Отаман Зелений/Частина перша/Онуфрієнко
| ◀ Між людьми | Отаман Зелений. Частина перша. Від ґрунту. Онуфрієнко |
Завод Ґретера ▶ |
|
|
Через два дні був Данило у Київі. Спершу всього подався до Печерського монастиря і, замішавшись в гурті подільських прочан, забрався в „странну“, де на довгих „нарах“ спали в суміж чоловіки й жінки, Москалі й Білоруси, Грузини й Українці і взагалі ті всі, що вірили в „єдиного православного бога“, або так собі прибилися до невільної української столиці. Притулившись в куточку на „нарах“, Данило залишив там свого тлумака і подався шукати Онуфрієнка.
В редакції, де працював Онуфрієнко, не застав нікого, але якийсь низький і присадкуватий, з рябим від віспи лицем чоловік, що відчинив йому двері, сказав: — „Онуфрієнко, певне, сьогодня і не прийде… Вчера в редакції був трус і двох товаришів забрали й посадили в „Лукіянівку“…
Данило перший раз чув про „Лукіянівку“, але інстиктивно відчув, що це мусить бути щось надзвичайно страшне, а через те ніяково сказав:
— Тоді тут тако-ж не гірше, як у нас!
Сторож подивився на нього сонними очима і спитався;
— А ви звідки?
— Я з Трипілля… Там зараз труси і я втік.
— То ви, краще, в лісі заховалися-б…
— Я говорив колись з Онуфрієнком, що як що до чого, то він мені тут місце дасть…
— Ага! — важно сказав з рябим лицем чоловік. — Тоді ви зайдіть і почекайте трохи. Може хто небудь надійде.
Скоро прийшов якийсь білявий студентик в куценькій тужуручці, широкому картузі і з окулярами на носі. Ввійшовши до редакції, він зараз-же звернувся до чоловіка з рябим лицем.
— Ну, що?
— Нічого! Все благополушно.
— А це хто? — кивнув головою на Данила.
— Я з Трипілля до Онуфрієнка, — відповів сам Данило.
— А що там такого сталося?
— Викрили орґанізацію… Труси роблять…
Студентик сів на стілець, заложив ногу на ногу, став закурювати папіросу. Закуривши папіросу, повернувся до Данила і, пускаючи в його лице дим, важно заговорив:
— Чув я про Трипільську організацію. Слабенька вона і націоналістична. Той Онуфрієнко взагалі не вміє, як слід керувати справою на місцях. Потім надто вже горячий він та нетактовий. Якось пропонував зробити напад на „Лукіянівку“ і випустити політичних арештантів.
— А хіба то зле? — спитався Данило.
Студент приплющив іронічно ліве око і всміхнувся:
— А ви думаєте, що добре?
— Мені здається, що так навіть і повинно бути…
— Ех, селюк ви, селюк! — сказав студентик, плещучи Данила по плечу. — І нічого ви не розумієте!…Данилові він рішучо не сподобався. Не сподобався не тільки характером своєї розмови, яка в свому тоні мала щось спільне з розмовою Онуфрієнка підчас першої зустрічі з ним, але й не сподобався він ще й тим, що з перших-же слів став зменшувати значіння свого товариша і так звисока дивився на його поступовання. Своїм чулим селянським серцем він зрозумів відразу, що й у самій партії не без гріха, що й тут нема ладу і провадиться дрібязково боротьба одиниць. Слухаючи, як студентик „критикував“ Онуфрієнка, називаючи його „партійним компромітатором“, Данило думав: — „І чим він ліпший від сина трипільського урядника Стьопи? Цікаво було-б знати, щоб він робив, як би так Онуфрієнко не пустив його на партійні збори, як то було зі Стьопою… Чи не такі самі були-б результати?“… Як виявилося пізнійше, то його думки були цілком правдиві, що він нераз згадував.
— Такі революціонери, як Онуфрієнко, нагадують мені зірваного з привязі коня, якиий, задерши хвоста, летить не знаючи куди… — говорив студент.
— Мені тепер хоч яке небудь місце… — сказав Данило, скорше відповідаючи своїм думкам, ніж до студента.
— А!… Он воно що!… — простягнув студент, розглядаючи Данила. — Ну, да… Звичайно… Що-ж…
Але в той час у двері хтось постукав і сторож побіг відчиняти. Студентик схопився і одійшов на бік. В кімнату жваво вскочив якийсь худий чоловік, в якому Данило відразу взнав Онуфрієнка.
— Товаришу! Земляче мій! — радісно скрикнув він, побачивши Данила.
Схопив його за обидві руки і став трясти.
— Що, викрили? — питався з сумом.
— Так! викрили…
— Зовсім?
— Ні! Кінці заховав… Труси робляться…
— Ага!… Так!… А пашпорт маєте?…
— Маю.
— Покажіть!
Данило вийняв з кешені пашпорта і подав Онуфрієнкові.
— Ага!… Так!… Зелений, значиться, з чим і поздоровляю…
— Поневолі позеленієш… — промовив Данило.
— Нічого! Нічого, товаришу!… Якось то воно буде!… Не турбуйтеся!… Білявий студентик ходив по хаті і винувато всміхався. Скориставши з моменту, що Онуфрієнко вибіг на хвилинку до другої кімнати, він підійшов до Данила і участливо сказав:
— Познайомимся! Я студент медик Микола Кононенко! По партійному — Конько.
Данило простягнув руку.— А я трипільський селянин Данило…
— Зелений! — підказав Онуфрієнко, підходячи до них. — Данило Зелений, товариш наш і земляк дорогий.
Данило зненацька почервонів і тихо-тихо промовив:
— Але-ж я досі був Данило Терпило…
— Пусте! — сказав Онуфрієнко. — Скажіть, ви ще не обідали?
— Ні, не обідав. Я ще й ходити тут боюся…
Студентик раптово заметушився.
— Я, товариші, піду трохи пізнійше! Якось воно не зручно йти всім разом… Як дивитися з боку, то цілком підозрілим здається…
— Йдіть собі, йдіть! Страхопуде такий! — жартовливо промовив Онуфрієнко до студента.
Студент з солоденькою міною вклонився і, низенько зігнувшись, наче його давила стеля, швиденько вийшов з кімнати.
— Бестія! — всміхнувся Онуфрієнко до Данила. — На сластьони до „Тараса з Полтавщини“ побіг… Знаю я його, смакуна такого… Ну й нехай собі йде куди хоче, а ми з вами в робітничу їдальню підем…