Запали́ли у сусіда
Нову́ до́бру ха́ту
Сусіди злі; нагрілися
Та й полягли́ спа́ти,
И забу́ли те́плий по́пілъ
По по́лю розвіять…
Лежи́ть по́пілъ на роспу́тті,
А въ по́пелі тліе
Огню́ и́скра вели́кого —
Тліе, не вгаса́е,
Підпа́лу жде, — якъ той ме́стникъ
Ча́су дожида́е —
Зло́го ча́су. — Тліла и́скра,
Ти́хо дотліва́ла
На роспу́тті широ́кому —
Та й га́снути ста́ла.
Отта́къ Німо́та запали́ла
Вели́ку ха́ту, и семъю́ —
Семью́ Славья́нъ розьедини́ла,
И ни́шкомъ ти́хо упусти́ла
Усо́биць лю́тую змію́.
Полили́ся ріки кро́ві,
Пожа́ръ погаси́ли,
А Німчики пожари́ще
Й си́рітъ поділи́ли;
Вироста́ли у кайда́нахъ
Славья́нськіі діти,
И забу́ли нево́льники —
Чиі вони́ діти.
А на да́внімъ пожари́щі
Искра бра́тства тліла, —
Дотліва́ла, дожида́ла
Рукъ тве́рдихъ та смілихъ…
И дожда́лась. Прозрівъ-еси́
Въ по́пелі, глибо́ко,
Ого́нь до́брий, смілимъ се́рцемъ
Смілимъ о́рлімъ о́комъ!
И засвіти́въ, любому́дре,
Світочъ пра́вди, во́лі…
И Славья́нъ семью́ вели́ку,
Во тьмі й нево́лі,
Перелічи́въ до одного́,
Перелічи́въ тру́пи —
А не Славья́нъ, — и ста́въ-еси́
На вели́кихъ ку́пахъ —
На роспу́тті всесвітнёму —
Іезекіи́лемъ,
И, о ди́во! тру́пи вста́ли
И о́чи роскри́ли!
И братъ зъ бра́томъ обняли́ся
И проговори́ли
Сло́во ти́хоі любо́ві
На віки и віки! —
И потекли́ въ одно́ мо́ре
Славья́нскиі ріки!
Сла́ва тобі, любому́дре,
Че́ху — Славьяни́не,
Що не да́въ ти потону́ти
Въ німе́цькій пучи́ні
На́шій пра́вді! Твое́ мо́ре
Славья́нськее, но́ве,
Зато́го вже бу́де по́вне,
И попливе́ чо́венъ
Зъ широ́кими вітри́лами
И до́бримъ корми́ломъ, —
Попливе́ на во́льнимъ мо́рі,
На широ́кихъ фи́ляхъ!
Сла́ва жъ тобі, Шафа́рику,
Во віки и віки,
Що звівъ-еси́ въ одно́ мо́ре
Славья́нськиі ріки!
Привіта́й же въ своій сла́ві
И мою́ убо́гу
Ле́пту — ду́му нему́друю —
Про Че́ха свято́го,
Вели́кого му́ченика,
Про сла́вного Гу́са!
Прийми́, о́тче! а я ни́шкомъ
Бо́гу помолю́ся,
Щобъ усі Славья́не ста́ли
До́брими брата́ми,
И сина́ми со́нця пра́вди
И Еретика́ми
Оттаки́ми, якъ Конста́нський
Ерети́къ вели́кий!..
Миръ ми́рові подару́ють
И сла́ву во віки.
|
