Переговори в Яссах в 1918 році
| Переговори в Яссах в 1918 році |
|
Я попав до Киева у вересні 1918 року, по дорозі за кордон, бо хотів, як багато громадян Росії, покинути Батьківщину й втекти від насильств.
Хоч я й не мав наміру вступати на службу до Гетьманського Уряду, але в засаді співчував я спробі Гетьмана утворити замість революційного безладдя дійсний державний лад на Українській Землі та його змаганням надати своїй роботі українські національні форми й національний зміст.
Моя сестра у других, Л. А. Коростовець, повідомила листом знайомих осіб, що були в Київськім Уряді — прем'єра Лизогуба та Міністра Василенка про мій намір і я незабаром одержав офіційні запросини приїхати до Києва.
У Києві я був зустрінутий дуже приязно як Гетьманом, так і міністром Закордонних Справ Д. І. Дорошенком і помічником його А. А. Палтовим.
"Мені приємно чути, сказав мені Гетьман П. Скоропадський, що Ви хочете прилучитися до нашого Уряду, який намагається утворити державну організацію України й припинити розвиток анархії. Для цього треба безумовно створити з України цілком окрему державу — не з ненависти до Москви, але з історичної конечности. Ані союз, ані федерація з Москвою — неможливі. Мої московські вороги обвинувачують мене в тому, що ніби-то я, задля задоволення своєї честолюбности порозумівся з українськими націоналістами, котрих москалі вважають просто за німецьких агентів і що ми всі сповнюємо доручення німців, щоб зруйнувати Велику Російську Імперію. Це, звичайно, нісенітниця. Україна в XVII віці добровільно прилучилася до Москви, як рівна до рівної, бо бачила в цьому єдиний спосіб оборони й рятунку проти католицької Польщі й магометанського Сходу. Але сьогодні Москва — джерело найгіршої анархії й поширення тяжкої соціяльної пошести. Організуючи Україну для самостійного життя, я сповняю свій патріотичний обовязок супроти моєї Батьківщини, а зовсім не змагаю до особистих цілей і не виконую тих чи інших чужих директив. Але, звичайно, я мушу рахуватися з фактом німецької окупації та зі зобов'язаннями, що були прийняті попереднім урядом Центральної Ради“. (Берестейський мир).
Гетьман говорив уривочно, немов жаліючись на своє тяжке становище.
Але все було дійсно так, як він говорив, і не можна було з ним не погодитися.
У Києві мені довелося пробути недовго й тому я не встиг якслід зрозуміти й розібратися в боротьбі партій і помітити тріщини в Гетьманському режимі. Але я помітив, що бракувало якоїсь одної ідеї, яка всіх рівно захоплювала б, а головно те, що — мабуть — присутність окупаційної влади заваджала встановленню потрібної дисципліни й створювала становище двоєвласття.
Мене здивувала різнобарвність особистого складу, особливо в Міністерстві Закордонних Оправ. Були, звичайно, й ідейні люди, як міністри Д. І. Дорошенко та Н. Г. Василенко, але вони були в меншості.
Гетьман Скоропадський мусів працювати з цим різнобарвним складом, лявіруючи між німцями та союзниками, між московською опозицією Добровольчої Армії та українцями-націоналістами, нарешті між соціялістами та большевиками і навіть між німцями та австрійцями, які також тягнули в різні сторони.
Те ж саме враження різнобарвносте й різноголосиці мав я й від розмов з українськими лідерами. За деякими вийнятками були це все наївні доктринери й провінціяли, що всю свою увагу віддавали різним політичним дрібницям, забуваючи найважніші державні питання трагічного моменту, що переживала країна. Тому так важко було Гетьману здобути зрозуміння й підтримку навіть серед українських націоналістів для його державного українського програму.
Між тим наближалася остання фаза війни. В Києві були погано повідомлені про становище західнього фронту й про дальші політичні плани Антанти. Міністер Закордонних Оправ Дорошенко був у від'їзді, його ж заступник Палтов, як мені сказали, пропонував Урядові звернутися до Держав Антанти, з заявою, що Україна, як нейтральна країна, не може бути об'єктом і місцем військової акції. Такий виступ мені здався не до речі, про що я сказав Товаришу Міністрові Закордонних Оправ Палтову, порадивши звернутися до Держав Антанти з пропозицією встановити ділові взаємовідносини, що були порушені німецькою окупацією.
В той час я був уже призначений Посланником України в Вашінґтоні, що було опубліковано в офіційному "Державному Віснику“. Разом зі мною були призначені -Г. Антонович як радник і пп. Гасенка,й Шумицький як секретарі. Ці люди не мали дипломатичного досвіду, але Гетьман бажав оточити націоналістами мене — дипломата московської школи.
Здавалося, що після всього того, що я бачив у Петербурзі й Фінляндії і апробувавши вже зміни революційних подій, мені треба було б швидше виїздити, особливо ж маючи на увазі пораду мого секретаря Т-енка, що був у зносинах з націоналістичною опозицією і знав про ті виступи, що готували проти Гетьмана, Петлюра та Винниченко. На жаль, я не надавав значення його словам і трохи забарився, аби прийняти ще участь у нараді Міністерства Закордонних Справ і спробувати своїм досвідом і особистими зв'язками допомогти Урядові Гетьмана.
При слідуючому побаченні з Гетьманом Скоропадським, він мені сказав, що чув про мою пропозицію прискорити зв'язок з Державами Антанти, що вважає цей крок бажаним. Палтов, що був при цьому присутній, зауважив, що маючи на увазі зв'язок наш із німецько-австрійським бльоком всяка спроба зближення з Антантою буде відхилена. До того ж, додав він, нема кому доручити подібні перемови, хіба що за цю справу візьметься пан Коростовець. Його, як бувшого російського посланника, мабуть приймуть та вислухають.
В наслідок цього Гетьман пропонував мені поїхати до Ясс, де тоді знаходився Румунський Уряд, (Букарешт був зайнятий австро-німецькими військами) та Дипломатичний Корпус. Я погодився.
Перед виїздом з Киева я зустрінув за сніданком у Гетьмана німецького та австрійського послів — графа Бергхейма й графа Форґача. Вони були попереджені про моє вирядження до Ясс і спитали, що власне я маю заявити представникам Антанти і чи не порушить це зобов'язань, що прийняла на себе Україна. Особливе занепокоєння виявив німецький посол граф Берґхейм. Я відповів, що Україна повинна перш за все дбати про себе, про свою долю, про піддержання порядку й спокою, а потім вже про своїх сусідів і навіть союзників. Я додав, що зовсім не маю наміру порушувати договору, але будуччину гарантувати важко, а для цього бажано встановити нормальні взаємовідносини з Антантою. Обидва між іншим заявили, що давно вже не одержали інструкцій відносно України, а австрієць додав, що не знає, що зараз діється у Відні й не може сказати, оскільки моя місія бажана для австрійського Уряду.
Я приїхав до Ясс 4-го листопада разом із князем Путятіним, що був виряджений від Міністерства. Це був старшина Преображенського полку, світова людина, але не дипломат. Опинився я в Українськім Консульстві, де вже жив генерал Дашкевич-Горбацький, в ролі українського представника в Румунії. Консулом був якийсь Чоботаренко, що, як потім виявилося, тримав зв'язок між агентами Антанти й особами, що готували повстання проти Гетьмана. Всі мої та генерала Дашкевича-Горбацького телеграми до Гетьмана, Чоботаренко передавав у центр, що робив повстання проти Гетьмана.
Скоро по приїзді до Ясс я відвідав румунських міністрів, а потім і бувшого російського посла Поклевського-Козел, який далі жив у Румунії, хоч і без офіційного становища. Я прохав Поклевського улаштувати побачення з англійським, французьким та американським послами, на що він охоче згодився. З таким самим проханням я звернувся і до французького військового агента, Маркиза де-Белльоа, котрого я знав ще з Пекіна й Петербургу, й до сербського посла и. Анастасієвича.
Останні обидва також охоче обіцяли мені допомогати.
Від Поклевського я довідався, що незадовго до мого приїзду прибула до Ясс російська делегація членів Державної Ради і Думи в складі — Мілюкова, Шебеко, Гурко, Кровопускова, кн. Куракіна, Меллєр-Закомельського, Тітова. Шульгина й ін., що делегація має намір прохати Антанту не визнавати Гетьмана й Україну й допомогти встановленню єдиної та неділимої Росії, що депутація вважає Гетьмана сепаратистом і дивиться на автономію України як на зраду. Сам Поклевський був проти змагання України добути собі самостійність і не розумів, як я, завзятий імперіяліст, стою за подроблення й поділ Росії. Я, як пригадую, довго з ним сперечався й доводив, що відділення України — це єдиний спосіб льокалізувати большевизм на півночі.
7-то листопада у французькому консуляті відбулося моє побачення з сером Г. Барклаєм і Сент-Олєром і з американським представником Вопіка.
На мою заяву, що я присланий Гетьманом і Радою Міністрів, щоб з'ясувати відношення Держав Антанти до питання визнання України й установлення з нею ділових взаємовідносин, мені було пояснено, що я являюся для них приватною особою, але, що посли готові мене вислухати з причин практичного характеру й з огляду на моє положення бувшого імператорського посла. Посли згідні передати зміст нашої розмови до Парижа й Лондону, але це не означає ведення переговорів з Україною або визнання останньої. Україну посли вважають за частину Росії, яка в їх очах, не вважаючи на порушення договору, залишилася союзницею.
Я пояснював послам суть Гетьманського Правління, що Уряд Гетьмана дуже багато зробив для зміцнення й розвитку основ державности, що всі заходи Гетьмана пронизані духом лібералізму, законности й державної доцільности, що при змаганні надати український національний характер та українські форми організації держави, другі національності, вірування й культурні прояви, не терплять ніяких насильств і користуються повною свободою.
Я нагадав, що в 1917 році Франція мала в Києві свого представника генерала Табуї, котрий зносився з тодішнім Українським Урядом. Значить, тоді Франція вважала Український Уряд самостійним, а тепер хоче об'єднати його з Московським, хоч це зовсім не відповідає інтересам Держав Антанти.
Я вказав на те, що економічні інтереси Франції, Англії та Бельгії головним чином зв'язані з територією України, де їх капіталісти мають значні інтереси в промислових підприємствах.
Коли Державам Антанти байдужа загибель російських підприємств, поміщиків і власности, то вони, хоча б із почуття егоїзму мусіли б підтримати в Україні правність та лад, встановлені Гетьманом.
Я висловив від імені Гетьмана надію, що Держави Антанти не тільки не будуть нищити встановленого ладу, але дадуть Україні матеріяльну й військову допомогу, бо країна не має ще вистачаючих військових сил, щоб відстоювати свою незалежність.
Не відповідаючи по суті, посли заявили, що питання незалежносте України та її юридичного становища залишається одвертим, але вони поділяють мій погляд, що ділові взаємовідносини бажані. Установлення ж їх буде важке при складі Українського Уряду й його німецькій орієнтації.
Держави Антанти готові спричинитися до утворення порядку в Росії і сподіваються, що Україна, як складова частина імперії, використає цю готовість. Вони додали, що позбавлені були можливосте секретно зноситися з Лондоном та Парижем і тому не можуть гарантувати, що там погляд на українські справи не змінився у зв'язку з останніми подіями на західньому фронті.
На це я заявив, маючи на це доручення Гетьмана, що Гетьман готовий відмовитися від влади, коли це допоможе справі й облегчить становище його Батьківщини. "Ми не говорили про відмову Гетьмана, зауважив Сент-Олєр, але нехай він складе інший Уряд, замінить звісних германофілів підходячими особами, — наприклад, чому Ви не входите в склад Уряду?“ Я відповів, що з доручення Гетьманського Уряду їду закордон.
Через кілька днів я бачився ще окремо з американським представником Вопіка. На питання самостійности України він дивився більш ліберально, ніж його колеги. Він висловлював погляд, що Україна, як і всі інші частини бувшої Росії, має право на самовизначення, як слідує з принципів, висунутих в деклярацїї Президента Вільсона. Але він цікавився питанням економічного характеру, питанням оздоровлення фінансів в Україні и взагалі в Росії й т.д.
Я бачився також з бувшим французьким консулом в Києві Єно, котрий, як казали, спеціялізувався в російсько-українських справах і мав великий вплив па французького посла.
Перш за все Єно не бажав вживати навіть назви Україна й край цей називав "Южною Руссю“. Він запевняв, явно розходячися з давно встановленими наукою фактами, що край цей не має власної історії, ані мови, ані чогось такого, що відрізняло б її від решти Росії. Єно твердив, що все українське питання утворила штучно Австрія та Німеччина, що стоїть за її спиною, аби поділивши Росію, облег -шити в такий спосіб захоплення її Центральними Державами і створити новий фронт проти союзників. Єно категорично заявив, що Уряд Гетьмана Скоропадського мусить бути усунений й замінений об'єднаним російським урядом. Він поставився скептично до моєї місії вважаючи, що вона не виповнима й непатріотична. Коли я почав говорити про неможливість починати прямо з відбудови єдности імперії, що треба припинити анархію й забезпечити нормальний порядок на окремих територіях, причім перш за все на тих територіях, які з тих, або інших причин ще не захоплені анархією, коли я вказав на небезпеку большевиків не тільки для України, але й для цілої Европи, Єно з патосом срикнув, що большевизм — це хвороба переможених і некультурних країн, що Захід від нього асекурований. Єно тримав себе з великою самопевністю й навіть нахабно, не ховаючи свого призирства до москалів та українців, які, на його думку, позбавлені патріотизму й національної єдности й готові зрадити один другого.
Я намагався переконати Єно, що Україна в той час була єдиним краєм, де заховалося щось подібне до державности й порядку. Коли їй тепер допомогти, зона зорганізує свою армію, вона зможе стати тим ядром, біля котрого почнуть гуртуватися здорові елементи краю, які служитимуть охороною проти большевизму. Далі я пояснював, що Уряд Гетьмана Скоропадського не закликав німців і умов з ними не постановляв, але підляг німецькій владі, аби охоронити край від нічим необмеженої військової окупації, і що інакше він і не міг робити. Я старався пояснити, що союзники у своїх власних інтересах мусять допомогти Урядові Гетьмана їй що це тим більше необхідно, що Україна в наслідок перешкод із боку німців не може утворити власної армії.
Я пояснював, що коли німці, що боронять край, змушені будуть його покинути, або тримати нейтралітет, то немає сумніву, що лід впливом націоналістичної партії, яка ворожа до Гетьмана Скоропадського і тягне до большевизму, почнеться усобиця і край буде погромлений. Щоб запобігти такому лихові, необхідно союзникам виявити свою владу. Я пояснював, що в середині країни досить елементів, що співчувають порядкові. Ці елементи неорганізовані, але їх легко можна буде організувати й вони будуть вистачаючою підтримкою, коли союзники в згоді з Українським Урядом вживатимуть для того заходів. Український Уряд пояснить населенню в оголошеннях наміри союзників.
Дальші переговори з послами провадилися через Маркіза де-Белльоа і в загальному зводилися до слідуючого.
Посли настоювали на тому, щоб Уряд Гетьмана дав доказ, що він відмовився від впливів Німеччини. Здається в цьому випадку союзники — як каже приказка — за деревами не бачили лісу й большевизм на Півдні робив такі успіхи завдяки зненависті до германізму.
Далі мене запевнили з приводу оборони України від большевиків, що в речинець між уходом німців і приходом союзників будуть вжиті спільні заходи як на півночі, так і на Сході з боку Добровольчої Армії. Мені підкреслили, що союзники чекають на те, що українські війська об'єднаються з льокальним елементом решти Росії, цебто з Добровольчою Армією, військами Дону, Кубані, Сибіру для відпору большевиків. При умові виконання цього побажання, було обіцяно послами, що Антанта прийде на поміч Україні. Розмір і характер допомоги буде з'ясований військовим командуванням.
Щоб здобути військову допомогу, Уряд Гетьмана пішов на зустріч побажанням Антанти в питанню загального військового командування в боротьбі з большевиками. Але не зважаючи на це — обіцянки послів ніколи не були виконані, бо, як видко, не було дійсного бажання Держав Антанти, щоб перемогти російські розрухи.
Але заколот росповзався по всьому світі, з кожним днем приймав він все більш загрожуючий характер і для країн Заходу.
І коли в осени 1918 року потрібно було б малих сил для підтримки в критичний мент Гетьманського Уряду й таким чином льокалізувати большевизм на невеличкій території, то тепер неминуча боротьба проти розрухів, що захопили майже ввесь світ — потребує величезних сил та напруження.
Як видно, в осени 1918 року питання Московщини та України нікому в Европi не було цікаве, або було вже вирішено об'єднати московський та український большевизми для відбудування єдиної неділимої Росії.
Я тоді цього не передбачав. І хоч заяви послів (за вийнятком американця) були невиразні й за ними йшли всякі обмовки й зсилання на Лондон та Париж, але все ж таки можна було думати, що здоровий розум візьме гору й що наша ідея відстояти Україну — знайде собі прихильників.
Тому, коли були одержані відомості про перемир'я на Західному фронті, я поспішив до Маркіза де-Белльоа, щоб узнати, що він думає про становище й що радить мені робити. Я вручив йому листа, де попереджав про небезпеку, яка загрожує Україні в тому випадку, як вийдуть німецькі війська (це було в умовах перемиря) і прохав вислати союзні сили і найскоршої згоди поміж військовою владою. Маркіз де-Белльоа відповів, що посли цілком уявляють собі значення становища, що викликане перемирям і відкликанням німецьких військ і з огляду на це звернулися до Парижу й Лондону, вказав на необхідність військового втручання, аби запобігти небезпеці повстанчого руху і дальшого поширення большевизму. Він сам телефонував у тому ж дусі до свого міністра.
Незабаром я одержав телеграму з Києва, в якій Гетьман доручав мені передати послам Антанти, що Уряд відкинув низку заговорів, які підготовляють повстанчий рух в Україні і прохав негайної допомоги.
Я зробив відповідну заяву послам.
Через декілька днів наспіла друга телеграма ще більш тривожного характеру й у слід за нею повідомлення про грамоту Гетьмана, що була опублікована 14 листопада, де йшла мова про утворення нового Міністерства й про федерацію з будучою не-большевицькою Москвою. Ця грамота послужила для заговірників — приводом для одвертого повстання. Дані вказували на те, що большевицькі московські агенти допомагали антигетьманському рухові... Вони точили зуби на Гетьманство й вели безупинну агітацію. Телеграма з Києва повідомляла, що сили повстанців невеликі, що німці ставляться до руху байдуже й що прихід невеликого відділу може змінити напрямок подій і спинити розвиток повстання.
Я негайно передав цей останній заклик по допомогу Маркізу де-Белльоа, котрий, як здається, розумів становище й предбачав його наслідки, с. т. загрозу большевизму для всіх суперкультурних та екстрацивілізованих країн, як Англія та Франція. На Заході були зайняті ліквідацією війни й, як видно, вирішили чекати кінця московсько-української пожежі.
Я був безсильний, бо тут потрібні були не дипломатичні ноти та човгання, але кулемети. В цей час прийшла телеграма Гетьмана мені з наказом повернутися до Києва. Я похапцем зібрався й виїхав до Києва з дружиною та князем Путятіним. У моїм купе перед від'їздом несподівано з'явився Антонович, котрий був призначений Гетьманом, як мій радник при Українському Посольстві в Америці. Я дуже здивувався, побачивши його в Яссах. Антонович признався, що прибув до Ясс, щоб переконувати союзників не визнавати Гетьмана й підтримувати бунтівничу Директорію. З його слів виходило, що дипломати Антанти його дуже ласкаво прийняли й одобрили почини тих, що його послали. Таким чином і тут була якась подвійна бухгальтерія й шпигунство. Я міг тільки усміхнутися своїй наївності й поздоровити Антоновича з його "дипломатичним мистецтвом“, але додав — "коли повалите Гетьмана Скоропадського, то надовго загальмуєте утворення Української Держави“. Цей Антонович був, як здається, ідейна людина й український патріот, але крайній утопіст і знаходив, що віроломство, навіть зі своїми — одна з форм дипломатії.
На пограничній з Румунією станції, в Тирасполі, я зустрінув урядовця нашого Міністерства Закордонних Справ, котрий їхав з пакетом до Ясс. Від нього я дізнався про зміни в Міністерстві, в склад котрого я мусів увійти, як Міністер Закордонних Справ.
Наш потяг дійшов до Роздільної. Далі шлях на Київ був перерваний повстанцями, Не спиняючися тут довго, я поїхав до Одеси, щоб чекати подій і узнати більш докладно про все те, що діється. В Одесі я знайшов собі притулок в домі городоначальника Мустафіна, бувшого мого товариша по службі в Китаю. Телеграф був ще в порядку й я зв'язався з Гетьманом, доложивши коротко про наслідки моїх перемов у Яссах. Я хотів шукати можливосте пробратися до Києва.
Одеса стала останнім пунктом моєї дипломатичної місії до Ясс.
І хоч мені довелося потім вести перемови в ролі посередника між українськими та московськими групами, і представниками Добровольчого Руху і командантами французького десанта, але лише як приватна особа.
Французький агент Єно займав в Одесі головне місце, мабуть, по вказівках свого уряду. Його дипломатична діяльність виявилася виданням від імені Держав Антанти в один і той-же день 22-го листопада 1918 року двох деклярацій, цікавих тим, що по-своєму змісту одна виключала другу. В першій говорилося, що "Держави Антанти вирішили підтримувати існуючу в Києві владу, б лиці Пана Гетьмана“. В другій подавалося до відома, що "Держави Антанти вирішили підтримати відбудову Росії, як єдиної Держави, почату російськими патріотами“.
З цих виключаючих одна другу декларацій, як і з усього того, що я бачив і чув тоді, можна було зробити один висновок, що антантська дипломатія, з якою мені довелося тоді зустрічатися, мала дуже мале уявлення про те, що коїлося тоді в Росії й у Києві й що французьке військове командування в особах його представників в Одесі — Франше-д'Есперє, Ансельма та ін., боялося тільки Німеччини, було обурене проти всіх, зокрема проти Гетьмана, за зносини з нею й що взагалі ймити віру їх словам, а тим більш рахувати на їх допомогу, не можна.
Держави Антанти робили нещиро. Видавали деклярації, що вони вирішили підтримувати російських патріотів, які бажають встановити єдність Росії.
Реальну ж допомогу приносили Польщі, Балтійським Рандштатам і для осягнення ними повної самостійности. Видавали деклярацію, що вирішили підтримати Уряд, "олицетворений Паном Гетьманом“ і в той же самий час підбадьорювали повстанців робити повстання проти Гетьмана. Лойд Джордж з британською щирістю заявив, що він співчуває поділенню Росії, йому між іншим підспівував і Клємансо, не подумавши про царські борги, бо російські армії сповнили своє завдання, облегшивши рятунок Парижу.
Перед Державами Антанти були дві можливості: або міцним рухом своїх армій встановити порядок і єдність імперії, або підтримувати поступово- організацію окремих самостійних територій, давши їм можливість самим означити свої взаємовідносини. Держави Антанти не стали рішуче ані на цей, ані на другий шлях, задовольнившися півзасобами, часто протилежними і тим тільки сприяли поглибленню й поширенню хоробливого процесу революції. Але припустимо, що тут не було злого наміру, а тільки відсутність загального пляну акції.
Хто ж кого зрадив?
Чи ті керманичі білого імперіялістичного й єдинонеділимчеського руху, що валили Гетьманську Україну, Всевелике Військо Донське й Кубанську Раду, думаючи, що вони в такий спосіб прочищають шлях до встановлення порядку й імперії, а в дійсності несвідомо допомагали лише тому, що й Україна, й Дон і Кубань, а з ними і ціла імперія на довго стали жертвами пожежі революції? Чи ті "зрадники“, котрі, як я, вживали всіх заходів, аби врятувати, ті частини імперії, що збереглися від резолюції, вважають, що ставити собі завданням відбудову величезної імперії непотрібно й непосильно?
Полеміка про українське питання в закордонній пресі нагадує суперечки з приводу шкури ще не вбитого ведмедя. Але в дійсності питання вирішене в дусі сполучителів Великої, Малої, Білої та інших Русей. Адже ж й Київ — праматір городів руських — під загальною сталевою, притому ще грузинською владою. Еміграція не може боротися з революцією, бо слаба й зайнята хлібом насущним. Але державам дійсно прийдетьея зайнятися цим питанням, хоча б задля власної самоохорони: відбудова Росії в цілості, або визнання окремих країв па народностей, давши самому життю означити їх взаємовідносини.
Я переконаний, що другий шлях єдино-можливий. Як в 1918 році, так і тепер я поділяю політичну програму Гетьмана — "Самостійність і союз“.
 | Ця робота є суцільним текстом, будь ласка за можливістю з'єднайте її з Індексом. |
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|