Панталаха і иньші оповіданя/Панталаха/VIII
| ◀ VII | Панталаха і иньші оповіданя Панталаха VIII |
IX ▶ |
|
Спориш мав нічну службу. Замикаючи на ніч тюремні казнї він зайшов і до Прокопової цюпи, тої самої, відки перед добою втїк Панталаха. Прокіп лежав на своїм тапчанї, лицем обернений до стїни, і якось сердито загарчав побачивши Спориша. І коли ключник стоячи на серед казнї підняв у гору лямпу оглядаючи стїни, а потім схилив ся і заглядав по кутах по під тапчани, як се було його обовязком, Прокіп неспокійно кидав ся на своїм місцї, то знов кулив ся як кіт, що готує ся до скоку. В очах ідіота меркотїла скажена ненависть. Але Спориш не звернув на се уваги. Що значив для нього нїмий гнїв ідіота супроти тих невідступних думок та гризот, що клубили ся в його нутрі та підгризали його супокій?
Позамикавши казнї Спориш відітхнув свобіднїйше і попрощавши ся з другим ключником, що доси від учора мав дижур, лишив ся сам у корідорі. З вартівнї власне заводжено сюди нічну сторожу, і Спориш пройшов ся по корідорі, поки капраль на місцї дав воякови півголосом відповідну інструкцію.
З трівогою й неспокоєм дожидав Спориш сеї ночи. Якесь темне прочутє говорило йому, що вона не буде спокійна, що тут, на тім місцї, де ще перед добою жив і з такою силою волї напинав ся Панталаха, мусять бути найсильнїйші й найсьвіжійші згадки про нього та слїди його зусиля. Спориш, старий вояк, не вірив у духів та в привиди, і не з того боку бояв ся якихось прикростий. Він бояв ся власного нутра, власної душі, розстроєної вчорашнїми вражінями та рефлєксіями. Бояв ся сну і постановив собі не спати всю ніч, ходити по корідорі, балакати з вартовим вояком і в загалї робити що можна, щоб не допускати собі до голови нїяких зайвих, важких думок.
Та ба, ся постанова не зовсїм удалась йому. Вояк поставлений на вартї був простий селянин, новобранець, отяжілий, мовчазливий і трохи тупий та не говіркий. Утруджений цїлоденною муштрою він у ночи хотїв спати і тому ледво пів години додержував компанїї Споришеви, терпеливо слухаючи, що сей оповідав йому про свою військову службу, та лише десь колись втручуючи від себе одно-друге слівце. Нарештї він по просту попросив Спориша, щоб позволив йому передрімати ся пів годиночки, бо його сон ломить. Бідному ключникови нїщо було й дїяти. От він засїв на пацї, як тої памятної ночи, коли тїкав Панталаха, і мовчки вдивляв ся в чорне гирло корідора, завидливо зиркаючи часом на вояка, що тут же обік нього, опертий на карабінї заснув майже в одній хвилинї.
Так минуло може з десять мінут мертвої, сонної тиші, коли в тім нараз Спориш затремтїв, підняв голову і напружив слух, широко витріщив очи і навіть відчинив уста. Що се було? Чи злуда уяви, чи… чи…? Спориш не важив ся доснувати до кінця сеї думки і слухав заперши в собі дух.
— Грр! грр! грр! — розлягав ся найвиразнїйше в сьвітї по цїлім корідорі тонкий, свистючий скрегіт анґлїйської пилки, що ріже зелїзо. Кілько мінут сидїв Спориш мов закаменїлий, не рушаючи ся з місця, ловлячи вухом і устами й усею своєю істотою ті фатальні згуки. Нїчого не думав, нїчого не відчував у тій хвилї, анї страху, анї трівоги; можна би навіть сказати, що був спокійний, хоча був се спокій радше колоди, нїж сьвідомого чоловіка.
Аж по кількох мінутах того мертвого супокою настала реакція. Жива сила прокинула ся в Спориші. Напруго кинув ся на своїм місцї, зірвав ся на ноги, хотїв крикнути, хотїв за щось ухопити ся руками, бігти кудись, кликати підмоги, і почув, що все його тїло обілляне холодним потом. Але й се розворушенє трівало лише недовгу хвилю. Отямив ся, не скрикнув, але зирнувши на вояка, що спав преспокійно, вспокоїв ся й сам потроха і почав збирати розпорошені думки.
Що се могло бути? Прислухав ся ще раз, уважно, пильно — таки так, нема нїякого сумнїву! І сим разом се не що иньше, як те, що було позавчора. Хтось анґлїйською пилкою ріже зелїзну штабу! Хто се може бути? Очевидно, що знов якийсь арештант, якому замануло ся попробувати подати ся слїдом Панталахи. Чи подуріли ті люди? Спориш запитав сам себе, що йому робити в отсьому випадку? Чи розбудити вояка? Але що поможе йому вояк? Лїпше піти й переконати ся, де се, в котрій казнї хтось працює так завзято? Хвилево навіть у ключниковій голові мигнула думка дати спокій і лишити втїкачеви-арештантови волю, нехай собі тїкає куди знає! Але службова привичка таки взяла верх. Ступаючи на пальцях він пішов здовж корідора, вухом слїдячи та міркуючи, відки се міг видобувати ся той підозрений скрегіт? Ідучи він навіть усьміхав ся. Видно, що не Панталаха працює, але якийсь партачина! Невправне вухо, невправна рука! Панталаха вмів ловити вухом кождий найдрібнїйший шелест на корідорі і зараз переставав — видно, що роблячи своє дїло в повнї панував над усїми силами свойого ума, не почував анї трівоги, анї зворушеня, анї неспокою. А сей увесь затопив ся в своїм занятю і вже нї на що більше не зважає, нїчого не чує. Цїкава річ, чи почує бодай, як буду відмикати колодку! О, се вже певне, з такою обережністю він далеко не забіжить!
Так міркуючи ключник звільна посував ся корідором. Але чим далї йшов, тим більше щезав його хвилевий супокій, тим сильнїйше морщило ся його чоло і затискались уста. Щож се? Скрегіт, бачилось, уходив перед ним чим раз далї в глуб корідора. Ключник розміркував собі був зараз із першого разу, в яких казнях сидять такі пташки, по яких можна би надїяти ся проби втеки, але тепер переконував ся, що його міркуванє було хибне і ві всїх тих підозрених казнях було тихо, мов маком засїяв. А гарчанє чути було раз у раз, виразне, прискорене, монотонне, мов металїчне цьвіркотанє сверщка в шпарцї під припічком.
Помаленьку, мов привид, наближав ся Спориш до казнї, з якої позавчора перший раз почув був таке саме зловіще цьвіркотанє. Зближав ся не вважаючи на якийсь внутрішнїй опір; потер рукою чоло, немов би хотїв відігнати якусь налазливу а безглузду думку. Алеж се не може бути! Алеж се нїсенитниця, щоб і тепер той дзоркіт міг походити з тої самої казнї! Аджеж у нїй нема нїкого крім Прокопа, а сей ідіот анї пилки не має, анї поводити ся з нею не вміє, анї не має охоти нї потреби пилувати штаби! А про те голос виразнїсїнько показує власне на сю казню. Спориш наблизив ся до самих дверий, приложив вухо до стїни — так, не було сумнїву, з отсеї казнї видобувало ся зловіще гарчанє, розходило ся виразно, нїби хто острими остями шпигав Спориша в груди. У ключника волосє з'їжило ся на голові, дух захопило в грудях.
— Боже! Се Панталаха! — без волї й відома простогнав він півголосом — і в тій хвилинї таємничий скрегіт затих.
Не тямлячи сам, що й по що чинить, Спориш з гуркотом і стуком влетїв до казнї. Казня була пуста, все в нїй було в порядку, лише безмисні, вибалушені очи Прокопові поглядали на ключника з кута, з тапчана.
— А ти що тут робиш? — крикнув на нього Спориш, не того, щоб чогось дізнатись, але по просту того, щоб почути людський голос.
— Я… я… сплю, — мовив загикуючи ся Прокіп.
— А ти не чув нїчого?
— Нїчого, нїчого.
Спориш стояв блїдий як труп. Сьвітло лїхтарнї, яку держав у руцї, падало скісно на його лице та надавало йому страшенний, мертвецький вираз. Не знаючи, що почати далї, Спориш кинувсь уважно оглядати штаби на печи, крати та окови при вікнах і дверех — нїде анї слїду пилованя. А прецїнь же те гарчанє трівало так довго, було таке виразне, що оманою не могло бути нїяким сьвітом. З тяжким серцем, згорблений і похилений нїби під якоюсь великою тяготою вийшов ключник із казнї, замкнув її і повільним кроком віддалив ся, що хвиля стаючи й надслухуючи. Та гарчаня вже не було чути. Вся решта ночи проминула спокійно.
Спокійно! Те що сеї ночи дїяло ся в душі Спориша, було подібне скорше до бурі, що валить усякі запори і вириває дерева з корінєм, нїж до спокою. В памяти старого вояка під впливом внутрішньої грижі та невиясненої подїї віджили всї віруваня та Бог зна коли чувані оповіданя про духів та привидів, якими кормила його молодість пережита під сїльською стріхою, яких і потім у війську наслухав ся не мало. Те, що до недавна відскакувало від його здорового розуму, здорової вдачі та чистого сумлїня, мов від сталевого щита, тепер штурмом здобувало становище і не знаходило відпору. Спориш не сьмів уже сумнївати ся, що чув надземний голос, що се Панталашина рука виконувала те гарчанє, що се дух Панталахи покутує на місцї своєї передчасної смерти і мстить ся на свойому вбійцї. Стоячи на кінцї корідора Спориш у-перве зі смертельною трівогою зирнув у його бездонно глибоке, темне гирло, немов лякаючись, що на тлї тої темноти в найблизшій хвилиночцї побачить якийсь страховинний привид, що всю кров у його жилах від разу зітне на щирий лїд. За кождим шелестом дрож його пробирала, а все таки сто разів страшнїйшою від усякого шелесту була для нього та мертва, глуха тиша, що залягала вязницю. Навіть вояк, сплячи біля нього на пацї, не хропів, але віддихав так тихо й нечутно, що переляканий Спориш наблизив вухо аж до його лиця, бо в одній хвилї йому в душі мигнула думка, ануж той вояк, почувши те зловіще гарчанє, тут таки вмер із переполоху? Та коли по кількох годинах вояк пробудив ся і Спориш запитав його, чи він не чув чого, вояк преспокійно відповів:
— Нї, Богу дякувати, не чув нїчого.
— Бій ся Бога, Споришу, чоловіче, а ти як виглядаєш? — крикнув другого дня рано один дозорець, приходячи до служби.
— Що? я! А як же маю виглядати? — мовив Спориш зміненим, розбитим голосом.
— Як з хреста знятий! — мовив дозорець і аж руки заломав. — Згорбив ся, лице твоє пожовкло, очи запали глибоко в голову. Що тобі стало ся?
— Алеж нїчого, нїчого! — мовив Спориш махаючи рукою. — Так тобі здаєть ся. Менї нїчого не хибує.Дозорець здвигнув плечима і покивав головою.
— Алеж ти хорий, ледво на ногах держиш ся! Трусиш ся як у лихорадцї, в тебе горячка! — говорив дозорець, старий військовий товариш Спориша.
— Ну, Бог з тобою! Що тобі снить ся! Пек-запек! — відмовляв ся Спориш, силкуючись усьміхати ся. — Ще на правду віпреш у мене, що я хорий. Нї, кажу тобі, що я здоров. То… так лише, я не спав у ночи. Просплю ся по обідї і буде менї зовсїм добре.
І поспішною ходою він віддалив ся, немов стараючись уйти від допитливих очий старого товариша. Розуміє ся, що про свою нічну пригоду він нїкому не згадував анї словом. Бояв ся, щоб його не висьміяли. Зрештою чекав, що скаже другий ключник, який по ньому держати ме слїдуючоі ночи дижур у тім корідорі.