Отаман Зелений/Частина друга/Великий здвиг

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
8. Великий здвиг.
Ну, як? — спитався Зслений начальника розвідки, яка тільки-що повернулася з під Голосіївського Лісу.

— Дві батареї на узліссі, а одна серед поля в просі, — відповів начальник. — Вартові гарматчики в карти грають...

Зелений повернувся до Проця:

— А як там Супоня і Гонтаренко?

— Вони вже три години, як чекають на своїх місцях. — відповів Проць.

— Ну, а дзвони як?...

— Вже пять годин, як по всіх селах дзвонять...

— А люди прибувають?...

— Плавом пливуть...

— Ну, коли так, то сповістіть Супоню й Ґонтаренка, щоб начинали...

— Гаразд!...

Не зрадив ґрунт чорноземний. На голос ґвалтових дзвонів у тихих селах повстали молоді і старі, які майже до останнього часу були байдужими до всього, що навколо них діялося. Мовчанка скінчилася, терпіння ввірвалося і на широкі польові простори вийшла тисячесота жадьба помсти, яку годі було стримати звичайними відозвами про визнання невизнаного, або, навіть, громом гарматних вибухів. Цій жадобі помсти досить було одного слова, що сказав їй Зелений:

— На Київ!

Що години приходили із сел нові ватаги. З криком і галасом ішли до Зеленого і просили:

— Ми тобі хліба, ми тобі сала, ми тобі жінок і дітей, тільки ти веди нас!...

— Я й веду! — казав їм і відразу ставив їх у перший ряд, посилаючи на ворогів, які стовпившись величезними юрбами на передмістях, намагалися задержати перші хвилі повстанчого наступу і дати змогу виїхати з міста своїм відповідальним керманичам.

Та годі було їм змагатися. Як величезне море, яке нестримано виходить зі своїх берегів підчас бурі, покотились могутніми валами повстанці. І коли ранійш вони не давжди були одностайні і коли ранійш брали верх несподіваним нападом, так тепер ломили все своєю одностайвою, чисто мужицькою, запеклою впертістю. Тепер вони вже не зупинялися перед висланим на задержку наступу, полком мадярської кінноти, не лякалися шрапнельного гряду, яким засипалася свіжа стерня, — були силою землі Української. І коли сам отаман Зелений, думаючи про великий здвиг народу, ранійш ще сумнівався в де чому, то тепер він у все повірив і був незломним у своїй вірі. Як захоплений течією човен, летів він на свому коні в саму гущу ворогів і ця гуща не сміла звязати ні одного його руху.

Спочатку все завдання здавалося незвичайно важним: ворог був сильний і не полохливий. Але як десятки тисяч голов зробилися одною, пяною від жадьби, головою святого божевілля, — все стало нічим. Били, торощили, гнали, аж заким не опинилися на брукованих вулицях своєї столиці і тоді кождий здивувався з того, що сталося за такий короткий час.

Ворог намагався затриматися на набережній Дніпра і шалено одбивався. Знаряди цілими скиртами лежали просто на вулиці і півсотні гармат безупинно плювалися знищуючим огнем до центра міста, де вже порядкували повстанці. Тут виявилася сила ворога, який уже мав досвід в боротьбі на міських вулицях, де діти ріллі почували себе розгубленими і чужими. Частина червоних встигла була знову посунутись на весь Поділ і досягла Кирилівського цвинтаря в якому засів Супоня.

Щось неймовірно страшне діялось там. Двадцять два кулемети безупинно засипали кулями червоних, які снопами валилися по Кирилівських косогорах і, нарешті, таки досягли цвинтаря. Стрілянина затихла сама собою і на зміну їй залунало піднесене „Слава“ і напружене „Ура!“... З осатанілими лицями лізли друг на друга і гризлися, як скажені пси, намагаючись захопити цей куточок міста, де досі спокійно спали мертві.

На щастя підійшли на поміч дві сотні, послані Зеленим і при їх несподіваній появі червоні стали втікати. Не даючи їм змоги зупинитися, Супоня зачав преслідувати їх. Вже в кінці Кирилівської, недалеко від „товчка“ перед ним упав знаряд і куча диму та каміння закрила його з виду товаришів. Два— три повстанні кинулося до місця розриву і побачили страшно зневічений труп свого проводиря. Стали над ним і так замерли, не знаючи — чи бігти вперед, чи втікати назад...

Але вже не треба було йти ні вперед, ні назад, бо саме в той час у місто вступали перші ряди реґулярного Запоріжського корпусу і два полки Січових Стрільців І сталося так, що Зелений розбив ворога, а реґулярне військо заняло Київ. Увішло в нього майже без усяких страт зі свого боку і почувало себе не в міру сміливим і не в міру певним себе.

Літня ніч, яка поспішно стелилася над землею, вкрила собою велике місто, в пітьмі якого звучно перекликалися вартові і, часами, розсипалися наглі вистріли рушниць.

І в тій трівожній пітьмі, стягав Зелений до гурту своїх Трипільців, аби порадитися з ними, що робити далі. Київ, який дістався їм ціною повстанчої крови, вони на приказ командуючого фронтом ґенерала Кравчика мусіли залишити ще до сходу сонця. Одержавши цього наказа, Зелений негайно виїхав до командуючого фронтом, який зупинився в Міській Думі, аби той дозволив йому перейти на Лівий беріг Дніпра. Генерал дякував йому „за допомогу“ і, разом „з тим“ застерігав його від яких-би не було дальших виступів.

— Охорона міста в моїх руках, а ви до ранку вийдіть собі до Боярки і там чекайте на мої роспорядженння, — сказав ґенерал.

— Так! Я вийти можу, але люди можуть відмовитися виконати мої накази! — пробував Зелений поставити всю справу на иншу площину.

Ґенерал нервово поморщився і сухо промовив:

— Наказую вам зробити це в порядку дісципліни!... Маємо почати з білими переговори, а присутність в місті обірваних повстанців компромітуватиме армію...

— Не знаю, — сказав Зелений, — на скільки ви тепер певні в собі, але говорити так про повстанців після того, що вони сьогодня зробили, вам все-ж таки не годилося-б...

Ґенерал, почервонівши весь, схопився з крісла і в злости, сухо промовив:

— Ну, здається, досить того, що сказав... — Турбуюся не за свою справу, а за загальну... Роблю, як мені велять і йти проти наказів Головної Команди не можу...

Хто знає, чкм-би скінчилася ця розмова Зеленого з ґенералом, як би так не зявився Проць.

— Пане отамане! — крикнув він ще з порога. — Супоню вбито!...

Як припечений роспаленим залізом, метнувся Зелений до нього:

— Не може бути!...

— Тільки-що принесли до штабу його трупа...

— Найкращого товариша пожертвували для Київа, а ви... — повернувся Зелений до ґенерала і не скінчив.

Махнув рукою:

— Що там!... Ходім!...




...Йшли великими гуртами, без усякого порядку. Стомлені й знесилені, пленталися як могли і тільки одні Трипільці старалися бути бадьорими...

Зелений, як ніч темна, понуро їхав на коні між Процем та Ґонтаренком і не відзивався до них ні одним словом.

— Цього вже я ніяк не сподівався, щоб робітники так розгнівалися на нас, що й трупа Супові не віддали нам! — говорив Проць.

— Бо ніхто з робітників не думав, що ми здамося на керунок якогось там ґенерала!... — відповів Ґонтаренко.

Зелений кашельнув і, наче сам до себе, промовив:

— Ось воно, яблуко роздору! Ось воно! З нас-же й починається...




Під Жулянами стали на спочинок. Дивилися, як світало і як в передранковій млі голосно грюкали за Дніпром важкі гармати білих.

Зелений довго прислухався до того грюкоту, а потім звів до неба очі і голосно промовив:

— Будьте прокляті ви всі, що жадаєте крові! Знайте, що коли не Бог, так сам народ скарає вас і тинятиметеся ви по широкому світу доти, доки не погинете десь під чужими плотами...

Повстанці слухали і таємничо мовчали. Дивилися в бік Київа і нерозуміли самі, що було, що є і що буде...

— Більше вже такого здвигу ніколи не буде... — говорив хтось, лягаючи під кущем спати.