Пальмове гилля (1901)/Заспів
| Пальмове гилля (1901) Заспів |
В горах Лїванських ▶ |
|
Поезиє! сопутнице моя!
Ти — теплий, животворний промінь сонця,
Ти — тихий місяць, що в тюрмі сия
З закуреного, темного віконця.
Як попадав ся я в буденний бруд,
Робила ти одно з великих чуд:
Ховала все під фантастичним флером,
Як під сріблястим, місячним етером.
В важкі хвилини скорби та недуг
Я тихо йшов, куди глядїли очи,
І слухав, як шумить діброва-луг,
А синє море піною клекоче.
Дивив ся я на низку диких гір,
Що їх боки обріс кудлатий бір;
На скелях, зверху, трепотїли хмари… —
Ах, душу переймали нїжні чари!
Було і так: на провеснї колись
Я опинивсь на вільнім, чистім полї.
А там солодкі пахощі лились
Із бальзамистих пупяхів тополї.
На сонцї плюскавсь польовий потік… —
Я до травицї плачучи приник,
Ридав од радощів, од аромата…
А хтось ізрік: „Дивіть на психопата“.
Ви, люди, знов казали: „психопат“,
Коли мінї пахучу, любу казку
Шептали вітри, квіти й тихий сад,
І туркотїли горлинки про ласку, —
Коли під гарну музику та спів
Я в чарівній задумі камянїв
І раптом, не прощавшись із гостями,
Тїкав до моря грать ся камінцями.
„Причинний!“ говорили ви й тодї,
Коли я в грошах не знавав принади
І, через сни таємні, золоті,
Я рвав ся геть од теплої посади.
Я був для вас причинний і тодї,
Коли, чийсь образ носячи в грудї,
В нїм бачив тільки те, що поетичне,
І одкидав усе, що прозаїчне.
Для мене голос серця — все сьвяте,
А вам за психопатию здаєть ся…
Не стану ж думать, я́к ви назвете
Мої піснї, що виплили із серця!
Коли в поета щиро ллється спів,
Дак що́ йому ваш сьміх або ваш гнїв?!
Не божевіллє в тім! не неморальність!
Що з серця йде, то правда й ідеальність.
От і все, що я можу одказати тим тверезим людям, котрі захочуть, ба вже по части й захотїли, добачити в моїх поезиях або дитячий, сьмішний сентименталїзм, що зовсїм неличить екстра-ординарному професорови сухої арабської фільольоґії, або які-небудь думки деґенератські, декадентські (дарма, що од декадентщини я завсїгди одвертав ся), ба навіть думки антиморальні. Антиморальність моя лежить у тім, що в ненормальнім „Нечестивім коханнї“ пречистої, безгрішної душі я добачив більше ідеальної високости, нїж у звичайнім, нормальнім „Коханнї по людському“ [1].
Багато більше, нїж чужі натяки на мою азиятську неморальність, смутить мене моя власна боясть, що може в мене не стало талану восхвалити благоговійною достойною піснею своє божество — матїр-природу; а вже-ж од неї, в самітній розмові з нею в її величньому храмі, я й на краю могили пізнавав найбільші радощі на сьвітї. Бою ся, що так само, як у католицьких гимнах Мадоннї, в моїх гимнах природї знайдеть ся більше щирости, нїж художницької сили.
Природо-мати! ти мінї прости,
Що я тебе виспівую так блїдно,
Не змалював твоєї висоти,
Красот твоїх у мене анї слїдно…
Бо я з твоїх красот усе пянів, —
Рука дріжала… погляд туманїв…
Текла сльоза. — Змивала ся картина, —
Виходила неясна ляпанина.
На останцї зовсїм виразно скажу, що пускаю в сьвіт отсю книжку не для людей фізично здорових, а тільки для людей трохи слабих, із надламаною життєвою снагою або нервами, — для тих людей, що вміють і легко плакати, і солодко нудьгувати, і молитись Богови, і умилятись, — для тих людей, що — з наївним еґоїзмом недужої людини — зугарні дізнати більше втіхи й радощів із звістки про новітнїй сьвіжий, кучерявий паросток на гімалайській кедринї-деодарі, нїж із телеґрами про зниженнє такси на сіль, — для тих недужних і самітних людей, що прихильну до них людину або сїмю можуть з наївним еґоїзмом полюбити не менче, нїж цїлу людськість; тільки такі читачі знайдуть у сїй книжцї рідні для себе ноти. А котрі читачі здоровісїнькі на тїло й на серце, особливо-ж котрі, замість нюхати екзотичні квітки та прислухати ся до кожного стукотїння свого або й чужого рознервованого серця, жваво рвуть ся на сьміливу боротьбу за цїлу пригнїчену голодну суспільність та котрі раднїйші будуть слухати од поета тільки войовничі поклики до бою з громадською гидрою, — тії нехай і не розгортають цього „Пальмового гилля“. Коли-ж, собі на невтїху, вони випадком розгорнуть і прочитають мої вірші, то нехай швидче силують ся забути й їх, і автора. Автор не буде за те в претенсиї, бо й скрізь у природї бачить те саме:
Срібную лїле́ю буря підотнула,
Пишную корону до землї пригнула.
Пахощі пропали. І блищить сльозина,
Наче дорогая, буйная перлина.
Та нїде не видко горя у природи:
Сонце сїє радість на луги і води;
Вітер різво шепче щось до очерета…
Так усї забудуть скорбного поета.
Алупка в Криму, 10 апріля 1901.
——————
- ↑ Завважу, що в обох циклях віршів немає нїчогісїнько автобіоґрафічного.