Ошуканий пан

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ошуканий пан
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

Був у селі пан, і ніхто не міг його ошукати, ані змудрувати. Але приходить його орендар з корчми і каже:

 — Прошу пана, в мене є такий Іван, що ошукає вас.

 — Ех, що ти говориш, — каже пан. — У мене не такії ґазди були, а жоден не ошукав ані змудрував. Як мене твій Іван змудрує, то дам трбі сотку.

 — А як не змудрує, — каже орендар, — то я панові дам свою сотку.

 — Ану, припровадь того Івана до мене, — каже пан орендареві. Приходить Іван. Поцілував пана в руку та й каже:

 — Берімо, пане, собі по коневі і їдьмо в світ оба. Та й сів пан на білого коня, а Іван на чорного, їдуть, їдуть, нема села, вже ніч, треба ночувати. Аж приїхали в ліс. Пан запитує:

 — Ну, хто буде пасти коні?

 —  — Пан буде пасти, — каже Іван.

 — Чому? — пан на те. — Най би Іван пас, не я.

 — Ні, я не буду пасти, — каже Іван. — Мій кінь чорний, і ліс чорний, його вовк не уздрить. А панів кінь білий, то його вовк уздрить і з'їсть.

«Що ж робити? Треба пасти», — каже собі пан. Іван ліг спати, а пан завертає коні та й пасе. Настав день, посідали вони на коней і їдуть.

Але їдуть, їдуть, в'їхали до лісу, виїхали з лісу і знову в ліс заїхали на другу ніч, у ліс березовий. Тоді пан каже:

 — Чуєш ти, Іване, дай мені твого чорного коня, я тобі дам білого.

 — Добре, — каже Іван. — Ну, Іване, я пас тамтої ночі, тепер ти паси сеї ночі, бо я хочу спати.

 — А що ж мені до того, я маю білого коня та й ліс білий, вовк його не буде видіти, а панів кінь чорний, то його вовк уздрить і з'їсть.

Мусить пан і сеї ночі пасти.

Пан пас, а як зобачив, що Іван заснув, то зайшов й Іванового коня зарізав. Іван виспався, а коли встав і побачив, що його кінь зарізаний, взяв і пайового коня зарізав. Пан пробудився аж удень та й каже:

 — Пора,Іване, їхати.

 — Не знати, пане, — каже Іван, — на чому будемо їхати, бо нема коней, звір подушив.

Взяли сідла на плечі й рушили пішки. Приходять до одного села і просяться на ніч, та ніхто не хоче їх прийняти. Пішли вони до двора, і їх там прийняли. Взяли пана до покою на вечерю, а Івана до пекарні. Іван повечеряв у пекарні, але ще був трохи голоден. А пан добре повечеряв у покою межи панами, але каже:

 — Я буду спати лишень там, де мій Іван спить, бо боюся, щоби він не лишив мене з компанії.

І дали їм таку станцію, де були поскладані горшки з молоком. Пан ліг і заснув. А Іван устав, з кожного горшка сметану з'їв. А в той горнець, що призначений був на сметанку, накришив хліба; свого пана понамащував сметаною по голові, по тварі, а сам ліг спати. Встає рано ключниця сметанку збирати, а сметанки нема. Вона тоді наробила крику, що пан з кожного горшка поз'їдав сметану. І дають про те знати до того пана, що його був двір. А той пан каже:

 — То не може бути, щоб пан збиткував, то, певне, Іван з'їв сметану.

Приводять їх обох до пана. Пан дивиться, Іван чистий, а його пан обгльопаний сметаною. Пан домовий звелів Івана й Іванового пана вибити і вигнати за браму (Івана менше били, а його пана більше).

Ідуть вони, вже додому вертаються. Та Іван іде скачучи, а пан іде плачучи. Іван іде та збирає по дорозі згублене пір'я. А пан запитує:

 — Нащо ти, Іване, збираєш?

 — Буду собі крила робити, — каже Іван, — й буду додому летіти.

А пан зачав і собі пір'я збирати, каже:

 — Я теж буду летіти, я тебе не лишуся.

Назбирали, пан повні кишені, а Іван трошки в пазуху. Приходять до міста. Іван мав грейцар і купив собі горнятко. А до того горнятка купив собі за другий грейцар дьогтю. А пан вже так обдерся в дорозі, що не мав ані грейцара. Та й каже корчмареві:

 — Дай мені дьогтю.

 — Я не маю нічого, — каже корчмар, — і не дам тобі нічого свого. А Іван каже:

 — Що пан мав корчмарем короводитися, най корчмар дозволить панові помочити руки в дьогтю.

І корчмар панові дозволив, пустив його до бочки з дьогтем, і той помочив обидві руки аж до плечей. Вийшли з міста в ліс. Приходять під дуба та й посідали собі. Каже Іван панові:

 — Ліпи пір'я до рук. Пан поприліплював пір'я до обох рук і питав Івана:

 — А ти чому не мастиш руки дьогтем?

 — Я допіро на дубі ліпити буду, — каже Іван.

 — А що ж ти на дуба полізеш?

 — Коли ж би я з землі на крилах піднісся? Я мушу з дуба летіти.

 — То й я з тобою на дуба лізу, — каже пан. — Я тебе не лишуся.

Вилізли на дуба і пан, і Іван. Та й каже пан:

 — Ну, роби собі крила.

 — Я буду перший раз, — каже Іван, — несмарований летіти, як на дорозі ослабну, то посмарую.

Зачав Іван махати руками, нібито хоче летіти. А пан каже:

 — Ну, най я вперед лечу, бо ти умієш летіти і мене лишиш.

 — Ей, ні, — каже Іван, — най я вперед лечу.

Нарешті Іван погодився: най пан летить наперед, а він лишиться ззаду.

Пан збив крильми і на землю впав. А Іван за паном помалу зліз з дуба. Та й пішли обоє просто додому.

Так орендар дістав від пана сотку, бо Іван його остаточно в дорозі ошукав.

Ця робота перебуває у суспільному надбанні згідно зі статтею 10 Закону України від 23 грудня 1993 року № 3792-XII «Про авторське право і суміжні права» де зазначається, що не є об'єктом авторського права:

  • твори народної творчості (фольклор);
  • видані органами державної влади у межах їх повноважень офіційні документи політичного, законодавчого, адміністративного характеру (закони, укази, постанови, судові рішення, державні стандарти тощо) та їх офіційні переклади;
  • розклади руху транспортних засобів, розклади телерадіопередач, телефонні довідники та інші аналогічні бази даних, що не відповідають критеріям оригінальності і на які поширюється право sui-generis (своєрідне право, право особливого роду).