Оповідання про сили природи/Про гук та тишину
| ◀ Про воду та пару | Оповідання про сили природи Про гук та тишину |
Про світло та темряву ▶ |
|
Про гук та тишину.
— Явдошко! Ти спиш? — якось раз у неділю спитав Санько сестру.
— Ні, не сплю, — відповіла сестра зза печі.
— Тихо в нас у хаті, чи чути що?
— Тихо.
— А хіба ж не все однаково, що тихо, що гучно?
— Ні, не однаково, — сказала вона, усміхаючись; — то тихо, а то гучно; тишини не чути, а гук чути.
— Ні, не так; буває що й тишину чути. От коли чоловік, їдучи, задрімає. Поки віз тарахкотить, він дрімає або спить, а як тільки віз стане та зробиться тихо, він зараз почує тишину й прокинеться. Коли чоловік спить у тишині, тоді кожний гомін, грюк розбудить його, а як буде кругом шум та галас, а чоловік засне, то він прокидається від того, що зробиться тихо. Правдивої тишини, такої, щоб нічогісінько не було чути, нема на землі. Тишина, це буде найменший гук, що його ледви чути. От, хоч тепер у нас в хаті тихо, а прислухайся добре, почуєш, що цвіркун цвіркає, каплі води капають, знай ми обоє дихаємо.
Замовкли вони і в хаті зробилося тихо. Тільки ледви чути було, як цвіркун десь в запічку цвіркає, каплі води капають та груди дихають.
— Тобі добре там чути, що я звідтіля кажу? — знов спитав Санько, зайшовши дальше в куток хати.
— Коли ти голосно кажеш, я чую, а то не кожде слово чути.
— А хочеш, я до тебе буду говорити тихо, а ти будеш чути?
— Ну, кажи.
— Ти роса, чи ні? — прошепотів він ледве чути.
— Що таке?
— Роса ти, чи ні? — знов спитав він тихенько.
— Не чую, що ти собі під носом муркотиш.
— Не чуєш, ну так зараз почуєш.
Він давно вже знайшов у коморі кавалок старої пожарної кишки, на три сяжні завдовжки. Згадавши про неї, він чимскорше кинувся з хати до комори, приніс звідти кишку, дав один кінець сестрі, а сам притулив другий кінець кишки до губи, та й почав тихенько шептати в нього:— Явдошко: ти роса, чи ні?
Явдошка всміхнулася, бо через кишку почула, що він казав.
— Ну, що тепер почула?
— Почула. Та ти мабуть голосніше казав.
— Ну, спробуй сама. Притули губи до кишки й кажи що небудь тихенько, а я буду слухати.
— Що ж я буду говорити?
— Ну, хоч відповідай мені на те, про що я питав.
— Не хочу я бути росою, — прошепотіла вона крізь кишку.
— Пристав тепер до свого уха, а я тобі відповім.
— Ну, ну.
— Не хочеш бути росою, не хочеш очей виїдати?
Вона знов усміхнулася.
— Ну, тепер сама бачиш, що я все чув, хоч ти й дуже тихо сказала.
— Чого ж це так?
— А того, що голос розходиться на всі боки, так само як вода, коли в неї кинеш камінь, розходиться круговими хвилями. Спершу маленький кружок, дальше більший, а дальше ще більші круги підуть. Перший кружок — це буде найбільша хвиля, другий — менша, третя хвиля ще менша, поки вода зовсім не зрівняється. Отта то точнісінько голос і кождий шум, галас, гук й гомін розходиться коло того, хто гомонить, так, що його округи всім чути, та тільки той, хто стоїть блище, почує більше, а хто дальше, той буде чути менше, а далі вже й зовсім не чути, голос пропадає, так от, як пропадає далека хвиля від каміня киненого у воду. Коли я тобі що кажу, мій голос йде не тілько наперід від мене до тебе; він однаково розходиться назад, на право, на ліво, скрізь на всі боки. А через те більша частина голосу пропадає даремне, бо розходиться на всі боки, а до тебе досягає тільки частина мого голосу. Коли ж я тобі скажу що небудь крізь трубу або крізь кишку, щоби мій голос ішов у один бік, тоді тобі буде чутніше. Розуміла, чи ні?
— Не знаю.
— Чекай, я тобі ще инакше виясню. Коли взяти жменю гороху, й кинути до стіни, куди розлетяться зерна: наперед чи назад, на право чи на ліво?
— Полетять на всі боки.
— Ну, а чи ввесь горох полетить до тебе, чи тільки той, що летить проти тебе?— Та чому ж увесь? тільки той, що полетить у мій бік.
— Оттак само буває і з голосом: тільки той голос попаде тобі в ухо, що полетить у твій бік, а кожного другого не почуєш, як би його й не було. А щоб увесь горох летів у в один бік, треба б обгородити місце зі всіх боків, щоби тільки одна сторона була не загороджена, от хочби такою трубою, приставивши її до стіни. Коли в таку загороду, таку трубу кинути горохом, то в котрий бік він полетить?
— Та вже ж не куди, як у той бік, де стіна, а від стіни й відібється.
— Оттак само можна зробити і з голосом. Треба тільки від мене до тебе загородити місце так як уперед, кидаючи горох, тоді мій голос піде просто до тебе й тоді буде чутно, хочби я казав тихо. Отсе то й робить труба й кишка. Вона не пускає мого голосу нікуди в бік, голос мій не розходиться, а збірається до купи і ввесь досягає до твого уха. Тому то крізь кишку ти добре чуєш хочби й тихо що казати, а без неї не почуєш добре й голосної мови. Ну, тепер розумієш, чи ні?
— Не знаю.
— Дурненька ти дівчина, хоч би й сказала: так або ні, а то все собі: не знаю.
— Та я не знаю, що ти питаєш?
— Ну, скажи: коли тобі чутніше: чи як казати крізь кишку, чи так?
— Коли чутніше?
— Ага.
— Горох відбився?
— Ах, ти горох, та ще й зелений! А ще просила, щоби розповідувати їй. Ну, почекай же, я тобі ще инакше розповім, може зрозумієш. Чула ти коли небудь, щоби твоє слово відбивалося?
— Як то?
— Назад до тебе, як от горох від стіни або від помосту?
— Як же то? Та же горох видно, а слова не побачиш.
— Не побачиш, так почуєш; не до ока відбивається, а до вуха. Ну, я ще так тебе спитаю: чула ти, щоби твоє слово назад до тебе верталося?
— Не знаю.
— Знову: не знаю. Кажи ліпше, що не чула.
— Ну, не чула.— От і збрехала. Згадай, як ми були в лісі під горою. Ти було кличеш Катрю, та як гукнеш: „Катре!“ а воно тобі й відгукнеться: „Катре!“
— Ага, ага! чула, чула! Хто ж того не знає? Це я й сама без тебе знаю.
— Що знаєш?
— Знаю, що це відголос відзивається.
— Відголос відзивається! Та чого ж це так?
— А чого?
— Того, що голос відбивається. Удариться об стіну, об гору або дерево, тай назад як той горох до тебе вертається.
— Чого ж воно тут у хаті від стіни не відбивається.
— І тут відбивається, тільки, що в хаті багато всякої всячини: і лавка і шафлик і начиння й скриня й одежа. Голос не в той самий час відбивається від усіх тих річей, як від стіни, тому й не зрозуміти відголосу. Коли кажеш у хаті слово, то воно як би кожна річ, те саме відказує, тільки троха тихше, тай одна скорше, друга пізніше. Зі всіх тих відголосів зробиться маленький шум, як у жидівській школі, коли кожний про себе стане молитися. За кожним твоїм словом іде маленький шум по хаті, а щоби його запримітити, то треба добре наставити уха. А коли би хата була пуста й прозора, то й тут був би відголос, як він буває в новій хаті, або в пустому, де нічого не поставлено.
— Послухай, Саньку.
— Ну, що?
— Та нащо тобі все то знати?
— Як на що? А на те, що я колись розмовну трубу зроблю.
— Яка ж то труба?
— А така, що ми крізь неї з тобою розмовляли. От як буває на фабриці: там чоловік від чоловіка сяжень на сто або й більше стоїть. Треба що сказати з кінця в кінець, то й горла й ніг не стане, щоби гукати або бігати що разу. А тут тільки підійдеш до труби, скажеш що небудь по тихенько, — зараз почують і зроблять що треба. Та не тілько на фабриці, крізь таку трубу можна на пів милі розмовляти, можна з одного корабля на другий гукати, коли ніякого горла не стане, щоби перегукати вітер, та хвилі ревучі. А крізь таку трубу буде все чутно, хто що говорити буде.
— Чи справді на пів милі буде чути?
— А буде. А то буває чоловік глухий, що нічогісінько не чує, як ти йому не гукаєш. А притули йому до уха трубу та скажи що крізь неї, зараз почує.— Оттак би тітці нашій таку трубу зробити, а то часом гукаєш, гукаєш, поки що почує. Ну, а скажи мені ще: від чого то буває голос?
— А це буває від того, що повітря дріжить, хвилюється. От коли небудь вилізь на дзвіницю, та як задзвонять у дзвін, приторкни до нього руку, зараз почуєш, що дзвін дріжить, а це дріжання зворушує кругом повітря. Коли в дудку подуєш, то повітря в ній дріжить і дудка дає голос. І в гортанці дріжить плінка, коли чоловік дасть від себе який голос. Та ти й сама мабуть бачила, що як музика поведе смичком по струні на скрипках, то струна задріжить і зворушить повітря.
— Може від сього й вікна дрожать, коли грім затуркотить дуже?
— Ага, від сього, бо і грім зворушить повітря, а часами від великого грому воно заколишеться так дуже, що й вікна задріжать.