Отаман Зелений/Частина друга/„Ой, гаю мій, гаю“...
| ◀ На варті | Отаман Зелений. Частина друга. Непоборна сила. „Ой, гаю мій, гаю“... |
Умань ▶ |
|
|
Писали й запевняли: „Зеленого немає!…“ „Зеленого знищено!…“ Про це оголошували спеціяльними плякатами з віршами і про це офіційно повідомляв ворожий штаб. Говорили, що начеб-то, в Каневськім лісі знищено весь повстанчий загін і вбито само Зеленого. І в той час, як це повідомлення передавалося з міста в місто, з польових просторів надходили инші вісти: там убито комісара, там знишено що найліпший червоний полк, а там цілий повіт збунтувався… Глухо гомоніли про це села і злякано прислухувалися до того гомону міста і, чим далі, тим частіще й голосніще згадувалося імення Зеленого, який мовляв „заводить мужицькі порядки…“
Вороги збіралися в своїх штабах і довго радилися між собою. Після кождої наради, то в один бік, то в другий — виходив „у спішнім порядку“, озброєний до зубів, новий полк Москалів, але то все було до нічого… За який небудь тиждень, приходили вісти, що їх повішено на придорожних вербах…
Стали висилатися на місця подій цілі дівізії і вони з криком та шумом приходили десятки й сотні верст чорноземними ґрунтами і нігде нікого, крім одних косарів на полях, не бачили. Але варто було якомусь полкові відокремитися і стати десь у селі на відпочинок, як в пітьмі весняної несподівано налітала зграя темних привидів і з криком — „хай живе отаман Зелений!“ — немилосердно нищили всіх і так-же нагло зникали.
Кидались вороги на всі боки і вишукували ріжних засобів, аби заспоїти схвильовані маси і так не могли знайти ніякої ради. Змагалися між собою й дорікали друг другу за те, що в свій час нерозумно відкинули жадання Зеленого, аби були виборні селянські ради і постановлені на комісарські місця вибрані громадою люди. Жалкували, що не визнали за народом права його рідної мови і на скору руку складали й оголошували про це декрети, надіючись таким чином зміцнити під собою захитаний ґрунт. Розліплювали їх на парканах та стінах, поруч з наказами про „Всеобуч“ і зголоднілі мешканці міста читали й озлоблено перекидалися між собою уривчатими фразами: „Какая там может бить мова, когда хлеба нет на базарє?…“
А на міськіх базарах справді пустка стала, бо всі господарі, шо тільки мали на продаж, не схотіли його вести, а для инших так дороги но стало… Натомість втопталися стіжки між лісовими кущами, які провадили до числених загонів отамана Зеленого, який обсадив ними весь правий берег Дніпра, починаючи від Черкас і мало що не до самого Чорнобиля, і всю Київщину — від Звенигорода і аж до Радомишля. Звязав своїм звязком усіх ватажків, об'єднав своїм духом усі села, а сам сидів собі у Грековім Лісі і про Умань думу думав…
Тепер уже він нічого не боявся і ні перед чим не зупинився. Після тієї памятної почі в Каневському лісі, коли він роспустивши на всі сторони своїх побратимів і залишившись тільки з одними трипільцями, пробив собі дорогу через цілу ворожжу дівізію і щасливо дістався аж до Гребового Лісу, — повірив свому призначенню. І коли через якийсь тиждень установився звязок між загонами, він дав наказ в один і в той же день напасти й відійти на цілу низку містечок і залізничих станцій, що було зроблено з надзвичайною точністю. В один той день було знищено до тридцяти тисяч ворожого війська й забрано від нього стільки зброї, що майже половина Київських господарів озброїлася нею.
І коли він упевнився в своїх силах, тоді поскликав до себе всі свої загони і всі вони, не виключи навіть дядька Пилипа, в призначений вечір непомітно влилися в гущавину Грекового Ліса. Не було чутно ні зайвого шуму, ні нестриманого гомону, лише була одна чуйність гостра та настороженість пильна. Вітаючись з цими, дивно мовчазними людьми, які ще вчора були на своїй борозні, а сьогодня стояли вже перед ним стрункими рядами, Зелений відчував у них частину самого себе, а тому-то. й так лагідно звучав його голос:
— Доброго здоровля, братіки!…
— Добра зичимо, батьку наш!… — наче листя чуле, шелестіла відповідь.
Як стемніло, то запалили огнища і закипіло товариське життя. Прийшов до Зеленого Супоня. Як брати, обнялися й поцілувалися. Подивившись на Зеленого, Супоня здивувався:
— Що з вами, старієтеся?…
Зелений всміхнувся:
— Думаю, а не старіюся…
Клопоти зміняють лице людини. Дуже змінили вони лице Зеленого, яке давно вже не тим стало, що колись було. Підборіддя стало гостре, ніс окреслився сильною дугою, а чоло збільшилося й поважчало, наче з камяню витесане. Без сліду пропала та мягка задума в очах, якої так боялась колись його бідна мати, а натомісць з'явилося в них щось таке гостре і пронизливе, що хвилинами нагадувало справжню блискавку і заставляло присутних затримувати дихання й вичікувати відгуку далекого грому. В його лагідній ухмілці було щось таке, що буває в ухмілці досвідченого хірурґа, коли він, заспокоючи на операційному столі тяжко хорого, накладає на його лице хльороформну маску.— Так, на Умань? — тихо промовив Супоня, визволившись від своїх дум.
— Завтра! — сказав Зелений, — Завтра, товаришу, попробуємо своїх сил… Лише не треба про це богато говорити і не треба сумніватися…
Супоня швидко схопив його за руку і міцно стиснув
— Хай Бог помагає!…
— Мусить! — сказав Зелений і в його очах блиснула ота сама блискавка. — А тепер ходімо до гурту…
Повернувся і швидко пішов до великого огнища, навколо якого стояли вози й сиділи люди.
„Що з ним сталося?“ — думав Супоня, йдучи слідом за ним. І враз пригадав той час, як він стрінувся з ним у Київі, як німці виражали до „фатерлянду“ свого ґенерала. Пригадав і подумав: „Але-ж він вже й тоді був на такий, як я!…“
Коло огнища тихо співали. Тепла весняна ніч тулилася між зеленими вітами і, здавалося, затаєно прислухалася. Палахтіло полумя, тріщали іскри і веселими роями летіли високо в гору, бажаючи досягти далеких і спокійних зірок. Затихли повстанці, тільки побачили між собою отамана свого. Якийсь сивий дідусь сидів і тихо перебіряв струнами бандури.
— Ого! Так ви з кобзарем, як справжні гайдамаки! — голосно й весело промовив Зелений.
— Я в Київі коло святої Софії „Ще не вмерла“ грав і мене за те розстріляти хотіли, — сказав старий, підіймаючись з місця.
Зелений здивовано розглядав високу й струнну постать старого і вона здавалася йому знайомою. Дивлячись на довгий синій сурдут, білу бороду, високе чоло й сладенько зачісане назад сиве волосся, він пригадав, що бачив його не раз на Хрещатику з ґітарою в руках, як він співав романтичні московські романси і счудувався:
— А я навіть і не міг думати, що ви Українець!
— Я давно Українець, а тільки Українці не хотіли мені куска хліба дати… — сказав старий.
— Як то так? — почулися голоси зацікавлення.
— А так! Був колись співаком і осліп на своє нещастя… Довго сидів і крипився, а потім на вулицю пішов і був таким, як ви вже знаєте…
— Ну, а до нас як ви прийшли? — спитався Зелений.
— Так, як і всі! Почув, що вже терпець увірвався, то й не терпіти ж мені там самому, як я духом з вами…“
— Славно, діду, робите! Знайте, що Вкраїна вас не забуде! — сказав Зелений, беручи старого за вільну руку. — А поким-що сядайте та заграйте нам що не-будь такого, що згадалоб нам давнину й запалило наші серця тим огнем, якого ми тепер потребуємо…
Старий сів просто на землю, звів до неба незрячі очі і став перебірати струни. І в цім затаєнім перебіряню струн, в тім однозвучнім гомоні чулося щось не висловлене словами, — ніжне, чисте, як дитяча сльоза, яка падала на гостру стерню безмежно розгорнутих рідних ланів. І які-б не були сильні й запальні слова промовця вожда, але сильніща від них пісня поета, того поета-страдника-лицаря і вигнанця, що на чужині оплакує безталання своєї матері і вболіває її болями.
Бреніли струни кобзи під зручними й тонкими пальцями сліпого музики і глибоко зворушували, загартоване військовими негодами, чуле серце Зеленого.
Сидів на пеньочку, схиливши на груди голову, обпершись на свою шаблю, зачаровано слухав. — „Боже мій! — думав про себе. — Хіба-ж не є щастям положити душу свою за душу того народа, що витворив таку чарівну мельодію?!…“
Раптом підвівся й озирнувся навколо себе: Побачив тісне коло товаришів і побратимів. Стоїть Супоня з важким, як скеля, замисленим лицем, стоїть Проць з палаючими, як у Ґонти, огневими очами, стоїть Ґонтаренко з затислими зубами і з тремтючими сльозами на очах, стоїть і дядько Пилип на все готовий і терпелячий, стоять сотні й тисячі зачарованих лиць і всі вони належать йому і всіх він поведе туди, куди сам схоче.
І в мить, гармонійно вливаючись в бренькіт струн, забренів натхнений голос незрячого:
„Ой, гаю мій, гаю,
Та густий, непрогляну…„
Поважно, як слова молитви, попливли між столітніми дубами слова пісні. Віти дерев зашелестіли і цілком затихли. А душа незрячого відкривається ген аж до дна і з глибоким співчуттям питається:
„Чом тобою, гаю,
Та вітрець не колише…“
І мовчить старий ліс, ледве стримуючись, щоб не зойкнути страшно і не скрикнути від того болю, що зазнав на протязі довгих літ неволі, а пісня бренить уже ніжно і безпосередно:
„Сестро моя, сестро,
Та сестро Україно…“
Щось нове озвалося тут. Здрігнулися, наче хто гострим ножом доторкнувся до самого серця. Озирнулися — що це? Ах, тож це сам отаман Зелений співає… Зігнувся ще низче на шаблю, наче на його плечі лягла незмірна вага чорнозему родючого. —
„Чи привикла, сестро,
Та під Москалем жити?…“
Щось страшне спалахнуло в очах побратимів і зустрілося з полум'ям огнища. Міцнійше стиснули руки холодні люфи наладованих рушниць. І враз обірвався голос отамана і він повернувся до всіх з новим лицем, осяяним якимсь незвиклим сяйвом. Глянули й заніміли. Ще ніколи не бачили його таким. Зашептали між собою: — „Як святий, як святий…“
В той час між вітами дерев з'явився срібний кружок місяця і всі побачили, що то місяшне сяйво впало на його лице. Між деревами заходили чудні тіни. Дядько Пилип озвався перший:
— Ну й пісня-ж!…
Незрячий опустив кобзу на коліна й собі сказав:
— Пісня, братіки, душа наша!…
Отаман Зелений повернувся до товаришів:
— А ну, хто там з голосом, виходь сюди! — гукнув.
— Таж я можу! — озвався Ґонтаренко. — По нашому, як колись в Трипіллі…
— Заспівуй, товаришу! — сказав Зелений, але в той час до нього підійшов якийсь здоровенний чоловічина й сказав:
— Та, той, як що дозволите, то я затягну!…
— А ви знаєте якої? — спитався Зелений.
— Як би не знав, то й не просив-би. — сказав здоровий чоловічина. — Я всіх ченців навчив її співати…
— А ви з монастиря, чи що! — здивувався Зелений,
— З Видубецького, пане отамане! — відповів той.
— Ага!… Ну, гаразд! Зачинайте!
Зарослий чоловічина вирівнявся, склав на груди руки і з його грудей покотилося громове:
„Ой, гаю мій, гаю,
Та густий, непрогляну…“
Ліс задріжав, задвижав і стоголосою луною озвався по всім таборі: „Та густий, непрогляну“…
Співали довго і врочисто, як на Великдень у сільській церкві і затихли тоді, як дійшли до того — „Чи привикла, сестро?…“ Тоді після хвилини напруженої мовчанки, несподівано, але одностайно вирвалося з усіх грудей могутнє:
— Слава нашому отаманові, слава!…Зелений стояв і всміхався, як і завжди, коли знаходився в якім небудь несподіванім положенню. Нарешті махнув рукою і крикнув:
— Слухайте!…
Помалу, як вода на млинових колесах, все тихше і тихше спадали голоси, заким не закінчилися слабким голосом малого повстанця. Тоді стало тихо, як у домовині і отаман Зелений заговорив:
— Ну, братіки! Посівали трохи і досить! Завтра, як тільки стане сходити сонце, підемо на Умань! Матимемо там чимало чорної роботи, так відпочиньмо трохи і наберімся силоньки! Така моя вам порада і я йду до свого намету!…
— На добраніч, пане отамане, на добраніч! — загули тисячі голосів між деревами.
Зелений вклонився на всі чотири сторони і помалу пішов до свого намету. Слідом за ним пішли Супоня, Проць і Ґонтаренко. Дядько Пилип також хотів іти, але пройшовши де кілька кроків, вернувся назад до огнища.
— Хай собі там… промовив сам до себе.
Став коло вогню, взявся в боки і голосно сказав;
— Може-б ми, братіки, погуляли ще трохи, га?…
— Як так погуляли?! — почулися звідусіль голоси.
— А так! У мене на возі аж три барильці з горілкою марнуються…
— Давайте їх сюди, давайте! — загукали.
— Дати їх, дам, але тільки тим, що танцювати будуть…
— Згода, згода! Давайте!… — луною озвався ліс.
Заворушилися кущі, зашелестіла трава, посхоплювалися на ноги і стовпилися коло вогню. Через хвильку з'явилися барильця з горілкою. Поставили їх поруч і в одному з них, хтось меткий зараз-ж вибив закаблуком дно. Дядько Пилип вийняв з кешені блящанну филіжанку і крикнув:
— Я перший! За здоровя нашого пана отамана!
— На здоров'я, на здоров'я!… — загукали.
Підкинули на огнище сухого хмизу, посадили коло вогню незрячого і сказали:
— Грай!…
— Спершу чарку вип'ю! — промовив незрячий.
— Налив йому дядько Пилип повну филіжанку і сказав:
— Пий, музико наш, пий!…
Випив незрячий одну, другу і третю і не скривився навіть.
— Чоловік дві душі має… — сказав поважно. — Одна душа плаче, а друга сміється…
— Як сміється, так хай сміється, а ти, діду, грай!… — відповів дядько Пилип.
Розвісив свою широку матню, виставив наперед ліву ногу і приготовився.
Бренькнули струни дзвінко, дрібно і весело…— Ех! — майже простогнав дядько Пилип і вдарив ногою в землю, як стаєнний кінь. — Швидче, музико!…
Вдарив другою ногою і наче буря його підхопила. Задріботів ногами дрібно-дрібно і просто поплив у повітрі. Всі навколо тільки ахнули зі здивовання, бо деж таки видано, щоб такий пень, а був такий легкий?… І задріжали жижки в кождого чоловіка, затремтіло серце і, похапцем пили й низалися в рухливе коло танцю. І це не був той звичайний танець, що буває коло коршми, а це було щось особливе, щось навдивовижу рухливе, що не знало собі меж і що не могло спинитися ніякою силою.
Все дрібнійше й дрібнійте бренькочуть струни, все частійше й частійше перебірають ногами незлічені пари бородатих і вусатих гречкосіїв, як ніколи і ні на якім весіллю.
Дядько Пилип перед веде. Його лице нерухоме, як із каменю. Очі звів до неба далекого, наче молиться, а в глибині чоловічків зелені проміні місяця грають.
Лантухом викотився в середину кола здоровий чоловічина, що заспівував пісню, і не своїм голосом крикнув:
— Давайте, будемо так, як вовкулаки!…
— Ха-ха- ха!… — озвалося коло. — Як вовкулаки!… Як вовкулаки!…
— Диви ти, шо святий отець з Видубецького каже!… — крикнув хтось коло барильця з горілкою.
— Та-ж він наш!… — загомонів ліс, — Наш… наш…
І враз дядько Пилип зупинився. Вийшов з кола і прохрипів:
— Тісно мені тут!… В поле хочу, в широке поле!…
Звернув на бік між кущі і став садити гопака.
— Я їм покажу! Я їм покажу! — цідив крізь зуби.
Нарешті випорожнилися барильця і коло стало меншати. Натомість більшало число танцюристів між кущами. Стомлений, знесилений незрячий ледве що перебірає пальцями, але струни вже самі грають, як і самі собою танцюють гречкосійські ноги. Глухо гомонить земля від тупоту ніг, тихо згасає огнище, а натомість світить ясний місяць з високого неба і, байдуже дивиться він на страшний танець Зеленовців і бачить він, як широкими полями ходить неприборкана трівога і як скрадається поза клунями селянська чуйність:
— Ви спите, куме Степане?
— Ні, не сплю, куме Іване!…
Ця ніч в Грековім лісі стала на завжди памятною для кождого Зеленовця, бо в ній кождий з них відкрив друг другу свою душу і кождий з них раз на завжди зрозумів себе і других таких, як він сам… І після цеї ночі вже не було між ними неладу, ні роздору, а було одне тіло могутнє, один дух непереможний, одне горіння всеочищаюче…І під час того шаленого танцю, отаман Зелений сидів у свому наметі і тихо розмовляв з товаришами.
— Скільки у вас зараз людей? — питався Супоні.
— Чотирі тисячі. — відповідав той.
— А в тебе? — звернувся до Ґонтаревка.
— Три тисячі й вісімсот сорок сім…
— Ну, а як у вас? — нахилився до Проця.
— Дві тисячі й триста двадцять.
— Коло мене, разом з трипільцями, певних пять тисяч, але, от, цікаво знати, скільки прийшло з дядьком Пилипом? — заговорив Зелений.
— Здається, що три тисячі… — сказав Ґонтаренко. — Але ця цифра на час бою може побільшитися в десятеро косарями…
— А села вже сповіщено?
— Звичайно!… Ще позавчора.
— Ага! Тоді, значиться, все гаразд… Маємо певних 18.167 чоловіка проти трьох червоних дівізій… Підем на Умань з трьох боків… Я з трипільцями йду головним шляхом і займаю залізницю, а ви підете так, щоб охопити ворога з боків… На тили післати шість босих сотень, щоб вони в свій час напали на ворожу артилерію…
— Вийняв записника, розгорнув мапу Уманського повіту і сказав:
— Треба все, до найменших дрібниць, обговорити.
Всі четверо нахилилися над мапою і так радилися між собою.
Нарешті було вирішено, що Супоня й Ґонтаренко рівними силами почнуть наступати з двох боків, потім мають виступити на ворожих тилах босі сотні і тоді „просто в чоло“ вдарить сам Зелений. Проць, як весь час виконував обовязки начальника штабу, мав їх виковувати і під час бою…
Була вже північ, як скінчили нараду і Супоня з Ґонтаренком зараз-же пішли до своїх загонів. Проць лишився з отаманом.
Як тільки вони вийшли, Зелений відсунув від себе мапу і важко зітхнув:
— Сам це знаю, чого мені так важко стало?…
— Того, що велике завдання взялисте на себе… — промовив Проць. — Змагатися так, як ми змагаємся, то не камінь товкти на Тирольському гостинцеві…
— А ви хіба товкли його? — спитався Зелений.
— Ще й як завзято! — засміявся Проць. — Перша моя самостійна праця була, як зі школи вигнали…
— Ну, а я так і не вчився в тих школах… — зі смутком промовив Зелений, — Отак із дитячих літ все сам та сам… Чи то що роблю, чи то навіть і сплю, а все до чогось сам доходжу… Так і до Вкраїни дійшов і знаю її, як свою маму рідну…— Цікаво, чи знав що про неї Довбуш? — сказав Проць.
— Напевне знав… — промовив Зелений. — Знав Довбуш, знав і Кармелюк… Коли боролися, то мусіли не тільки знати, але й вірити…
Зупинився на хвилинку. Якось дивно подивився на Проця і, ледви чутним голосом, спитався:
— А ти, Процю, віриш?
— Вірю, батьку отамане! — відповів той і, вмить, упав перед ним на коліна і тричі поцілував землю. — Вірю, що ця земля свята є!…
— Не треба так, не треба! — зворушено сказав Зелений, підіймаючи його з долу. — Хай сам Бог буде свідком твоєї присяги святої!…
…Сходила світова зірниця, як вони лягли відпочити трохи і то була, властиво, остання спокійна ніч…