Отаман Зелений/Частина перша/Голосіївський ліс

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
12. Голосіївський ліс.

...Коли Данилові сказали, щоб він обовязково був на зборах у Голосіївському лісі, то він ще й сам не знав, що там мала відбутися таємна нарада з приводу свята першого травня. Як крізь сон, згадував він потім те, що сталось там і з німим жахом думав про його. Тоді вперше прийшлося йому бути свідком того, як гине від злочинної руки , повне надій та сили, життя людини. І не міг він ніколи забути тих безмежно чистих карих очей, що так болізно дивилися з окровавленого лиця Онуфрієнка, того самого Онуфрієнка, який був для нього першим промінем майбутнього, який обігрів його душу в сумну годину вигнання і дав йому змогу вчитися й розуміти, що є життя. Сам сентиментально-болізний, сектантско переконаний борець за „Волю і Землю“ під „єдиним червоним прапором, він проте ніколи не повертав гостро проти „національних“ думок Данила і до останнього дня був його другом і братом у цьому великому місті, до якого Данило ніяк не міг призвичаїтися. Стративши Онуфрієнка, він зрозумів, що стратив багато, не менше як тоді, коли були спалені його книжки з наївними казочками, спадщиною від суворого батька. Зрозумів, що тепер мусить сам собі шукати своїх шляхів, бо опертися цілком на Супоню не міг уже тільки через те, що він сам шукав собі інтеліґентних проводирів, недивлячись на все своя призирливе до них відношення.

Як воно сталося? Тоді, здається, вже зайшло сонце і його червоні проміні золотили гостряки старих сосон і верхи дубів. Саме скінчилася нарада і прийнялися за товариську вечерю. Було вирішено першого травня припинити всяку роботу і громадно вийти на вулиці міста з червоними прапорами. Крім того було вирішено впорядкувати такі свята в декількихї повітових містах і обрано за для того спеціяльпу комісію, головою якої став Онуфрієнко. Промовляло багато промовців, а в тім і Данило. Говорив він про темряву селянських мас, їх несвідомість і сліпу зненавість до „суцилистів“, яку прищепило їм попівство та інтеліґентні покручі. Закликав, як найскорше піти в народ і розбудити його національну і соціяльну чуйність і викликати почуття солідарности з міським робітником. Пригадав, що промова зробила на всіх велике вражіння, що його цілував Супоня, тиснув руку Онуфрієнко, прихильно всміхалися сотні щирих робітничих очей. Пригадув також і єхидно-скритну ухмілку білявого студента Конька, як він сидів собі з боку, безнастанно наспівуючи собі під ніс якусь дивовижну пісеньку, що зачиналася словами: — „Сапаґі із красной меді нє бояться Н20“. Потім, як тільки сіли гурточками коло принесених з міста кошиків, білявий студентик кудись зник і скоро після того звідусіль почулися якісь пронизливі свисти. Де кілько таких кремезних, як Супоня, жандармів вистрибнуло з-за кущів і залунали вистріли. Всі скрикнули, заметушившися й розсипалися на всі боки. Побіг і він разом з иншими. Поруч його біг Онуфрієнко і шептав: — „Не біжить з лісу! Не біжить! Там чекають!“, і враз, вистріл. Коло самої голови, майже. Онуфрієнко захитався і, горилиць, повалився па землю. Хвилпну одну, не більше, дивився на нього Данило і побачив одні лише очі на його скрівавленим лиці, як почувся другий вистріл і куля просвистала коло його лівого вуха. Схопився і побіг. Як це сталося, що він не зостався коло вбитого? — не пригадає ніяк. Можливо, що побіг з несподіванки такої, або просто від того, що згадалося оте — „не жалєть патронов“... Так, чи инакше. а він біг в гущавину ліса, блукав там аж до самого ранку, а в ранці пробрався до міста і опинився на кватирі Супоні. Супоня лежав у ліжку і стонав. Коли Данило підійшов до нього, то він усміхнувся і сказав:

— Перше бойове хрещення...

Данило нахилився над ним і побачив, що в нього забинтовані груди. Подумав про себе — „значиться, ранений“... і не сказав нічого про Онуфрієнка. Навпаки, старався заспокоїти, що все гаразд і що засідка жандармам не вдалася. Кажучи це Супоні, він сам хотів плакати й товктися головою об стіну, почуваючи безмежну самотність і безнадійність.

На другий день ґазети містили в собі ряд хронікальних заміток про погром бандитів, які непокоїли місто і яких застали в Голосіївському лісі під час „беззаботной забавы“... Читаючи рядочки цеї ціничної брехні, йому було соромно, що читає їх, де кожда буква налилась кровю поневолених. Де який час зовсім не читав ґазет, не дивлячись на всі просьби хорого Супоні і, нарешті, коли таки пореборов свою огиду до них і став переглядати „Місцеву Думку“, то його думи стали ще темніщі, а серце забилося ще в більшій трівозі за тих, що терплять і не можуть встати...

Засипаючи, що ночі марив величним всенародним повстанням і снив страшними снами боротьби. В ранці прокидався з важкою головою і, не памятав з того всього нічого. Ходив на завод, як сонний, механічно робив свою роботу, нічого не розуміючи, почуваючи себе лише часткою машини.

І чим далі, тим менше спав Данило. Віддавшись вражінням свавільного панування гнобителів, від чого наморочилася голова і трівожно боліли груди, лежав з розкритими очами і вдивлявся в чуйну пітьму ночі, яка промовляла до нього дивними голосами міського шуму. І ті голоси говорили йому про щось невідоме й обовязкове, від чого він ніколи не зможе втікти. Плутались думки й виникали в уяві якійсь дивні образи, які своїм загадковим змістом непереможно вабили до себе. Знесилений, весь спітнілий, лежав він з широко роскритими очами і чув, як хтось, наче мати рідна, кликав його до себе.

— Данило ! Данильцю, сину мій !...

Часами, серед ночі, він тихо вставав і виходив на двір. Росхріставши на грудях сорочку, відкривав свої молоді й дужі груди і, дивлячись на далекі зорі, несвідомо шептав: — „стріляйте, тільки не в лице!“... — Зупинявся поглядом на Великім возі і сам до себе казав : — „Там Трипілля і мама“... — і перед ним, як з туману, виринала тонка й похила постать матері, худе лице якої було жалісно скривлене, наче тоді, як вона плакала: — „Куди-ж ти йдеш, сину мій?!“...

В часі таких трівог і дум болізних, судилося йому діждатися світлої радости. Як густу й темну хмару звеселяв семибарвна веселка, так звеселила його самотність несподівана звістка від Марусі. Довідалась якось через когось з товаришів і дала знати про себе, що скоро приїде сюди на фельдшерські курси. Цей лист викликав у його серці нестримну радість кохання і де кілько днів він захоплено тішився нею, заки знову не прийшли чорні думи і не викликали давньої трівоги. І знову серед ночі лежав він з широко відкритими очами і жадібно ловив незрозумілі образи і чув отой самий голос, який ранійш кликав його.

— Данило ! Данильцю, сину мій !...

І був момент, коли він викрав у Супоні його револьвера і з надсолодою взяв у зуби коротеньку й холодну люфу, на кінці якої так недоречно стриміла „мушка“. Але в той час, коли його рука була вже готова зробити своє діло, в мізкові блиснула думка:

— А як-же Онуфрієнко?... Адже-ж смерть його жадає помсти!...

Вийняв з рота холодну люфу револьвера і відчув у собі щось таке чудне, як тоді, коли промовляв на зборах у Голосіївському лісі.

— Аж, той Голосіївський ліс ! Голосіївський ліс ! — гірко промовив він в голос, ховаючи револьвера в кешеню.