Осип-Юрій Федькович (Франко)

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Осип-Юрій Федькович (Кілька слів по поводу 25-літнього ювілею його літературної діяльності)
автор: Іван Франко
Опубл.: 1886. 


Осип-Юрiй Федькович - се безперечно одна з найоригiнальнiших лiтературних фiзiономiй в нашiй лiтературi. Так i здається, що природа гуцульської землi i гуцульської породи зложила в ньому що мала найнiжнiшого i найсердечнiшого: чаруючу простоту й мелодiйнiсть слова, теплоту чуття i той погiдний, сердечний та неколючий гумор, котрий так i липне до серця кожного слухача, а особливо того, хто привик до меланхолiйної вдачi i їдкого сарказму наших пiдгiрських та долинянських селян. Типовий гуцул, Федькович i в лiтературнiй своїй дiяльностi вiдзначується всiма добрими й слабими прикметами гуцульської вдачi. До слабих сторiн його таланту мусимо зачислити поперед усього його невеликий обшир. Федькович бiльше, нiж усякий iнший з наших писателiв, поет одного закутка - розкiшного та принадного, але все-таки тiсного. В тiм своїм закутку вiн вповнi у себе дома, але де лише сягне поза його границi, де дiткнеться сюжетiв ширших, загальнолюдських, iсторичних та загальнонародних, впадає в манеру, в наслiдування, тратить те почуття естетичної й поетичної правди, без котрого нема й поезiї. Друга слаба сторона його поезiї, се властивий трохи чи не всiм гуцулам нахил до мiстики. Нахил той найвиразнiше проявився в першiм опрацюваннi його драми "Довбуш", в котру вiн вплiв багато мiфологiчних осiб i дiйшов навiть до того, що й образи, висячi на стiнi, почали було говорити. Драма "Довбуш" у другiй переробцi (в "Рускiй хатi"1) най-нагляднiше являє нам iменно слабi сторони таланту Федьковича помимо многих безперечно гарних i з талантом написаних уступiв. Вкiнцi, третя його слаба сторона, се iменно те, що робить його в iншiм мiсцi таким симпатичним - його м'якiсть та переважно лiрична, суб'єктивна вдача. Вдача та не дозволила йому сконцентрувати свої сили до якого бiльшого дiла, котре б спосiбне потрясти, розбудити й повести за собою нашу суспiльнiсть, тривко вплинути на склад, силу й яснiсть суспiльних iдеалiв, народних симпатiй i антипатiй, як се зробив на Українi Шевченко; вона ж не дозволила йому й практично, в зносинах з живими людьми, використати для добра загалу те високе становище, яке зараз першi його твори одразу здобули йому були серед галицької молодiжi.

Та, пiдносячи тут слабi сторони нашого буковинського Кобзаря, ми не хочемо кидати темної тiнi в свiтлий празник його 25-лiтньої лiтературної дiяльностi. Нам здається, що вказання слабих сторiн для всякого писателя не менше, коли й не бiльше важне, як вказання добрих,- а по-друге, що слабi сторони у Федьковича далеко не переважають його добрих сторiн, а противно, не раз i самi стаються добрими сторонами, дають осiбний якийсь блиск його творам. Як музика, владаючий по-майстерськи хоч i невеликим засобом звукiв, та все-таки звукiв чистих i глибоких, Федькович займає в нашiй лiтературi важне мiсце. Особливо болi, тугу, надiї й розчарування рекрутського та вояцького життя оспiвував вiн так, як нiхто другий. Менi здається, що вiршовi й прозовi твори, котрi вiдносяться до сього круга сюжетiв (а в вiршових i прозових Федькович тут однаково великий поет), зiбранi докупи, дали б нашiй лiтературi правдиву перлу й вказали б нам творчiсть Федьковича в її найкращiм моментi. Сюди увiйшла б найбiльша часть його повiстей, увiйшли б найкращi його поезiї.

Федькович - се талант переважно лiричний; всi його повiстi, всi найкращi його поезiї навiянi теплим, iндивiдуальним чуттям самого автора,- всi похожi на частки його автобiографiї - так i здається, що автор спiває i розказує всюди про те, що сам бачив, сам найглибшими нервами душi прочув. I в тiм iменно й лежить чаруюча сила його поезiї, в тiм лежить порука її живучостi, доки живе наша мова. Федькович вложив в свою поезiю найкращу частину своєї душi, а така поезiя не вмирає, не пропадає, як се перед кiлькома роками здавалось одному критиковi, котрий, не можучи сам вложити в свою поезiю анi крихiтки своєї душi, не вмiв i в поезiї Федьковича найти нiчого, крiм неправильних ритмiв та синтакси, не вiдповiдаючої шкiльним правилам. Нi, поезiя буковинського Кобзаря жива, правдива поезiя; вона буде порушувати серця людськi й тодi, коли про стихи його критика свiт давно забуде.

Про життя Федьковича не багато що можемо сказати: головнi дати знають нашi читателi з власної автобiографiї поета, помiщеної в передмовi Дiдицького до першого видання його поезiй2, а також i з переднього слова п. Драгоманова до київського видання повiстей Федьковича.