Перейти до вмісту

Пеани і кпини/Пегас в ярмі

Матеріал з Вікіджерел
ПЕГАС В ЯРМІ

(На старі мотиви)

 На кінськім ярмарку в містечку Калембет,
Де покупців юрба на все, звичайно, ласа,
 Ізголоднілий степовик-поет
Для продажу привів Пегаса.
 Нетерпеливий гіппокриф
 Ірже, гарцює й весело скака.
І всі з захопленням:
 — Пегас — це диво з див!
 — А хвіст який!
 — А ноги!
 — Шерсть яка!
 — Ось тільки б зняти крила!… Молодця
Такого із радаром пошукай тоді на білім світі!
 — Ти кажеш: рідкісна порода ця?
А що, як він злетить до хмар, несамовитий?
Ні, не куплю — не буду в дурники пошитий!
Аж, гульк, підходить інший покупець:
 — Хоч крила, — мовить він, — безмірно шкодять справі,
Та їх обрізати ще ж можна накінець —
 І буде кінь, як кожний кінь, на славу…
Отримуй гроші, друже! Ось мій гаманець!
Зрадів поет. Усе ж продасть крилатого коня!
Та й каже: „По руках! Адже, голодний я щодня!”
 Привів Коня додому наш Степан,
 Над ним тепер він, звісно, Бог і пан…
Ні дать, ні взять — запріг Пегаса в бричку
 І виїжджає за село…
Гримлять, регочучи, селяни, бо повз річку

 Степана, наче вихром, пронесло.
Здійнявсь Пегас. Збуяв його великий гнів, —
Він пана з бричкою завіз у рів.
„Гаразд! — подумав наш Степан. — Стрибун шляхетний
 Не зможе віз тягнути? Що ж, нехай!
 В поштову гомінку карету
Ще спробую його впрягти — турботам буде край.
 Мені три шкапи він замінить враз.
А там, дивись, увійде в розум мій Пегас…"
Спочатку все пішло на лад. Не той же був вантаж.
Всіх коней збадьорив Пегас бентежний.
Летить карета, мов стріла. Та раптом кінь аж-аж
На дибки став і, збивши пилюгу належно,
 Здійнявся в вись, покинув колію,
 І, знов являючи славетну міць свою,
Поніс через струмки, ліски, калюжі, ниви.
 Всі коні, мов збісились трішки —
 Не помагають їм ані батіг, ні віжки,
А пан Степан хоч був живий, та нещасливий.
 Сповзла беззора ніч. Господар злючий…
 Карета ж зупинилася на кручі.
„Ех! — думає Степан. — Зазнав же я турботи.
Як бачу, дурня знову тягне в небеса…
А щоб забув він вибрики свої й бридоти,
 Поменше кластиму йому вівса,
Зате побільше дам тяжкенької роботи!”
Сказав — зробив. Без їжі не злетиш, не станеш цапа.
І наш Пегас стоїть, немов старенька шкапа.
 І, тріюмфуючи, озвався раз Степан:

 — Ну, що? В твоїх очах пливе, здається, вже туман?…
Не понесеш тепер через ліски, калюжі й луг!
Гей, запряжіть коня з міцним биком у плуг!
І ось приречений — ганебна доле! —
Крилатий кінь з биком виходить в поле…
Даремно землю б'є й калічить ноги,
Даремно прагне в вись, в глибінь широку неба, —
Його сусід бреде, сумують рідні перелоги,
І гнеться під ярмом літун чудовий Феба.
 А вирватися ж сил немає… Ворогів
Він потоптав би, мов смердюче зілля…
Й на землю падає — крилатий син Богів! —
 І корчиться від болю та знесилля.
— Проклятий звір! — Степана мов прорвало.
І лаючись, він б'є Пегаса навмання. —
Таких поганців тут ще не бувало!
Шляхетний кінь?! О, сором! О, бридня!
Обскуб мене піїта і шахрай…
Та я заб'ю коня — ганебі буде край!”
 І доки б'є коня, стежиною крутою,
 Що в'ється під горою,
 Надходить красень, молоді його літа.
Він заворожує усе довкілля грою,
 Відкритий зір сіяє добротою,
А в кучерях блищить пов'язка золота.
Лунає радісний співучий цитри дзвін.
 — О, друже мій! Чому даремно злиться? —
 Степанові говорить він. —
 Ти родом із яких сторін?
 Де бачив ти, щоб віл і птиця
В однім ярмі змогли трудиться?!
Довір мені свого крилатого коня,

Він чудо ще покаже в Божім сяйві дня!

Відпріг коня господар в той же час.
З усмішкою юнак стрибнув йому на спину.
 І руку майстра враз
 Відчув Пегас
I, блискавиці кинувши з очей, у небеса полинув…

 Філядельфія, 1957-58.