Перекотиполе (1874)/4
| ◀ 3 | Перекоти́поле 4. |
5 ▶ |
|
До̂йшовъ нашь Трохимъ до столицѣ. Допытавъ ся, де ярмарокъ. Народу — народу! и протовпити ся не можна! Пробирає ся и во̂нъ мѣжь людьми, и самъ не знає куды и для чого. Думає, чи не знайде такого мѣсця, де сидятъ єго братчики, що шукають роботы..... ажь ось хтось єго сѣпъ за руку и каже: „Чоловѣче! чи не роботы шукаєшь?“
Трохимъ зырнувъ, ажь то купець, та такій вже купець, що и бороду голить и по паньскому ходить. Во̂нъ тогды швыдче шапку знявъ, поклонивъ ся и каже: „Шукаємо чи не по̂шле Богъ доброго пана.“
„Честный ты чоловѣкъ, чи не бездѣльникъ? не лѣнивый?“
„Зъ роду не зробивъ нѣ якого лиха: въ мене и думки такои нема. А робити будемо, якъ сами̂ побачите.“
„Ступай за мною!“
Отъ и привѣвъ єго до своєи кватиры; а тамъ усе повозы стоять, понакладовани̂ ящики, коробки, и все съ товаромъ и все позапаковувани̂. Купець и приказує: „Гляди-жь, якъ прийдуть съ ко̂ньми, такъ нехай запрягають и везуть до моєи лавки (склепу). Они вже знають, де она. Ты будь при нихъ и зъ ними перестановите всѣ ящики въ лавку и не во̂дходѣтъ во̂дъ товару. Отъ и товаришь тво̂й.“Гляне Трохимъ на товариша, ажь то Денисъ Лискотунъ, то̂лько вже не такій бравый, якъ у своєму селѣ бувъ; одежа на нѣмъ старенька и не знати чимъ по̂дперезаный, и шапка заваляща.
„Здоровъ, брате Денисе, бувъ!“ заразъ одозвавсь до нёго Трохимъ. „Во̂дки се ты узявъ ся!“
„Але во̂дки! Адже ты, изъ роду тутъ не бувши, та прийшовъ, а я часто ту буваю.“
Тутъ скинулись по слову, Трохимъ розпытує, якій є заробокъ, яка цѣна у день и якъ що поводить ся, а Денисъ мовь и говорити зъ нимъ не хоче, скаже слово, мовь не ѣвши, тай одвертає ся во̂дъ нёго.
„Якъ я бачу“ думає собѣ Трохимъ, „такъ во̂нъ тутечка ще гордѣйшій, нѣжь у насъ въ селѣ; та, бачь, прикидає ся нѣбы бѣдный, щобъ бо̂льшу цѣну узяти. Не съ чорта-жь хитрый!“
Купець зрадовавъ ся, що оби-два робо̂тники єго та зъ одного села и приятелѣ помѣжь собою, поприказувавъ имъ усе дѣло и по̂йшовъ собѣ; а цѣны и не сказавъ, по чому платити буде Трохимови, чи въ день, чи потыжденно.
Зажуривъ ся бувъ Трохимъ и пытає Дениса, що робити.„А вжежь коли не по нашому заплатить, то мы и сами̂ себе нагородимо. Держись то̂лько мене та слухай, то будемо по вѣкъ хлѣбъ ѣсти.“
Трохимъ здивовавъ ся трошки, таке чуючи одъ Дениса, а опо̂сля и дарма. И подумавъ собѣ: „Що се во̂нъ каже? Хто єго знає!“
Ажь ось прийшли во̂зницѣ съ ко̂ньми, позапрягались и поперевозили товаръ до лавки, позносили, поскладали, ажь прийшовъ и купець, розраховавъ ся зъ ними, одпустивъ ихъ, зачинили лавку и стали во̂дбивати ящики, и выймати товаръ… Господи милостивый! усе-жь то срѣбло та золото! Нема нѣчогѣсѣнько, щобъ деревяне, або костяне, — усе срѣбне-золоте. И ложки, и тарѣлки, и ножѣ, и виделки; є и чашки всяки̂, по паньскому зроблени̂ и всякого товару; було богато и церковного, та все-жь то срѣбне та золоте! А що табакирокъ, а що серѣгъ (ковтко̂въ), а що перстенѣвъ, такъ мѣшки понакладати можна.
Робо̂тники выймають та подають купцеви, а той усе розворочує, та розставляє… Трохимъ боить ся и дивитись на товаръ, бачучи, яке оно все дороге; а Денисови и нужды мало; ще якъ що, то приважує на руцѣ, мовь силу въ нему знає.Купець все найбо̂льше Денисови приказує, чимъ Трохимови, бо той понятливѣйшій и моторнѣйшій; та таки видно, що єму и не первина и во̂нъ бувавъ коло такого дѣла; а Трохимъ що? во̂нъ зъ роду вперше и въ столици, и на панському ярмарку и такій товаръ бачить, що єму и не снилось нѣколи; такъ во̂нъ и торопѣє, и не знає, якъ за що взятись; тымъ-то здає ся, що непроворный и непонятливый. Купець навчивъ Дениса, якъ замыкати лавку нѣмецькими замками. Тамъ таки̂ прехимерни̂! и назадъ одмыкає ся, и на троє розпадає ся, и хто єго знає, якъ оно тамъ зроблено! Якъ не вмѣючи, то и не во̂домкнешь и не замкнешь. Позамыкавъ купецъ замки, давъ имъ кождому по левику и сказавъ, щобъ ишли собѣ гуляти, куды хто хоче, а надъ вечеръ щобъ приходили на кватиру вечеряти.
По̂йшли наши̂ земляки скро̂зь по ярмарку. Такъ щожь? до Дениса заразъ и явились приятелѣ, та все зъ Цыгано̂въ: мабуть приятелѣ єго єще давнѣйши̂: и здоровкають ся зъ нимъ, и розпытують ся, де бувъ, а далѣ стали шептати, та на Трохима поглядати, та щось про нёго говорити. Сёму стало страшно; во̂нъ и во̂до̂йшовъ во̂дъ нихъ. По̂йшовъ на сво̂й базаръ, купивъ хлѣба, ого̂рко̂въ, пшенички, дыню; прийшовъ на кватирю, пополудновавъ добре, тай прилѣгъ, дожидаючи купця. Нескоро опо̂сля прийшовъ и Денисъ, и видно було, що було трошки въ головцѣ, та мерщѣй (скорше) и лѣгъ спати; и вечеряти не захотѣвъ, кажучи, що голова болить.“
Купець прийшовши, давъ Трохимови вечеряти. И що-то за добра страва була! Борщь зъ яловичиною, каша съ саломъ, ще и печеня, чвертка бараняча. По̂сля сёго купець єму каже: „Оттака тобѣ плата и харчь буде по всякій день черезъ ярмарокъ; то̂лько служи чесно. Завтра скоро свѣтъ иди до лавки; выйдуть мои приказчики, що прикажуть, — слухай якъ мене; доглядай сидючи коло лавки, щобъ хто чого не потягъ, а въ ночи, будете по черзѣ, зъ Денисомъ, укупѣ съ сторожами, коло лавки ходити; одинъ до по̂вночи, а другій до свѣта. Коли що запримѣтишь, або побачишь що недобре противъ моєи лавки, заразъ скажи минѣ, хоть о по̂вночи розбуди. Окро̂мъ поденнои цѣны, я тебе нагороджу за твою правду и коли будешь чесный.“
Одъ щирого серця Трохимъ, лягаючи спати, помоливъ ся Богу и подяковавъ за єго милосердіє, що таку роботу пославъ! Харчь добра, якои дома и на великъ-день не буває, єще и левикъ по всякъ день! Десять день ярмарку — десять лево̂въ: ажь отъ, зъ двайцять левико̂въ принесу до дому. Слава тобѣ Господи! И тутъ же обѣцявъ ся служити щиро и за купецкимъ добромъ вбиватись, бо̂льшь нѣжь за своимъ. Почавъ ся ярмарокъ. Купцѣ, пороскладавши сво̂й товаръ, пово̂дчиняли лавки. Паны ходять, розглядають, прицѣняють ся, торгують, купують. Нашь Трохимъ надививъ ся на пано̂въ добре.
Дивлячись на нихъ, Трохимъ пильно доглядавъ ся и на проходячихъ, щобъ ишовъ своєю дорогою, а щобъ не дуже въ лавку на товаръ заглядавъ, бо то вже примѣта недоброго чоловѣка. Колижь було хто стане коло лавки, та сюды-туды розглядає, то Трохимъ такого було и прожене, бо такій стоить и нѣбы то нѣчого; якъ-же побачивъ, що сторожѣ куды задивились, то тутъ во̂нъ потягъ, що ближше, а самъ шмигнувъ дальше. За такимъ Трохимъ бо̂льшь усёго пильновавъ; а Денисъ нѣ трохи, бо єму нѣколи було. Частѣсѣнько, якъ то̂лько що до лавки паны поназбирають ся, то тутъ де и во̂зьмуть ся: и Москалѣ, и Цыганы, и Жиды; та вже до Дениса, и одведуть єго геть, и все зъ нимъ шипотять и довгенько базѣкають.
Трохимъ було спытає єго, що то за люде, и чого до нёго ходять? То ажь посупить ся Денисъ, та ажь съ серцемъ скаже: „Чого ты за другими приглядаєшь ся? Знай себе. Я за тобою не примѣчаю; не дивись и ты за мною. То мои стародавни̂ знакоми̂, я зъ ними служивъ по мѣстахъ.“
А де имъ служити, де, — всѣ таки̂ обшарпани̂, що гидко було и дивити ся!
Разъ по̂до̂йшла Цыганка, та препаршива собѣ на лихо, мовь старець (жебракъ). Идучи поузъ лавку и моргнула на Дениса; той зъ нею, та въ кутокъ, и давай собѣ щось шептати. Трохимъ наглядавъ ихъ довго, и щось у нёго ажь въ животѣ тёхнуло, чуючи щось недобре. Поговоривши собѣ Цыганка и по̂йшла. Денисъ окроме собѣ сидѣвъ тай прийшовъ до Трохима, та подивившись на нёго довгенько, и каже: „Бѣдность твоя велика, та не вмѣєшь, якъ зъ нею справитись. Щиро служишь, собѣ на лихо.“
„Якъ же заробити бо̂льше?“ сказавъ Трохимъ. „Адже и тутъ плата добра и робота неважка; а все бо̂льше не можна заробити.“
„Можна.“
„А якъ?“
„Скажи минѣ, Трохиме, такъ, по правдѣ: чи щиро ты служишь купцеви?“
„А якъ же и служити, якъ не зо всею щиростею? Сказано: нанявъ ся — продавъ ся! Я чужои пылины не хочу, и коли бачивъ бы, що и ро̂дный братъ мо̂й не думає о чужо̂мъ добрѣ и занапащає єго, то я-бъ и на брата выявивъ.“
„Лихо тобѣ, Трохиме!“ сказавъ єму Денисъ, та и ударивъ єго злегенька по плечу. „Такъ и по вѣкъ служи, — розбогатѣєшь!“ и одвернувшись усмѣхає ся.
„Що отсе сталось изъ нашимъ Денисомъ?“ думає собѣ Трохимъ. „Во̂нъ тутъ собѣ другій, нѣжь у нашому селѣ.“
Такъ собѣ сидить думаючи про се, ажь ось изновь та-жь таки Цыганка, иде мимо лавки, а Денисъ по̂до̂йшовъ до неѣ и каже: „Дурный! єму и не говори. Мы сами̂ зробимо.“
А Трохимъ се и чує. Цыганка собѣ и по̂йшла.
Стало смеркатись. Приказчики почали розходити ся: хто у театръ, хто у баню, хто… а катъ ихъ знає, куды иншій по̂йшовъ! Остатній поприбиравъ, выйшовъ и каже Денисови, якъ и по всякъ вечѣръ бувало: „Замкни лавку и подай сюды ключѣ.“ Денисъ зачиняє, прикладає замки, закручує, иншій тугій, такъ ажь крекче притягаючи, та крутячи. Зовсѣмъ оддавъ ключѣ; приказчикъ по̂йшовъ. Денисъ щось одвернувъ ся, а Трохимъ тихесенько, крадькома помацявъ замки… „Що за недобра мати! хоть бы тобѣ одинъ замкнутый? Усѣ три висять; а Денисъ же довго силковавъ ся, замыкаючи ихъ. Такъ такій-то Денисъ!“
То̂лько що такъ собѣ Трохимъ думає, ажь ось Денисъ и каже: „Иди-жь, товаришу, на кватиру та выноси швыдше вечеряти, та лягай спати. Або, знаєшь що? тамъ душно, я пробуду всю но̂чь на сто̂йцѣ (вартѣ); не приходи съ по̂вночи, спи собѣ. Однаково минѣ спати не хоче ся, постою самъ усю но̂чь.“
„Ось що оно означає! Тривай-же“ подумавъ собѣ Трохимъ и по̂йшовъ тихою ступою; якъ же зайшовъ, що вже Денисъ єго не бачить, такъ тутъ уже, нѣчого робити, ставъ по̂дбѣгцемъ поспѣшати, та чимъ скорше до купця; якъ на те, купець дома, и накликавши гостей, частує ихъ чаємъ. Тутъ Трохимъ, уво̂йшовши прямо и росказавъ єму всё, якъ во̂нъ за Денисомъ примѣтивъ, якъ що робилось, и якъ во̂нъ, буцѣмъ-то лавку замкнувъ а замокъ во̂дтиль во̂дпроторивъ. Купець, почувши все, спершу бувъ злякавсь такъ, що ажь поблѣдъ; далѣ ставъ дяковати Трохимови, що во̂нъ такій вѣрный и по̂днѣсъ єму ажь двѣ чашки чаю солодкого, та пресолодкого, усе таки дякуючи за єго правду, и чесну душу. А тутъ же мерщѣй пославъ знайти приказчика съ ключами. На силу десь єго знайшли. Купець выхопивъ ключѣ, засвѣтивъ лѣхтарь, та, сѣвши на дорожку, мерщѣй до лавки.
По̂дбѣгъ, оглядѣвъ, ажь такъ и є! нѣ одинъ замокъ не замкнутый! Почавъ кликати Дениса, а Дениса и духу нема.
Мабуть, що во̂нъ и сидѣвъ усе коло лавки, та якъ побачивъ купця зъ лѣхтаремъ — догадавъ ся, що се щось не добре, такъ и притаивъ ся десь, и не озывавъ ся, дожидаючи, що съ того буде.
Купець ускочивъ въ лавку.... слава тобѣ Господи! усе цѣле! Злодѣй ще не починавъ порати ся. Мабуть, дожидавъ глухои по̂вночи. Позамыкавши уже самъ усѣ замки, якъ слѣдовало, тутъ же изъ сторожѣвъ нанявъ двохъ, щобъ во̂дъ єго лавки не одходили черезъ усю но̂чь, и вернувъ ся на кватирю.
И що-то вже дякувавъ Трохимови! Ажь поцѣловавъ єго, що одвѣвъ во̂дъ него таку бѣду и саме въ часъ сказавъ про таку напасть. Далѣ вынявъ черво̂нця, и давъ єму, и каже: „Не по левови на день буду тобѣ давати, а во̂дъ сегодня по черво̂нцеви. А коли во̂дпускати буду, нагорожу, якъ самъ знаю, за то що ты чесный чоловѣкъ. Старай ся такъ и на будуще; що замѣтишь, що почуєшь, заразъ минѣ сказуй! Теперь не ходи до лавки, щобъ тотъ бездѣльникъ не зробивъ тобѣ якого лиха. Тамъ є сторожа.“ Якъ же почули вранцѣ, що ажь три лавки обо̂крадено, такъ тогды купець ще бо̂льше дяковавъ Трохимови, що остерѣгъ єго. „Було-бъ“, каже, „се и минѣ. Тамъ-же, хоть и богато взято, та не на велику суму; а въ мене хоть бы и небогато чого потягнувъ, такъ усе-бъ тысячѣвъ на яки̂ десятки.“
Трохимъ такъ таки и думавъ, що зъ злодѣями певно бувъ Денисъ. „Господи милостивый!“ думає собѣ, „якъ то швыдко чоловѣкъ розледащѣвъ! Якій бувъ бравый парень, такъ що лучшого и не треба, а теперь зовсѣмъ звѣвъ ся!“ И по̂сля тои ночи, во̂нъ єго въ склепѣ не бачивъ уже.
Разъ сидить Трохимъ коло лавки, дивить ся — ведуть рештанто̂въ; и попереду, и позаду жовнѣры зъ оружами. Приглядає ся Трохимъ, ажь межи ними иде и Денисъ. „Доживъ ся чести!“ подумавъ Трохимъ, и стало єму жалко земляка. По̂дбѣгъ швыденько и подавъ єму, що тамъ лучилось, на єго заключенє. Щожь Денисъ? глянувъ быстро, бачить, що се Трохимъ, — якъ заскрегоче зубами, а очи мовь запалали; якъ кине ту милостыню геть! и сказавъ: „Щобъ бувъ ты лучше пропавъ, нѣжь мене бачити у тако̂й нарузѣ (ганьбѣ)! и по̂йшовъ собѣ не оглядаючисъ.
Росказавъ се Трохимъ купцеви, а во̂нъ и каже: „Переловили тыхъ усѣхъ, що лавки обо̂крали, взяли и нашого Дениса. На нёго доказують, що во̂нъ зъ ними за одно, и що хотѣвъ ихъ навести на мою лавку, такъ во̂нъ не признає ся.“
Поко̂нчили ярмарокъ. Розраховались усѣ; купець розраховавъ и Трохима, и на всякій день даючи єму по черво̂нцеви при прощаню додавъ єму єще сто лево̂въ, и каже: „Возьми Трохиме! ты менѣ десятки тысячей спасъ; дякую тобѣ.“