XI.
Так! тільки божество бува таке блаженне!…
З любови я сьвятий!… сьвяте моє кохання!
І дéж на сьвітї в хтось инчий окрім мене,
Що-б мав такі, як я, шляхетні почування?
Хай скептики речуть: „Є тисячі! стидав ся-б!
Твої чуття нї кращі, анї гірші..."
А я, мов гімназист, що вперше закохав ся,
Із патосом пишу наївно-щирі вірші:
І ве́село, і страшно...
І радощі, і сум...
Затемнюєть ся розум
Од всяких пяних дум.
Що-ж дїєть ся зо мною?
Я в пеклї, чи в раю?
Та ні! я загадав ся
Про милую свою!
Невже-ж таки направду
Мене кохаєш ти?
Невже-ж на сьвітї долю
Я зміг таки найти?
Лїтав соловейко в рожевий городчик,
Кохав бо він рожу,
А поруч коханки він навіть не бачив
Тернину негожу.
Та знудилась квітка од пта́щиних співів, —
Їй щирости хтїлось,
Відради, розваги… І от, до тернини
Вона прихилилась.
Щасливеє тернє спершу́ аж бояло ся
Долї такої…
Чи треба розказувать повість кохання
Мойого та Зої?
Сиджу я в самоти́нї,
Та не з журбою:
Якщо мене ти любиш,
То ти зо мною.
Нї лащень, нї обіймів
Мінї не треба:
Я-ж знаю: ти кохаєш, —
І я — цар неба.
Жахавсь я любови, — гадав, що коханнє
Нам працю спиняє.
Аж бачу я, любко, що й крихітки правди
У тому немає.
Тебе-ж я кохаю, а чую, що в мене
Подужчали руки;
Ще більше душа моя лине до сьвітла
Знаття і науки.
Дивись на тую зірку: —
Ото моя.
А поруч неї друга:
Ото твоя.
В тих зорях ми й по смерти
Зійде́м ся знов,
І знову нам засяє
Сьвята любов.
Мій краю! за тебе прийнять не лякаюсь
Найгіршого лиха,
Бо всякеє горе, недоля, скорбота
Тепер мінї втїха.
Дурниця всї рани й душевні, й тїлесні,
З нудьгою чи з кровю:
Бо знаю я серце, що всї мої болї
Пого́їть любовю.
Так пишуть школярі… А що́-ж робити:
Я знов дитина!
Рефлексиє, щезай! бо ҷас радїти:
Така година!
Гей, вінок,
Кучерявий од квіток!
З рожі квіт
Заховавсь під гияцинт.
Ой, не білая-ж то рожа:
Біла жіночка, хороша.
Гияцинт, що так навис —
Пасма темних кіс.
Море, грай!
Білий замок обмивай.
Хвиля йде, —
Білий замок аж гуде.
Ой, не синяя-ж то хвиля,
А хвилястая мантїлля;
Мармуровий замок звуть
Білоснїжна грудь.
Лягає тїнь вечірняя
На небо голубе…
Зійди-ж, моя ти зіронько,
Я жду, жду тебе!
Щебечуть між бананами
Співцї солодких мрій…
Заждавсь я, сива горлинко!
Виходь, виходь мерщій !
Затишную альтаночку
В лавровому саду
Я вистелив трояндами
І жду, фіялко, жду!
Я покинув хатку любки
І ступаю тихо в низ
Серед сутїнку нічного
У густий, розлогий ліс.
С-по-за гилля ллєть ся місяць;
Вітерець не шелестить;
А з похилених берізок
Сьвіжий ладон капотить.
Скільки щастя й осолоди
Я з такої ночі пю!
Скільки тихої відради
В душу лащить ся мою!
Ну, й чого-б іще бажати! —
А зачув би любчин клич —
Дав би тисячу тих нічок
За єдину з нею ніч.
С-по-за срібного туману
Хвиля срібного фонтану
Плеще та бренить…
Сад дрімав… Тиша… Темно…
Чи не тїнь отам таємно
Ледви шелестить?!
Бачу постать… Легкість стану…
Так! се ти, моя гітано!
Серцем чую я!
Довго ждав я, повний муки…
О! впади-ж мінї на руки,
Милая моя !…
Гарячий шопіт споміж листя,
Із полутьми.
Під виноградною лозою
Сидїли ми.
Лукаво шелестїли пальми;
Пянїв весь сад.
І я не знав, чи ти́ солодша,
Чи виноград.
|
