Панталаха і иньші оповіданя/Панталаха/VI
| ◀ V | Панталаха і иньші оповіданя Панталаха VI |
VII ▶ |
|
Першим завданєм тої служби було: вислїдити, яким способом доконав Панталаха тої своєї остатньої втеки. Директор поспішив до трупарнї, щоб бути присутним при роздяганю трупа, а ключника післав зробити ревізию в казнї.
Був імлистий і понурий ранок, у казнї було ще майже зовсїм темно. Та про те Прокіп по відходї ключника не лягав уже спати, але сївши на серед казнї бавив ся дзвонячи порізаними кусниками штаби о верхняк печі, що лежав перед ним обернений до гори крисами. Нараз пригадав собі щось, кинув шматки штаби і схопивши ся з помоста плеснув у долонї та кинув ся до своєї постелї, застромив руку під тверду соломяну подушку, подібну до грубої, чотирогранної паляницї, і почав пильно нишпорити під нею. Як же врадував ся, коли під подушкою справдї знайшов обі половинки розрізаного і випорожненого срібного ринського, що їх положив там для нього Панталаха! Аж підскочив з радости, а його вибалушені очи заіскрились як у кота. Сїв на тапчанї і почав дзвонити тими блискучими цяцьками одною о другу, пускав їх щоб катуляли ся по помостї і як дитина плескав у долонї, коли срібні плитки описували по дошцї гарні слимаковаті закрути та колїсця.
Бавив ся так досить довго, та нарештї його занудила одностайність тої забави, а жолудок почав допоминати ся свойого права. Була вже осьма; арештантам по иньших казнях роздавали снїданє — рідку горохову зупу. Покинувши оба срібні кружечки на тапчанї Прокіп притулив лице до візитирки і надслухував, чи швидко кухарі наближать ся до нього. Знав бідолаха, що йому його порцію дають звичайно на самім остатку, коли зупи в кітлї вже давно не стало і кухарі другий раз уже піділляли теплою водою гущу з недоварених горошин та лушпини, що була на днї, і розбовтали се при помочи великого мідяного черпака. Правда, поки в казнї жив Панталаха, подавали сюди снїданє та обід на сам перед; арештанти дбали про свойого майстра, догоджували йому, то вже розумієть ся, що й дурний Прокіп при сьому мав ся добре. Але бідний ідіот мав коротку память, забув, що Панталахи вже нема в казнї, не знав і не цїкавий був знати, що стало ся з ним; почував лише голод та нетерплячку, чому се не приносять снїданя?
Хвилю стояв тихо притулений до дверий і слухав; далї почав хрупотїти зубами і гарчати як пес, чуючи, що арештанти, розносячи снїданє, не кваплять ся до нього і розмовляють щось голосно на корідорі. Нарештї що сили почав гримати пястуками й ногами о двері. Якийсь час нїхто не озивав ся і не приходив, от тим то Прокіп не переставав гримати до дверий чим раз сильнїйше. Та нараз забряжчала колодка, заскреготав замок, застукали зелїзнї ретязї при дверех казнї, і Прокіп мов опечений відскочив від дверий. Вони відчинили ся і війшов ключник Спориш у товаристві ще одного дозорця.
— Чого гримаєш? — суворо запитав Прокопа Спориш.
— Я… я… нї — відповів Прокіп кулячи ся, нїби для одержаня ударів. — Я… я… сплю.
— Спиш? А хтож так до дверий гуркоче?
— Та бо я… я хочу їсти.
— А наїв ся-б ти смоли горячої, тумане! — крикнув другий дозорець. — Повісити тебе варто, а не їсти тобі дати. А не міг ти в ночи отак загримати до дверий, заким той злодїй штаби на печи поперерізував?Спориш тимчасом кинув оком по казнї і в першій хвилї побачив два срібні кружечки, покинені на Прокоповім тапчанї. Вхопив їх, оглянув і весь задеревів; від разу пізнав половинки того самого срібного ринського, який він учора дав Панталасї, від разу догадав ся звязку сього ринського з утекою Панталахи.
— А се що? — запитав Прокопа, показуючи йому кружечки.
— Се моє! — крикнув плаксиво Прокіп і простягнув руки до блискучих цяцьок. — Віддайте менї, се моє!
— Твоє? А відки ти маєш се? Хто тобі се дав?
Прокіп станув широко роззявивши рота, не знав, що відповісти на се питанє. Пригадав собі острий заказ Панталахи і тремтїв при самій думцї про те, що сей „нанашко“ може виконати свою страшну погрозу, значить, може якимось чудом винести його з отсих мурів і занести до дому родичів, де його били, поштуркували та морили голодом і де йому було далеко гірше, нїж тут у криміналї.
— Говори, хто тобі се дав! — крикнув йому над самим вухом дозорець і скріпив своє питанє сильним бухняком, виміреним у Прокопові плечі.
— Йой-йой-йой! — запищав Прокіп, скулив ся як уперед і закрив лице руками.— Ну, скажи, скажи, хто тобі се дав, — мовив лагідно Спориш, знаючи, що строгістю від сього ідіота нїчого не дібє ся. — Скажи, не бій ся, нїчого тобі за се не буде.
— Ага, не буде? — хлипаючи промовив Прокіп.
— Я-ж тобі говорю, що тебе навіть пальцем не торкну ся.
— Е, ви, я вас не бою ся, — мовив ідіот осьмілившись ласкавістю Спориша.
— Ну, а когож ти боїш ся?
— Панталахи.
— Панталахи? А щож він може зробити тобі?
— Візьме мене звідси і занесе до тата.
Оба дозорцї розсьміяли ся на такий доказ.
— Га, га, га! Чи бачив хто, чого сей дурень боїть ся! — мовив дозорець. — То иньший утїкає звідси, щоб дістати ся до дому, а сей боїть ся, щоб його хто не викрав із криміналу та не занїс до дому.
Але Спориш промовив поважно:
— Ну, ну, не бій ся, дурний, Панталаха вже тобі не зробить нїчого.
— Ага, не зробить? А ви по чім знаєте, що не зробить? — мовив Прокіп обтираючи сльози рукавом.
— Бо його вже нема на сьвітї.
— А деж він?
— У трупарнї.— А він там що робить?
— Що має робити, лежить. Хиба не знаєш, що впав із даху і забив ся на смерть?
— Е, а може він іще й з трупарнї втече?
Знов засьміяли ся дозорцї над дурнотою Прокопа, але Спориш знав, що з ідіотом треба говорити його мовою, і мовив далї поважно:
— Не бій ся, звідтам уже не втече. Ще сьогоднї прийдуть дохторі, відріжуть йому голову, руки, ноги, ну, а без них то як же він утече?
Прокіп витріщив очи на ключника, мов не міг зразу няти йому віри, а нарештї захихотав ся голосно.
— Гі, гі, гі! Будуть різати Панталаху як кабана! І живіт йому розпорють?
— І живіт розпорють.
— Гі, гі, гі! А мене пустять подивити ся?
— А вжеж, а вжеж! Я сам тебе поведу. Лише скажи менї, хто тобі дав отсе?
Прокіп немов засоромлений похилив лице до землї і закрив очи рукавом.
— Я… я не знаю.
— Говори до дурня! — скрикнув дозорець, виведений із терпцю тим глупим упором. — Чомуж не скажеш від разу, що Панталаха?
— Ну, скажи, скажи! — мовив Спориш. — Панталаха дав, правда?
— Панталаха.— Ну, так, то добре. А за що він дав тобі се?
— За що? За нї за що. За те, щоб я спав у ночи.
— Ага! А не казав тобі, щоб ти нїкому нїчого не говорив?
— Казав.
— А не казав тобі, відки він дістав сю забавку?
— Казав.
— А відки? — запитав цїкаво ключник. Він тремтїв при самій думцї, що Панталаха міг сказати отсьому дурневи, що дістав того ринського від Спориша. — Ну відки він дістав її?
— Від сьвятого Миколая.
— Що? Від сьвятого Миколая?
— Ну, так, — мовив осьмілений Прокіп. — Сьвятий Миколай прийшов до нього і мовить: „Не плач, Панталахо! Били тебе пани за те, що ти втїкав. Маєш ось тут ключове зїлє, воно тобі всї замки відчинить, і ти знов утечеш“. А Панталаха прийшов до казнї дуже веселий. На сам перед хотїв мене з'їсти, а потім розколов се на дві половинки і видобув відтам ключове зїлє.
— Якеж то було зїлє?
— О, гарне! Таке синеньке, а тоненьке, а довге, довге. Тут у тім лежало скручене. А потім Панталаха мовить до мене: „Дам тобі се, але щоб ти в ночи спав; нехай тут і громи бють, не сьмієш пробудити ся. І щоб ти не знати що чув або бачив, то не сьмієш чути анї бачити нїчогісїнько“.
Спориш відітхнув свобіднїйше. Очевидне дїло, Панталаха не зрадив його перед Прокопом. Дурень нїчого не знав про те, що се він дав злодїєви того ринського, значить, можна буде вийти чистим із сеї поганої історії. Бідний ключник аж дебелїв, скілько разів подумав, що як би не обачність Панталахи та не тумановатість Прокопа, то історія з тим ринським могла-б була навести на нього велику біду, втрату служби а може навіть і кримінал. З облекшеним серцем випитував отже Прокопа далї, що робив Панталаха вечером, що робив у ночи, як утїкав. Та швидко показало ся, що Прокіп дуже мало знав про се все.
— Вечером нанашко Панталаха скакав на одній нозї, потім полїз під тапчан і знайшов там щось, потім лазив, на вікно, потім майстрував щось, потім краяв мій хлїб, але не їв, а потім… потім я заснув і не чув уже нїчого більше.
— Ну, а не мовив тобі Панталаха, — запитав Прокопа другий дозорець — який то сьвятий Миколай дав йому те ключове зїлє?
— Який сьвятий Миколай? — повторив дивуючись Прокіп і витріщив очи. — Сьвятий Миколай, то що в церкві на образї намальований.
— Ну, а відки він узяв ся тут?
— Сього не знаю. Прийшов.
— А коли-ж то він дав се Панталасї?
— Як його вибили, тодї йому дав.
— А не мовив тобі Панталаха, як виглядав той сьвятий Миколай?
— Не мовив нїчого.
Ясне дїло: від Прокопа годї було дізнати ся щось більше. Почали дозорцї ревідувати казню, перетрясати сїнники, заглядати до кождої шпарки, до кождої щілинки, і справдї їм удалось повіднаходити богато всяких металевих предметів: бляшок, дротиків, штабок, шматочків міди і т. и. Але нїчого такого, що моглоб навести на який дальший слїд. Усї від давна знали, що Панталаха не лише працює в шлюсарській „лябаторнї“, але також у казнї виробляє ріжні предмети, то й нїколи не забирано у нього при ревізиях дрібних та нешкідливих предметів, так що й тепер дозорцї не здивували ся, познаходивши їх стїлько в його схованках.
Утомивши ся безплодною шуканиною вже забирали ся до виходу, коли в тім Прокіп, що підчас усеї ревізиї скулений і недвижний сидїв на своїм тапчанї, нараз ісхопив ся й заступив дорогу Споришеви простягаючи до нього обі руки.— А ти чого хочеш? — запитав його ключник.
— Віддайте менї те… моє! — мовив Прокіп.
— Що тобі маю віддати?
— А тото… таке гарне, що менї дав Панталаха.
— Іди, безуме! — сердито буркнув Спориш. — Аджеж мушу показати се директорови.
— А він менї віддасть?
— Або я знаю?
— А… а… але ви прецїнь обіцяли менї віддати, — відповів Прокіп.
— Ну, щож із того, що обіцяв, коли не можу.
— Але я вам за те оповів, що менї сказав Панталаха! — мовив Прокіп підносячи голос.
— Се ти добре зробив, — мовив Спориш, — але я не можу тобі віддати отсього. Бо бачиш, коли се Панталасї дав сьвятий Миколай — розумієш? — то треба се показати попови, щоб він пізнав, чи се направду від сьвятого Миколая, чи може Панталаха так брехав.
— Коли-ж бо я не хочу показувати попови! — закричав Прокіп. — Не хочу попови! Піп менї не віддасть, ще й язик уріже. Не хочу попови. Віддайте менї! Се моє!
— Іди геть! — крикнув виведений із терпцю дозорець і вхопивши Прокопа за плечі штовхнув його так сильно до середини казнї, що бідний ідіот, спотикнувшись о зелїзний обруч, усе ще розкинений на помостї, впав з розхрещеними руками на лице і розквасив собі ніс до помоста. Заверещав як дитина, та поки встав, уже двері казнї були замкнені.
Він прискочив до візитирки, верещачи з болю й лютости:
— Віддайте менї! Віддайте менї! То моє!
І товк кулаками до дверий.
— А не будеш ти там тихо? Хочеш, щоб я прийшов до тебе з тріпачкою? — крикнув у відповідь йому дозорець із корідора.
Прокіп затих — обтираючи рукавом кров, що капала з носа. Тюремна тріпачка була йому надто добре знайома і він не хотїв коштувати її солодощів. Зацїпив зуби, щоб не плакати, а в його голові почали миготїти безумні пляни пімсти.
— Ага, одурив мене! — гарчав Прокіп грозячи пястуками до дверий. — Чекай, я тобі покажу!
Аж зубами заскреготав і босими ногами о поміст затупав з лютости.
— Що я йому зроблю? — воркотїв сам до себе, сюди й туди нипаючи по казнї. — Візьму сокиру і розрубаю йому голову. Так, нехай попамятає Прокопа! Або ще лїпше: як будуть варити в кухнї кашу в тім великім кітлї, а він буде стояти обік, набираючи огню до люльки, а я тихенько-тихенько зайду з заду, вхоплю його за ноги тай бух до кітла. Ха, ха, ха! Нехай варить ся! А яка буде каша смачна, заправлена Споришем! Або нї, візьму його, як буде спати, звяжу за ноги тай повішу стрімголов на банти. Нехай у димі коптить ся як свиняче сало. Або розпечу в кухнї гачок, а скоро він прийде, а я розпеченим гачком штурк йому в очи!
Його вбога фантазія гуляла по ріжних нетрах та любувала ся тими жорстокостями, недбаючи про те, що вони в його положеню були всї неможливі. Ті думки були йому розривкою; за ними він забув дїйсність, забув те, що перед хвилею так болїло та дратувало його. Ще сльози тремтїли на його віях а на носї не обсохла розмазана кров, а душа його вже заспокоілась і перейшла Бог зна до яких постороннїх предметів. Та якась лиха доля не дала зовсїм загоїтись та заструпитись його душевній ранї.
Не минула й година, коли казня знов відчинила ся і в дверех показав ся Спориш. Його образ від разу відновив у Прокоповій душі весь біль і всю ненависть. Він нїмо, але з виразом дикої злоби з підлоба глядїв на ключника.
— Ану, вставай і забирай ся відси! — крикнув Спориш.
— Куди? — буркнув Прокіп.— Марш до кухнї. Тут мусять майстри направити піч. Ану, живо!
В кухнї порались чотири кухарі, декретові арештанти, народ веселий і жартливий. Вони почали розпитувати Прокопа про пригоди минулої ночи, а його глуповаті оповіданя ввели їх у добрий гумор. Бачучи слїди крови на Прокоповім лицї один кухарь запитав його, що се в нього таке, і Прокіп сердито розповів про свою пригоду зі Споришом, про те, як ключник обдурив його, забрав йому таке ладне блискальце, дарунок Панталахи, і ще й пхнув його так, що він розбив собі ніс.
— Бійте ся Бога! — скрикнув з гумористичним жахом один кухарь. — І він мав Бога в серцї, щоб отак скривдити тебе!
— І не хотїв тобі віддати того, що твоє? — допитував другий.
— Не хотїв! — крізь сльози мовив Прокіп.
— Іди до директора та поскарж ся на нього! — радив третїй.
— А може лїпше до самого прокуратора! — поправив четвертий. — Прокуратор старший від директора.
— Не хочу до директора! — плаксиво відповів Прокіп. — Директор не добрий! Директор до казенки посадить.
— Так, синку, так! — піддержував його один кухарь. — Плюй на директора! До прокуратора вдай ся! Той тобі догодить.— Не хочу до креператора! — скрикнув Прокіп, у якого слово „креператор“ вязало ся зі словом „креперувати“ і значило щось нечувано страшне та грізне.
— І я так кажу! — мовив другий кухарь. — Сам собі справу зроби! Або то ти не потрафиш? Щеб ти собі з таким ключником не дав ради?
— Морду йому набий!
— Очи йому видри! — піддав другий.
— Візьми його за одну ногу, другу приступи і розідри його на двоє, як жабу, — підправив третїй.
Прокіп слухав з роззявленим ротом і дивував ся, як се йому нїчого подібного перед тим не прийшло до голови. Наївши ся він почав ходити по просторій, на пів темній кухнї, цїкаво зазираючи в кождий кут, випитуючи про значінє кождої, найзвичайнїйшої річи і одержуючи на кожде питанє від жартливих кухарів найдивогляднїйші відповіди.
— Ай-яй-яй! — закричав нараз Прокіп сплеснувши в долонї, побачивши на лавочцї дві сьвіжо зарізані гуски, з яких одна мала бути спечена для пана директора, а друга зварена на росіл для хорих у тюремнім шпиталї. — А се що таке?
— Хиба не бачиш, що бузьки? — мовив один кухарь.
— Бузьки? А вони що тут роблять?— Прилетїли до нас у гостину.
— Ей, не правда! — мовив усьміхаючись Прокіп. — Адже я знаю, що се гуси.
— Так? Знаєш? А в такім разї мусиш знати, що їм належить ся.
— Що… що… їм належить ся? А щож їм належить ся?
— Маєш зараз тут сїсти і скубти.
— Добре! — радісно мовив Прокіп. — Я люблю скубти. Але пірє буде моє.
— А по що тобі піря, роззяво?
— Буду бавити ся.
— Чи ти стїк ся? А хтож пірєм бавить ся?
— Ну, то я не хочу скубти.
— Але скуби, скуби! Дістанеш піря скілько захочеш, можемо тобі навіть із піря борщ ізварити.
— Нї, не хочу з піря борщу, — рішучо відповів Прокіп, скубучи гуску. — Але пірце собі візьму. Я так гарно вмію пірцем бавити ся! Воно так ладно грає!.. Мене нанашко Панталаха навчив. Ай, то буде чудово!
Аж над вечером піч була окована і Прокіп обскубши гусей та проспавши ся в кухнї вернув до своєї казнї.