Отаман Зелений/Частина друга/Умань
В лісах бухкало, наче хто дерева рубав. Над містом раз за разом повставали димові точки від шрапнельних розривів, які, не розходючись, повільно пливли в повітрі. На передмістях, як навіжені, торохтіли десятки кулеметів і заклопотані лиця червоних командірів поспішно ховалися за тільки-що висипані невеличкі насипи мілких шанців.
Супоня й Ґонтаренко так нагло підступили з обох боків до міста, що червоні застави ледви стримували їх наступ в той час, як залога ще спала міцним сном. Командіри „застав“, захоплені несподіваним наступом Зеленовців, спочатку думали, що то звичайні селяне і, не повідомляючи начальника залоги, стали відбиватися. Але коли над містом стали розриватися шрапнелі, червона залога злякано висипала на вулиці і стала навманя обстрілювати будинки мешканців. Червона артилерія, також навманя, стала обстрілювати передмістя і де кілька полків було кинуто на залізничу станцію з метою не допустити до неї повстанців. І в той час, як червоні стовпилися між довгими низками вагонів, почулося „слава!“ і слідом за цим звідусіль навалилися на них темними валами незлічені ряди повстанців.
— Товаріщі, не сдавайся! — напружуючи груди, кричали червоні командіри.
— Хай живе Зелений! — лунало у відповідь між повстанчими рядами і вони все збільшувалися й збільшувалися.
За якусь годину станція звідусіль була оточена, телєґраф знищений і по головних вулицях в напрямку будинка Повітової Народньої Управи, де містився повітовий ревком, хвилями котилися повстанчі ряди Зеленого. Коло будинка міської управи стрінулися з босими сотнями, які вже прибрали до своїх рук майже всю артилєрію. Негайно вивісили на думі жовто-блакитного прапора і стали напірати далі. Червоні, в кількости двох полків, затримувалися ще в тій частині міста, де був ревком і катедра, при чому стріляли по повстанцях з катедральної дзвіниці.
Зелений їхав на коні в перших рядах. І коли помітив навколо себе вбитих та ранених, то зліз з коня і, покликавши до себе Проця, наказав йому обстріляти з гармат весь занятий червоними район міста.
Як через півгодини, весь центр міста потонув у димовій пітьмі, з якої хвилинами чулися страшні викрики оточених там червоних. Коли сонце стало на полудень, в місті вже не було ні одного збройного червоного. На катедральній площі стояла величезна юрба полонених, які злякано і з під лоба позирали на вартових повстанців, що тісним рядом стояли навколо них…
Перемога була очевидна, але чомусь не тішився нею Зелений і ше сумнійший став. У величезній залі повітової народньої управи, де тепер розмістився повстанчий штаб, було повним повно всякого народу. Передовсім прийшла жидівська делегація з рабіном на чолі, який тримав у руках бухінець хліба і грудку солі і, заїкаючись, не то вітав, не то просив чогось.
Зелений слухав і всміхався, а думи його були Бог зна де і думав він про щось цілком инше, одному йому відоме. Чудно було йому, що він тепер став не аби чим і дивно було йому приймати ці привіти і довго він не міг знайти підходящої відповіді. Але, коли вже перед самим, вечером, прийшла до нього об'єднана делєгація міських установ і бувших народніх самоврядувань, то він несподівано для самого себе сказав:
— Працюйте так, як того домагається уряд наш!…
І коли делєґація не зовсім зрозуміла, про який уряд йде мова, то він додав:
— Уряд Української Народньої республіки, який зараз у Кам'янці…
Делєґація пішла і він кинувся до товаришів:
— Товаришу Супоня, а як там справа з нашими заставами?
— Виставлено на всіх шляхах в трьох верствах від рогатки!… — відповів Супоня.
— Товаришу Процю, а чи вже розліплені наші відозви та накази?
— Розліплені, пане отамане!…
— Ну, а в товариша Гонтаренка як справи?
— Гаразд! Місто охороняється… — скязав Ґонтаренко.
— Хто охороняє? — спитався зацікавлено.
— Поки-що дядько Пилип… Я навмисне призначив його, бо в нього більше всього непевних, а таким чином вони робляться більш певними…— Гм… — хитнув головою Зелений. — На мій погляд їх треба-б було замінити нашими трипільцями…
— Але-ж тоді не буде кому бойових завдань виконувати… Вони мусять відпочити трохи…
— Мусять відпочити, кажете?… Гм… Ну, хай буде й так, тільки пильнуйте, щоб нічого такого… Щоб був спокій…
— А що-ж далі? — спитався Ґонтаренко.
— Вранці все буде відомо! — коротко сказав Зелений. — Пильнуйте!…
Вже смеркалося. В розчинені вікна дивилося зоряне весняне небо, пахло росквітлою акацією і смалениною. — Десь щось ще не цілком догоріло…
Засвітилися великі електричні ліхтарі і світили вони так спокійно й лагідно, наче нічого такого не сталося. Зелений підійшов до вікна і глянув на вулицю. Вікно було на другім поверсі. Дивився на вулицю й дивувався, — чому ніхто не ходить. Напроти в скверику горіли маленькі огнища і ходили якісь чорні кострубаті тіни. — „Хлопці молоко пряжать…“ — догадався.
І захотілося йому туди до них і не міг ніяк стриматися.
— Мушу сам оглянути все! — сказав голосно, повертаючись до Супоні і Проця, які старанно щось писали коло стола.
Проць підвів голову і, півзапитуючо, промовив:
— І я також?
— Так! — хитнув головою Зелений. — А ви, товаришу Супопя, вишліть тим часом повстанців з повідомленням до Соколовського, Дяченка, Ангела і Сатани. Повідоміть їх, що ми наступатимемо в напрямку Сквири і Хвастова а вони…
Зупинився на мить і замислився. Потім вдарив себе долонею по чолі й голосно сказав:
— А я й забув, що сьогодня середа!… Так, от, щоб вони в суботу, або в неділю потрівожили їх трохи зі свого боку… Скажіть, щоб Соколовський йшов на Радомишль, Дяченко на Канев, Ангел на Ніжин, а Сатана на Літин… Що торкається нас, то ми напевне зуміємо себе показати…
В той час в залю ввійшов сторож управи і, зупинившись коло порога, несміливо промовив:
— Може пан отаман чаю хочуть?
— Чаю?! — здивувався Зелений. — Було-б добре шкляночку горячого вихилити…
Сторож зник і через хвилину повернувся з горячим самоваром, вареними яйцями і свіжою булкою на таці. Ставлючи на стіл тацу, він, вже смілійше, заговорив:
— Бачу, що все працюєте тут і нічого ніхто не каже, то сам приніс… Колись я все нашому голові догоджав…
— Спасибі, братіку, спасибі! — сказав Зелений, беручи в руки шклянку.Повернувся до Супоні:
— Дайте там дещо…
Той тільки плечами здвигнув:
— Та-ж у мене нічого вже немає… — відповів.
— Немає, кажете? — повів бровами Зелений. — А в скарбниці?…
— Все вже вичерпано… Вчора останніх десять тисяч заплатили червонім дезертирам за набої…
— Гм… треба буде поки-що до тутешніх кооператорів звернутися, щоб позичили… Дістанемо від уряду, то віддамо…
— Чи позичать? — завагався Супоня.
— Я гадаю, що так!… — сказав Зелений, шукаючи в кешені. Добув гаманця і довго шпортався в ньому, заким знайшов щось подібне на якісь гроші.
— Візьміть собі! — простягнув сторожеві заяложеного стокарбованцевого білета Центральної Ради.
Швейцар почервонів і простяг руку.
— Нізащо в світі не взяв-би це як плату за послугу, але дозвольте мені взяти на дорогу памятку! — промовив тихо.
Зелений лагідно всміхнувся до нього і став пити чай. Випивши заразом дві шклянки, він узяв шапку і, повернувшись до Проця, мовчки хитнув головою на двері. Проць схопився і вони разом вийшли на вулицю. Два вартових біля дверей, побачивши отамана, стали струнко, але він не звернув на них ніякої уваги і швидко пішов далі.
Обійшовши площу і пройшовши по головній вулиці, він скрізь бачив розставлені варти і наладовані до бою кулемети, що цілком запевнило його за спокій міста. Вертаючись уже до штабу, щоб скоротити дорогу, пішов якимсь провулком. Вийшовши на середину провулка, він раптом зупинився і став прислухатися. Десь, зовсім близько, чулися якісь не то крики, не то співи. Прислухавшись добре, він пішов у напрямкові того гомону і незабаром побачив одгорожене від вулиці високими залізними штахетками подвірря, серед якого стояв ясно освітлений трьохповерховий будинок, а в самому будинку лунали співи, чулися крики і якась дивовижна музика.
Зелений звернув у подвірря і, стараючись бути непоміченим, пішов аж до самого будинку, але не ввійшов у нього з парадного ходу, який був навстіж відкритий, а тихенько прочинив якісь маленькі бокові двері і пішов півтемним коритарем. Ішов просто на світляну смугу, яка падала на коритар з піврозчинених дверей і коли підійшов до самих дверей, то став прислухатися. Чутно було, як брязчала посуда, як розбивались пляшки, як навіжено грали разом декілька ґрамофонів і як з добрий десяток п'яних голосів на всі лади виспівував:„Од понеділка до понеділка,
Випиймо, куме, добра горілка…“
Нахилився і став приглядатися, — хто-б такий міг бути? Бачив богато прибрану залю, в якій усе було перевернуте, а серед залі стояло поставлених в один ряд три столи, на яких стояло безліч пляшок, мисок і два, чи три ґрамофони.
За столом сиділо багато незнайомих, як видно тих, що недавно прилучилися, а серед них сидів зарослий чолов'яга з Видубецького. Де кілька розчервонених і засмальцьованих лиць цікаво нахилялися над ґрамофонними трубами, зазираючи в них і весело, по дитячому, заходилося сміхом.
— Ну, що? — шепнув з заду Проць.
— Нічого. П'ють. Можна подивитись самому. — также шепотом відповів Зелений, стаючи трохи в бік.
Проць нагнувся і став дивитися.
— Ого, так між ними якась женщина!… — сказав сам до себе наче.
— Де? Яка женщина?… схопився Зелений.
— Привели… Пані начеб-то…
— А ну я сам подивлюся…
Нахилився до дверей і заскреготав зубами. Однако, стояв нерухомо і слухав, що говорили п'яні.
— Одійдіть від зла і зробіть благо… — галасував на всю горлянку здоровий чоловічина з Видубецького. — На якого чорта турбуєте паню?…
— Вона жидівка, а не пані!… — відповідав хтось із гурту.
— А як жидівка, то вже й не людина хіба? — сперечався чоловічина.
— Яка там в біса людина, коли вона з червоними за одно! — озвався той самий голос. — Хай тепер потішить трохи й наше серце…
— Хай потішить! Хай потішить! Правду каже чоловік! — загукали навколо. — Хай потанцює.
Женщина стояла серед них, як осіння тополя. Висока, струнка, вся в чорному, але молода і гарна. Бліде обличчя було шляхетне і горде, як у вельможної пані. Дивлячись на неї крізь шкалюбину в дверях, Зелений згадав чомусь Марусю і в його голові враз виникли думки: — „А що, як зараз так саме заставляють її танцювати які небудь тамбовці, або орловці?!… Ні, цього не повинно бути!…“
В той саме час хтось вискочив із-за стола і схопив женщину в обійми. Та стала боронитися, але дарма. На допомогу тому, комусь невиразному, прискочив здоровенний дядько, по грубих руках якого було видно, що з нього був добрий косар, або молотник. Дядько схопив женщину за груди і потяг до себе. Женщина несамовито закричала, а дядько так і зайшовся реготом:
— Ги-ги-ги!… Це не те, що моя сухоребра Гапка!… Ги-ги-ги!… Ех, мармеляда, а не баба!…
Десятки кострубатих рук цікаво потяглися до женщини, а вона вже не стояла гордою й неприступною, а злякана й криклива, як і кожда жінка, коли силоміць роздягають і оглядають. Дебелий парубок, з посоловілими очами й оздутими ніздрями, шарпнув її до себе і схопив по половині. Зелений вихопив шаблю і влетів у залю. Слідом за ним і Проць. Пяні не зразу намітили його і, неперестаючи галасувати, товпилися навколо парубка з женщиною.
— Собаки! — крикнув Зелений і його шабля блискучою гадюкою впялася в плече парубка.
— Собаки! — і шабля блиснула ще раз і ще раз.
— Отаман! Отаман! — загаласували пяні і кинулися в кутки.
На підлозі лежав скрівавлений труп парубка, а поруч нього сиділа півнепритомна женщина.
Зелений озирнувся навколо себе і, побачивши зарослого чоловічину з Видубецького, який все ще сидів за столом, спитався:
— Що за женщина?!
— Хазяйка… — сказав той ледве чутким голосом і враз заплакав: — Я не винен… Я їм казав відступитися від зла, а вони…
— Геть звідси! — коротко крикнув Зелелений. — Собаки ви, а не повстанці!…
В той час женщина схопилася й кинулася до Зеленого. Плакала і кричала:
— Розбійники!… Вломилися в хату, як вертеп який!… Я всю війну прожила, а таких не бачила… Я вдова по адвокатові… У мене комісари ручку цілували, а ці хами, ці мужики, ці розбійники…
Схопилась за груди і, як божевільна, крикнула:
— Розбійнику! Коли ти старший між ними, так забери їх від мене, а сам зістанься!…
— Годі! — крикнув Зелений. — Не розбійники ми і не розбої прийшли сюди чинити!… Скажіть, хто користується цим усим добром?…
Повів рукою навколо себе і спинився поглядом на женщині. Та якось чудно зігнулася і відповіла:
— То все моє…
— В неї син комісарствує… — промовив зарослий чоловічина. — Через те ми тут і зібралися…
Зелений повернувся до Проця:
— Поставте коло воріт варту, а цих всіх спишіть і завтра-же під товариський суд.
— Слухаю, пане отамане!…П'яні, намагаючись рівно триматися на йогах, стали тихцем викрадатися в двері. Зарослий чоловічина встав і собі з-за стола, але не пішов з иншими, а підійшов до Зеленого:
— Надаремно ви їх лякаєте так за якусь там бабу!… — сказав понуро. — Завтра ви ні одного з них не побачите, бо вони враз порозбігаються…
— Дивіться, горить! — скрикнув Проць, підбігаючи до вікна.
Вікно було червоне від полум'я, яке грало над містом. По кришах будинків затремтіли велитенські тіни, які сходились і росходились, наче танцювали якийсь дивовижний танок.
Зелений махнув рукою:
— Годі! Ходім!
В дверях ще раз промовив:
— А тут варту!…
Вийшли на вулицю. Ніч світилася пожаром. Червоні язики полум'я високо здіймалися в гору і, здавалося, лизали примерклі зорі. Дим густими клубками котився наввипередки просто над сквериком і обгортав собою кришу будинка народньої управи, де був штаб. Якісь росхристані жіночі послаті метушилися на вулиці і несамовито кричали:
— Червоні йдуть, червоні!…
— Ціхо, чортові виродки! — голосно закричав хтось, їдучи на коні.
Зелений пізнав дядька Пилипа. Зупинив його і спитався:
— Що сталося?..
— Нічого! То базар горить… — відповів той жваво.
— Чого-ж він горить?
— Або-ж я знаю?… — запитуюче промовив дядько Пилип. — Певно жиди підпалили…
— Дядьку Пилипе! — суворо сказав Зелений. — Ви не повинні такого говорити! Самі знаєте, що ми прийшли сюди не для розбою… Зараз-же розбудіть своїх хлопців і накажіть їм гасити пожежу!…
— Це я й сам знаю! — задавакувато відповів дядько Пилип. — Чого-ж я й женуся так?…
Вдарив коня закаблуками по під боки і погнався що є духу.
— Щось воно безладдям пахне!… — промовив сам до себе Зелений. — Гей, не пристосовані ми до ладу, не пристосовані!…
Над базарною площею знялися до неба нові язики полум'я. На вулицях стало ясно, як серед білого дпя. Дивлячись на дивно освітлені вулиці, Зелений обмірковував, що почати, бо знав, що довго так не може бути і що при такому становищу досить буде одної ворожої дівізії, щоб викликати переляк між схвильованими повстанцями й роспудити їх на всі сторони…
І в цей час побачив довгу валку селянських возів, які виринули десь із за катедрального собору на головну вулицю і потяглися в напрямку пожежі.
— А ну спитайтеся, що то за вози? — сказав Зелений до Проця.
Проць вибіг на середину вулиці і крикнув.
— Куди їдете?!
— А ти що за спрос? — зареготалися з возів.
— Я від отамана Зеленого і питаюся вас, куди їдете? — крикнув у друге Проць.
Передній віз зупинився і, слідом за ним, стали зупинятися инші. На возах сиділи жінки й дівчата.
Зелений підійшов до возів і спокійним, хазяїнуватим тихим голосом, сказав:
— Завертайте назад! Нічого худобу морити даремне!…
— Так, значиться, нас одурили… — залементувала якась баба. — А казали, що як наші чоловіки візьмуть Гумань, то ми всі жидівські бебехи заберем собі…
— Завертайте! — ще раз сказав Зелений і вийняв свою шаблю.
Баби злякано стали завертати, а він стояв і дивився, як вони ще довго озиралися назад себе.
І коли зник за собором останній віз, він узяв Проця під руку і сказав:
— Ну, а тепер ходім до штабу! Вже все бачили… Треба негайно зібрати всіх трипільців сюди…
Проць тільки глибоко зітхнув і, мовчки, пішов поруч свого отамана до широко розчинених дверей штабу.