Пальмове гилля (1901)/Воскресеннє з мертвих

by А. Кримський

◀ Ну, годї!

Пальмове гилля (1901) А. Кримський Коханнє по людському Воскресеннє з мертвих

Сьвяте коханнє ▶

Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1901

Замість прольоґу.

 

ВОСКРЕСЕННЄ З МЕРТВИХ.

 

---

 

I.

Де Кавказькі гори
Хилять ся над морем,
Там я розлучив ся
З застарілим горем.

 Де Кавказькі гори
 Квітнуть райським садом,
 Там я розлучив ся
 З давнїм сумом-гадом.

Де лїси журкочуть
Чарівную мову,
Там воскресло серце,
Зайняло ся знову.

 

II.

Кипари́с уквітчала ґірляндами
Чайная рожа.
Бідне серце закручує путами
Вродниця гожа.

 На задумане дерево вієть ся
 Любе дихання.
 А до серця мого добуваєть ся
 Голос кохання.

 

III.

Рожа, лїлїя, тюльпани —
Щастє лїтньої пори!
Зоя, Ната і Кассандра —
Всї вродливицї, всї три!

 Рожу, лїлїю, тюльпани —
 Всї до серця я тулю.
 Коло сестер я щасливий,
 Та котрую-ж я люблю?

 

IV.

Пісня Зоїна.

„Глянь, як вєть ся виноград,
Гнуть ся лози —
Глянь на брівоньки мої
Й пишні коси.

„І хочби́ ти — просто страх —
Був сердитий,
А на мене веселїш
Тра глядїти!

 

V.

З арабського, із романа про Антара.

То не жінка, — чистий ангел,
Що взяла мою любов!
Хай до шовку доторкнеть ся,
То на пучках буде кров.

 Най би глянули на неї
 Ті, що ідолів хвалять, —
 Всїх би ідолів зрекли ся,
 Щоб її за бога взять.

Тай сьвятий побожний черчик
Хай не дивить ся на ню:
Скоро гляне, — геть забуде
Про молитву він свою.

 Ой, не пити воду з моря:
 То-ж солона гіркота!… —
 Дасть вона своєї слини —
 Посолодшає вода.

Дикі, голі, сїрі скали!…
Най вона по них іде,
То зїллями і квітками
Кожна скеля поросте.

 Ось!… дихнув вітрець на неї, —
 Наче квітку поруша…
 Нїби віск, у мене тануть
 Тїло, серце і душа.

 

VI.

Голубе́є море і Кавказ зелений
Чаром, мов кадилом, дихають на мене.
Я дивлюсь, дивлю ся в бірюзову даль…
Не надовго тут я… Аж подумать жаль!

 Доведеть ся швидко кинути країну
 І тягти ся далї, в инчую чужину.
 От тодї, як буду звідси од'їжджать,
 Байронову пісню стану я співать:

 

VII.

До дївчини-Атенки.

Доки я не кинув край,
Серце ти мінї віддай.
Нї! вже стало ся твоїм, —
Забирай його зовсїм!
Їду!… знай же ось про що:
Ζωή μου, σὰς ἀγαπῶ!^[1]

 Вільна, легкая коса,
 Що вітрець ї колиса;
 Різві очі; вії-шовк,
 Звисли вниз до щік-квіток; —
 Сьвідчусь їми ось про що:
 Ζωή μου, σὰς ἀγαπῶ!

Ті уста! той поясок!
Той нїмий язик квіток!…
І моє коханнє те,
Що з журбою в парі йде…
Сьвідчусь вами ось про що:
Ζωή μου, σὰς ἀγαπῶ!

 Я в дорозї вже, дївча!
 Ти-ж згадай мене без зла.
 В Істамбул мене везуть, —
 Серце-ж, дух, з Атен не йдуть.
 Розлюбити-б?! — нї за що́!
 Ζωή μου, σὰς ἀγαπῶ!

 

VIII.

Із Сапфо.^[2]

То щастє небесне — сидїти з тобою!
Зрівняв ся з богами щасливець такий,

Що жадібно ловить солодку розмову
І осьміх принадливий твій!

 Солодку розмову й принадливий осьміх…
 Од них мою душу стуманює страх.
 Дивлю ся на тебе, дивлю ся, — і голос
 Мінї замірає в устах.

Обличчє горить і скропляєть ся потом,
Ба й трепет холодний мене обгорта.
Я блїдну, неначе посохле бадиллє,
І чую, як смерть надлїта.

 

IX.

Я за тебе, Зоє, рад і вмерти,
І любов у мене платонїчна:
Хто у грудях носить зерно смерти,
В того мрія чиста й іділлїчна.

 Коло Зої сей та инчий вєть ся,
 І сама вона когось кохає.
 Але се мінї не ранить серця:
 В хорім серцї заздрости немає.

Бо душа одним-одного хоче,
Підляга одним-одній потребі:
Слухать голос, заглядати в очі,
Щоб почути десь себе на небі.

 

X.

— „Марно від мене ти думи ховаєш, —
Бачу всю душу твою!
Слухай, чужинче: мене ти кохаєш?
Знай же: тебе я люблю“.

Так мінї сказано… Господи-Боже!…
О, воскресителю мій!
Смерти не хочу… — і думать негоже!…
Знову живий я, живий!

 

——————

1. = Життє моє! я вас кохаю!
2. Написано не стільки за грецьким первописом (Poëtae lyrici graeci, recensuit Theodorus Bergk, ed. quartae vol. III, Липськ 1882, ст. 88—90), скільки за вільним переспївом акад. Хв. Корша: „Римская элегія“, Москва 1899, ст. 5. А в тім, мій переклад дословнїйший од Коршевого.