Отаман Зелений/Частина перша/Перший промінь

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
8. Перший промінь.

На другий день Данило встав ранійш матері і зараз же заходився обкладати соломою хату на зиму. На дворі було холодно й сіро. Гострий північний вітер гнав на південь цілі отари важких хмар і в повітрі метушились перші сніжинки. Навколо було якось пусто й тихо, тільки одні ворони кружляли над хатами і пронизливо кричали чогось. Здавалося, що й сам Бог розгнівався на синів землі і забрав від них навіть найменщу радість, щоб обдарувати нею сяючі електрикою великі міста і тих людей, що мешкають там.

Носячи з клуні солому, Данило думав про те, що булоб добре залишити це все і піти в світ за очі, ген аж туди, де нема „монопольки“ і поліції, де нема такого брехливого попа і таких покірних людей, як тут. Хотілося йому жити так, щоб можна було відчувати те життя, а головно робити щось...

Девятнайцять весен і девятьнайцять зим прожив він серед Трипільських гір і все чекав якогось чуда, яке взялоб і повелоб його тим широким шляхом, що йде аж до самого Київа, але все дарма! Роки минали, а чудо не приходило. Ждав довго, але тепер уже не міг ждати. Чув, що далі не зможе так терпіти і коли не сьогодня, так завтра обірветься остаточно та нитка, яка почала рватися ще тоді, як згоріли його книжки...

Думаючи так, він і не помітив, як до нього підійшов якийсь підстаркуватий добродій в чорному пальті і з двома кокардами на вчительському каштеті.

— Добридень! — привитався добродій.

— Доброго здоровля! — сказав Данило, придивляючись до чудного добродія. — Я вас неначе бачив десь...

— А, так! — сказав добродій. Вчора у попа!

Данило почервонів і опустив очі до долу.

— Я знав, що вам неприємно буде згадувати вчорашнє, але, надіюся, ви на мене не гніваєтесь? — став говорити добродій. — Тим більше, як довідяєтеся хто я і чого прийшов до вас!...

— Ходім тоді до хати! — промовив Данило до добродія і той охоче згодився. — Тут якось не випадає...

В той час з хати вийшла Оксана і Олекса. Оксана була з якимсь горщиком в руках, а Олекса ішов до школи.

— Це може, ваша мати? — спитався добродій.

— Так! — відповів Данило.

— А цей хлопець?

— Брат мій... До школи йде...

— Так він учиться?...

— В четвертій клясі вищої початкової.

— О, то дуже добре! — задовольнено всміхнувся до Данила добродій. — Гарного брата маєте !...

— Я люблю його...

— О, то дуже добре!... Дуже добре!...

Добродій говорив якось просто і в його мягкому голосі чулася справжня щирість. Оксана, яка спочатку була навіть злякалася його, заспокоїлася і, цікаво приглядаючись до його невеличкої цапинньої борідки і добрих карих очей, що лагідно визирали з під золотих окуляр, думала:

— І чого йому треба від мого Данильця?!...

Неменше думав про це й сам Данило, який ніяк не міг зрозуміти причини приходу цього добродія і думав, що цей добродій прийшов для того, щоб довідатися про щось і випитати про те, чого не могли в свій час дошукатися ніякі жандарми. Однаково, коли тільки дивився йому просто в очі, як зараз же відчував у своїй душі щось таке ніжне й тепле, з чим хотів би бути завжди.

Коли ввійшли в хату, то добродій скинув кашкета і голосно промовив:

— Я в хаті виріс тій колись...

— Це ви з „Кобзаря"? спитався Данило.

— А ви звідки знаєте? — здивувався добродій.

— Читав трохи... — просто сказав Данило.

Добродій сів на лаву і замислився.

— Гм... тепер я розумію... тепер я розумію... — раз у раз промовляв він сам до себе, розглядаючись по хаті. — Гм... затишно тут у вас...

Раптом замовк і став прислухуватися. В димарі, як навіжений, скиглив , вітер і забивав у печі огонь, який розпалила Оксана. Їдкий дим котився просто в хату і ліз в очі.

— Зима йде... — ні з того, ні з сього промовив добродій.

— Через те я й хату обкривав соломою... — сказав Данило.

— А хіба то щось помагає? — спитався добродій.

— Як би не помагало, то не обкривав би, — відповів Данило.

Добродій вийняв з кешені записну книжечку і щось записав у ній.

— Це я для ґазети. — всміхнувся.

— То ви пишете? — спитався Данило.

— Так! відповів добродій. — В нашому партійному часопису.

— А яка-ж ваша партія ? -- зацікавився Данило.

— Українська партія Соціялістів-Революціонерів, — сказав добродій.

— Чого ж вона хоче?

— Вона бореться за Землю і Волю...

— То й Селянська Спілка також цього домагається, — промовив Данило.

Добродій задовольнено всміхнувся і підсунувся блище

— Ви, здається, Данило Терпило? — спитався він.

— Так! — відповів Данило.

— Ви, здається, тепер єдний член тутешньої Селянської Спілки?

— А ви звідки знаєте?! — здивувався Данило. — Я тепер так собі... Я ні до чого не втручаюся...

— Нічого, нічого!... — сказав добродій. — Не бійтеся! Я сам член центрального комітету Селоспілки і маю до вас справу...

— А хто-ж ви такий? — обережно спитався Данило.

— Я рідний брат місцевої попаді і називаюся Всеволод Онуфрієнко. Постійно живу в Київі, а сюди приїхав по особистих справах, — відповів добродій.

— А я про вас ніколи й не чув навіть нічого ! — щиро признався Данило.

— Та й звідкиж ви могли знати? — сказав добродій. — Сестра мене не любить і цілком забула, а сам я був тут двадцять літ тому назад...

Данило допитливо подивився на Онуфріенка і подумав :

— Бідний! Він також напевне зазнав чимало всякої всячини...

Онуфріенко наче відчув його думку. Нахилився ще ближче і сказав:

— Тепер у Київі роблять труси і арешти, так я на якийсь час мусів виїхати...

— А в нас жандарми були, з дончаками, — промовив Данило.

— Знаю, знаю! — сказав Онуфрієнко. — Але то ще не кінець... Революції ніхто не зможе задушити... Вона така велика і могутня, як сама душа народня...

— Народ тепер не повстане ! — понуро сказав Данило.

Онуфрієнко раптом схопився на ноги і став ходити по хаті. Данило дивився на його довгі й тонкі ноги і йому було чогось жаль його.

— Боже мій ! — схвильовано говорив Онуфрієнко. — Там вішають, розпинають, на Сибір гонять, в тюрмах мордують, а тут...

Зупинився проти Данила і мовчки, став дивитися йому в очі.

— Тут, сказав Данило, — потрібна нова віра...

— Що ти говориш, дитино! — скрикнула від печі Оксана.

Онуфрієнко повернувся до неї:

— Ах, ви тут? — сказав. — Вибачайте!...

Сів знову на лавку коло Данила і став говорити :

— Я тепер часто забуваюся, де я і що зі мною? Особливо в тісній хаті, де мало повітря.

— Як хочете, то вийдемо на двір, — сказав Данило.

— Тільки підем куди-небудь за село, промовив Онуфрієнко.

Вийшли з хати і через спустошені городи, на яких валялося посохле картоплиння, пішли до того лісу, де стояли руїни стародавнього палацу. В лісі було тихо, тільки верхи високих дубів гомоніли, наче розмовляли між собою. Пахнуло гнилим листям, яке товстою верствою вкривало землю. Любив це листя Данило. Особливо тоді, як були тихі соняшні дні і воно було сухе. Йдеш собі отак помалу, совгаєш ногами, а воно тільки — шш... шш... шш... і всякі думки з голови вилітають... Спокійно так стає на душі...

— От ці руїни щасливійші за нас! — промовив Онуфрієнко. — їх ніщо не обходить і ніхто не турбує.

— За те колись, напевне, обходило і турбувало, — сказав Данило.

— Було колись... — заговорив Онуфрієнко. — Тепер також є... Пройде сотня літ, а такого Трепова не забудуть...

— Щож то за Трепов такий? — спитався Данило.

— Трепов, це начальник Правобережа, який сказав „не жалеть патронов“ і зараз розстрілює робітників та селян... — відповів Онуфрієнко.

— У нас дончаки пять членів Селянської Спілки вбили... — промовив Данило.

— Е, що то значить пять членів Селянської Спілки в порівнанню з тим, що згинуло в Київі ! — якось роздратовано сказав Онуфрієнко.

— Нехай і так! — згодився Данило. — Але, подумайте тілки, коли з кождого села згинуло по одному, то скількиж тоді буде з усієї України?...

Онуфрієнко якось чудно всміхнувся, і не відповідаючи на питання, спитався сам:

— А ви що, Українець?...

— А ким же я міг би бути ? — відповів Данило також питанням.

— Звідки це ви знаєте?

— Як то звідки? — здивувався Данило. — Адже-ж моя мати Українка...

— Цікаво...— промовив Онуфрієнко, розтягаючи слова. — Цікаво знати, скільки зараз у Трипіллю може бути таких людей, які називають себе Українцями?...

— Чимало є... — сказав Данило.

— Он що, товаришу! — тихим голосом заговорив Онуфрієнко. — Нам треба з вами поговорити трохи про те, як би так цих всіх людей обєднати в одну громаду, щоб вони трималися друг друга. Властиво, це був би початок тієї організації, про яку ви згадували в хаті...

— Тепер трудно щось починати тут...

— А ви попробуйте?

— Як?...

— Закладіть товариство „Просвіту“, або „Споживчу крамницю“.

— А тоді що?...

— Тоді впорядкуєте невеличку книгозбірню — читальню, а я вам з Київа допомагатиму...

— Добре! Я з великою охотою, а тільки мені трудно тут висидіти. Чули вчора?...

І враз червона краска сорому залила його лице. Замовк. Сціпив зуби. Забувся і про Онуфрієнка. Відразу уявив собі своє становище звичайного селянського парубка, який чогось хоче, чогось шукав і вже тим одним викликає підозріння не тільки серед місцевих міщан та підпанків, але й серед своїхже побратимів-селян. Згадав недавні наради Селянської Спілки, пожежу панського двора, пяний крик і гомін, жандармів та дончаків, стримані розмови з матірю і, нарешті, старого попа. Все стало перед ним непрохідними чагарниками, через які треба дертися тільки з гострою сокирою в руках і він відчув у серці таку гостру біль, що мало не скрикнув. Стримався, але не зоглядівся, як з його уст вирвалося:

— От Ґарібальді боровся за волю!...

— Ет, що нам той Ґарібальді?... Чим гірший наш Залізняк, або Ґонта?...

— Вони гайдамачили, а той за державу змагався...

— Ну й держава ! — зареготався Ояуфрієнко — Невже ви хотіли-б і собі такої?...

— Чому ні?! — майже скрикнув Данило. — Раз український нарід окремий, то чому-б йому й не створити своєї окремої держави?...

— Так щож з того?

— Нічого! Вільний був би...

— А куди-ж підуть пани українські...

— Панів українських нема, а чужих можна буде й вивішати...

-- Ого! Щож ви тоді називаєте Україною?

— Хліборобів-мужиків...

— Ніяк не розумію ! — занервувався Онуфріенко. — Ніяк не можу собі уявити такої мужицької дерягави! Та й деж це видано?!... Ні, нам, треба триматися своїх московських товаришів! Не треба, брати мій, забувати того, що з Москви вся революція зачинається....

— Але-ж на Московщині селяне ніколи ще не повставали!...

Онуфріенко схопив його за руку:

— Ти ще дитина! Тобі ще вчитися треба!... Розумієш, — вчитися !...

— Я й учусь.

— Де?... Коло хати?... В ямі оцій?...

Данило спокійно всміхнувся.

— Мій Боже! І це говорить соціяліст-революціонер ?! Це мені не менш дивно, як дивно вам те, що я вчуся!...

-— Не говори так!... Не треба!... Прости мені!... Я так боюся за єдність революційних сил... Вір мені, що це я не для себе!...

— Я вірю, — сказав Данило, — що ви не для себе, але бачу вже, що ви, знаючи свій проґрам, зовсім не знаєте свого народу...

— Я не знаю свого народу?!...

— А знаєте ви мене, наприклад?...

— Так ви-ж до певної міри вчилися і...

Данило перервав його-ж таки словами:

— Де?... Коло хати?... В ямі оцій?... Все, що я знаю, то знаю з нашого життя... З церкви, монопольки, ярмарку, жнив, молотьби, оранки й сіянки та поминальних обідів...

— Ну, вибачте мені!... Я й справді трохи не так сказав!... Тепер такі часи, а я стільки зазнав!...

— Я нічого.. Я мужик... Що мені?... — гірко всміхнувся Данило.

— Бачите, коли я йшов до вас, то думав побачити зовсім иншого...

— І, щож, жалкуєте тепер.?

— О, ні! Ви дуже цікавий чоловік!

— Як хочете...

— Правду кажу вам! І справді булоб ліпше, як би ви поїхали до міста. З вашим досвідом можна булоб богато дечого зробити... Як би то так знайшлась яка праця !

— Самі знаєте, — не сам я...

— Ну, добре, товаришу Данило ! Якось воно буде ! Ви, покищо, беріться за працю тут, а я поговорю з товаришами своїми, а тоді, як би що до чого, то ви просто до нас. Згода?

— Я-ж вам сказав, що все, що зможу, — робитиму. Але...

Онуфріенко схопив його за руку:

— Знаю, товаришу ! Не турбуйтеся ! Робіть, що можете, а ми вам поможемо...

Стиснули друг другу руки і так замовкли. Почули холод. Глянули навколо себе, а руїни старого палацу вже в снігу.

— От і сніг! — промовив Онуфрієнко.

— Зіма йде. — Сказав Данило.

— Може й ми підем?

— Ходім.

Йдучи назад, Онуфрієнко жартовливо став росповідати про своє життя.

З його слів виходило, що колись він учився в семинарії, звідки його вигнали за якійсь „галицькі“ книжечки. Після семинарії він перейшов до Уманської Сільськогосподарської Школи, якої також через щось не скінчив. Потім тримав іспит на народнього вчителя і довший час учителював на Волині — в Рівенському та Овруцькому повітах. Років шість тому, залишив учительство і переїхав до Київа, де служив у приватній страховій аґенції і працював у партії.

— А з цими ви нічого не маєте?

— З попами? А ну їх к чорту! Я сам з найстаріщого попівського роду, але ненавижу їх. Остогидли. Оцей Лобинський, з яким ви вчора мали справу, предивна скотина! Я його знаю ще з семинарії. Коли я був у першій клясі, то він тримав випускний іспит. Дуже ректорові догоджав. Часто навіть били, але нічого те не помагало. Одним словом — зволоч!

На узліссі Онуфрієнко зупинився:

— Найкраще розійдімся тут, щоб нас не бачили.

Прощаючись з Данилом, він міцно стиснув його руку.

— До вас зараз же напишу! Памятайте, що ви тепер не самі!

Данило радісно всміхнувся :

— Так! Я вірю.

Попрощавшись і залишившись сам, він довго дивився в слід Онуфрієнка, думаючи про те, що це був першій промінь невідомого майбутнього, яким він так марив і якого ждав. Думав так, бо не знав і не передчував того, що завдяки цій людині, він мусить стати одним із многих і взяти на свої кволі плечі всю вагу мужицької недолі, щоб нарешті скласти свою голову на полях крівавих.