Отаман Зелений/Частина друга/На передодні

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
7. На передодні.


 
„Загомоніли в Таращі...
Дощі, дощі...
З Триппілля йде Зелений“...
   П. Тичина.

Як у величезному казані, або в жлукті, кипіло й переверталося все навколо. Життя щоденно мінялося, приносячи все нові чутки й несподіванки для червоних, які з роспачем кидалися на всі боки і скрізь бачили перед собою наїжену щетину баґнетів, або блискучі леза гостро виточених кіс.

З того часу, як Зелений захопив Трипілля і до Київа прибилося де кілько страшних плотів зроблених з повязаних друг до друга жовнірів карної дівізії, — в головнім штабу ворогів запанувала справжня паніка. Шукали ратунку скрізь, де тільки було можна, але дарма... Мало того, зміцнений Галицькими військами фронт республіканських військ швидко посувався вперед і докочувався до Винниці. На Лівобережжу так саме котилася армія білих, з якою можна було боротися тільки при допомозі самого народу... Але народ, той самий народ, який всією своєю душею зненавидів їх, тільки й знав, що свого Зеленого. І добре знав це сам Зелений, який зробивши з трипільських гір неприступну твердиню, помалу починав захоплювати все більшй більші простори.

Як колись йдучи на Умань, мав він тільки одну надію на тихі села, так і тепер, захоплюючи Таращу, Сквиру та Білу Церкву, — покладався на них же. І тихі села не обманули його і не зрадили йому ніколи. Знали вони його і вірили йому настільки, що досить було його одного слова, щоб усі вони покинули недоорану скибу, або недожату смугу і пішли за ним скрізь і всюди, заздалегідь на все готові...

Стомився й виснажився Зелений. Довга низка днів, безнастанних змагань і боротьби змінила його. Став мовчазним і понурим, — не всміхається вже ні до кого і завжди сидить самотою, не приступний такий. Тільки в однім залишився він тим самим, це — завжди сміливим і завжди першим в бойових: рядах, під час наступу, і останнім, під час відступу.

Ніяково почували себе в його присутности й товариші — Супопя, Проць та Ґонтаренко і тільки одна товаришка Маруся насмілялася одверто говорити з ним. Мовчки слухав він те, що вона йому говорила і, иноді на знак згоди, тільки головою хитне.

Якось підійшов до нього Супопя.

— Маю вас спитатися де-що... — промовив.

— А що там такого? — зацікавився Зелений.

— Нічого! Так собі, між иншим, хотів спитати вас, що ви думаєте про білих? — заговорив Супоня.

— Гм... що я про білих думаю? — перепитав Зелений. — Те, що й про червоних...

— Але-ж, кажуть, що наш уряд має якусь ніби-то згоду з ними?

— Не знаю... Ніякої згоди не може бути, крім одної...

— Якої?

— Хай забіряються під три вітри в свою Мосоквію!...

— А як не схочуть?

— Тоді битимем! — сказав просто.

Супоня помовчав трохи і знов заговорив:

— Кажуть, що вже Полтаву взяли. Посланця від Ангела ще й досі немає...

— Завтра буде то й скаже...

— Ну, а що ж нам на селах казати?

— Кажіть, що я кажу... Найліпше видрукуйте про це відозви...

— А це нашому урядові не пошкодить?

— Навпаки! Так і повинно бути!

Супоня якось ніяково закашлявся, провів правою долонею по вусах, які за останні часи стали справжніми оселедцями, і тремтючим, не своїм наче голосом тихо спитався:

— Що з вами, товаришу отамане? Чи вас яка гризь гризе, чи може не задовольнені нами?

— Через що ви так думаєте? — повернувся Зелений лицем до Супоні.

— Бачите, — заговорив той далі, — якийсь ви чудний стали! Нераз дивишся отак на вас і просто серце стискається... Як-що, може, ми не все гаразд робимо, то скажіть нам просто і ми вже постараємся...

— З чого це вам, товаришу Супоня, такі думки прийшли до голови?

— Щеб пак, не приходити їм! Сохне чоловік на твоїх очах, а ти мовчи! Хіба-ж то можливо...

Зелений несподівано всміхнувся своєю давньою усмішкою і так, як колись, глянув йому в вічі і сердечно промовив:

— Велика година наближається, товаришу! Думаю все, думаю...

— Таємничою людиною ви тепер стали, товаришу отамане! Ви думаєте та мовчите, а ми дивимся та трівожимся. Останніми часами стали навіть за вами стежити, боючись, щоб не заподіяли чого небудь із собою...

— Що за жарти! — зареготався Зелений. — Ну, цього вже я ніяк не сподівався.

— Ніяких жартів, товаришу отамане! Правду кажу, бо хто вас може знати...

— Будете знати, як прийде час, а тепер потерпіть ще трохи... Придумаю щось то й вам скажу...

— Ну, тепер уже певне ви жартуєте...

— Ні! Без усяких жартів, товаришу! Не думайте, що я звихнувся, або маю звихнутися... Я думаю про те, що ми, мужики, будемо робити тоді, як нас наші зрадять?...

— Ви думаєте?...

— Так я відчуваю серцем і думаю мізком...

— Але-ж це неможливо! — енерґічно заперечив Супоня, — Це неможливо вже через те тільки, що ми не дозволимо їм дійти до цього...

— Ну, коли так, то спасибі! — промовив Зелений, беручи його за руку. — Тільки заздалегідь треба знати, що маємо робити, як би так що до чого...

— Ваша правда! — згодився Супоня. — Тепер я розумію вас. Вибачайте!

Стиснув міцно його руку і повернувся на закаблуках.

— Йдете вже? — спитався Зелений.

— Йду, бо з години на годину мають прийти люди з Хвастівця. Ґонтаренко просив допомогти йому розмістити їх по сотнях.

— Гаразд! Як прийдуть, то мені скажете. І, взагалі, кажіть мені про тих всіх, що тільки прибувають до нас.

— Але-ж їх тепер стільки йде, що годі з усіми говорити!

— Нічого! Скільки-б не йшло, а бачити їх усіх мушу...

— Слухаю, товаришу отамане! Завтра-же покажу вам усіх своїх людей!

— Як побачите Ґонтаренка й Марусю, то скажіть їм це саме...

— От, до речі! Товаришка Маруся справляється зі своєю збираниною не гірше покійного дядька Пилипа...

— Скажіть їй спасибі від мене...

— Слухаю!

Супоня пішов, а Зелений знову потонув у своїх думах. Не можна сказати, що це йому так подобалося, або що робив це навмисне, з якоюсь особливою метою. Ні! Це якось само собою склалося так, що він став відходити від усіх куди небудь в гущавину, знайомого йому ще з дитинства трипільського лісу і тут, згадуючи своє минуле, думав про сучасне, яке гомоніло навколо його буряним гомоном і тисячними голосами виспівувало вимріяну пісню визволення. І в той час, як він сидів на самоті і думав, весь трипільський ліс був сповнений чудного життя і руху, який не зупинявся ні на одну хвилину. Коло ясно палаючих огнищ сиділи засмалені літнім сонцем діти ріллі і чулими голосами співали своїх улюблених пісень.

Зарослий чоловічина з Видубецького був не-аби який співака і за це його любило майже все повстанче товариство. І там, де тільки він зявлявся, зараз-же затихали пусті реготи і веселі, безжурні, часто збиточні лиця, робилися поважними й задумливими при перших - же словах:

„Та вже років а двісті,
Як козак в неволі,
По над Дніпром ходить,
Виглядає долі...“

і сотні дужих голосів підхоплювали:

„Гей, гей у неволі, у ярмі,
Під московський караулом, у тюрмі!...“

Почувши тужний спів, старої української пісні, міські робітники, які не так давно стали приєднуватися до „мужицького Зеленого“ і ще не встигли вивчитись мови того народу, разом з яким вирішили змагатися за спільну й крашу долю, кидали своїх „дрібушечок“ і прислухалися до слів сумної пісні-повісти.

— Ех, харашо пают рєбята! — захоплено говорив білявий робітник до своїх товаришів.

— Да, ето не то, что наші фабрічниє! — обзивався до нього якийсь рижий.

І пробували самі співати, хоч не призвичаєний язик важко вимовляв мягкі слова української пісні.

Не раз чув Зелений їх спроби співати разом із всіми і щось дивне приходило в його душу. Дивувався з тієї великої і незрозумілої зміни людей, яка відбувалася на його очах. Пригадав собі завод Ґретера, коли працював там, так ті самі робітники були цілком иншими. То була правда, що вони змагалися з роботодавцями і марили революцією, але також було правдою і те, що вони цуралися селянства і не вірили йому. Тепер-же часи змінилися і в перших рядах борців ідуть селяни, — ті самі селяни, які можуть не тільки руйнувати, але й будувати. І згадував він Голосіївський ліс під час першого свого наступу на Київ і марив ним знову і вірив, що вже не далеко той час, коли на вулицях Київа непереможно і раз на завжди гордо замають прапори визволеної України.

— Тільки-б єдність була!... Тільки-б єдність!... — говорив сам до себе і, думаючи нові думи про цю саму єдність, уже не хотів чути ні найменшого шуму.

— Христос, коли мав зявлятися десь перед народом, ходив молитися десь на самоті... — виринала в його голові одна думка.

— Ну, то був Христос, пророк, сам Бог, а ти що таке?... — виринила друга думка. — Ти мужик, бунтовщик і тільки...

І боючись сам себе, він забірявся до тих старих руїн, де любив бувати ще в свому дитинстві. Виймав з кишені „Маленького Кобзарика“, з яким не розлучався ніколи, і читав знайомі рядки:

 
„Возплач, пророче, сине Божий,
І о князях і о вельможах
І о царях отих, і рци:
На що та сука, ваша мати,
Множила ваш рід проклятий?...“

Часами зупинявся і думав:

— А тепер?... Скільки тепер сліз і крови на нашій праведній землі!...

Повстанці між собою говорили:

— А наш батько за всіх думає, тільки що то видумає він?!...

Після відомої розмови з Супонею, щось на другий, чи третій день, прийшли вісти з двох боків: посланець Ангела привіз повідомлення, що білі йдуть на Київ великим півколом, один кінець якого вже обперся на Ніжин, а другий підходить до Черкас; посланець штабу армії Республики, привіз наказ підняти всі села і, як що можливо, посуватися просто на Київ. Фронт реґулярпої армії був уже коло Козятина і треба було негайно вдарити на тили ворога. Фронт військ Республики витягнувся клином в напрямку Київа, не маючи за собою ніякої бази, крім Жмеринки, а тому всі надії покладалися на моральний бік справи, себ-то на взяття Київа. І Зелений це зрозумів відразу і то ліпше, ніж розумів це командуючий фронту ґенерал Кравчик, який по всім ознакам своїх оперативних дій, притримувався одного такту — швидкість натиску, без усякої уваги на стратеґічне положення. Білі в цім випадку були далеко мудріші. Маючи за собою глибокий тил з цілою низкою залізничих вузлів і два морських порти, вони могли своєчасно живити і зміцнювати кожну ділянку свого фронту і, при випадку невдачі, могли мати широкі шляхи відступу. Розумів це Зелений і відчував, що Київ не буде місцем якогоб-то не було порозуміння, а лише яблуком нового роздору і причиною нової війни.

Вислухавши посланців, він довго думав щось про себе, а потім прикликав своїх товаришів — Супоню, Проця, Ґонтаренка та Марусю і сказав їм:

— Настав час показати себе! Київ мусимо взяти тільки ми! Але йдучи на Київ, мусимо захопити ранійш усі підступи до нього. Отже, гадаю, взявши Київ, мусимо негайно перекинутися на лівий беріг і зупинитися в Дарниці та Броварах. На жаль великий, тих 30.000 повстанців, яких ми зараз маємо, буде мало. Треба якось розбудити всі села і повести їх на Київ. І в той час, як маса робитиме своє діло, ми пошлемо в обхід Київа декілько тисяч певних людей і не допустимо білих до вступу в нашу столицю. Як що цього не зробимо, тоді кепські наші справи, товариші!...

— Не думаю я, щоб білі були настільки дурні, щоб хотіли зариватися з нами! — заговорив Супоня. — Аджеж червоні для них не менші вороги, як і для нас...

— Так! — сказав Зелений. — Червоні для них не менші вороги, як і для нас, але не треба забувати, що вони свої і рідні для себе... Ми-ж чужі для одних і для других. І вони, йдучи на нашу землю, вони, відчувають це як найкраще...

— Що ж тоді робити?! — спитався Проць.

— Треба негайно розіслати кінних повстанців по всій Хвастівщині, Уманьщині, Сквирщині, Таращанщині та Білоцерківщині з закликом братися за зброю і ждати гасла... Коли ми вирушимо на Київ, то задзвонимо в трипільські дзвони. Це, властиво, буде тим гаслом, яке зараз-же повинно передаватися із села в село, а для того треба наказати через посланців, щоб скрізь стояли на дзвіницях спеціяльні вартові. Всі повстанці із сел, під командою вибраних своїх отаманів, повинні йти сотнями в напрямку Проневщини, Жулян і Голосіївського Лісу.. Що до нас, то ми поділимо свою працю так: товариш Супоня з частиною людей у вісім тисяч мусить зайти з боку Святошина і, при допомозі Ґретеровських робітників зайняти Шулявку і посуватися в напрямку Подолу; товариш Ґонтаренко з частиною в десять тисяч, через Демієвку на Печерськ до Ланцюгового мосту; а я з Трипільцями через Голосіївський Ліс займаю головну станцію і йду до Дніпра через Васильківську— Хрещатик і через Велику Володимирську — Андрієвський спуск. В той час Проць зі всім штабом має знаходитися в мому ближчому резерві, щоб в кожду годину можна було мати зносини і давати роспорядження.

По вступі в місто, товариш Супоня має взяти на себе обовязки начальника залоги й заопікуватися охороною ладу та спокою, до вступу в місто реґулярної армії. Я-ж негайно зі всіми иншими переходжу на Лівий беріг і загорожую дорогу білим...

— Чи не занадто багато ми берем на себе? — сумнівно запитався Проць. — Нас можуть почислити за бунтовщиків...

— Бунт, як що він до діла, не зашкодить тім, що богато думають про себе, а забувають про все инше... Про це ми зараз повідомимо ґенерала Кравчика і спитаємо його, коли саме починати... Ми-ж повинні бути готовими на кожду годину...

— А я як? — спиталася Маруся.

— Почекайте! — зупинив її Зелениїі. — Мусимо все по черзі з'ясувати... Значиться, товариші, ви погоджуваєтеся зі мною?

— Безумовно! Що й казати?! — в один голос відповіли всі.

Тоді він повернувся до Марусі і сказав:

— А ви, товаришко Марусю, сьогодня-же йдіть зі своїми хлопчаками і Пилиповими босими сотнями під Хвастів.

Мусите зіпсувати залізницю і зробити де-кілько нападів на тилові установи ворога. Цим ви його стероризуєте на самому фронті і позбавите боєздатности. Головне ж ваше завдання: як мога більше поставити на ноги людей і стежити, щоб не напали на нас із заду. Для того ж, щоб спантеличити ворога, досить буде вам розбититися на шість— сім окремих відділів.

Маруся слухала його і почувала себе ніяково в тім новім положенню, але в глибині душі клялася зробити все, що тільки дозволять її сили, не жалкуючи свого власного життя.

Вже смеркалося, як скінчилася нарада і тиха літня ніч повільно опускалася на ліси й поля і легким диханням своїх широких грудей пестила розгорячені лиця самотніх вершників, які роз'їхались по всіх шляхах і дорогах з табору мужицького вождя Зеленого, щоб сповістити всі села про те, що вони на передодні великого здвигу земних сил...