Отаман Зелений/Частина перша/Початок змагань

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
6. Початок змагань.

Тільки скінчилася возовиця, як і почалося. Невідомо звідки і як приходили до села дивні чутки про волю. Між людьми говорилося про те, як десь там на Полтавщині вже весь простий народ повстав проти панів і забрав собі всі панські землі. Говорили про це тихо й побожно, наче таємну молитву читали. І, от, заворушилися в Таращі, загомоніли в Сквирі, захвилювалися в Умані і запалало навколо Трипілля. Заметушилися скрізь і всюди червоні півні. Заграла червона заграва. Тільки заходило сонце і стелилася сутінь вечірня, як неприборканим полумям спалахували панські скирти на полях, горіли старі й затишні маєтки. Метушились і кидались на всі боки злякані пани й тяглися до Київа, наче на прошу, бо там було досить стражників, жандармів, козаків і так війська всякого...

З дня на день чекали чогось і в Трипіллю, але тут була Селянська Спілка, яка чогось стримувалася. Ніхто з селян не знав, що таке та спілка і хто в ній порядкує, але всі знали, що там повинні були сидіти розумні люди, а через це саме і слухалися. Ніхто не знав, також, і того, що в Спілці був Данило і що він намовляв усіх товаришів не палити хліба, бо то „дар божий“, а зійтися всім разом і поділити його нарівні, щоб „нікому не було ніякої кривди“...

Нічого не знала про це й Оксана, бо не казав він їй. Знала тільки те, що Данило часто кудись виходив і приходив до дому аж о півночі. Ранійш з ним цього не було, через що властиво й турбовалася. Часами тільки, як крізь сон догадувалася, що її Данило, коли не ходить до тієї самої Спілки, так напевне знається з „суцілистами“, які останніми часто навідувалися до Трипілля. Один такий „суціліст“ був навіть у їх хаті і подарував Данилові велику книжку, яку він тепер день і ніч читає. „І гарна та книжка, що Боже!“ — думала Оксана, слухаючи, як Данило читав в голос:

„Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі !
А ти пишалася колись
В добрі і роскоші! Вкраїно,
Мій любий краю неповинний!...“

І плакала Оксана від цих болючих слів Кобзаря і вже не сердилась на Данила, що він з книжками „час марнує“ і слухала вже инше:

,,Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить...“

— Ой, свята правда ! — шептала сама до себе Оксана. — Свята правда, що кругом неправда, але щож його подієш?... Треба терпіти... Так і батюшка каже в церкві...

Одного разу так і Данилові сказала, а він тільки головою порухав:

— Ні, мамо, насильників треба бити!...

— Бійся Бога, моя дитино! ІЦо ти говориш?! — скрикнула вона.

— Правду, мамо! — відрізав Данило. — Всі, що не працюють, не мають права їсти... Це сказав сам апостол Павло, а не який небудь піп...

— Так ти вже й Бога не шануєш ? ! — здивувалася.

— Чому ні? — озвався Данило. — Бога я шаную, але попам не йму віри...

Зітхнула Оксана і більше вже не казала нічого ; боялася, щоб „до гріха не довів“... Пішла до комори і досхочу виплакалась там, а коли вернулася в хату, то вже не застала його. Думала, що скоро не прийде, але він вернувся, як тільки зайшло сонце. Сів коло стола й замислився, а лице було таке бліде й стрівожене. Олекса, який в той час робив на завдання вчителя якусь аритметичну задачу, підвів голову і спитався:

— Чого ти такий?

— Який? — незадовольнено озвався Данило.

— Зляканий, чи що таке.. — говорив Олекса.

Оксана покинула поратись коло печі і підійшла до стола.

— Ти, Данильцю може не ходив би туди... — сказала.

— Куди? — здивувався Данило і в тойже час чогось почервонів.

— Та я вже знаю, що ти до Спілки ходиш... — промовила, сама собі не ймучи віри, що каже правду.

— Ходив, а тепер не буду! Не хочуть слухати мене, так нехай собі!... Колись згадають і прийдуть самі до мене!... — сказав Данило, встаючи від столу.

В той час почувся голос вартового дзвону. Оксана глянула в вікно і скрикнула:

— Ой, Боженьку! Горить!

— Ну, тепер будуть мати чим тішитися! — сказав Данило, беручи в руки шапку.

— Куди ти? — спиталася Оксана.

— Хіба не знаєте? — відповів з усмішкою Данило. — На Трипільське свято йду...

Вийшов з хати, а вона й собі за ним. Стали за ворітьми й заніміли. Пів неба палало в червоному огні. Горіли, одночасно, не тільки всі стирти на полі, але й весь панський двір, що стояв на краю містечка. Вітер був від села і велитенські клубки диму котилися просто в поле. Там, де горіло, чувся якийсь крик і гомін, а на селі тільки одні собаки в'ідали.

— Суд страшний наближається... кінець світа йде... — шептала Оксана поблідлими губами, а Данило стояв поруч неї, дивився на море огню і щось думав...

— Ти не боїшся, Данильцю? — спиталася вона його.

Він тільки всміхнувся: „Ті, що бояться, всі вже там, бо в гурті лекше забувається те, що буде завтра“...

— А щож таке може бути?

— Прийдуть старшини, жандарми й козаки...

— А пани також повернуться ?

— Пани, може тепер і не приїдуть, бо вони тендітні люди і власними очима не зможуть дивитись на росправу.,.

Як під ранок, пожежа трохи стала ущухати. Полумя вже не здіймалося до неба, а тільки рижий дим котився в поле і неможливо смерділо згарищами. Гомін і крик перенісся в містечко, де скоро стали чутися якісь глухі удари, від чого крик ще збільшився.

Коло Данила і Оксани пробіг якийсь чоловік без шапки в розірваній сорочці, який крикнув :

— А ви чого так стоїте? Там монопольку розбили... горілку беруть...

Оксана затурбувалася:

— Може й справді піти?... Тож усі люди там...

— Мамо ! — промовив тільки одно слово Данило і Оксана враз заспокоїлася. Вразило її не саме слово, а те, як він сказав його. Щось залізне чулося в ньому...

— Підем, може до хати вже? — спиталася через якусь хвилину.

— Підем! — сказав він зовсім иншим, лагідним голосом і, не чекаючи на неї, пішов до хати!

Йдучи слідом за сином, вона міцно засунула засовку коло дверей і сама, не знаючи для чого, підперла їх коромеслом, яке стояло в сінях, в хаті Данило ляг на ліжко поруч Олекси і заснув як убитий, а вона довго ще дивилася через вікно на заграву пожежі і промовляла тільки їй одній відому молитву...