нехай пропаде.
108. ти думав би.
109. перечити.
110. поміч.
111. оружною рукою.
112. спустошили огнем і мечем.
113. злість.
114. приготовляють.
115. історичні слова гетьмана.
116. закид.
117. подивляю.
118. любов.
119. однодушно.
120. хрестоносний похід.