Отаман Зелений/Частина друга/Весна бренить...
| ◀ Частина перша. „Журо моя, журо...“ | Отаман Зелений. Частина друга. Непоборна сила. Весна бренить... |
На варті ▶ |
|
|
…„Страшні часи настали на Вкраїні…“ — сумно говорили старі діди, сидячи на теплих печах в затишних хуторах. Важко зітхали старечі груди, здивовано здіймалися в гору сиві брови й надаремно грозилися комусь довгі, кістляві руки…
Однаково ніхто на них не зважав, ніхто їх не слухав, бо хіба-ж можна затримати молоде вино в старих міхах, або загатити весняні ріки прогнилим торішнім листям?…
Ще не встигло заясніти по весняному обновлене сонце, як забреніло й загуло по всій Україні… Якась таємничо-велитенська сила заворушилася в ґрунтах чорноземних і затрясла ними від козацького Катеринослава аж до галицького Станиславова… Задвижали нетерпеливо широкі простори селянської ріллі, затремтіли не з'орані обшари бувших панських ланів, по яких ходили сільські злидарі, облюбовуючи для себе „власну ділянку“…
Ще й не розцвілося як слід, а вже все стало жити. В могутнім гомоні весняного відродження пробудилася селянська чуйність і в темні ночі, коли сизо-молочними випарами вкривалася сита земля, поза клунями чулися якісь придушені шепоти, які нагадували собою — не то святу молитву, не то страшне закляття…
А з півночі, сходу й заходу все непрошені гості. З окрівавленими по лікті руками, з хижими очами, з ненаситними шлунками сунуть в міста і виголошують на принишклих майданах свої зрадницькі гасла, надіючись прихилити тим до себе заворожені серця гречкосійські…
І в цей час невідомо хто і як розносив по хуторах та селах дивні чутки про те „що з далекої, заморської землі йдуть чорні люди, які разом з Москалями будуть землю ділити і мужицьких дітей сліпити…“ і насторожувалася селянська чуйність і міліони мозолястих рук грізно стискалися в кулаки, будучи кожної години готовими до боротьби за право на своїй землі.
„Досить їм марою тут стояти!…“ — лунало по Вкраїні й роспачливо товклися в небо потворливі голови димових велитів, що здіймалися з полум'я незлічених пожеж „панських гнізд“…„Досить терпіти!… Геть приблудних собак!“ — кричало на весняних полях щось велитенсько-сіре, грізно наступаючи на блискучі рейки залізниць, по яких уперто сунулися залізні потвори з чужинецькими прапорами…
І, часами, було чутно, як десь сміялася таємнича Трівога…
Найстрашнійший і найсильнійший кат не зміг-би виточити стільки сліз і крови, скільки виточила та таємнича Трівога…
Ходила вона з міста в місто, з села в село, з хутора в хутір і ніхто нігде не міг затримати її, щоб вона не могла піти далі і, надаремно тільки, похапливо торохтіли кулемети та з натугою важкою гримали гармати. Трівога жила й зростала сама собою. А насторожена селянська чуйність уважно прислухалася до того, що вчора вечером сталося під Переяславом, а сьогодня вранці під Хвастовом і в кожду хвилину була готова до того, щоб витягти із за пояса тільки-що виточеного ножа і по саме держально затопити його в груди непрошеного гостя, звідки-б тільки він не був…
Тужно гудуть у полі пообривані дроти на телєґрафних стовпах, сумно свистять десь у лісі свищики ворожих панцирників, тихо сунуться плуги за плугами, заорюючи залізничу колію „щоб і сліду не було ніякого“, а в той час, десь за кордонами, в далеких світах, при яскравому світлі електрики чужі люди перечитують в своїх ґазетах „останні вісти з України“ і здивовано здвигають плечами: — „Що за народ такий, справді?!…“
І ніхто нічого до ладу не знав, і ніхто нічого не міг сказати, тільки одному Отаманові Зеленому було відомо, в імення чого кипіла вчора люта січа під Переяславом, а сьогодня — під Хвастовом. Знав він добре, через що повстав проти своїх і знає також, через що змагається тепер з чужинцями… І знає це кождий військовий побратим його і вірить, що знають це цілі міліони українського селянства, яке виставило на варту спокою свою велику чуйність.
І в той час, як десь далеко в пітьмі весняної ночі гримали гармати й червонілись обрії, поза клунями ходила нечутними кроками селянська чуйність і, стискаючи в руках гостру косу, або заїржавленого обрізка, пошепки говорила з собою:
— Ви спите, куме Степане?…
— Ні, не сплю, куме Іване!…
— Ви чуєте, куме Степане?…
— Чую… чую, куме Іване!…
— Ви вже готовий?…
— Готовий… готовий…
В селі тихо. В хатах сонно. Але, коли в полях заторохтить кулемет і почується крик непевний, за клунями так і загомонить:— Ви не знаєте, куме Степане, хто-б це міг бути?
— Та-ж Зелений, куме Іване, Зелений!…
— Ну, так ходім!…
— Ходім… ходім…
І так кожну ніч і по всій Україні… Все прислухається, шепчеться і змагається, переконано вірячи в непоборність тієї сили, яка повстала з ґрунту і яка в найстрашніший час терпіння не залишила його, а змагається за нього…
Голосно лунають по Вкраїні його звучні гасла боротьби, а разом з ними непереможно нова весна бренить…