Перейти до вмісту

Отаман Зелений/Частина друга/На варті

Матеріал з Вікіджерел
2. НА ВАРТІ.

Ніч. Темно. Навколо ліс шумить.

Зелений сидів на пеньку коло огнища й замислено дивився на вогонь. В той час до нього підійшов низький, кремезний, як викорчуваний дубовий пень, якийсь дядько в старій московській шинелі і дранному картузі. Взявши „під козирок“, він ніяково заговорив:

— Так, що, пане отамане, місце не дуже зручне… Можуть вивідати…

— А варту виставлено? — спитався отаман, не повертаючи голови.

— Виставлено…

— Ну, так чого ще?

— Бачите, люди так потомилися, що й на ногах не держаться… Тут, пане отамане, жінки поприходили, так, може їх поставити…

Голосний регіт залунав навколо вогнища і десь з пітьми почувся чийсь грубий голос:

— От, так штука!… Самі спати повкладалися, а бабів на варту… Ха-ха-ха…

Дядько понуро подивився в бік грубого голосу й заговорив знову:

— Так, що баби, значиться, самі настоящі і варта з них буде добра…

— Коло огнища знову залунав регіт. Зелений нахмурився, але не сказав нічого. Дядько сплюнув на вогонь і сердито ліг на землю.

— Що я, реґулярний, чи що таке? — заговорив сам до себе. — Ніг під собою не чую, а тут ще й варти пильнуй!…

Червоне полум'я догоряючого огнища скупо освітлювало його кругле, рябе від віспи, з маленькими вусами й ріденькою борідкою, кирпате лице. Як зачарований, дивився він на вогонь, схованими під козирок, невидними очами і його лице робилося страшним і загадковим, як у казкового печерного ґнома, який намагається закохати в себе лісову мавку.

— Ви, дядьку Пилипе, робіте так, щоб добре було… — озвався нарешті Зелений. — Як що ті баби хочуть стояти на варті, так поставте їх…

В той час із кущів вийшов Проць і сказав:

— Мені здається, що треба було-б побудити всіх, що зараз сплять і заставити їх вартувати…

— Я піду! — почувся з кущів тоненький голос і до огнища підійшов малий, літ чотирнацяти, босий, в залізній касці і з карабіном в руках, блідолиций хлопчина.

Зелений пильно подивився на хлопчика і сказав:

— Ти, дитино, лягай собі спати…

— Але-ж я ще від самого Переяслава ні разу не вартував! — скрунув хлопець головою.

— Нічого! Ще навартуєшся…

— Тоді я йду вже. — півзапитаючо промовив дядько, беручи знову „під козирок“.

— Йдіть, йдіть… — хитнув головою Зелений. — Вартуйте там собі…

Дядько повернувся на закаблуках і зник у темряві. Зелений довго дивився в його слід, а потім повернувся до Проця і тихо спитався:

— Ну, що там з нашими розвідками та звязками?

— Поки-що, нічого нового… — в півголоса відповів той. — Баби з Канева переказують, що сьогодня прийшло туди дві дівізії червоних москалів. Один полк отаборився над Дніпром, наміряючись оточити цей ліс.

— А з Білою Церквою як? — спокійно і так-же тихо знову спитався Зелений.

— З того часу, як ми їх полякали під Хвастовом, вони перепровадили туди чотири сотні піхотних і два кінноти полки…

— Кепсько… — промовив сам до себе Зелений. — Виходить так, що ми зараз оточені… Гм… треба щось вирішати і то негайно…

— Я гадаю, що було-б найкраще, як би ми зараз вибралися… — почав було говорити Проць, але Зелений взяв його за руку.

— Тихше з цим… — промовив. — Люди потомлені, набоїв немає, з харчами також кепсько…

— А ми харчів у жидів достанемо! — раптово почувся з кущів грубий голос.

Зелений сердито зморщив брови, а Проць запитався:

— Хто там такий розумний?

— А хіба-ж то не все одно хто? — відізвався грубий голос? — Чи то розумний, чи дурний, аби лише добре було…

— Хто це, справді? — повернувся Зелений до Проця.

— Та це той дяк, що в Переяславі пристав до нас — відповів Проць.

— Зверніть на нього увагу! — тихо сказав Зелений, — Він, здається, погромщик…

— Нічого! Не турбуйтеся! Я вже його маю на приміті…

Грубий голос переяславського дяка, як видно, припав до сподоби ще де кому з повстанців і між кущами почувся стриманий гомін:

— Правду чоловік каже, бо де ж таки видано, щоб отак жити і нічого не їсти. — говорив якийсь хриплий голос.

— А вам, дядьку, хіба мало того, що нам самі дають? — почувся дитячий голос малого повстанця.

— Та вже-ж і не старці ми, щоб жили з того, що нам самі дають! — озвався переяславський дяк. — Що-ж це таке, щоб ми отак страждали і без усякої користи? Не бійся, добрі люде давно вже сплять, а тільки ми одні товчемося, як Марко в пеклі…

— Ціхо, дяче! — забренів низький голос когось із трипільчан. — Не забувайте того, що ми боремся не за тих, що зараз сплять, а за тих, що разом з нами змагаються за наше спільне діло!…

— А що мені до того діла, коли мій живіт порожній? Вільному воля, а спасенному рай… Мені всюди добре, де тільки згода є… — приміряючо вже вказав дяк і на мить між кущами стало тихо.

Зелений торкнув Проця в плечо.

— Чули? — спитався тихо.

— Та, вже… — так-же тихо відповів Проць.

— Раджу мати на приміті… коло нас назбіралося багато всякої непевної всячини… — сказав Зелений.

— На мою думку, того переяславського дяка треба пустити „в расход“, як кажуть наші вороги… — заговорив пошепки Проць.

Лице Зеленого скривилося болючою усмішкою. Махнув рукою:

— Даремна річ! Це не поможе! Не треба забувати, що в свій час цей самий дяк був для нас користним… То-ж він показав нам таємні стежки в переяславських лісах…

— Ну, так щож? — безпорадно розвів Проць руками.

— Треба буде встановити якийсь певний напрямок всієї нашої боротьби й зазначити точно, до якого берега хилимося, а потім запровадити в життя принціп товариської дісціпліни і безумовного послуху старших…

— А як-же це зробити тепер, коли нових стало тричі більше від старих, що вийшли з нами з Трипілля?…

— От про це я й думаю порадитись сьогодня. — вже голосно сказав Зелений. — Що, Супоня й Ґонтаренко ще не вернулися?

— Ні, пане Отамане! — відповів Проць. — вони, напевне, опівночі повернуться…

В кущах голосно зашелестіло і до огнища під'їхав на змиленім коні Ґонтаренко. Під'їхавши до Зеленого і не злізаючи з коня, він нахилився і пошепки заговорив щось. Зелений уважно слухав і його лице робилося живим, очі спалахували дивними вогниками. Нарешті він нетерпеливо махнув рукою і сказав:

— Тоді ви зараз-же об'їдьте вартових, а ви, Процю, обійдіть табор і скажіть, щоб сходились на раду… Крім того, скажіть усім, щоб були готові до походу… Після півночі на Умань…

— Справді на Умань?! — зчудувався Проць.

— Кажіть, як я сказав! — нетерпеливо озвався Зелений. — Через годину, щоб усі були тут, за винятком вартових.

Проць, не кажучи ні слова, повернувся і бігом побіг в гущавину ліса. Ґонтаренко садонув острогами втомленого коня і подався слідом за ним. Зелений зостався сам і схвильовано зачав ходити навколо огнища. Де не де з кущів підводилися цікаві голови сонних повстанців, які тільки-що пробудилися і тихо між собою говорили:

— Чули?.. Нарада буде… Здається, на Умань підем…

— Яка там нарада серед ночі!… Просто червоні близько…

— Ну й життя наше… Сто раз гірше від того, що в регулярній армії…

— Як-би так на тебе реґулярна дісціпліна, то не патякав-би такого своїм дурним язиком…

— Е… знаємо ми тих реґулярників… вони тільки втікати вміють…

— Але за те-ж вони в ночі спокійно сплять і ніхто їх на ніякі ради не скликав…

— Пан отаман напевне знав, коли скликає…

— Гм… пан отаман… пан отаман… спочити не дасть…

Зелений ходив і думав про те, що йому тільки-що сказав Ґонтаренко. І за своїми думками про великий, однопільний, всенародний фронт, забувся за все на світі і не помічав нічого. — „Значиться, уряд у Кам'янці, фронт реґулярної армії ширшає, Галичани на допомогу йдуть… Гм… от щоб так тридцять тисяч та просто на Київ… От щоб так…“ І тут-же думав, через що так довго не вертається Супоня, який ще вчора вибрався в Київ до арсенальських робітників і в його душі прокидалася якась незрозуміла трівога. Ненароком взявся за шаблю. Вона була холодна і вогка, як тоді, коли він наступав на гетьманців у Голосіївському лісі. Зупинився на хвилинку і жадібно став дивитися в лісову темряву, наче там мали заблищати золоті маківки святої Софії. Зітхнув і враз згадав, що вже незабаром Великдень і що в Трипіллі вже пишуть писанки. Мати також напевно готується до свят; до церкви ходить… І дивувався сам із себе, звідки такі думки беруться і нічого не міг собі відповісти. Підійшов до вогнища, вийняв дотліваючу головешку і, отак, без усякої мети, з усієї сили вдарив нею об якесь дерево. Головешка розсипалася роєм маленьких вогників.

— Їскри, їскри сиплються… — говорив сам до себе, несвідомо наче.

— Бачите, як отаман їритується!… — шепталося в кущах.

В той час повернувся Проць. Ніяково кашельнув, а потім промовив:

— Через пів години всі тут будуть…

— Ах, це ви?! — здрігнувся Зелений і лице його зачервонілося.

Кущі заворушилися, зашелестіли і з них стали виринати якісь чудні постаті, які при світлі огнища нагадували собою щось таємничо-страшне, казкове. Чим далі їх ставало більше й більше і, дивлячись на них, Зелений всміхався лагідною усмішкою, як колись до своєї матері.

Повтанці сходилися одягнуті і озброєні, цілком готовими до бою, як то вчив їх отаман, кажучи: — „Повстанець не те, що реґулярний жовнір, який все робить після наказу старшини, — він мусить завжди бути при зброї. Як що маєш рушницю, то бережи і шануй її. Їж з нею, пий з нею і спи разом з нею, бо вона найвірніщий твій друг і найближчий приятель…“

Навколо огнища стало шумно й весело. Хоч лиця всіх були стомлені, але ясні очі свідчили про бадьорість.

— Як почуваєте себе? Чи все гаразд? — питався їх Зелений.

— Чи відпочили, чи не відпочили, але ноги хочуть ходити… — сказав дядько Пилип, який тільки-що змінився з „розводящого“ вартового.

— А тобі все-б ходити, мужицька пико! — почувся десь із заду грубий голос переяславського дяка.

— Було тобі, дяче, не кидати життя своє ледаче! — засміявся якийсь парубок у синій чумарці і з двома пістолетами за пасом. — А як назвався раком, так лізь у торбу…

Проць також засміявся і, нахилившись до Зеленого, промовив:

— А дяк усе каламутить…

— Покличте-но його сюди! — сказав Зелений.

— Дяче з Переяслава, йдіть до отамана! — голосно покликав Проць.

— Мені й тут добре! — нахабно прогугнявив дяк з пітьми.

— Що?! — крикнув Проць.

— Що?! — луною відгукнулося серед повстанців. — Ах, ти!…

Через хвилину до ніг Зеленого, як кинутий дужою рукою велечезний мяч, бухнувся дебелий, з рижою бородою і маленькими хитрими очами, неповоротливий чоловяга. Помало, непоспішаючися, він підвівся на ноги і став, обтрушуватися:

— Сказано, прості мужики… — промовив понуро. — Кидаються…

— Сідайте трохи! — показав йому Зелений на той пеньочок, на якому перед тим сидів сам.

Дяк недовірчиво подивився на нього з під лоба і, нічого не кажучи, сів.

Повстанці зареготалися.

— От скотина, дарма що дяк!…

— Кождий сам собі пан… Чого там ще?… — згідно промовив отаман, придивляючись до понурої постаті дяка.

— А хіба вони знають це? — заговорив дяк. — Їм усе одно, щоб не робити, аби робити…

— А вам як? — спитався хтось з гурту.

— Мені не все одно, коли я пішов сюди! — озвався дяк. — Як би були якійсь инші доходи, то не пішов-би до вас

— Ах, так ось чого він крутиться тут?! — почулися навколо обурені голоси.

— Тихо! — гукнув Зелений. — Чоловік, може, добре щось хоче сказати…

Дяк хитро прищулив ліве око, подивився так навкола себе і, вже цілком сміливо, став говорити далі:

— Казали, що Зеленчак, чи Зелений, сякий і такий і що в нього не життя, а масниця… Тепер-же я сам бачу, що Зеленому не хватає навіть того, що Ангел має… Сплять усі, де прийдеться, їдять тільки те, що добрі люде дадуть, а про то, щоб погуляли як слід, ніхто й гадки немає…

— Як то так? — стримано спитався Залений.

— Дуже просто! — всміхнувся дяк. — Зайняли яке небудь містечко і зараз-же контрибуцію на нього… Тоді всього буде досить, а то все Україна та Україна якась…

— Мовчи гаде! — несподівано кинувся до нього Проць.

Дяк враз пополотнів і злякано залепетав:

— Чого-ж ви того? Я тільки той… порадити хотів… мене навіть соборний протоєрей поважав і…

— Мовчи!… — почулися звідусіль обурені голоси і чиясь дужа, з кострубатими пальцями, рука сміливо потягла його за бороду.

— Зоставте! Не треба! Я думаю, що він сам піде від нас! — промовив Зелений.

— Піти я, звичайно, хоч і зараз, можу, але хто мені за місяць моїх митарств заплатить? — посміліщав дяк. — Я-ж тепер до Переяслава вертати не можу…

— Ну, що ви на те скажете? — повернувся Проць до Зеленого.

— Зробіть так, як зараз товариство скаже… — промовив Зелений.

— Повісити, гада такого, повісити!… — загомоніло в лісі.

Дяк повалився перед Зеленим на коліна і заскиглив:

— Я не знав, що в вас такий звичай… Я не буду більше… Я й так піду собі…

— Дядьку Пилипе! — гукнув Проць. — Візьміть цю духовну особу і відпровадьте її до гарматчиків… Розумієте?…

— Як не розуміти? — сказав дядько Пилип, виходячи з гурту.

Дяк був чоловік здоровий і хотів було пручатися. Але до дядька Пилипа підбіг на поміч парубок в синій чумарці і вони разом потягли нещасного проповідника погромів в лісову гущавину.

Зелений скокійно загорнув цигарку і замислено став курити. Повстанці затихли і напружено стежили за кождим його рухом, але він був такий як і завжди, дарма, що це був перший випадок такого скорого суда і росправи над одним з повстаючої громади.

— Паршива вівця всю чередь заразить… — промовив хтось з гурту.

В той час до Зеленого підійшли з-заду Ґонтаренко і Супоня. Зелений, зачувши за собою шелест, швидко обернувся і його лице так і засяло від радости:

— Нарешті промовив він, обіймаючись з Супонею. — Ну, що, як?

— Гаразд усе! — відповів Супоня. — Робітники за нами…

— Набої дістали?

— Чотири вози…

— Де вони?

— Відправлені до Уманя, як ви казали…

— А відозви?

— Видруковані…

— Чудово! Так от гаразд і обрадимо все…

— Для чого? — схопився Супоня. — Мені здається, що зараз не варто цього робити!…

— А ви знаєте, в якому ми зараз положенню? — відповів запитанням Зелений.

— Як то в якому? — здивувався Супоня. — В густому та темному каневському лісі, де були вчора й позавчора і де можемо бути завтра й після завтрого…

Зелений тільки зітхнув. Подумав щось з хвилинку і спитався:

А з Ґонтаренком ви вже говорили?…

— Ні! Ми отут тільки-що стрінулися і я ще нічого не знаю… — відповів Супоня.

— Отож бо то й є, що ви ще не знаєте того, що ми майже оточені і що сьогодня мали не аби яку справу в Каневі…

— Що ви сьогодня в Каневі були?

— Так! — хитнув головою Зелений. — Були і своє діло зробили, але на ніч мусіли залишити все і вернутися на своє місце…

— Чого-ж то так?

— Справа в тому, що до Канева прибуло в цей час дві дівізії червоних і вони тепер розіслали за нами свої стежі…

— Що-ж тепер робити?

— Зараз будемо знати… Для чого-ж тоді й раду скликаю?…

— Ну, коли так, то не гайте часу! Треба якось вибіратися звідси, тим більше, що в иншому місті ми тепер зможемо не знати що зробити…

— А, так, товаришу, так!… — похитав Зелений головою. — Тільки, щоб прийти до иншого місця, треба й самим трошки иншими стам…

— Про що це ви?

— Я думаю, що нам час уже виставити якесь одноцільне гасло і ясно зазначити свою мету… Боротися і тільки боротися, замало… Уряд Республики зараз у Камянці і в його склад увійшли де які наші люди… Мені здається, що нам необхідно порозумітися з ним і прийти до чогось одного, що єднало-би нас і творило собою спільну силу…

— Ну, ну!… — здвигнув Супоня плечами. — Відчиняйте раду, не такий тепер час, щоб його тратити…

— Гаразд! — сказав Зелений. — Про все инше ми самі собі поговоримо, а зараз…

Повернувся лицем до повстанчої громади і голосно заговорив:

— Панове товариство! Самі знаєте, що не для забави, а для діла скликав я вас сюди в такий непевний час! Хочу вам слово сказати своє!…

— Просимо, просимо!… — загуло в лісі.

Зелений озирнувся навколо себе!

— Але ранійщ, ніж маю щось казати, хотів-би я знати, чи богато між вами є переяславських дяків?…

Сказав і знов озирнувся. Ліс шумів. Повстанці мовчали.

— Ті, що прийшли до мене з метою поживитися чужим добром, мені непотрібні, — заговорив Данило далі. — Скликав і скликаю до себе лише тих, що відчувають кривду над собою і що домагаються вільного життя і мирної праці на своїй землі… Чи так я сказав, панове товариство?!…

— Так, пане отамане, так! — загукали Трипільці, витискаючись наперед. Очі Зеленого засяли. Стиснувши в руках шаблю, вирівнявшись, не говорив, а кидав словами:

„Чи пригадуєте той час, коли ми одностайним напором повалили гетьмана і зломили залізну силу німецьких баґнетів?… Як що так, то мусите знати і те, для чого саме ми це робили!… Потім, чи пригадуєте, як ми залишили Київ і пішли до Трипілля?… Як що пригадуєте, то й знаєте, що робили ми це не з лихої волі, а з чистоти серця, як того вимагала наша велика віра!…

— Правильно! Правильно, що й казати! — почулися з пітьми голоси. — Нам заморські ґенерали не потрібні…

— Так! — хитнув головою Зелений. — Нам нічого було кланятися всяким Французам та Румунам, коли досить мали своїх власних сил… Але, на жаль, наші керманичі тоді не розуміли цього і, захоплені вигадками свого мозку, не хотіли рахуватися з нами… Самі знаєте, чим кінчилася вся їх справа, а тому говорити про це не приходиться… Досить буде сказати, що вони опинилися без ґрунту, а ґрунт зістався без душі… Ми тепер самі між ворогами, як той богатир на роспутті… єдиною нашою зброєю в боротьбі з цини ворогами є наша велика віра в будуччину… І доки ця віра буде з нами, доти не страшні нам ніякі вороги і доти будемо справлятися з ними…

— Чому ні?… Ще такого задамо їм перцю! — несподівано вигукнув на весь голос дядько Пилип, який стояв у перших рядах.

— Ціхо! — смикнув його хтось із заду за пол. — Чого репетуєш?…

Зелений на хвилину зупинився. Обвів поглядом ряд знеможених лиць і заговорив далі;

— Дні наші в походах, а ночі в сторожжі… Змагаємся й вартуємо, а навколо нас тьма тьмуща небезпек, які загрожують нам загибеллю… Навіть у цей час, коли я говорю до вас, ворог звідусіль оточує нас, наміряючись зробити несподіваний напад… Одначе, це нам не перешкодить поговорити, бо час горячий настирливо вимагав від нас свідомости нашої справи… Ця ніч є останньою в тому безладному змаганню, яке ми вели досі і, зі сходом сонця, кожний з вас мусить переродитися і зрозуміти, що з переяславськими дяками нам не по дорозі… Цим я хочу сказати вам те, що годі нам уявляти собою якусь збірну ватагу паливодів та горлорізів, а мусимо створити певне боєве ядро, навколо якого моглиб скупчувати десятки й сотні тисяч мужицьких повстанців, які, не кидаючи коси й плуга, скрізь і всюди були б з нами… З цею метою встановляється мною сталий звязок між усіми окремими повстанчими загонами на обох берегах Дніпра і з цього часу ніхто з них не смів виступати на власну руку, не повідомивши мене, або Центральний Повстанчий Комітет, який на ціх днях має утворитися при штабі армії Української Народної Республіки…

— Як то так?! Що то має значити?! — раптом, голосно запитався Супоня.

Ґонтаренко і Проць ніяково переглянулися між собою, а ряди повстанців захвилювалися і глухо загомоніли:

— Як-то так?!… Як-то так?!… Знову з ними?!… Знову до заморських ґенералів навертать будуть?!…

Очі Зеленого заїскрилися. Стиснувши зуби, стояв і слухав того гомону, нічого не говорячи, і коли, нарешті, той гомін трохи затих, він засміявся:

— Ех, ви!… І невже ви могли подумати, що я, Зелений, мужик духом і тілом, захочу кривити своїм сумлінням і поступатися чим небудь на користь панів? Ні, справа тут зовсім инша! Справа в тому, щоб досягти обєднання всіх наших сил і скерувати їх до одної мети — боротьби за народню державу. І коли я заговорив про уряд Республіки, так тільки через те, що цей уряд тепер значно змінився і що в його склад увійшли представники Селянської Спілки, під прапором якої і ми йдемо. Та, краще, хай вам про це скаже Ґонтаренко, який тільки-що повернувся з Уманя.

В той час наперед виступив Ґонтаренко.

— Шановне Товариство! — заговорив він. — Я тільки що прибув з Уманя, куди мене посилав пан отаман для переговорів з Уманськими повстанцями. Там я стрінувся з членом Цека Селоспілки товаришем Петриченком, який їхав до нас просити допомогти йому створити повстанчий центр, на що має уповноваження камянецького уряду. Уряд цей значно змінився і в його склад входить богато наших товаришів, які й просять нас допомогти їм в справі визволення Рідного Краю. Як ми викидаємо переяславських дяків, так і вони викидають там усе те сміття, що причепилося під час останнього відступу з Київа і скеровують всю справу до тієї мети, до якої йдемо ми. — Ніяких уступок панам і ніяких згод з червоними вони не роблять і не думають робити. їх метою є - цілковите визволення всього Українського Народу і до цього вони закликають нас. Завдяки цьому, настрій всього селянства на Волині та Поділлю піднісся і фронт реґулярної армі швидко посувається вперед. Незабаром має прийти 60.000 галицького війська, при допомозі якого буде роспочато наступ на Київ. Але, роспочинаючи наступ на Київ, не треба забувати того, що слідом за наступаючими нашими військами, можуть посунути на нашу землю вороги західні. Отже, певна сила наших військ мусить залишитися на заході, аби забезпечити перемогу тих, що йдуть на схід. Без нашої допомоги, шановне товариство, ніяка перемога не можлива і, цілком зрозуміло, не можливе наше визволення. Товаришем Петриченком було запропоновано нам від імени Уряду й Головної Команди негайно створити повстанчий центр і одночасно перейти до орґанізованої боротьби з ворогом по всіх куточках української землі. І тепер пан отаман питається вас, бути нам чесними борцями, чи ватагою бунтовщиків? Я все сказав! — закінчив Гонтаренко свою промову.

— Ах, ось як? — здивувався Супоня. — Коли так, то я радо згоджуюся, але, все ж таки, в цій справі необхідно негайно поїнфурмувати робітників.

— Про це ми потім, — промовив Зелений, — а зараз мусимо кінчати.

Взявшись руками за шаблю, як в початку своєї промови, голосно спитався:

— Так чи згодні ви чесно й завзято послужити справі визволення Рідного Краю під єдиним прапором?

— Згодні! Згодні, тільки щоб наш, мужицький, порядок був! — голосно залунало в лісі.

— Чи всі так кажете? — знов спитався Зелений.

— Всі! Всі, тільки, щоб наше, мужицьке, право було! — загуло ще голоснійше.

— Присягніться, що ніхто з вас нічого иншого не буде бажати! — зняв з голови шапку Зелений.

Тисячі шапок метнулося в гору і голосне — „присягаємо!“ — затрясло деревами.

— Присягаюся й я, — твердим голосом проказав Зелений, — що до кінця свого життя буду для вас тим, чим був досі і ніколи на кепську раду з панами не піду!

— Слава нашому отаманові, слава! — розляглося навколо Зеленого, але він зробив знак рукою і все затихло.

— Тепер розійдіться та ладнуйтеся до походу. Як тільки заблисне світова зірниця, так і вирушимо. Підемо, хлопці, на Умань, тільки не всі разом. Трипільці підуть зі мною. Половчанці з Процем, Звенигородці з Ґонтаренком, Полтавці та Чернигівці з Супонею, а всіх инших поведе дядько Пилип.

Дядько Пилип, почувши своє імення, озирнувся навколо себе, чи ніхто часом не сміється, але всі були мовчазні й серйозні. Тоді він зрозумів, що на його долю випало не аби яке завдання і голосно зітхнув. З хвилину в його голові крутилася думка попросититися в атамана, щоб той його „ослобонив“, але, дивлячись на спокійно замислене лице отамана, ніяк не насмілявся турбувати його цим.

Повстанці швидко стали разходитися й готуватися в дорогу, а коло Зеленого залишилися — Супоня, Проць, Ґонтаренко та дядько Пилип.

— Значиться, як заблисне світова зірниця… — вражено шептав дядько Пилип, дивлячись на догоряюче огнище.

— Так, сказав Зелений. — Як тільки заблисне світова зірниця… А зараз, давайте, намітимо маршрут свого походу.

Вийняв з холяви скручену в рурку мапу Київщини і записну книжку і, нахилившись до огнища, щвидко став щось писати. Через де-кілько хвилин підвівся і сказав:

— Ну, товариші, запишіть собі в голові! Ви, Процю, за тиждень мусите бути коло Хвастівця і з'єдинитися з тамтешніми повстанцями. Ви, Ґонтаренко, за три дні мусите бути коло нашого Трипілля, де повинні підняти на ноги всіх, хто тільки може носити зброю. Ви, Супоня, йдіть до Володарки, де зараз знаходяться Соколовці. Ви, дядьку Пилипе, забірайте всю збірну ватагу і ведіть її в Мотовилівські ліси і сидіть там, заким я не пришлю за вами. Йдучи, не робіте нігде ніяких бешкетів і тримайтеся так, як би вас цілком не було. Що до мене, то я зі своїми Трипільцями піду просто на Умань і отаборюся в Трековім лісі, де й чекатиму звязку.

— Бррр-ум… бррр-ум… бррр-ум… раз за разом залунали три гарматні вистріли.

— Б-бах… б-ах… — озвалося в лісі.

Слідом за цим в кущах зашелестіло і до вогнища прибіг малий повстанець. Заїкаючись, хотів щось сказати і не міг. Зелений і його товариші нетерпеливо чекали, заким він скаже, в чому річ, але хлопчина ніяк не міг спромогтися на це. Нарешті він росплакався і в той же час сказав:

— Переяславський дяк утік до червоних і веде їх сюди двома шляхами…

— Якими? поспішно спитався Зелений.

— Йдуть дорогою з Канева і від Дніпра…

— Ну, товариші, до діла і до побачення! — промовив Зелений, хапаючись за шаблю. — Забірайте своїх хлопців і йдіть, як сказано. А зі своїми Трипільцями я вже якось виберуся…

— Пане отамане! Пане отамане! — залеметували товариші. — Хіба-ж ми можемо вас покинути тут самого?!…

— Йдіть! — ще раз сказав Зелений. — Виконуйте своє завдання та не вірте, як будуть говорити, що мене вбито! Памятайте про Греків Ліс!

Взяв малого повстанця за плече і зник у пітьмі. З хвилину стояли нерухомо його товариші, а потім, не кажучи друг другу ні одного слова, схопилися й кинулися слідом за ним.

А ліс гомонів, стонав і скаржився…