Перехресні стежки (19??)/IX
| ◀ VIII | Перехресні стежки IX |
X ▶ |
|
— А вже ж, що стало ся! Зараз першого дня нашого спільного життя я пізнав, що кепсько трафив[1]. І то не тому, що моя жінка не любила мене. Знаєте, я нїколи не був у претенсіях[2] і не дурив себе тим, що якась жінка може, справдї, щиро полюбити мене. Менї байдуже було до того. Навіть навпаки. Велика любов, то так, як високе шляхецтво: noblesse obligée. А я все волїв бути свобідний від усяких з'обовязань. Я знав із досвіду, що, не збуджуючи зовсїм любови, можна з женщиною дуже добре бавити ся, й веселити ся, й навіть жити.
— Правда, так жити, щоб забавляти її слугою, паяцом, невольником і банкером, се не був мій смак. Усякі балакання про альтруїзми, про абнеґації й такі иньші дурницї я все вважав дурницями. Признаюсь вам, я хвилину дурив себе, міркуючи: беру бідну, беззахисну, то чей же вона, бачучи, що я вдержую її своєю працею, даю їй становище й повагу у світї, схоче бути менї вдячна, буде йти менї під лад. І ось від першої хвилї нашого подружнього життя я переконав ся, що моя жінка навіть поняття не має про се. Не то поняття — навіть фізичної здібности. В неї нема темпераменту. Вона холодна, як риба, понура все, задумана, нїколи нїчого не видумає, без інїціятиви, і при тім уперта й завзята там, де можна менї зробити якусь прикрість. Одним словом, усї ті хиби, які я досї бачив уроздріб у ріжних бльондинок, у неї я знайшов прикупі в найвищій мірі. Наш сїмєвий віз зачав скрипіти від першої хвилї. Кілька день я ще пробував дійти з нею до ладу, але стрічав холод і апатію з її боку. По кількох днях прийшла катастрофа, певно, що неприємна, але не для неї самої.
Стальський устав і пройшов ся по кімнатї. Було вже досить темно, то Рафалович засвітив лямпу й поставив на столї.
— У мене була служниця. Чудова молодичка, весела, палка, така, яких я любив. Увечір, коли повечеряємо, жінка мовчить, дивить ся в вікно й зітхає; я сиджу при столї, читаю ґазету, пробую заговорити до неї, вона мов і не чує. Ну, я попробую раз і другий, а далї подумаю собі: мара тебе бери, тай іду до кухнї. Тут моя Орися пряче посуду, чистить чоботи і співає собі тихенько. Прийду, сяду, балакаємо, жартуємо… Жінка постоїть при вікнї, потуманїє тай іде спати, а менї й байдуже. Менї весело з Орисею. Так було раз, другий раз. Далї чую, моя жінка вночі встає з ліжка й тихесенько крадеть ся до дверей, що ведуть до кухнї. »Ага,« думаю собі, »заздрісна! Підглядає. Ну-ну, може, хоч заздрість розігріє її рибячу кров.« І жартую собі далї з Орисею, щипаю її… знаєте… Жінка послухала, послухала з пів години, а потім чап-чап-чап, на своє ліжко. Я десь так по півночі йду також на своє ліжко, чую: вона хлипає. »Овва, небого,« думаю собі, »тим менї не заімпонуєш, я на таке оружжє твердий.« Удаю, що не чую, лягаю на ліжко і сплю собі спокійно. На другий день вона дуєть ся, не говорить. А менї байдуже. Не говориш — як собі хочеш. При обідї насуплена, при вечері мовчить. То я, скоро по вече́рі — до кухнї і знов з Орисею пробарашкував до півночі. Йду спати — вона знов хлипає. Менї байдуже. Так було кілька день. Вона, певно, думала, що переможе мене своїм хлипаннєм і своїм сумованнєм, а мене се ще дужше дразнило, ще гірше затверджувало проти неї. Вперта ти, небого, але я ще впертїйший!
Він оповідав се байдужно, майже жартливо, навіть не почуваючи, яке огидливе вражіннє виклика́в тим у свойого слухача. Євген сидїв при столї, підперши голову долонею й зажмуривши очі; нї за що у світї він не був би глянув тепер у лице Стальському.
— Вкінцї моя панї таки заговорила, і, розумієть ся, підняла річ із такого боку, що, замісць поправити, погіршила справу. Коли одного разу я прийшов із канцелярії й тільки-що сїв до обіду, вона випалила:
»Слухай, Валєріяне, се не може так далї бути.«
»,Що таке?'«
»Ти знаєш, що. Або я твоя жінка, або нї.«
»,Ну, і що ж з того?'«
»Мусиш відправити Орисю.«
»,Мушу ?'«
»Так, мусиш.«
»,Не бачу того мусу.'«
»Я не можу з нею жити в одному помешканню.«
»,Та й не жиєш. Ти жиєш у покою, а вона в кухнї'«
»Я не можу стерпіти, щоб вона довше була в кухнї.«»,Зле варить?'«
»Не жартуй, Валєріяне! Ти дуже добре розумієш, про що я говорю.«
»,А коли знаєш, що розумію, то знов я не розумію, по що ти се говориш. Орися добра служниця, менї вона подобаєть ся, і я не бачу причини відправвляти її.'«
»Значить, хочеш, щоб я забрала ся від тебе?«
»,Також не бачу до сього нїякої причини. Недогода тобі?'«
»Валєріяне! Невже ти можеш так питати?«
»,Бачиш, що можу, коли питаю. Та нї, не буду питати, а скажу тобі попросту, що не бачу причини, чого тобі злостити ся. Ти заздрісна на Орисю?'«
»Заздрісна? На Орисю?« — скрикнула вона, вмішуючи в тих словах стілько погорди, скілько лише в неї знайшло ся на складї.
»,А коли не заздрісна, то чого тобі треба?'«
»Того, щоб ти вважав за жінку мене, а не її.«
»,Се від тебе залежить. Як би я при тобі знаходив більше приємности, то я не шукав би її в товаристві Орисі.'«
— Вона замовкла. Я думав, що, виговорившись, вона вспокоїть ся. Але де там! Я пішов до канцелярії, а вона покликала побличного послугача й велїла йому забрати Орисин куферок[3], а самій Орисї заплатила за місяць і відправила її геть. Орися зі слїзьми прибігла до мене до канцелярії й розповіла менї, що стало ся.»Ов«, подумав я собі, »моя молода панї зачинає показувати характер. Се грізний знак. Коли я уступлю їй тепер на першому кроцї, то вона швидко побє мене на другім, на третїм, зробить зовсїм своїм невольником. Е, нї, моя панї, се в нас так не йде! Я не на те взяв тебе, щоб підлягати твоїм капризам.
»,Моя панї,'« сказав я їй увечір, вернувши ся з канцелярії. »Дозвольте спитати вас, яким правом ви позволили собі віддалити Орисю зі служби?'«
»Бо так менї хотїло ся.«
»,Се дуже важна причина'«, мовив я солоденько. »,Але дозвольте спитати вас, чи моя воля має тут у домі яке значіннє?'«
»Кухня і служниця — то моя річ.«
»,Але як би я просив вас, щоб ви приняли Орисю назад?'«
»Хочеш її приймати, то собі приймай, але я в сїй хвилї забираю ся геть.«
»,А як би я просив вас дуже, щоб ви приняли Орисю й не робили скандалу?'«
»Ха, ха, ха! Що за дика претенсія.«
»,Нї, моя панї, нема чого сміяти ся. Я сю справу беру зовсїм поважно, дуже поважно і ще раз прошу вас подумати про се.'«
»Думай ти сам! Я стою на своїм. Або я тут, або вона.«
»,Моя ласкава панї! Звертаю вашу увагу на те, що робите менї сим велику прикрість.'«
»А ти, то менї робиш велику приємність!«
»,Зробите ви менї малу приємність, я вам зроблю більшу, а зробите ви менї велику прикрість, я вам зроблю ще більшу.'«
— Вона луснула дверми й замкнула ся у своїй спальнї. Другого дня рано не показала ся. Я пішов із дому без снїдання й мусїв снїдати в кавярнї. Обід зварила сама — і, розумієть ся, погано, а ввечір знайшла собі служницю, якусь погану, стару бабу. Я ще раз пробував усовістити її.
»,Слухай, жінко'« — мовив я вже без іронїї, — »,поговорімо поважно. По що ти впираєш ся проти мене? Тобі з того не було нїякої шкоди, що я розмовляв та жартував з Орисею, а, відправивши її, ти зробила менї велику прикрість. По що тобі задля примхи затроювати наше спільне життє? Ти кажеш, що покинеш мене, коли я назад прийму її. По що говорити дитинства? Адже знаєш, що се неможливо. Покинеш мене, — ну, й куди дїнеш ся? Знаєш добре, що тїтка не прийме тебе, бо ж вона тільки на те держала тебе, щоб випхати заміж, а тепер не схоче бачити тебе на очі. Знаєш добре, що коли б ти покинула мене, се був би скандал і для мене, се пошкодило б менї в опінїї моїх зверхників, і я вжив би всїх правних способів, щоби привести тебе назад до дому, а надто був би змушений розголосити, що ти покинула мене на те, щоб віддати ся неморальному життю — і тобі була б загороджена дорога до всякого заняття, тебе не приняли б у жаден чесний дім. Подумай про се все! Адже ти, серденько, в моїх руках, тим більше, що й посаг твій тїтка віддала в мої руки, і я, як твій муж, заразом також і твій опікун, що-найменьше доти, доки ти неповнолїтня.— Вона розплакалася страшенно, сидїла мов зломана, але не говорила анї слова.
- »,Бачиш,'« мовив я далї до неї, »,се вже відразу видно нам обом, що ми не дібрали ся, що щасливого подружжя з нас не буде, що ти не можеш задовольнити мене, анї я тебе. Але хто знає, може, як привикнемо, то воно якось і піде. Я чоловік старший, мене ти не переробиш, але ти молода, повинна підладити ся до мене. Повинна робити все, що можна, щоб мене привернути до себе, щоб мене тягло до дому, а не відпихало від нього. На разї[4] таким маґнетом була б Орися, з часом могла б бути ти.
— Вона зірвала ся мов опарена, — бачите, не привикла до того, щоб з нею говорено по правдї і по щирости.
»Нї, нї, нї! Не хочу! Одної хвилї не стерплю, щоб обік мене жила в домі наложниця мойого мужа!«
»,Ну, ну! Наложниця! По що зараз таке погане слово? Хиба вона наложниця? Служниця, тай годї. Кому яке дїло до того, яку службу сповняє вона?'«
»Не хочу! Не хочу! Краще з моста в воду,« повторяла вона.
»,Ну, не хочеш, то не хочеш,'« мовив я. »,Я також не хочу, щоб ти тїкала від мене або топила ся. Уступлю тобі сей раз, а, властиво, зажду, аж поки схочеш.'«
»Нїколи, нїколи!«
»,Ну, не зарікай ся. Ти ще не знаєш мене. Можеш каяти ся того, що змусила мене вступити.'«— Вона видивила ся на мене, широко витріщивши очі. В неї очі великі, і зразу подобали ся менї, але тодї, коли в них малював ся якийсь дикий страх, менї видали ся телячими.
»Що ж ти… бити мене будеш, чи що?«
»,Ха, ха, ха!'«, засміяв ся я. »,Бити! Нї, рибонько. Пальцем тебе не ткну. Але проте остерігаю тебе! Дорого окупиш мою уступку й, може, сама будеш просити мене, щоб я краще побив тебе. Подумай про се.'«
— Вона ще дужче витріщила очі, поблїдла вся, а потім нараз затрясла ся, мов у лихорадцї, і заридала:
»Матїнко моя, рідна моя! Рятуй мене! Якому звіреві, людоїдові я попала ся в руки!«
— І побігла, і замкнула ся у своїй спальнї. Се була остання наша розмова.
——————