Оповідання про сили природи/Про повітря та вітер

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
I.
Про повітря та вітер.

— Що ти тут робиш? закричав Санько Круглий, збігаючи в льох.

— Як то що? Хіба не бачиш? Квас тягну, — відказав його брат Яків, відтуляючи губу від лівара й затуляючи дірочку пальцем.

— Квас тягну! Який там квас? Ти до квасу й не доторкався. Сам ти гаразд не тямиш, що робиш.

— Ти мабуть краще знаєш. Ну, нехай там: то що ж я роблю, коли не квас тягну?

— Що робиш? Ось що ти робиш: ти до себе повітря тягнеш.

— Таке то, ще що вигадай! — сказав Яків зареготавшись.

— Та ти не смійся, а краще мене спитай.

— Нічого тебе питати. Дуже, бач, розумним ти став, як зі студентами в городі побратався.

— Чи дуже, чи ні, а я кажу тобі щиру правду. Та ж у тебе в роті ні капиночки квасу не було й тепер нема; як же ти кажеш, що квас тягнеш?

— Не було, так буде коли дотягну.

— То то ж бо й є: дотягну… А що ж ти дотягнеш? Усе повітря витягнеш із лівара, а тоді й квас потягнеш.

— З якої причини я повітря тягнути буду? На що воно мені здалося, те твоє повітря, коли мені квасу треба?

— А на те, щоб у ліварі спорожнити місце для квасу. Поки в ліварі буде повітря, квас туди не ввійде; він стане підніматися в гору тільки тоді, як ти помалу витягнеш із відти повітря.

— Та хиба ж квас через те піднімається в гору?

— А то ж як? Мотузком чи що ти його потягнеш?

— Не мотузком, а губами.

— Ні, хлопче, не такі твої губи довгі, щоби до самого квасу достати. Та як же ти просунеш свої губи через дірочку?

— Хиба ж я кажу, що просуну їх туди? Диви, який мудрий! Сам вигадав тай на мене звалює. Ні, вже коли ти такий мудрий та письменний, так ти мені до ладу розповідж, чого квас піднімається в гору, як витягнеш повітря з лівара? Коли мої губи не мотузок, як ти кажеш, то вже ж і повітря не мотузок.

— А того, що повітря важке, що воно давить і не пускає квас у лівар, а як витягнеш його, от тоді й квас піде в гору.

Тут Яків як і не засміється:

— Кому те повітря важке, кого воно давить? Хіба тебе, а мене ні, та й батька не давить; нам воно легке, а не важке, нам вільно дихати повітрям.

— Нам легко і плавати у воді, а вона ж давить, вона ж має вагу. Сам ти бачиш, що вода повертає колеса у водяному млині. А чого ж це так? Того, що вона важка: падаючи на млинові колеса, вона давить на них і повертає ними. Коли ж ти влізеш у воду, ти нічогісінько не чуєш, що вона давить, бо вона обнімає твоє тіло зі всіх боків однаково. Коли ж повітря давить, як то воно давить на крила у вітряка й повертає ними, значить воно має вагу, хоч і меншу ніж вода.

— А кільки то воно заважить? — спитав Яків усміхаючися злобно.

— Тільки, що як би зібрати до купи все повітря на світі, так ти не підняв би його; а як його менше, то й важить менше. От хотьби і всьому льохові: повітря тут не заважить і 2 кільоґрами.

— Ну, а те, що в ліварі, кільки воно заважить?

— Те мабуть і одного дека не заважить.

— А брехня твоя кільки важить?

— Та мабуть більше, ніж твоя.

— Може й вона давить, як повітря, чи ні?

Розсердився наш Санько, підбіг до Якова та смик його пальця від дірочки лівара, а квас так і задзюрчав і полився з лівара в дірку.

— Ну, держи його тепер своїми губами, держи, — промовив Санько, не даючи Якову затулити зверха лівара.

— Та пусти бо палець! — кричав Яків, — увесь квас утече. Геть бо, навіжений!

— Ні, коли так, не пущу, щоби ти знав, що повітря важке, що воно давить. Тепер бачиш ось що: коли ти відтулиш дірочку, пішло повітря в лівар, надавило квас, от твій квас і потік.

— Ну, ну, добре, нехай буде і так; тільки пусти.

Санько випустив його руку; Яків знову притулив палець до дірочки лівара, тоді квас зараз спинився й не тече.

— Ну що, бачиш тепер? Як ти затулив дірочку, повітря вже не давить на квас, то він і не тече з лівара.

Не став більше його слухати Яків, а почав знову тягти квас. А Санько собі не перестає, стоїть коло нього, та знай своє проказує:

— От, бачиш ти, розумна твоя голова, ти знову тягнеш повітря з лівара, його там робиться менше, а через те квас піднімається в гору, бо повітря в ліварі не давить на квас, а давить на нього тілько те повітря, що над квасом у діжці з боків, тай жене квас у лівар. Коли ж ти витягнеш усе повітря, тоді ввесь лівар буде повний. Ну що, наточив?

Яків тільки кивнув головою, бо вже справді замість повітря тягнув квас, та запившись добре, затулив дірочку пальцем і виняв лівар із дірки.

— Ану лишень, — промовив Санько — ану кажи тепер, чого це квас не виливається додолу? Таже зі споду ніхто його не держить, лівар зі споду не затулений.

— Та ну геть собі! дай мені хоч діло зробити.

— Ні, не піду. Кажи чого? Хто його держить на споді, як не те ж саме повітря?

— Таке то! І зверху давить і на споді держить, та що воно сторуке чи що, те твоє повітря?

— Ще більше, ніж сторуке. Воно на всі боки давить: і вгору і вниз додолу, з правого боку і з лівого. Ти либонь бачив, як надувають міхуря: чи тоді повітря давить ув один бік? Ні, воно разом давить на всі боки міхуря й роздимує його.

— Ану, ну побачимо, — сказав Яків, шукаючи очима збанок, — побачимо, як повітря держить, коли я буду лити квас.

Відшукав він той збанок, наставив над ним лівар, відтулив зверха палець тай почав виціджувати квас.

— Ну що? хиба й тепер скажеш, що не повітрям пігнав ти квас у збанок? Коли ти відтулив зверху дірочку, повітря зараз пішло туди, подавило на квас, а квас і потік у збанок.

Наливши повний збанок, Яків поніс його до хати; за ним пішов Санько. Яків поставив збанок на стіл перед батьком, сів на ослоні тай каже до Санька:

— Ну тепер говори собі, кільки хоч.

— Нічого тобі казати, коли ти нічого не тямиш, — відказав йому Санько.

— Тату! Санько каже, буцім то повітря важке, що воно давить і що його на фунти можна важити.

— Кого давить? — спитав старий, випиваючи із збанка сирівець.

— На все давить, — відповів Санько; — давить на голову, на плечі, на ноги, на лавку, на поміст, на стелю, на все.

— Це тобі мабуть у школі казали?

— Так, тату, у школі.

— А по нашому й без повітря важко. Як же це воно по вашому давить?

— А ось як, — сказав Санько.

Тут він ухопив чарку, що стояла на столі, притулив її до губи, витягнув із неї повітря, а вона так і притулилася. Санько держав її, поки було духу, крутив головою, а вона все не відпадала. Дальше він видихнув повітря у чарку, а вона зараз відпала.

— Ось так, тату, — проповив Санько.

— Та хиба ж це від повітря?

— А вже ж не від чого. Ви бачили добре, що нічого иншого в чарці не було; я з неї витягнув повітря і впустив знову повітря.

— Та може це від того, що ти її приссав?

— А чим же я приссав її, як не тим, що витягнув із неї повітря. А зверху повітря давить на неї зі всіх боків, от вона й притулилася до губ. Та почекайте, я вам іще й не таке зроблю, щоби ви не казали, що я приссав.

Тут він відірвав клаптик паперу, приліпив його лоєм до каганця до дна чарки тай запалив його сірничком, а дальше швидко як тільки можна, поки ще папір не згорів, він перекинув чарку на долоню. Коли папір під чаркою згорів, долоня так і полізла в чарку, трохи чи не половина її. Санько повертав рукою на всі боки, а чарка все стояла на долоні, притулена до неї.

— Бачите, тату, троха того повітря, що було під чаркою в середині, вигоріло; під нею стало пустіше, на долоню вже в тому місці так не давить, як перше було, поки й коло чарки й під чаркою повітря було однакове. От тепер те повітря, що в хаті коло чарки, надавило її зі всіх боків і притулило до долоні. Возьміть же ви та пустіть під чарку хоч трохи повітря, то воно зараз подавить на чарку зі середини й чарка тоді відтулиться.

Та й справді: тільки Санько подавив троха на долоню коло чарки, повітря влетіло під неї, вона зараз відпала, а долоня зрівнялася. Тільки якась червона смужка кружком зосталася на ній; певне від того, що чарка давила на долоню.

— Ви мабуть запримітили, — почав знову Санько, — що добре зав'язаний міхур, надутий повітрям, дуже трудно здушити, так ніби чуєш, щось не пускає. Хто ж це не пускає, як не те повітря, що в міхурі? Воно давить із середини міхуря й не дає йому здавитись; а коли зробити хоч маленьку дірочку в міхурі, щоби через неї виходило повітря, тоді міхур можна легко здушити. Або хоч і таке ще. Коли бочка зовсім повна й воронка[1] добре затулена, та відіткнеш чіп, — вода зовсім не потече. Чого ж це так? Того, що повітря давить на воду в ту дірочку, де був чіп, і не пускає води; щоби вона потекла, треба відтулити воронку, тоді повітря зараз подавить на воду зверху й пожене її.

— Може воно й справді так, — промовив батько, — та тільки яка в цьому користь? Мара знає, чим забивають вам голови у тих школах.

— Ви кажете, тату, яка користь? А ось яка: знаючи все отсе, люде навчилися піднімати воду в гору, як це часто буває потреба, поробили помпи до колодязів, пожарні труби, та чимало чого повигадували розумні та вчені люде на користь громаді.

— Хіба ж це помпа чи труба повітрям воду качають?

— А так. Помпа витягає повітря з цівки, а через те вода піднімається й вигоняється геть. Коли би не знали яку силу має повітря, не вміли би робити нічого цього, навіть не вміли би лівара зробити, а знали би тільки бабячі казки.

— Які це казки?

— А такі, що он кажуть, як вихор закрутить, та вкинути в середину ножа, на ньому кров буде, бо це, кажуть, ніби то чорти бються.

— А по вашому хто ж це бється? — спитав старий.

— А по нашому дві течії або дві струї повітря, два вітри бються. Вітер — це те саме повітря, та тільки не стояче, а зворушене, в бігу. Часом буває зовсім тихо, а тільки махни коло себе хусткою, та зворуши повітря, зараз почуєш, що на тебе вітерець повіяв. Значить, вітер буває від того, що повітря пересувається на друге місце, піднімається й біжить, коли дуже зворушене. Коли ж два вітри повіють один другому на зустріч, от вони й закрутять вихор, поки не розійдуться по своїй дорозі.

— Чого ж воно так буває, що повітря стояче заворушується?

— А це буває тому, що воно не завсіди й не скрізь однакове; буває тепле, а буває й холодне. Холодне повітря буде важче від теплого: тому то воно віє до низу, а тепле піднімається вгору. От хоч би тут у хаті. Повітря тут тепле й легке, бо в хаті натоплено, а в сінях повітря холодніше й важче. Коли ж відчинити двері в сіни, повіє відтам холодне повітря в хату понад землю, а тепле повітря піде з хати в сіни зверху попід стелю. Де повітря буде йти, там буде маленький вітер, а де обидва вітри зустрінуться, там буде маленький вихор.

— Що ти, хлопче, забиваєш нам баки? що ти брешеш? — загомонів батько.

— Ні, тату, не брешу. От чи можна відчинити двері в сіни?

— Ну відчиняй, та тільки не на довго.

Санько запалив каганець, відчинив двері тай поставив каганець на порозі; полумя так і повіялося з холодним вітром із сіней у хату. Тоді він підняв каганець у гору аж в сіни. Коли ж він держав каганець по середині дверей, полумя заколихалося, а не схилилося ні в сіни, ні в хату.

— Як же ти знав, що долі тягнути буде зі сіней у хату? — спитав батько.

— Та так, що в низу повітря холодніше від хатнього й важче, тому то воно й стелиться додолу, а хатнє повітря тепліше від сінешнього й лекше, от воно й піднімається в гору. Тому то роблять сходи у лазні вгорі, а не внизу, а в Московщині піднімають постіль в гору, трохи чи не під стелю, щоби тепліще було спати. А хоч би ще й таке: иноді, як дуже натоплено, сам чуєш, що голові тепліще ніж ногам. Та що й казати: Як би щото не знали, то й літати не вміли би.

— Та хіба вже навіть і ти літати вмієш? — спитав батько дивуючись.

— Та я сам літати не вмію, але показав би вам гарну штуку, коби тілько було з чого зробити бальон.

— Та хіба ж ти зблизька добре придивився, як літають, чи може тільки здалеку бачив?

— Ні, бачив добре зблизька сам, то можу вам докладно розповісти, як то воно робиться.

— Ну, кажи.

— Це все роблять так: коли в бальон, такий великий міхур, зібрати багато теплого повітря, щоби воно було тепліще від того, що на дворі, тоді те повітря, що в бальоні, буде лекше, а через те й бальон підніметься вгору. Бальон роблять із доброї шовкової тканини, зверху його потягають такою мазею, щоб туди не проходило повітря, і тоді обводять його сіткою, а до неї внизу привязують човник або кіш, куди сідають люде. Щоби повітря в бальоні було тепле, запалюють під бальоном бавовну, намочену доброю горілкою або спіртом. Через те повітря в бальоні розгрівається, стає лекшим і бальон піднімається вгору. Щоби він відразу не полетів, привязують його, а коли вже все готове, відрізують шнурки, і бальон мов стріла, так і полетить у гору й літати буде, поки повітря в ньому тепліще, ніж із верха.

— А чи не перевернеться ж він?

— Чого би він мав перевернутися, коли на споді привязаний човник, а в ньому чоловік сидить і вага, зверху же тільки легенький бальон.

— А де ж ти це бачив?

— Та ми й самі у школі робили такий бальон, із тоненького паперу, а на споді привязували маленький кошик й садовили туди кітку.

— Та хіба ж вона так і сиділа там і не випала?

— Ми її привязали.

— Що ж вона?

— Нявкала, бідолашна, та нікуди дітись, треба сидіти.

— І полетіла?

— Полетіла.

— Куди ж вона полетіла?

— Та миль мабуть зо дві від города, там і впав бальон.

— Як же він упав?

— Коли повітря в ньому прохолодніло, і стало важче, бальон став помалу осідати додолу, а як стало таке холодне й важке, як на дворі, тоді міхур і сів на землю.

— А кітка?

— Тай кітка з ним ні жива, ні мертва з переляку.

— А люде дивилися, чи ви його крадькома пускали?

- Ні, тут людей багато було. Тепер ті бальони роблять так, шо замість того, щоби нагрівати повітря в бальоні, напускають туди такий легенький дух, що зветься в о д е н ь. Він лекший від звичайного повітря 14 разів, а через те міхур із таким духом дуже легко й високо піднімається в гору.

- Ну, а високо можна піднятися таким бальоном у гору?

- ОДин чоловік, Француз, Ґе-Ліссак, ще перед більше чим сотнею років на такому бальоні піднявся в гору на чотирі милі, а сьогодня літають багато вище.

- Як же він довідався, кілько там миль? таже там стовпів нема!

- Але ж тату, з розумом та з наукою, коли на теє, то всього можна дізнатись. Учені вигадали такий прилад, що вимірить кожну високість, от по ньому то Ґе-Ліссак і дізнався, що пролетів у гору чотирі милі.

- Як же там у горі?

- Ґе-Ліссак казав, що на самій високости тяжко дихати, бо повітря там дуже рідке й таке сухе, що папір сохне і звивається, як на огні, а кругом тишина як у гробі.

- Як же ж можна спускатись до долу?

- А, для того зверху бальону прироблюють маленьку фірточку, яка відчиняється коли потреба. До фірточки привязаний шнурок; треба тільки потягти за него, а фірточка зараз відчиниться; у бальон набігає верхнє повітря, а через це бальон стає тяжчим і осідає на землю.

- А чи на такому бальоні можна літати скрізь, куди хоч?

- На такому бальоні ні. Як тільки пустять його зі шнурів, то він відданий на ласку й неласку вітрів. Вітри несуть його світами і нераз такий бальон розбився об скелі. Тому то таких бальонів тепер не вживають, хиба часами у війську випускають їх на припоні, щоби могти оглядати ворожі позиції. - Одначе згодом люде придумали такі бальони, які можна кермувати, отже ними можна літати так в повітрі як човнами або кораблями плавають по воді.

- А що є це за бальони такі? - закинув батько.

- Їх видумав німецький генерал Цепелін перед 25 роками, тому то звуть їх ц е п е л і н а м и. Вони бувають не круглі, тільки подовгасті, немов цигара або ковбаски, вони бувають поверх 100 метрів завдовжки, а вищі від двоповерхових будинків. У такому бальоні мусить бути машина, що зветься м о т о р о м; вона крутить швиденько таку велику шрубу, як на кораблі; від того робиться вітер, який і тягне бальон за собою. Отсі цепеліни у велику війну завдали багато страху ворогам Німеччини, Французам і Англійцям, бо літали над їхні міста Париж та Льондон і обкидували їх бомбами.

- А ми тут і не бачили таких цепелінів. У нас літали тільки літаки, з яких кидали нераз бомби Австрійці на Москалів чи Москалі на Австрійців. Що це таке, ті літаки, від чого вони літають? - запитав Яків.

- Це діється так. Ви бачили нераз, як то хлопці роблять собі таку іграшку, звану вірлом; збивають перехрестє з тонких дощинок, обклеюють його папером, дають йому стрепіхатий паперовий хвіст і привязують до нього довгий шнур. Коли такого вірла пустити й бігти проти вітру, держачи за шнур, він стане підніматися й буде довго буяти в повітрі. Подібною машиною, тільки в дечому відмінною, є й літак. Роблять великі крила - одну або дві пари, одну над другою - а до них причіплюють довгий тулуб із хвостом. Між обидвома парами крил є місце для летунів, то б то людий, які мають літати. На літаку є теж мотор, який обертає шрубу; від того робиться вітер і пориває літак за собою. Літак спочиває на колісцятах і розганяється спершу по землі, неначе візок, а тільки згодом піднімається в повітря.

Літаками стали літати теж перед 25 роками; до того часу будували їх без моторів, так що це були тільки великі крила, які допомагали людям злітати вниз із невисоких горбків. Потім, як люде придумали легкі й сильні бензинові мотори, літаки стали дуже пожиточними, та що ними можна перелітати великі простори, по кількасот кільометрів.

Старий замовк, замовк і Санько, тай Яків мовчав, тільки баби порались у хаті.

- Це ще не все, - знову почав Санько; - з повітрям і під воду ходять, на дно морське лазять, коли шукають там якої згуби.

- Як же це? - спитав старий, якось похмуро дивлячись на сина.

- Бачите що, тату, крім ваги повітря також і місце займає. Де воно є, туди вже нічого не впреш, хиба його попереду випреш. Податись повітря подасться, от хочби так, як вода: встроміть руку у повне відро, рука війде, але за те вода з відра поллється. Та краще я вам покажу щось инше.

Тут він узяв склянку, приліпив на дно маленьку суху трісочку, перевернув склянку до гори денцем, тай почав сунути її у відро з водою. Вода зараз набралася в склянку, та тільки так як на третину, до дна, а далі не пішла й до трісочки не досягла, хоч Санько таки дуже давив ту склянку у воду.

- От, бачите, - сказав Санько, - повітря в склянці і стиснулося трохи, от вода й пішла у склянку до половини, далі вже повітря не могло стиснутися й не пустило далі води. Як бачите, трісочка зосталась сухісінька, як і була. Коли би вже замість трісочки та був там чоловік, то й він би був під водою, а вода б його не досягла: так воно й справді буває. Замість склянки роблять велику скляну або й залізну з вікнами скриню, з одного боку незакриту; по найбільше вона буває така, як дзвін, тому то й зоветься вона в о д я н и м або в о д о л а з н и м д з в о н о м. У середині в горі роблять бантину, щоби там можна було сидіти; там сідає чоловік і його пускають на шнурі під воду до самісінького морського дна. Чоловік там сидить, вода в нього під ногами, а дальше не досягає; повітря йому досить; дихати свобідно й він бачить усе, що на морському дні, й достає з дна, коли знайде те, що шукав.

- Ти сам це бачив?

- Ні, цього не бачив, це нам казали. Та кільки вже й по склянці можна бачити, що воно справді так.

Та не тільки водолазні дзвони попридумували люде. Чи ви чули вже може що про підводні човни?

- Ні, - відповіли в один голос батько і брат. - Що ж це таке?

- Це, бачите, Німці в час війни вигадали такі човни, що ними можуть плавати над водою, або й попід воду. Такий човен зроблений з матеріялу дуже кріпкого, щоб його не здавила вода і має місце на кільканадцятеро людей. При його стінах є такі порожні комірки, в яких є повітря, коли човен пливе по воді, а напускають туди води, як треба щоби човен пірнув під воду. Тоді він стає тяжчий і потопає. Як же ж треба знову добутися на верх, випомповують воду з тих комірок, човен стає лекший і виринає.

- А нащо ж Німцям було тих підводних човнів? - спитав батько.

- А ось нащо. Ви знаєте, що Німці мали кругом ворогів і не могли ніяк видістатися поза них. Також по морях не могли плавати, бо ворожі кораблі стріляли до них і затоплювали їх. Тому й задумали вони зробити так, щоби ховатися під воду тоді, коли їх побачить ворог, а пізніще й випливати знову на верх. От і плавали вони так не один раз із Німеччини до Америки та привозили собі звідти те, що їм було треба.

- Чим же ж люде віддихають у таких човнах, коли пливуть під водою? Нема ж у воді повітря!

- А нема, тому й тяжко там віддихати. Беруть вони, правда, зі собою великі скрині згущеного повітря й випускають його потрохи, одначе це не багато помагає.

- Тату! - обізвався Яків; - чи він це правду каже?

- А вже ж воно й правда, коли так по книжках пишуть.

Чарівний ліхтар.

Образок, що його кидає чарівний ліхтар.

- У нас у школі вчителі та другі сторонні люде часто розповідають нам ріжні цікаві речі, показуючи при тому чарівним ліхтарем відповідні образки на стіні, - додав Санько, підбіг до полички, на якій держав книжки, розгорнув одну з них і показав малюнок, на якому було видко, як кидається чарівним ліхтарем образи на стіну й пояснюється їх.


  1. Кілочок у дірці з верхнього дна.