Пальмове гилля (1901)/Самотою на чужинї

by А. Кримський

◀ В горах Лїванських

Пальмове гилля (1901) А. Кримський Самотою на чужинї

Нечестиве кохання ▶

Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1901

 

САМОТОЮ НА ЧУЖИНЇ.

 

УРИВКИ ІЗ ЩОДЕННИКА.

 

 

Князеви Олександрови Гагарину і його жінцї Марії на спомин про наше двохлїтнє приятелюваннє в Бейрутї.

 

Бейрут у Сириї. 20 марта 1898.

 

I.

 

Ох, арабські фолїянти!
Вже не сила вас читати:
Бо роскинувсь сад запашний
Під вікном моєї хати.

Підведу од книжки очі, —
Під вікном ростуть банани,
Шелестять високі пальми,
Мирти, фіґи і платани.

Є й мигдаль яснозелений,
Єсть і сивая маслина,
І акация рожева,
І смолистая кедрина.

Підійду я до віконця, —
Пахнуть рожі й базилики,
Туберози і фіялки
Й наркотичнії гвоздики.

І нудьга, немов гадюка,
Обгортаєть ся круг серця.
Сам не знаю, звідки смуток
І куди-ж то серце рветь ся.

 

II.

 

Нї, я знаю, чом нудьгую,
Нї, я знаю, звідки сум:
То розлука, зла гадюка,
Вся причина чорних дум.

Де ви, де ви, милі други?!
Чом тепер вас тут нема!…
А без вас розкішний південь
Задля мене мов тюрма.

 

III.

 

Немов дві краплї в бурнім морі,
Ми в Сириї зустрілись.
Ударила новітня хвиля, —
Навіки розлучились.

Тай знову сам я на чужи́нї…
Не зійдемось нїколи…
Все ниє серце… В грудях важко…
Ох, доле!… доле!… доле!…

 

IV.

 

Буває и́нодї, що сонце кине промінь
В підземную хатину,
Та ледве розжене холодну, мокру сутїнь —
І щезне за хвилину.

Тодї в темницю знов насуне щось імлисте,
Бруднеє, непрозоре…
Отак тепер без вас себе я почуваю,
Кохані, ясні зорі!

Сирийськая весна… На дво́рі жар палючий… —
Душа-ж примерзла, стогне…
Склизька́я те́мрява налїплюєть ся в очі…
Трепещуть нерви… кров холоне…

 

 

21 марта.

 

V.

 

Єсть одна гора коло Бейруту.
Непривітний кактус там поріс.
І ступив я по вузенькій стежцї
В той щетинястий, понурий лїс.

Мертва тиша… Птаство не щебече…
Темно й вохко… Пахне, як з могил…
Я на прикорнї присїв мов сонний
І дивив ся тупо і без сил.

Аж змія переповзла нарештї…
Перебіг проз мене й іхневмон,
Позирнув цїкаво, мов котятко,
Тай злякав ся і пропав, як сон.

Я прочнувсь… поволї зворухнув ся…
Як тут темно!… наче льох без дна!…
І спустивсь я стежкою в долину,
Де цьвіла сирийськая весна.

 

VI.

 

Горді пальми… Думні лаври…
Манячливий кипарис…
Океан тропічних квітів…
Ще й цьвіте цитринний лїс…

Я хитнувсь, бо наче впив ся
З аромату тих квіток.
Аж погляну: коло пальми
Простий житнїй колосок.

— „Гей, земляче!“ шепче колос,
Похилившись на стебло:
„Ми чужі для цього раю,
Що́-ж сюди нас принесло?“

 

 

22 марта.

 

VII.

 

Знову серце заболїло,
Знов ущерть набігло горя…
Я пішов собі із міста
На безлюдний беріг моря.

Пісочаная рівни́на…
Море-ж — гребнї голубії.
Піна бєть ся в побережжє…
Вітерець із моря віє…

Задивив ся я на море,
Хвилї плещуть ся об ноги.
Їх глухеє воркотїннє
Заколисує трівоги.

Сонце граєть ся у водах,
В тому сріблї та кришталї.
В цілім морі — щастє й радість —
Роспливлись мої печалї…

 

VIII.

 

На приморському безлюддї
Обернув ся я в дитину:
Гарні мушлї підбераю;
Вгляджу кращі, — давнї кину.

Різнобарвнеє креміннє
Заповнило всї кишенї.
Ще-ж камінчики найкращі
Я несу у себе в жменї.

Я сїдаю на піскови,
Впорядковую ті скарби;
По дитячому радїю
На красу, на пишні фарби.

Море плеще… Ясне сонце
Так велично тоне в морі…
Мушлї — втїха!… І спитав я:
Чи-ж бува на сьвітї горе?“

 

IX.

 

Аж чую: „туп-туп!“ Шкандиба́ють два му́ли;
У них камінюччє на спи́нї.
Поза́ду за ними іде́ чорний негр
У латаній, дертій свитинї.

Він хмуро яко́сь покосив ся на мене
Тай буркнув, неначе-б то стиха:
„Щасливі на сьвітї отії ифранжі:
Нї праці, нї лиха!” ^[1]

——————

1. Ифранжі = франки, европейцї

 

X.

 

Ой, колись я бачив, як щезав туман,
Що в ночі́ був тихо затопив Лїван.
Де була недвижна біла рівнина́,
Стала дика круча, грізная, без дна.

Так у мене в серцї з муринових слів
Щез туман мрійливий, наче вихор змів.
Вибухла глибока, дикая печаль…
Жалко всїх бездольних… Тай на себе жаль…

 

 Бейрут в Сириї, 22 марта 1898.