Перекотиполе (1874)/5
| ◀ 4 | Перекоти́поле 5. |
6 ▶ |
|
Отъ уже Трохимъ зрадовавсь! Тай якъ же не радувати ся! Ско̂лько во̂нъ грошей принесе до дому! Зъ роду не зароблявъ по сто̂лько! Спасибо̂, що купець давъ паперовыми, такъ ихъ можна заховати, що нѣ загублю и нѣхто не примѣтить, що въ мене они є, а золоти̂ окремо положу. Ось, узявши паперы позашивавъ въ онучку; а срѣбни̂ яки̂ були, и золоти̂ и дро̂бни̂ грошѣ, позашивавъ въ свитѣ, такъ що и по̂знати не можна було, що є при нѣмъ грошѣ.
Зо̂бравшись, такъ и по̂йшовъ изъ столицѣ и не куды-жь якъ прямо до дому. „Чого вже по другихъ мѣсцяхъ ходити?“ думає собѣ, дорогою идучи. „Дяковати Богу, заробивъ добре; буде зъ насъ зо всѣхъ. Заразъ куплю шкапу, справлю во̂зъ, и по̂йшовъ лучшій заробокъ, нѣжь во̂дъ пѣшого! Жѣнцѣ накуплю лёну, нехай пряде; нехай наймичку найме: у двохъ бо̂льше нароблятъ. Матери буду всего достарчати, чого забажає. Нехай, коли доси бѣдкалась, нехай на старости у роскоши поживе. Дѣточокъ приодягну; на зиму дровець роздобуду и всёго придбаю, и будемо жити, гадки не маючи.“
Сердечный!
Иде во̂нъ такъ собѣ, иде, поспѣшаючи до дому, щобъ радо̂сть всѣмъ принести, що Богъ щастє давъ… и вже миль сѣмь осталось ити до села свого… якъ зыркъ!… доганяє єго… хто-жь? Денисъ! Якъ узрѣвъ єго Трохимъ, такъ и руки и ноги опустились, и въ животѣ похолонуло, серце такъ и трепече ся, и душа щось недобре почула. Незо̂йтись зъ нимъ не можна: по одно̂й дорозѣ идуть. По̂йти швыдше, щобъ не нагнавъ, поки до села; а въ селѣ можна пересидѣти день, поки во̂нъ далеко зайде; такъ Трохимъ бо, сто̂лько пройшовши вже притомивъ ся, и якъ би нѣ поспѣшавъ, Денисъ єго нажене, бо во̂нъ здоровѣйшій и привыкъ бо̂льше ходити.
Бачить Трохимъ, що нѣчого робити, подумавъ: „Що, Божа воля, не буду приставати; не поспѣшаючи зъ нимъ, то во̂нъ и одвяже ся во̂дъ мене.“
Иде-иде, якъ ось Денисъ и наздогнавъ єго; ударивъ по плечахъ и каже: „Здоровъ, товаришу! Не втѣкъ во̂дъ мене.“
„Здоровъ, Денисе, де се ты взявъ ся?“
„А ты думавъ, що Денисъ уже ставъ бездѣльникомъ, по̂йде на шибеницю? такъ отсе швыдше бѣжишь до дому росказати про мене, що дѣяло ся!“
„Господь съ тобою! Яка минѣ нужда до тебе? Я и самъ жалковавъ, побачивши тебе у тако̂й нуждѣ.“
„Жалковавъ? ты?“
„Справдѣ, що жалковавъ. Нѣ ты минѣ нѣчого, нѣ я тобѣ нѣколи; такъ чого-жь намъ? Скажи минѣ на милость, якъ ты выкрутивсь?
Тутъ Денисъ такъ глянувъ на Трохима, що въ того всѣ жилки задрожали и въ души похолонуло. Далѣй каже: „Выкрутивсь? Коли-жь на мене неслушно сказали — хиба не буває на чоловѣка наговоро̂въ?“
„Ты мене повеселивъ, що ты не бувъ зъ ними.“
„Хиба-жь я злодѣяка якій? га?“ гро̂зно крикнувъ на него Денисъ.
„Та хто про тебе таке думає. Зглянь ся на Бога!“
И замовкли обы-два, и мовчать, и идуть у купѣ.
Геть-геть, Денисъ зновь и во̂до̂звавъ ся до Трохима, та такимъ страшнымъ голосомъ, неначе зовсѣмъ не во̂нъ: „Ты думаєшь, що я черезъ твои замки пропавъ?“
„Черезъ яки̂ замки?“
„Черезъ таки̂, що, думаєшь, я нѣчого и не знаю?“
„Богъ съ тобою! Я то̂лько чувъ про замки, тай забувъ заразъ.“
„Забувъ! Якъ-то можна забути?“
И зновь замовкли:
Идучи такъ довгенько, переходили черезъ невелике село. Трохимъ тутъ мавъ знакомого и хотѣвъ бувъ зайти во̂дпочити. „Не треба сёго!“ крикнувъ на нёго Денисъ. Трохимъ боявъ ся, що якъ во̂нъ бувъ противъ нёго у троє здоровѣйшій, такъ щобъ не зробивъ якого худа. И подумавъ собѣ: „Не буду єго сердити; буду по̂ддавати ся, нехай вередує, ажь поки до своихъ мѣсць до̂йду; тогды выкручусь во̂дъ нёго.“
Перейшовши то село, Денисъ звернувъ зъ дороги геть по̂дъ лѣсокъ и Трохима покликавъ за собою.
„Оттутъ во̂дпочинемо!“ сказавъ сѣдаючи Денисъ по̂дъ грушу. „Давай, чи є що въ тебе? такъ пообѣдаємо, або пополуднуємо.“
„А що въ мене є?“ сказавъ Трохимъ и доставъ изъ торбинки хлѣба, сушенои рыбы ско̂лько, та ого̂рочко̂въ.
Денисъ доставъ изъ-за холявы но̂жь престрашенный. Трохимъ, якъ побачивъ єго, такъ морозомъ и обняло. Денисъ роспорядкує; мовь самъ усе придбавъ: хлѣба во̂дрѣзавъ собѣ попереду, а далѣ ткнувъ шматокъ и Трохимови. Сей усе терпить и мовчить, та думає: „Донеси мене то̂лько, Господи, до дому! Цуръ тобѣ и зо всѣмъ! знати тебе не хочу!“
„Знаєшь що, пане брате?“ наѣвшись, ставъ казати Денисъ. „Цуръ єму у день ити. Будемо въ день во̂ддыхати: бачь, якъ душно! У ночи бо̂льше пройдемо, и дальше станемо. Якъ отсе во̂дпочинемо, а вечеркомъ зорею, та холодкомъ у ночи мотнемось, такъ мы завтра и дома будемо. Лягай та спочивай, поки до вечера.“
Лягли хлопцѣ. Заснули добре. Надъ захо̂дъ сонце прокинулись, пополудновали — и все таки Трохимовои харчи, и по̂йшли.
„У тебе, бачу, и нема нѣчого для дороги?“ спытавъ Трохимъ.
„А де я що во̂зьму? Коли що и заробивъ бувъ трохи, такъ истрясъ у то̂мъ анатемско̂мъ арештѣ сидѣвши; а заробити бо̂льше, ты не давъ. А було-бъ и на твою долю; гадки бъ не мавъ!“
„Ты минѣ, Денисе, дивный! Чи такій же ты бувъ у насъ въ селѣ? Се ты, ходивши по всѣхъ усюдахъ, набравсь такого духу.“
„Цыть, мовчи, не твоє дѣло!“
И замовкли, и идуть.
Черезъ ско̂лько тамъ пройшовши, вже Денисъ зновь и обо̂звавъ ся: „А що, товаришу? попередъ усёго жѣнцѣ роскажешь, а тамъ и до Головы по̂йдешь, и по всёму селу будешь проповѣдовати, якъ Денисъ Лискотунъ хотѣвъ лавку обо̂красти, и якъ ты остерѣгъ купця, и якъ Дениса до арешту по̂дъ вартою водили черезъ мѣсто.“
„Нѣ Денисе! не знаєшь ты мене. Се страшне дѣло, щобъ про кого таке росказовати. Нехай тебе Богъ у сёму дѣлѣ простить; а ты покаєшь ся и покинешь скверне таке дѣло. Що-жь? спо̂ткнувъ ся, та и схаменувъ ся. А росказовати не моє дѣло. Не то̂лько жѣнцѣ, я и самъ молю Бога, щобъ я забувъ про се; бо кажу, ты покаєшь ся.“
„А якъ же? Певне дѣло, що покаюсь. Такъ и почну молебнѣ наймати. Такъ грошей бо нема, не добувъ ся: хиба ты минѣ даси? А що Трохиме! скажи по правдѣ: богато тобѣ купець давъ за те, що ты про замки єму объявивъ?“
„Та не я-жь то объявлявъ; во̂нъ самъ дознавъ ся.“
„Та якъ собѣ тамъ знаєшь, а вже давъ таки що небудь.“
„Давъ нагороды, во̂дпускаючи, черво̂нцѣвъ съ пару.“
„Такъ ско̂лько несешь до дому?“
„Хто єго знає!“ казавъ Трохимъ, а самъ такъ и трусить ся, — боить ся; бо но̂чь, ихъ двоє и Денисъ здоровѣйшій нёго. „Я таки гараздъ и не лѣчивъ; зложивъ, тай по̂йшовъ.“
„Мабуть богато, що нѣколи було и перелѣчити? Чи подѣлишь ся зо мною?“
„Що-бъ то якъ?“„Такъ якъ дѣлять ся, по поламъ. Чи, може, усѣ во̂ддаси? Отъ справдѣ бы парень бувъ, якъ бы всѣ во̂ддавъ!“
„Що се ты, Денисе, говоришь?“ ледве вже промовивъ Трохимъ, бачучи, до чого дѣло доходить.
„Та ну, цуръ тобѣ и съ твоими гро̂шми! Мабуть, у тебе ихъ до сыта, що такъ злякавъ ся. Ты ще и се роскажешь, що я дорогою мавъ тебе обо̂драти!“
„Та здѣлай милость, не думай такъ про мене, Денисе! я тобѣ казавъ, що нѣкому не скажу, и побожусь всѣмъ, и заприсягну.
„А ну побожись.“
И Трохимъ почавъ божитись такъ, що ажь страшно було слухати.
„А заприсягни!“ каже Денисъ и подавъ єму жменю землѣ.
„Зъѣжь отсю всю?“
Трохимъ, якъ съ щиримъ серцемъ, не боячись нѣчого и думаючи таки, щобъ нѣкому нѣ слова не росказати, зъѣвъ жменю землѣ, усе потрохи ковтаючи.
„Ну такъ, теперь товаришь. Теперь певенъ и я.“Оттакъ-то Денисъ усе заѣдавъ ся съ Трохимомъ. Чого небудь, то и привяже ся. Трохимъ же, якъ бувъ собѣ плохѣйшій, то усе подававъ ся, и таки не безъ того, що и боявъ ся єго, щобъ чого не зробивъ єму лихого.
Такъ ишли но̂чь; ранкомъ ско̂лько пройшли, тутъ сонечко ще не дуже и по̂днялось, а вже стало дуже пекти, то они звернули въ лѣсокъ тай полягали спочивати. Якъ по̂днялось сонечко, що-то вже жарило! Нѣ вѣтеръ не дыхне и нѣщо не колыше ся, такъ-такъ що ледве дыхати можна. Наши̂ хлопцѣ хоть и заснули були, такъ не можна нѣякъ и улежати! Якъ припече сонце, такъ мѣсця не знайдуть. На взлѣсѣ сонце є, жарить; такъ они зайдуть у гущавину, такъ тамъ ще го̂рше; нѣ во̂дки прохолоды нѣ якои, то̂лько що зверху палить и малесенкій вѣтрецъ не проходить. Знайшли воду, не во̂до̂пють ся; тяжко вже имъ и дыхати! Выкопають кождый собѣ ямку; приляже туды, то трохи єму и лекше, можна холодомъ трошки дыхнути. Зо̂прѣють же и тутъ, переходять на друге мѣсце, та такъ знемоглись, що не здужають и поворухнути ся. Цѣлѣсѣнькій день нѣ хмариночки на небѣ!
Ажь-ось дуже къ вечеру, жара затихла трохи, товаришѣ наши̂ по̂днялись, здыхнули свобо̂днѣйше, поѣли чого було; и по̂йшли.
„Якъ не полѣнуємо ся“, каже Трохимъ, „то свѣтомъ и дома будемо. Во̂дъ сёго лѣску до нашого села то̂лько три милѣ.“
„И певно, що будемо“, сказавъ Денисъ, „то̂лько не во̂дставай: ты все пристаєшь. Поспѣшай.“