Отаман Зелений/Частина друга/Товаришка Маруся
| ◀ Поразка | Отаман Зелений. Частина друга. Непоборна сила. Товаришка Маруся |
На передодні ▶ |
|
|
Це було вже тоді, як отаман Зелений зміцнився настільки, що сили його мужицького війська сягали далеко за двадцять тисяч, а вся гречкосійська Україна тільки й мови мала, що про нього.
Одної темної ночі до повстанчих огнищ Зеленого в Таращанських лісах, прибився якийсь молодий парубок, який сказав, що хоче бачити отамана в дуже важній справі.
Проць, уважно приглядаючись до нього, сумнівно хитав чогось головою і цікаво допитувався:
— По якій-же такій важкій справі хочеш його бачити?…
— Це я можу тільки йому самому сказати… — вперто сказав парубчак.
Прикликав Проць Супоню і обидва стали розглядати його.
— Знаєш що, — тихо промовив Супоня, — цей парубчак не дуже-то певний якийсь…
— Еге-ж, — згоджувався Проць, — не певний… Голос наче в дівчини і груди того… занадто високі… клуби також не парубоцькі… гм... круглі такі…
Поговорили ще трохи між собою і вирішили просто отаманові заздалегідь росповісти про свої сумніви.
Парубчак був одягнутий в коротеньку шкіряну куртку, в сині штани й черевики з обмотками на литках, а на голові був кашкет, як то носять учні реальних шкіл. Парубчак не був-би сумнівним тільки по одежі, бо останніми часами в таборі перебувало стільки всякого люду, але отой жіночій голос і жіночі рухи, яких парубчак ніяк не міг змінити, заставляли Проця бути надто обережним.— Хто знає, може їх червоні підіслали, та ще й з бомбою?… — думав сам про себе, йдучи до отамана.
Супоня тим часом попросив парубчака сісти. Той не сів, а ліг боком коло вогню і, недивлячись ні на кого, щераз спитався:
— А де-ж отаман?…
— Зараз прийде сюди! — відповів Супоня, скоса позираючи на дівочий профіль лиця парубка.
Парубчак озирнувся навколо себе, обвів поглядом гурток повстанчих лиць, що схилившись над розгорнутою ґазетою червоних, читали чергове повідомлення про ліквідацію „ватаги бандита Зеленого“ і спитався:
— А вам не скучно за домівкою?…
Хтось з гурту здивовано подивився на нього і засміявся:
— А ти, парубче, певне давно вже блукаєш, коли за дому питаєш?…
— Нам, голубчику, вся Україна рідною хатою тепер стала! — сказав хтось другий поважним голосом.
Парубчак глибоко зітхнув і промовив:
— Дивно, як ви так спокійно можете говорити?…
— А тобі галасу, чи роспачу треба? — озвався той самий повстанець.
— Так є, що непевне щось… — подумав про себе Супоня. — Треба буде обшукати його…
В той час до огнища підійшов Зелений.
— А ну-но, покажіть мені того парубіяку! — промовив, розглядаючись на всі боки.
Парубчак схопився на ноги і кинувся до отамана.
— Маю пильну справу до вас, пане отамане! — сказав, червоніючи чогось.
Зелений змірив парубчака своїм гострим поглядом і всміхнувся:
— А ну-но, кажи…
— Я з далека! — почав парубчак піднесеним голосом. — Пішов з доми через недолю і от по всій Україні шукаю тебе…
— Звідки-ж ти саме? — перебив Зелений парубчакову мову.
— Зараз усе скажу! — сказав парубчак. — Я з одного великого села, де завжди бідували люди… Бідували, але працювали і так із життям мирились… Довго було так і ніхто собі зайвими клопотами голови не обтяжував. Коли з'явився один такий, що схвилював голови селянські і тепер там нема спокою ні в день, ні в ночі… Бунтовщик той, син бідної вдови, на долю якої випало найтяжче терпіння… Зібрав він з собою чимало господарських синків і так люду всякого і пішов з ними у світ білий змагатися з усякими ворогами, а свою матір рідну самотньою лишив… Лишив він матір і свою наречену, а сам ходив із села в село і все шукав чогось, все змагався з чимсь і все не мирився ні з чим… І, от, в один час, коли він був надто далеко від свого рідного села, вороги напали на його село і тяжко скарали всіх батьків, чиї сини пішли з ним у світ широкий… Не минула кара і його рідної матері. Взяли її на страшні катування і так вона Богу духа віддала… А коли майже з кождої хати була взята така крівава жертва, вороги заспокоїлися і свій бенкет створили… І не було кому змагатися з ними і не було кому перечити їм, тільки одна його наречена, якої якось не торкнулась та кара, зібрала останніх юнаків, дітей майже, і разом з ними помстилася за смерть його безталанної матері і за смерть усіх инших, що загинули страшно… Однаково, ворожа сила була незломна і через тиждень уже все село горіло, а молода наречена пішла слідами свого нареченого, бо нічого иншого вже не лишалося їй…
— Хто ти такий?! — схвильовано скрикнув Зелений.
Навколо стовпилися повстанчі постаті з палаючими очами і жадібно ловили кожде слово чудного парубчака.
— Чуєте, що діється на Вкраїні? — пошепки говорила якась зігнута, стареча постать до стрункої молодої.
— Чую, чую… — так-же шопотом відповіла та.
— Бачите, який уже отаман твердий, та й то розмяк…
— Ще-б пак, не розмякнути!…
Парубчак ступив два кроки ближче і враз бухнувся до ніг отамана:
— Та наречена благає тебе прийти їм на поміч! — зойкнув. — Вона тільки й надії має!…
— Алеж я не знаю, куди саме йти… — спантеличено промовив Зелений, намагаючись визволити свої ноги з обіймів парубчака.
— Знаєш, знаєш!… — уже кричав парубчак. — Тож те село, — твоє село, та мати, — твоя мати, та наречена, — твоя наречена і вона благає тебе помститися…
— Марусю! Серце моє! — скрикнув Зелений, беручи парубчака в обійми.
— Як, товаришка Маруся?! — здивовано промовив Проць. — А я думав, що за непевність така прибилася до нас?…
Трипільці, почувши знайоме імення, звідусіль стали сходитися до огнища і через якусь годину, не було де голці впасти, така тіснота стала.
Затаївши духа, слухали уважно, як вона росповідала їм про те, що сталося минулого тижня в Трипіллі. Вона була вже не тим понурим парубчаком, який, наче випадково, прибився на вогонь, а давня дякова донька Маруся, завзята товаришка, якою її знали всі Трипільчане.Отаман Зелений, схиливши голову на груди і сціпивши зуби, мовчки слухав сумне оповідання Марусі про те як після Уманя розійшлися чутки, що він утік до Трипілля і як туди приходили шукати його, як випитуючи, катували господарів і на смерть замучили його рідну матір… Говорила і про себе, як вона зібрала коло себе сотню хлопчаків і серед ночі напалася на ворожий штаб і до ноги знищила там усіх і як після цього стала ховатися по трипільских горах та ярах…
Слухали повстанці цю росповідь і тільки зітхали, а отаман Зелений стояв, як мур міцний і, як хмара темна, нависло його важке чоло над палаючими очами. Дивилися на нього повстанці і бачили, що вже не підуть вони ні на Черкаси, ні на Літинь, як перед тим думали, а кудись инше прийдеться вдаритися, — туди, де більше всього його ждуть і прагнуть помсти.
Нарешті отаман скрунув головою, наче відганяючись від спасівчаних мух, і повернувся до повстанців:
— От що, товариство чесне! Треба нам, не гаяти часу, і заявити про себе там, де нас і не сподіваються зараз! Підемо, товариство, під Київ святий!…
— Як під Київ, так і під Київ! — озвалися повстанці. — Хіба нам не все одно, куди йти?…
— Як хочете і куди хочете, аби помста була! — сказала товаришка Маруся. — Її всі ждуть і не діждуться…
Затихли на мить і, було чутно, як глухо гомоніли дерева, наче перед бурею. А буря вже зовсім близько, ось тут, серед цих скамянілих лиць, в цих глибоко ображених серцях і вона не забариться розгорнути свої дужі крила і обгорнути ними широкі простори жадаючої української землі і помститися ворогам лютим за кривди їх. І чує серце Марусі подих цієї бурі, і тремтить уся, дивуючись, що й вона тако-ж частка цеї бурі і, в той-же час, згадує за своїх молодих побратимів, які тепер сидять десь у Трипільських горах, нетерпеляче чекаючи її повороту і враз схоплюється на ноги:
— Я йду вже!…
— Куди? — схопив її за руку Зелений.
— Туди, до своїх, бо вони чекають…
— Зажди до ранку і тоді все вирішимо…
— Ні, ні! Я своє зробила і мушу йти. А ви як хочете…
Повстанці здивовано питалися:
— Куди-ж ти серед ночі?…
— До своїх іду, щоб потішити їх… — відповіла.
— З Богом, товаришко!…
— З Богом, сестричко!…
— З Богом, Марусю!…
Вклонилася ще раз отаманові до самих ніг, схопилася і зникла в лісі.Прийшов Ґонтаренко.
— Що тут сталося? — спитався, дивлячись на похилену постать отамана.
— Товаришка Маруся приходила з Трипілля, помочі просити, відповів Проць.
— Як-то? Товаришка Маруся також із нами?… — здивовався Ґонтаренко.
— Так!… — сказав отаман Зелений і з його очей бризнули сльози.