I.
Не для люде́й и не для сла́ви,
Мере́жані та кучеря́ві,
Оці вірши́ віршу́ю я: —
Для се́бе, бра́тія моя́!
Мині ле́гшае въ нево́лі,
Якъ я іхъ склада́ю:
Зъ-за Дніпра́, мовъ, дале́кого
Слова́ приліта́ють
И сте́лютьця на папі́рі,
Пла́чучи, сміючись,
Мовъ ті діти, и ра́дують
Мою си́ру ду́шу —
Убо́гую… Лю́бо мині —
Лю́бо мині зъ ни́ми,
Мовъ ба́тькові бага́тому
З дітками мали́ми.
И ра́дий я, и весе́лий.
И Бо́га блага́ю,
Щобъ не приспа́въ моіхъ дітокъ
В дале́кому кра́ю:
Неха́й летя́ть до-до́моньку
Леге́нькиі діти,
Та роска́жуть — я́къ-то тя́жко
Було́ імъ на сві́ті…
И въ семъі весе́лій, ти́хій,
Діте́й привіта́ють,
И си́вою голово́ю
Ба́тько покива́е;
Ма́ти ска́же: бода́й ті́і
Діти не роди́лись,
А дівчи́на поду́мае:
Я іхъ полюби́ла…
|
1848 г.,
Орская крѣпость.
