Отаман Зелений/Частина перша/На митарствах

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
13. На митарствах.

Арештували Данила несподівано. Було Шевченківське свято і він, разом з иншими робітниками залишив роботу і пішов до Святої Софії. Однаково, молитися було заборонено і старенький протоврей, який уже 20 літ підряд правив Шевченківську панахиду, зі сльозами на очах сказав, що після пояснення святійшого московського синоду, Шевченко являється єретиком, а тому всякі панахиди по ньому забороняються...

Як громом вразила ця звістка всіх, що зійшлися в цей день помолитися „за душу батька Тараса“ і десь в кутку розпачливо забилось чиєсь тяжке ридання. Це ридання болюче відгукнулося в кождому серці й залунало глибоко — зворушуюче і безмежно сумне: „Вічная память !“...

Стали на коліна і схилили голови перед незримим духом Того, хто все своє життя віддав боротьбі за визволення поневолених, як, раптом у церкву вперлися жандарми, дончаки й черкеси і засвистали нагаї...

Навколо церкви стояли відділи кінної поліції, які творили собою замкнуте коло. Зачалась „чистка“. Кого били й пропускали, а кого били й затримували, заганяючи в куток церковного двору. Затримали й Данила. Майже до самого вечера тримали їх так, а потім списали всіх і послали до „Лукіянівки“, яка його так жахала колись...

Чомусь його посадили окремо від инших, в такій маленькій, із заґратованим вікном, комірчині, яка знаходилась аж на третьому поверсі „лівого політичного крила“ і де було так зимно, що хоч собак вяжи. Стали дошукувати — хто він і звідки і знайшли настільки злочинним, що постановили без усякого суда вислати його „административним порядком“ в Наримський Край.

Якось приходила в тюрму його мати. Хотіла побачитись з ним. — Не допустили...

На сірій стіні своєї комірки, яка була списана ріжного роду сумними написами й автоґрафами його попередників, він намалював собі на пів року „табельного календаря“ і кождого ранку закреслював кождий наступний день і перелічував решту днів, що зоставалося до кінця року. — Для чого робив це? — Напевне для того, щоб хоч чим небудь розважитися...

Просив книжок, але йому давали лише „життя святих“, тих самих, про яких він читав ще в дитинстві... Де кілька раз водили його до тюремної церкви, але вікна в ній були так густо заґратовані, що темрява була ще більша, як в „одиночці“, а туга від того ще збільшувалася. І так замкувся в себе, викинув „життя“, відмовився від церкви і став чекати того дня, коли його виведуть в „общую пересильную“ і поведуть етапами.

І от, уже на передодні висилки в Наримський Край, вибухла війна. Було оголошено мобилізацію, а через те саме затримано висилку адміністративних засланців.

Ще через якийсь час, було оголошено амнестію, під яку підійшов і Данило. Опинившись на волі, він думав повернутися назад на завод, але тут вже його не прийняли, яко „заміченого“. Нічого не помогли й турботи Супоні, який з усіх сил намагався допомогти товаришеві. Блукаючи по місті і слухаючи безкінечний патріотичний галас міщанських юрб, він не знав кінця свому обуренню і стратив усяке бажання бути тут. Згадав Трипілля і засумував за вільними просторами, які так лагідно пестили колись його душу. Нестримно потягало до ґрунту і вернувся до нього. Прийшов о півночі, як уже всі спали і тихо постукав у маленьке віконце рідної хати.

— Хто там? — почувся знайомий голос матері.

— Я...

— Сину мій ! — скрикнула і, як молода дівчина, кинуласл відчиняти двері.

Відчинила, схопила обома руками за шию.

— Сину мій!.. Ждала так!...

Вибіг і Олекса. Заплакав:

— Братіку милий !

Разом увійшли в хату. Така радість стала. Маленький каганець привітно всміхнувся. Образи зраділи. Взяла Оксана сірнички й лямпадку перед ними засвітила.

— Сьогодня в нас свято велике... — сказала.

До білого дня говорили про те як жилося і як з господарством велося.

— Корова та сама, але стара вже стала... Телиця тільна ходить... Четверо свиней за ті гроші придбала, що ти присилав... Одну продала на дорогу для тебе... сибірську... — плачучи, говорила Оксана.

— Школу торік не скінчив... В учительську семинарію хочу... Готуюся зараз... Спасибі, що не забував нас і допомагав нам... Лекше жилося... — каже Олекса.

— Любі мої! Таж я завжди з вами! — схвильовано говорить Данило.

І тільки тоді, як уже все болюче було сказане, Оксана ненароком промовила :

— А в нас молобизація... Завтра запасні їдуть...

— Так, так! Мобилізація... — сказав і Олекса. — Ти торік мав поправку ?

— Ні! — відповів Данило. — Дали відпустку через необхідність на заводі... Директор клопотався...

— А тепер?

— Якось то буде!... Може й не заберуть... Не хотів-би я йти проти своїх...

— А. так! В Австрії багато наших... Галичани там...

— Не тільки в Австрії і не тільки Галичани, — гірко сказав Данило. — А хиба в Німеччині не такі самі робітники й селяни ?...

— Ой, Боженьку ! — скрикнула Оксана. — Хіба-ж то правда? Вчора батюшка коло волости казали, що вони не православні!...

— Так, мамо! — сказав Данило. — Вони не православні, але вони також люди... Вони також мають своїх дітей, батьків, братів і так само працюють, як і ми... Правда, вони трохи ріжняться від нас тим, що в більшости освічені і не такі темні...

Оксана тільки головою похитала:

— Господь його відає й знав... Хай би, краще, теї війни зовсім не було... Яка кому користь з того?...

— Е, мамо ! Ті, що сидять за нашими плечами, мають її...

— Хто знає, сину?!...

У вікнах вже й добре посірило, як вони нарешті стомилися й полягали спати.




Так, як у неділешній обід, виїздили мобілізовані. Довга валка возів, запряжена худенькими коненятами, ледви сунулася в хмарі рудої порохнечі, а за нею йшли пішком заплакані старці, жінки й діти, виряжаючи на смерть, на згубу, на біду своїх найдорожчих. Серед юрби був Данило. Старі товариші, а в тім і Петро Ґонтаренко тако-ж були мобілізовані. Раділи, що хоч на одну годину побачилися. „Ми їм повоюємо !“ — обурено говорив Петро. „Ми їм повоюємо!...“ — суворо повторяли инші і даремні були тут плаксиві заклики старого попа бути „настаящими защитниками вҍри, царя и отечества“. Всі, як один чоловік, стиснувши зуби, ковтали сльози і душили в собі прокльони, яким ще не настав час вирватися на простір і впасти на голови тих, що творили це всенародне горе... Мовчав і Данило, провожаючи сумним поглядом довгу валку возів, бо знав і передчував початок грізного майбутнього, яке створить справедливий суд і кару гнобителям.

Вертаючи до дому, стрінувся з Марусею, яка вже почула про його приїзд і вийшла на вулицю з надією побачити його. Завернули до церкви на цвинтар і сіли на якусь стару, оброслу зеленим мохом плиту, що лежала на могилі.

Чу, як вам живеться? — спитався Данило Марусі.

— Як бачите ! Збіралася на зіму до Київа їхати, а тепер не знаю...

— Чого-ж так?

— Не знаю... Батько хоче, щоб я йшла заміж...

— За кого?

— Сватається тут один.

— Хто саме ?

— Новий земський лікар. Ви все одно не знаєте його

— Гм... цікаво...

— Молодий ще... Веселий, але зовсім нецікавий... Микола Коненко називається...

— Білявий такий і з окулярами? — жваво спитався Данило .

Маруся здивовано подивилася на нього і в свою чергу спиталася :

— Ви звідки його знаєте?...

Не охоче, уривчатими фразами росповів їй про свою першу зустріч з ним, згадав за його непевне поводження в партії, відношення до товаришів і нарешті випадок у Голосіївському лісі, після якого він цілком зник з партійного поля і про нього переказували багато сумних річей. Де хто упевнено казав про його звязки з охранкою, але це ще не було як слід з'ясовано, а тому й Данило про останнє промовчав Маруся уважно слухала його, а коди він скінчив, вона промовила:

— Я ніколи не піду заміж!

— Ви-ж, Марусю, мене кохали ! — сказав Данило.

— Кохала?! — здивовано звела на нього очі. — Я ще й досі кохаю!...

— Правда?! — скрикнув радісно.

— Правда, любий! — сказала тихо.

Взялися за руки і так замерли. Одне в одного чули, як б'ється серце. Небо на заході пурпурилося крівавими промінями сонця і в самому повітрі вчувалося щось грізне. — „На заході війна горить“... — промовила Маруся. Він глянув на неї. Її лице було звернене до заходу і на ньому відбивалися червоні проміні, які робили її невимовно гарною, святою наче. Чорні коси глибокими тінями сунулися на плечі, а в її блакитних очах спалахували й згасали якісь дивні огники.

Раптом скрунула головою.

— Данильцю! Чому-б тобі не тримати іспиту народнього вчителя?...

— Для чого? — спитався Данило.

— Тоді ми могли-б разом учителювати і жити ! — сказала.

— Гм... якось неприходило в голову... — промовив він, думаючи щось.

— А ти подумай! Тобі-ж це зовсім не так важко зробити, а тоді і батько не буде так кривитися...

— А як-же з лікарем?

— Не хочу я його!..

Подумала хвилинку і сказала:

— Я буду тільки з вами !...

— Кохана!...




Осіннім хмурим днем посунулись знову вози. На цей раз їхали вже не запасні й не мобілізовані, а молоді, як цвіт, рекрути... На цей раз вже не було такого лементу, як тоді, тільки плач болючий сонні верби гнув до долу.

Тихо і придушено, як тяжко окривджена дитина, плакала Оксана, дивлячись у слід воза, на якому поїхав Данило. З німим роспачем в голосі, зойкала за клунею Маруся, тільки-що попрощавшись з ним. Сумний і мовчазний, як темна ніч осіння, сидів поруч Данила на возі Олекса, який в своїм мовчазнім болю ніяк не міг роспрош,атись із ним і їхав за ним аж до тієї станції, де він мав сісти разом з иншими в приготовлений для них ешелон і виїхати на місце призначення... їхали, а над возами лунав безмежно тужний мотив пісні прощальної. —

„Ой, гай мати! Ой, гай мати!
Ой, гай зелененький ! —
Помандрував із Трипілля
Хлопець молоденький...“

Співали й плакали за покинутою родиною. Співали й сміялися з несподіванки такої. Співали й марили блискучими медалями й хрестами. Були тут ріжні люде і ріжно розуміли своє становище. Один тільки Данило не плакав, не сміявся і не марив, бо він аж надто вже розумів сумну дійсність і його безмежне горе заніміло в душі в однім лише, слові : „Війна!“ Чого більше всього боявся і що більше всього ненавидів, те само прийшло до нього, як сувора неминучість, захопила його в свої обійми і повела туди, де нема волі, нема чину, нема нічого і все зливається в одну сіру руйнуючу масу.

І тільки вже на станції, коли запакували всіх до ваґонів, Данило наче зі сну пробудився. Схопив Олексу за руки і горячково став цілувати його в чоло, лице, уста й очі.

— Я йду, брате ! Йду і прошу тебе берегти матір і не забувати того, що на нас чекав ще инша мати!...

Олекса безмовно притискався до нього і так вони стояли, плакали й клялися служити тому, що ще від колиски покликало їх до себе.

— По ваґонах ! — почулася команда провідника ешалона, такого жвавого риясобородого москаля.

Данило ще раз поцілував Олексу і ще раз скззав :

— Не забувай за матір !...

Потім швидко відвернувся і кинувся до першого ваґону. Олекса побіг слідом за ним. Потяг уже рушив. Тоді Олекса в останнє схопив його за руку і крикнув :

— Брате! Як тебе там мають убити, то нехай краще мене в'бють!...

Сказав і зайшовся плачем...

Данило, як приголомшений, стояв у дверях ваґона і дивився на пригноблену горем і тяжкою присягою знайому постать брата, заким вона не з'єдналася з такою-ж пригнобленою юрбою і не зникла з очей.

Ці прості слова такої, здавалось би, наївної присяги глибоко запали в його мізок і зворушили душу і щось фатальне відчував у цьому. Відчував тільки, бо ще не міг знати, яке велике значіння мали ці слова брата для його майбутнього.




Він і сам не знав, як сталося, що перестав бути собою ?... Змішався з усіми, з'єднався з їх горем, влився в їх рух і, як у сні, проходив зелені Карпатські полонини, ліз на баґнети під Чорногорою, камінем лежав на вигоні в м. Олеську і крізь сон тяжкої знемоги бачив на Підліських горах високий хребет-памятник „галицькому Кобзареві“ Маркіянові Шашкевичові, як його для чогось намагалися знипщти ті, що йшли з ним...

Рухався, як автомат бездушний. Переходив десятки й сотні верств, не помічаючи на ногах натертих ран. Кидався на певну згубу під Ломжою й Дінабурґом, але виходило так, що його відзначували знаками хоробрости. І ті, що були разом з ним на однім становищу, вже починали заздрити йому, дивлячись на його дужі груди, на яких пишалися майже всі, які тільки істнують у війську ознаки. Не любив він їх і був до них цілком байдужим, але начальство вимагало, щоб вивішував...

Через півтора року він командував сотнею, яка була зразком для всього N-ського полку 41-ої дівізії, на долю якої випало ряд найбільших боїв, з яких вона нераз виходила майже знищеною. Гинули одні ~ приходили другі, гинули другі, — приходили треті, а Данило Терпило незмінно стояв на свому місті і навіть ні разу не був хорий.

В кінці 1916 року дівізію було перекинуто аж на північний фронт, так що в перший-же день свого пробування на фронті, він мав нагоду налюбуватися мистецьким виглядом стародавньої ґаріки Петро-Павловського собору, який вважається найкращим на всю Остаею. Блукаючи в лісах та болотах старої Латвії, він ніяк не міг зрозуміти того гострого передчуття, що так нагло опанувало вим... Вженавіть инші звертали на це увагу і говорили між собою : — „Щось з нашим сотником Терпилом злецьке діється...“ І в той час він несподівано одержав від брата листа, в якому той писав аж з Ростова, сповіщаючи, що він уже другий місяць знаходиться в Запасовому баталіоні і що зараз уже зачислений у „маршову сотню“, яка скоро піде на фронт. Разом з тим скаржився на довгу мовчанку; казав, що за два місяці свого пробування в Ростові послав не менше десяти листів. І тут щось дивне почало діятися з Данилом. Скрізь і всюди, де лиш міг мати вільну хвилину, він сідав і зараз-же писав листи. Писав їх по два-три на один день і часами, як днів два-три не могли відправити почти, він складав їх в один конверт і посилав разом. В кождому листі до брата він благав його всіма силами затриматися в тилу, передчуваючи, що сказане колись ним слово, мусить здійснитися. І сталося так, як відчувала його душа. Не дивлячись на всі свої листи, які він посилав до брата, брат уперто мовчав і про нього не було ніякої звістки... Також чомусь не писала й мати, хоча він писав до неї не менше, як і до брата.

І, от, одної ночі він усе зрозумів. Зрозумів настільки ясно, що коли через дві неділі після того прийшов від матері лист з тяжкою звісткою про траґічну загибель брата, то він, не розриваючи навіть коперти, як тільки взяв того листа в руки, думкою незвиклою в одну мить прочитав весь страшний зміст його.

Була опівнічна година. Мело снігами і віяли гострі вітри. На фронті було тихо і в дівізійній резерві було цілком спокійно. Данило, разом зі своїми трьома підвладними, спочивав у землянці і в той час, як вони спали, йому не спалося чогось. Він лежав і дивився на темне віконце, на яке сипався білий сніг і майже нічого не думав. Якась незвикла утома обгорнула його мізок і тільки душа змагалася і ждала чогось. І так, несподівано цілком, він побачив дивне з'явище. Воно було одну лише коротку мить, але порушило його істоту до останнього, найменшого нерву. Перед його очами, за вікном, в сніговій хвилі промайнуло четверо людей в сірому, які несли на санітарних носилках трупа, в якому він узнав свого рідного брата Олексу. Він лежав у сірій шинелі, зі згорнутими на грудях руками, а на лівім виску чорніла страшна рана. З божевільним криком схопивсь з постелі і побіг на двір, але там нікого і нігде нічого... Стогнали одні північні вітри, котилися снігові хвилі і шуміли пелехаті сосни...

Його підвладні також повставали, розбуджені криком. Стрівожено питалися:

— Що сталося?...

— Немає брата мого, немає!... — стонав він.

Коли заспокоївся трохи, то взяв свою „польову книжку“ й записав час і годину того дивного з'явища. Записав і нетерпляче став чогось ждати... Ждав і діждався! Через днів десять прийшов від матері лист, який зачинався: „Бідні ми! Вже нема нашого Олекси!...“ Цього листа йому дав „денщик“ по дорозі до штабу полка, який стояв у трьох кільометрах від його землянки. І коли він тільки прочитав перші слова, як з невимовним роспачем заломив руки і побіг просто снігами. Не плакав, не ридав, а як ранений звір кидався зі стоном в найбільші кучугури снігу і хрипів: — „А ти дивилось і не осліпло!... А ти дивилось, прокляте око!... і не осліпло, га!... Прокляте!...“

Коли вже не ставало сили бігти далі, він упав у сніг і лише тоді заплакав. Виплакавшись, піднявся і відчув себе зовсім иншим. „Маю помститися за дві смерти!“ — шептав сам до себе. — „Онуфрієнко і Олекса!... Товариш любий і рідний брат! Так, так!... Звичайно, що помщуся!“...




Змінився Данило і не той став. Прокинулась давня чуйність, озвалася давня біль і якось по новому засвітилися його очі. Зняв з грудей усі свої ознаки і, не дивлячись на суворі уваги начальства, перебрався до загальної землянки, де було вогко й темно і замешкав там, разом з простими жовнірами. „Щось той Данило не при своїм розумі!“ — говорив командір батальону полковникові. „А ви стежте за ним!“ — суворо відповідав йому полковник. І стежили. Стежили пильно, але не встежили. Коли роспочався наступ, то не тільки його сотня, баталіон, чи полк, але вся дівізія відмовилася наступати, одноголосно виставивши домагання зміни уряду. Чи могли щось на це відповідати полковники й ґенерал, начальник дівізії, які боялися навіть згадки про яку-б то не було- „крамолу“?... — Звичайна річ, що ні! Негайно було сповіщено штаб армії і з роспорядження командуючого армією, було припинено наступ і два, що „найпевнійших“, корпуси було кинуто на „усмиреніе“ бунтарної дівізії. Спершу всього було виставлено умову негайно вирушити на „передовыя позиціи“, а коли дівізія відмовилася, то її стало обеззброювати. Були виставлені кулемети і, навіть, артілєрія, та сама артілєрія, яка ніколи не мала набоїв підчас бою і яка для цього випадку привезла аж вісімдесять „зарядныхъ ящиковъ“ і, цілком зрозуміло, вся дівізія зараз-же стала складати зброю, за винятком того баталіону, в якому була Данилова сотня. Тоді її звідусіль оточили і стали обстрілювати з кулеметів. Після трьохгодинного бою, з баталіона зосталося не більше двох сотень, які були обеззброєні й зачинені в порожні землянки. Почалися допити й вишукування „зачинищковъ бунта“. Слідство надзвичайного військово-польового суду викрило революційну орґанізацію, яка мала звязки з Петербурґом і Риґою і на чолі якої стояв Данило. Дальші допити дали силу цікавого матеріялу, так, що слідча комісія вирішила відсунути самий суд і взялася росплутувати справу далі.

І тут сталося так, як було колись у Київі, коли він сидів у „Лукіянівці“. Як тоді війна, так тепер Революція врятували його від загибелі. Несподівано, як грім з неба, упала на голови безчинних самовладців довгожданна Революція і підвелися гордо пригноблені голови поневолених і повстала приспана сила проти сили і замаяли гордо визвольні прапори над широкими просторами вистражданої землі...