Отаман Зелений/Частина перша/Між людьми

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
9. Між людьми

Змінився Данило, що й мати не взнавала. Став веселим, жартовливим, цікавим, як ніхто в селі. Він на сільському сході, він на вечерницях, він між хлопцями на вулиці і скрізь і всюди. Помирився навіть з попом і знову став ходити до церкви, та ще й не сам. Зібрав коло себе гурт хлопців та дівчат, впорядкував хор і сам управляв ним. Завдяки цьому, що-неділі і що-свята церква була повнісенька народу, чого вже давно не було.

— Ой, будуть люди з того Данила!... — говорили господарі про нього.

І полюбило його все село і для всіх він став своїм чоловіком, рідним наче. Вже перед самісеньким Різдвом він став намовляти де-кого, аби зійшлися та поговорили разом, як убити довгі зимові вечорі, щоб „було не скучно, а користно“... Знайшлося чимало охочих, що прийшли й поговорили. Говорили довго і всяково, а нарешті вирішили приступити до Данилової ради. А радив він заснувати споживче Т-во, яке мало- б свою власну крамницю, з потрібним для селян крамом, і щоб при тїй крамниці була книгозбірня, або хоч читальня.

Звістка про те, що Данило задумав закласти таке товариство, дуже занепокоїла містечкових дрібних крамарів, але разом з тим, дуже потішила де яких господарів, які охоче пристали до нього. Як це не було дивно, але й піп не ставав цьому на перешкоді і, вже після Водохрещ, серед містечка можна було бачити над дверима одного звичайнісенького будиночка таку вивіску :

„Трипольское Потребительное Общество
и Библіотeка - Читальня“.

Хотів Данило написати по українському, але поліція не дозволила. Одже написав так, аби не було зайвого клопоту, що моглоб перешкоджати роботі. А роботи було дуже богато і справлявся він з нею так добре, що про це навіть Онуфрієнко хвалився своїм міським товаришам.

В четвер на саму масницю в селі була велика радість, бо Данило „актьорщиком зробився“ і „приставляв кіятри“. Правда, піп цим був незадовольнений, але що-ж з того?... Все село тільки й мови мало, що про „Бурлаку“. Було тільки десь зайде до суперечки, як і чується: „Світ не без Бурлаки“... Вечерами сходились у читальню і читали там свіжі ..казети“. Книжки до дому брали. Стали якійсь цікавіщі наче. Зникла нудота, а від того менше й горілки пили. Монопольщик аж чуприну рвав на собі, але нічого не міг зробити. Що не день, так меншала його торговля і щоб привабити до себе людеіі, став звідкись одержувати й дурно роздавати якійсь ґазети та книжечки. В тих ґазетах "здебільшого великими буквами писалося — „За вҍру, царя и отечество!“ — а книжечки називалися: „Пий, та діло розумій!“... Але це все привело до того, що люди при якій небудь оказії вже не купляли горівки великими „журавлями“ по чверті відра в кождому, а брали де кільки раз маленькими „кручечками“, аби лише за кождим разом принести „паперу“. Тим папером вистеляли в хатах не тільки столи й лавки, але, часто, всю долівку, щоби не „топталася“.

На другу неділю Великого посту, невідомо звідки і як, хтось почув десь, що Данило „суцилист“. Передовсім цю чутку донесли попові, потім матері, далі всім господарям і, аж, нарешті самому Данилові. Він тільки всміхнувся, коли йому монопольпщк закинув про це

— Дурному вічна память! — відповів місцевого промовкою.

— Тільки не дурному, а розумному ! — сказав хитро монопольпцік, показуючи з кишені якусь червоненьку брошурку.

— А що таке? — спитався Данило, намагаючись удати здивованого. Однаково це йому не вдалося вже тільки через те, що мав надто чисті і надто ясні очі. Тільки рукою махнув : — Пусте !...

Решту того дня сам сидів у дома і тільки вже вечером вийшов на село. Йдучи дорогою, по якій вже пробивалися перші весняні струмочки, він думав про те, що його роботу викрито і що тепер годі всидіти тут далі. Коло церкви зупинився на хвилиночку і став дивитися на небо. Далекі зорі спокійно мерехтіли в невідомих просторах і лагідно всміхаліися до нього. Згадав, що вже тиждень минуло, як не бачився з Марусею і в серці щось ніжно задріжало, заридало наче.

— Треба побачити ! — промовив голосно і пішов у напрямку дяківського двору.

Одначе до хати не пішов, а став ходити перед вікнами, надіючись, що вона його побачить і сама вийде. Але в той час надійшли його хлопці.

— Кепські справи товаришу! — сказав Петро Ґонтаренко, син сільського старости.

Він був добрий і розумний парубок і більше всіх допомагав Данилові в його справах.

— Кепсько, кажеш? — байдуже спитався Данило.

— Дуже ! — відповів той. — Там пристав усі книжки забрав з нашої читальні, а цеї ночі мають по хатах трусити. В тебе також будуть.

— Звідки ти знаєш?

— Стьопа казав...

Данило згадав урядникового сипа Стьопу, як він нераз пробував пролізти в їх таємний гурточок і як він його завжди сміло й обережно викидав, і тепер усе зрозумів. Той довгоногий, з пташиним носом Стьопа, таки вивідав його і тепер почав свою роботу.

— Ви балакали з ним?

— Я й не бачив його сьогодня, а от хлопці навіть чарку пили з ним, — сказав Ґонтаренко, киваючи головою на хлопців.

— А як він дає, то чому не пити?! — озвався хтось з гурту.

— Таж він вас за язик тягнув !

— Ну, так що з того?

— Як то що ? ! Таж тепер все пропало !...

— Кому пропало, а кому й ні ! — хитро засміявся той самий голос.

Данило тільки об поли вдарився.

— Таж це зрада чорна!

— Заспокійся, Данило! — сказав Ґонтаренко. — Нічого не зробиш ! Краще ходім собі та подумаймо, що робити далі?

Взялися під руки й пішли на діл. Парубки ще постояли трохи, щось поговорили між собою, а потім один з них затягнув :

„Ми гайдамаки, ми всі однакі.
Всі ми ненавидим пута й ярмо“...

Решта підхопила і всі разом кудись подалися.

— А співають всеж таки моєї пісні!... — сумно промовив Данило.

— І будуть саівати !... — упевнено сказав Ґонтаренко. — Колись вони ще згадають тебе! Але зараз вони пяні і пішли на вечерниці... Стьопа їх запевнив, що ніхто тепер ніяких вечорниць не буде розганяти...

— Щож тепер робити ? — сам до себе сказав Данило.

— Книжки, які маєш у себе, заховай куди небудь, або мені дай, а сам вибирайся...

— Куди?... До монастиря, чи що?...

— Ні! В Київ, до Онуфрієнка!...

— Ай справді ! — згадав Данило. Він же не раз обіщав місце!...

Подумав трохи:

— Тільки, якже його без пашпорта?!...

Ґонтаренко зітхнув і також замислився. Стояли собі серед дороги і думали, а коло них проходили люди і ніхто ними не цікавився і не говорив нічого. Небо на сході заяснілося ; починав сходити місяць.

— Якось то воно буде — сказав Данило, глибоко зітхнувши.

— Я вже видумав! — скрикнув Ґонтаренко.

— Що саме?

— Знаєш, у мого батька є пашпорт того подорожнього, що помер у нас в Пилипівку...

— Ну?

— Так я викраду його для тебе?...

— Тай що буде?...

— І ти підеш з ним?

— Але-ж той подорожний був старший за мене.

— А ти не голися, то й добре буде.

— Ну добре! Тільки, коли-ж ти його даси мені?

— Хоч і зараз ! Ти йди до дому й приготуйся, а я через годину прийду до тебе...

— Я хотів би ще бачитися з Марусею! Тиж знаєш?...

— Знаю ! Я перекажу їй, щоб вона вийшла через години дві за село на київську дорогу — сказав Ґонтаренко і, майже підбігці подався до дому.

Треба було б йти й Данилеві, але він стояв і не знав, що робити. Йому ніяк не хотілося йти до дому, не будучи певним в тому, що вийде Маруся. Піти-ж з села, не попращавшись з нею, він не міг. І коли нарешті, почув, як скрипнули двері і як почулися чиїсь дрібні й легкі кроки, він прожогом метнувся до воріт.

— Звичайно вона! — думав він. — Бо хто-ж з дяківської хати може мати таку легку ходу?...

Однаково він помилився. З воріт вийшла Гапка, дякова наймичка. Побачила його й засміялася:

— А пан казали, щоб ви вже не приходили до нас!...

— Чому? — здивовано спитався Данило.

— Ви тепер суцилист і вас на Сибір зашлють...

— За що ?

— А за те, що ви намовили людей панський двір спалити.

— Хто вам казав?

— Пан так сьогодня панночці Марусі казали... Ти, каже, про нього й не думай нічого... Хіба такий палій може коли небудь бути дяком?...

— І чорт з ними! — несподівано скрикнув Данило і швидко-швидко пішов від воріт.

— Пройшов так кроків з сорок і зупинився. Щось болючо-велике підкотилося клубом до горла і стиснуло його. Крикнув не своїм голосом і гірко заплакав:

— Прости їм, Господи, вони невідають, що творять!...

А коли виплакався й заспокоївся трохи, то відчув, що так легко розстатися з Марусею не зможе і що мусить її проте бачити. Мусить, колиб навіть його в той час моглиб і справді забрати і попровадити на Сибір...

— Щкода, що все так несподівано сталося... — говорив сам до себе, підходячи до своєї хати.

В хаті було незвикло тихо. Оксана сиділа коло теплої грубки і пряла кужіля, а Олекса сидів коло стола і тихо плакав.

— Що сталося? — звернувся до нього Данило.

— Боже мій, Боже! — раптом заговорила Оксана. — Коли-ж нарешті той спокій буде в нас?!

— Не плачте, мамо ! — лагідним голосом промовив Данило. — Ось я зійду з очей і вам тут лекше стане !...

Оксана й за кужіля забула. Схопилася до Данила:

— Куди-ж ти йдеш, сину?!

— Куди очі бачуть, мамо!

— Не йди, сину!...

— Мушу йти, мамо !

— Де-ж я тепер тебе шукатиму?...

— Я піду до Київа, мамо!...

Хотів ще щось сказати, але глянув не нароком в її очі і побачив у них ту пісню, яку вона колись співала, коли він був ще малим хлопям. Глухим стоном відгукнулося в душі оте: — „Ой гай мати!“ — і він ледви стримався, шоб пе заплакати тут разом з нею і щоб не виявити своєї кволости.

— Ти-ж єдина надія моя! — почувся зойк матері.

Він тільки зуби стиснув :

— Ой, не плачте так! Я ж не вміраю...

Одвернувся і крадькома витер болючу сльозу. Поспішаючись, став збірати і складати на одну купу всі свої книжки.

— Зараз-же закопай їх у клуні під сіном... Сьогодня мають прийти з трусом... Знадобляться колись... Шкода... — кидав окремими словами до Олекси.

Той з поблідлим лицем схопився і скоренько став складати в міх синенькі, зелененькі й червоненькі книжечки, а в самого сльози так і капали з очей.

— Чого ви плачете? — з біллю в голосі спитався Данило.

— Братіку, ти не підеш сам! — заплакав Олекса. — Я люблю тебе, брате.

Данило здивовано глянув на свого брата, наче перший раз побачив його. — Дивно ! — думав він. — Як-же це я не помітив, що він уже такий великий?...

Завжди тихий, мовчазний, слухняний і трохи ледаченький Олекса, дійсно був якось осторонь від усього і начеб-то нічим не цікавився. Але зараз він стояв з очима повними сліз і казав:

— Ти завжди був сам і завжди своє думав... Ти ніколи й не поговорив зі мною як слід, але я все знаю і люблю тебе, брате!...

— Діточки мої! І До мені діяти з вами? — плакала Оксана.

— Нічого, нічого! Все буде добре! Я поїду до Київа, буду заробляти й вам допомогати... А вам тут і з Олексою добре буде... — заспокоював її Данило.

Тільки-шо Данило скінчив свої збори в дорогу, як у хату ввійшов Петро. Привітавшись з Оксаною, він всміхнувся до Данила:

— Є!...

Вийняв з кешені зелененьку пашпортову книжечку і подав Данилові. Той поспішно розгорнув її і став переглядати. Прочитавши кождий рядок, підійшов до маленького зеркальця, що було вліплене в стіну і став увалшо розглядати своє бліде лице, темно-русяве волося на голові, високе чоло, сумні сірі очі, невелички вуси й кучерявий пушок на бороді.

— Майже підходить! Тільки я трохи молодший. А то навіть і називається так само.

Розгорнув пашпорт і подивився :

— Гм... Данило Зелений... Зелений... Бог зна звідки... Жив і помер, а зараз знов буде жити... Хто він і що він?... — замислено говорив Данило.

— Ти не думай довго! — перебив Петро. — Збірайся та підем ! Я проведу тебе !

Тепер єдиною думкою Данила було: як найобережніше попрощатися з матірю, щоб не дуже засмутити її. Боявся й стримувався говорити, щоб не розплакатися самому й не порушити в собі тієї сили, яка була єдиною його опорою. Взяв на плечі тлумака з хлібом, поцілував Олексу й підійшов до матері.

— Благословіть, мамо !

— Кудиж ти, сину, вибіраешся?! — тільки й могла сказати. Залилася сльозами і стала його хрестити. Руки дріжали. а вона все хрестила і хрестила. Потім зняла зі стіни образка Матері Божої „Почаївської“ і дала йому в руки.

— Хай хранить тебе Мати Божа! Не забувайся, сину, та за свою маму!

Поцілував її в обидві руки й вийшов з хати.

— Я проведу тебе, сину ! — скрикнула вона !

— Не треба, мамо ! — сказав Данило вже з-за дверий, — Я мушу сам іти...

Вискочила слідом за ним.

— Щож я скажу, як прийдуть?...

— В монастир послушником пішов... Вониж усі знають, що я збірався колись...

Скрипнули ворота і Оксана зосталася сама. Стояла довго і прислухалася, як затихали на сонній вулиці поспішні кроки Данила й Петра. Колпж стало зовсім тихо, Оксана сіла на лоріг і так заніміла. Вийшов Олекса і взяв її за руку :

— Ходім до хати! Тож я з вами..

Наче зі сну пробудилася:

— Ти?... Ти зо мною?... Сину мій єдиний!...

Вхопилася за нього обома руками.

— А того „Кобзаря“ він забрав з собою ? — спиталася несподівано.

— Ні! „Кобзаря“ він зоставив.

— Треба його сховати! Добре сховати!...

Схопилася і побігла до хати.

За коловоротом Данило попрощався з Петром і залишився сам. Навколо одні лише поля чорні, на яких де-неде лежали білі клапти снігу. Повітря пахнуло якоюсь ніжною зеленю і свіжою землею. Озираючись навколо себе, він думав: — „Ґрунт дихає, а я відриваюсь від нього!...“

Звернув з дороги, припав чолом до вохкої землі і промовив :

— Прости мені, що йду від тебе, але я ніколи не зраджу тебе!...