Отаман Зелений/Частина перша/Початок змагань
| ◀ Матірне серце | Отаман Зелений. Частина перша. Від ґрунту. Початок змагань |
„Отець духовний“... ▶ |
|
|
Тільки скінчилася возовиця, як і почалося. Невідомо звідки і як приходили до села дивні чутки про волю. Між людьми говорилося про те, як десь там на Полтавщині вже весь простий народ повстав проти панів і забрав собі всі панські землі. Говорили про це тихо й побожно, наче таємну молитву читали. І, от, заворушилися в Таращі, загомоніли в Сквирі, захвилювалися в Умані і запалало навколо Трипілля. Заметушилися скрізь і всюди червоні півні. Заграла червона заграва. Тільки заходило сонце і стелилася сутінь вечірня, як неприборканим полумям спалахували панські скирти на полях, горіли старі й затишні маєтки. Метушились і кидались на всі боки злякані пани й тяглися до Київа, наче на прощу, бо там було досить стражників, жандармів, козаків і так війська всякого…
З дня на день чекали чогось і в Трипіллю, але тут була Селянська Спілка, яка чогось стримувалася. Ніхто з селян не знав, що таке та спілка і хто в ній порядкує, але всі знали, що там повинні були сидіти розумні люди, а через це саме і слухалися. Ніхто не знав, також, і того, що в Спілці був Данило і що він намовляв усіх товаришів не палити хліба, бо то „дар божий“, а зійтися всім разом і поділити його нарівні, щоб „нікому не було ніякої кривди“…
Нічого не знала про це й Оксана, бо не казав він їй. Знала тільки те, що Данило часто кудись виходив і приходив до дому аж о півночі. Ранійш з ним цього не було, через що властиво й турбовалася. Часами тільки, як крізь сон догадувалася, що її Данило, коли не ходить до тієї самої Спілки, так напевне знається з „суцілистами“, які останніми часто навідувалися до Трипілля. Один такий „суціліст“ був навіть у їх хаті і подарував Данилові велику книжку, яку він тепер день і ніч читає. „І гарна та книжка, що Боже!“ — думала Оксана, слухаючи, як Данило читав в голос:
„Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі!
А ти пишалася колись
В добрі і роскоші! Вкраїно,
Мій любий краю неповинний!…“
І плакала Оксана від цих болючих слів Кобзаря і вже не сердилась на Данила, що він з книжками „час марнує“ і слухала вже инше:
„Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить…“
— Ой, свята правда! — шептала сама до себе Оксана. — Свята правда, що кругом неправда, але щож його подієш?… Треба терпіти… Так і батюшка каже в церкві…
Одного разу так і Данилові сказала, а він тільки головою порухав:
— Ні, мамо, насильників треба бити!…
— Бійся Бога, моя дитино! Що ти говориш?! — скрикнула вона.
— Правду, мамо! — відрізав Данило. — Всі, що не працюють, не мають права їсти… Це сказав сам апостол Павло, а не який небудь піп…
— Так ти вже й Бога не шануєш?! — здивувалася.
— Чому ні? — озвався Данило. — Бога я шаную, але попам не йму віри…
Зітхнула Оксана і більше вже не казала нічого; боялася, щоб „до гріха не довів“… Пішла до комори і досхочу виплакалась там, а коли вернулася в хату, то вже не застала його. Думала, що скоро не прийде, але він вернувся, як тільки зайшло сонце. Сів коло стола й замислився, а лице було таке бліде й стрівожене. Олекса, який в той час робив на завдання вчителя якусь аритметичну задачу, підвів голову і спитався:
— Чого ти такий?
— Який? — незадовольнено озвався Данило.
— Зляканий, чи що таке.. — говорив Олекса.
Оксана покинула поратись коло печі і підійшла до стола.
— Ти, Данильцю може не ходив би туди… — сказала.
— Куди? — здивувався Данило і в тойже час чогось почервонів.
— Та я вже знаю, що ти до Спілки ходиш… — промовила, сама собі не ймучи віри, що каже правду.
— Ходив, а тепер не буду! Не хочуть слухати мене, так нехай собі!… Колись згадають і прийдуть самі до мене!… — сказав Данило, встаючи від столу.
В той час почувся голос вартового дзвону. Оксана глянула в вікно і скрикнула:
— Ой, Боженьку! Горить!
— Ну, тепер будуть мати чим тішитися! — сказав Данило, беручи в руки шапку.
— Куди ти? — спиталася Оксана.
— Хіба не знаєте? — відповів з усмішкою Данило. — На Трипільське свято йду…
Вийшов з хати, а вона й собі за ним. Стали за ворітьми й заніміли. Пів неба палало в червоному огні. Горіли, одночасно, не тільки всі стирти на полі, але й весь панський двір, що стояв на краю містечка. Вітер був від села і велитенські клубки диму котилися просто в поле. Там, де горіло, чувся якийсь крик і гомін, а на селі тільки одні собаки в'ідали.
— Суд страшний наближається… кінець світа йде… — шептала Оксана поблідлими губами, а Данило стояв поруч неї, дивився на море огню і щось думав…
— Ти не боїшся, Данильцю? — спиталася вона його.
Він тільки всміхнувся: „Ті, що бояться, всі вже там, бо в гурті лекше забувається те, що буде завтра“…
— А щож таке може бути?
— Прийдуть старшини, жандарми й козаки…
— А пани також повернуться?
— Пани, може тепер і не приїдуть, бо вони тендітні люди і власними очима не зможуть дивитись на росправу.…
Як під ранок, пожежа трохи стала ущухати. Полумя вже не здіймалося до неба, а тільки рижий дим котився в поле і неможливо смерділо згарищами. Гомін і крик перенісся в містечко, де скоро стали чутися якісь глухі удари, від чого крик ще збільшився.
Коло Данила і Оксани пробіг якийсь чоловік без шапки в розірваній сорочці, який крикнув:
— А ви чого так стоїте? Там монопольку розбили… горілку беруть…Оксана затурбувалася:
— Може й справді піти?… Тож усі люди там…
— Мамо! — промовив тільки одно слово Данило і Оксана враз заспокоїлася. Вразило її не саме слово, а те, як він сказав його. Щось залізне чулося в ньому…
— Підем, може до хати вже? — спиталася через якусь хвилину.
— Підем! — сказав він зовсім иншим, лагідним голосом і, не чекаючи на неї, пішов до хати!
Йдучи слідом за сином, вона міцно засунула засовку коло дверей і сама, не знаючи для чого, підперла їх коромеслом, яке стояло в сінях, в хаті Данило ляг на ліжко поруч Олекси і заснув як убитий, а вона довго ще дивилася через вікно на заграву пожежі і промовляла тільки їй одній відому молитву…