Отаман Зелений/Частина перша/Онуфрієнко

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
10. Онуфрієнко.

Через два дні був Данило у Київі. Спершу всього подався до Печерського монастиря і, замішавшись в гурті подільських прочан, забрався в „странну“, де на довгих „нарах“ спали в суміж чоловіки й жінки, Москалі й Білоруси, Грузини й Українці і взагалі ті всі, що вірили в „єдиного православного бога“, або так собі прибилися до невільної української столиці. Притулившись в куточку на „нарах“, Данило залишив там свого тлумака і подався шукати Онуфрієнка.

В редакції, де працював Онуфрієпко, не застав нікого, але якийсь низький і присадкуватий, з рябим від віспи лицем чоловік, що відчинив йому двері, сказав: — „Онуфрієнко, певне, сьогодня і не прийде... Вчера в редакції був трус і двох товаришів забрали й посадили в „Лукіянівку“...

Данило перший раз чув про „Лукіянівку“, але інстиктивно відчув, що це мусить бути щось надзвичайно страшне, а через те ніяково сказав:

— Тоді тут тако-ж не гірше, як у нас !

Сторож подивився на нього сонними очима і спитався ;

— А ви звідки?

— Я з Трипілля... Там зараз труси і я втік.

— То ви, краще, в лісі заховалися-б...

— Я говорив колись з Онуфрієнком, що як що до чого, то він мені тут місце дасть...

— Ага! — валено сказав з рябим лицем чоловік. — Тоді ви зайдіть і почекайте трохи. Може хто небудь надійде.

Скоро прийшов якийсь білявий студентик в куценькій тужуручці, широкому картузі і з окулярами на носі. Ввійшовши до редакції, він зараз-же звернувся до чоловіка з рябим лицем.

— Ну, що?

— Нічого! Все благополушно.

— А це хто? — кивнув головою на Данила.

— Я з Трипілля до Онуфрієнка, — відповів сам Данило.

— А що там такого сталося ?

— Викрили орґанізацію... Труси роблять...

Студентик сів на стілець, заложив ногу на ногу, став закурювати папіросу. Закуривши папіросу, повернувся до Данила і, пускаючи в його лице дим, важно заговорив :

— Чув я про Трипільську організацію. Слабенька вона і націоналістична. Той Онуфрієнко взагалі не вміє, як слід керувати справою на місцях. Потім надто вже горячий він та нетактовий. Якось пропонував зробити напад на „Лукіянівку“ і випустити політичних арештантів.

— А хіба то зле? — спитався Данило.

Студент приплющив іронічно ліве око і всміхнувся:

— А ви думаєте, що добре?

— Мені здається, що так навіть і повинно бути...

— Ех, селюк ви, селюк ! — сказав студентик, плещучи Данила по плечу. — І нічого ви не розумієте!...

Данилові він рішучо не сподобався. Не сподобався не тільки характером своєї розмови, яка в свому тоні мала щось спільне з розмовою Онуфрієнка підчас першої зустрічі з ним, але й не сподобався він ще й тим, що з перших-же слів став зменшувати значіння свого товариша і так звисока дивився на його поступовання. Своїм чулим селянським серцем він зрозумів відразу, що й у самій партії не без гріха, що й тут нема ладу і провадиться дрібязково боротьба одиниць. Слухаючи, як студентик „критикував“ Онуфрієнка, називаючи його „партійним компромітатором“, Данило думав: — „І чим він ліпший від сина трипільського урядника Стьопи? Цікаво було-б знати, щоб він робив, як би так Онуфрієнко не пустив його на партійні збори, як то було зі Стьопою... Чи не такі самі були-б результати?“... Як виявилося пізнійше, то його думки були цілком правдиві, що він нераз згадував.

— Такі революціонери, як Онуфрієнко, нагадують мені зірваного з привязі коня, якиий, задерши хвоста, летить не знаючи куди... — говорив студент.

— Мені тепер хоч яке небудь місце... — сказав Данило, скорше відповідаючи своїм думкам, ніж до студента.

— А!... Он воно що!... — простягнув студент, розглядаючи Данила. — Ну, да... Звичайно... Що-ж...

Але в той час у двері хтось постукав і сторож побіг відчиняти. Студентик схопився і одійшов на бік. В кімнату жваво вскочив якийсь худий чоловік, в якому Данило відразу взнав Онуфрієнка.

— Товаришу ! Земляче мій ! — радісно скрикнув він, побачивши Данила.

Схопив його за обидві руки і став трясти.

— Що, викрили? питався з сумом.

— Так ! викрили,..

— Зовсім?

— Ні! Кінці заховав... Труси робляться...

— Ага!... Так!... А пашпорт маєте?...

— Маю.

— Покажіть!

Данило вийняв з кешені пашпорта і подав Онуфрієнкові.

— Ага!... Так!... Зелений, значиться, з чим і поздоровляю...

— Поневолі позеленієш... — промовив Данило.

— Нічого! Нічого, товаришу!... Якось то воно буде!...

Не турбуйтеся !... Білявий студентик ходив по хаті і винувато всміхався. Скориставши з моменту, що Онуфрієнко вибіг на хвилинку до другої кімнати, він підійшов до Данила і участливо сказав:

— Познайомимся! Я студент медик Микола Кононен-ко! По партійному — Конько.

Данило простягнув руку.

— А я трипільський селянин Данило...

— Зелений! — підказав Онуфрієнко, підходячи до них. — Данило Зелений, товариш наш і земляк дорогий.

Данило зненацька почервонів і тихо-тихо промовив:

— Але-ж я досі був Данило Терпило...

— Пусте! — сказав Онуфрієнко. — Скажіть, ви ще не обідали?

— Ні, не обідав. Я ще й ходити тут боюся...

Студентик раптово заметушився.

— Я, товариші, піду трохи пізнійше! Якось воно не зручно йти всім разом... Як дивитися з боку, то цілком підозрілим здається...

— Йдіть собі, йдіть ! Страхопуде такий ! — жартовливо промовив Онуфрієнко до студента.

Студент з солоденькою міною вклонився і, низенько зігнувшись, наче його давила стеля, швиденько вийшов з кімнати.

— Бестія ! — всміхнувся Онуфрієнко до Данила. — На сластьони до „Тараса з Полтавицши“ побіг... Знаю я його, смакуна такого... Ну й нехай собі йде куди хоче, а ми з вами в робітничу їдальню підем...