Пальмове гилля (1901)/Самотою на чужинї
| ◀ В горах Лїванських | Пальмове гилля (1901) Самотою на чужинї |
Нечестиве кохання ▶ |
|
Князеви Олександрови Гагарину і його жінцї Марії на спомин про наше двохлїтнє приятелюваннє в Бейрутї.
Бейрут у Сириї. 20 марта 1898.
Ох, арабські фолїянти!
Вже не сила вас читати:
Бо роскинувсь сад запашний
Під вікном моєї хати.
Підведу од книжки очі, —
Під вікном ростуть банани,
Шелестять високі пальми,
Мирти, фіґи і платани.
Є й мигдаль яснозелений,
Єсть і сивая маслина,
І акация рожева,
І смолистая кедрина.
Підійду я до віконця, —
Пахнуть рожі й базилики,
Туберози і фіялки
Й наркотичнії гвоздики.
І нудьга, немов гадюка,
Обгортаєть ся круг серця.
Сам не знаю, звідки смуток
І куди-ж то серце рветь ся.
Нї, я знаю, чом нудьгую,
Нї, я знаю, звідки сум:
То розлука, зла гадюка,
Вся причина чорних дум.
Де ви, де ви, милі други?!
Чом тепер вас тут нема!…
А без вас розкішний південь
Задля мене мов тюрма.
Немов дві краплї в бурнім морі,
Ми в Сириї зустрілись.
Ударила новітня хвиля, —
Навіки розлучились.
Тай знову сам я на чужи́нї…
Не зійдемось нїколи…
Все ниє серце… В грудях важко…
Ох, доле!… доле!… доле!…
Буває и́нодї, що сонце кине промінь
В підземную хатину,
Та ледве розжене холодну, мокру сутїнь —
І щезне за хвилину.
Тодї в темницю знов насуне щось імлисте,
Бруднеє, непрозоре…
Отак тепер без вас себе я почуваю,
Кохані, ясні зорі!
Сирийськая весна… На дво́рі жар палючий… —
Душа-ж примерзла, стогне…
Склизька́я те́мрява налїплюєть ся в очі…
Трепещуть нерви… кров холоне…
21 марта.
Єсть одна гора коло Бейруту.
Непривітний кактус там поріс.
І ступив я по вузенькій стежцї
В той щетинястий, понурий лїс.
Мертва тиша… Птаство не щебече…
Темно й вохко… Пахне, як з могил…
Я на прикорнї присїв мов сонний
І дивив ся тупо і без сил.
Аж змія переповзла нарештї…
Перебіг проз мене й іхневмон,
Позирнув цїкаво, мов котятко,
Тай злякав ся і пропав, як сон.
Я прочнувсь… поволї зворухнув ся…
Як тут темно!… наче льох без дна!…
І спустивсь я стежкою в долину,
Де цьвіла сирийськая весна.
Горді пальми… Думні лаври…
Манячливий кипарис…
Океан тропічних квітів…
Ще й цьвіте цитринний лїс…
Я хитнувсь, бо наче впив ся
З аромату тих квіток.
Аж погляну: коло пальми
Простий житнїй колосок.
— „Гей, земляче!“ шепче колос,
Похилившись на стебло:
„Ми чужі для цього раю,
Що́-ж сюди нас принесло?“
22 марта.
Знову серце заболїло,
Знов ущерть набігло горя…
Я пішов собі із міста
На безлюдний беріг моря.
Пісочаная рівни́на…
Море-ж — гребнї голубії.
Піна бєть ся в побережжє…
Вітерець із моря віє…
Задивив ся я на море,
Хвилї плещуть ся об ноги.
Їх глухеє воркотїннє
Заколисує трівоги.
Сонце граєть ся у водах,
В тому сріблї та кришталї.
В цілім морі — щастє й радість —
Роспливлись мої печалї…
На приморському безлюддї
Обернув ся я в дитину:
Гарні мушлї підбераю;
Вгляджу кращі, — давнї кину.
Різнобарвнеє креміннє
Заповнило всї кишенї.
Ще-ж камінчики найкращі
Я несу у себе в жменї.
Я сїдаю на піскови,
Впорядковую ті скарби;
По дитячому радїю
На красу, на пишні фарби.
Море плеще… Ясне сонце
Так велично тоне в морі…
Мушлї — втїха!… І спитав я:
Чи-ж бува на сьвітї горе?“
Аж чую: „туп-туп!“ Шкандиба́ють два му́ли;
У них камінюччє на спи́нї.
Поза́ду за ними іде́ чорний негр
У латаній, дертій свитинї.
Він хмуро яко́сь покосив ся на мене
Тай буркнув, неначе-б то стиха:
„Щасливі на сьвітї отії ифранжі:
Нї праці, нї лиха!” [1]
- ↑ Ифранжі = франки, европейцї
Ой, колись я бачив, як щезав туман,
Що в ночі́ був тихо затопив Лїван.
Де була недвижна біла рівнина́,
Стала дика круча, грізная, без дна.
Так у мене в серцї з муринових слів
Щез туман мрійливий, наче вихор змів.
Вибухла глибока, дикая печаль…
Жалко всїх бездольних… Тай на себе жаль…
