Перехресні стежки (19??)/LV
| ◀ LIV | Перехресні стежки LV |
LVI ▶ |
|
Сього понедїлка від самого ранку Баран був дуже неспокійний. Від часу новорічної авантури він жив, мов у полуснї. Вдень він ходив і нипав по подвіррю, робив дещо, різав і колов дрова, носив воду до прачкарнї, що була в сутеренах, або бігав за справунками, які давали йому партії. Він робив усе те досить добре, але не говорив майже нїчого, а, властиво, раз-у-раз воркотїв собі щось під носом. Уночі, забивши ся у свою комірку, він говорив сам до себе голосно, говорив зовсїм без звязку про тисячні річі, що, мов ріжнобарвні черепки в калєйдоскопі, пересували ся по його голові, вяжучи ся в тисячні зовсїм несподївані фіґури і звязки. Зальотна прачка, і кра́са киця з сусїдства, і стара бабуня, що збирала кости по смітниках, і пяниця, що кричав у шинку, і Антихрист, що мав прийти не сьогоднї, то завтра, і Євген, і мужики, і попи, і все все перевертало ся й мішало ся в його голові, і було темою його самітних монольоґів. І чим далї в ніч, тим його неспокій збільшував ся, а в одинацятій він вибігав надвір, чіпляв на себе балїю й виходив на ринок. Правда, намови Ваґмана й полїціянтів мали на його хору волю настільно впливу, що він не брав праників, а тарабанив тільки кулаками. Один полїціянт зробив йому ще ласку й дарував йому старі суконні рукавиці, щоб не відморозив руки. Баран сповнював сумлїнно даний йому наказ і за кождим разом, ідучи на свій нічний обхід, надївав ті рукавицї на руки так, що гук від балїї був ледви чутний. Обійшовши тричі ринок і раз костел і оббивши собі руки так, що аж пашіли, Баран вертав ся додому, скидав балїю до шіпки, а сам, не роздягаючись, кидав ся на свою постелю і спав до рана, мов убитий.
Але сьогоднї від самого ранку він був страшенно неспокійний. Не знати, коли: чи зараз, по пробудженню, чи при вставанню, чи при першім виходї з хати йому мигнула в голові думка, що сьогоднї, саме сьогоднї, має появити ся в містї Антихрист. І ся думка почала вертїти ся і бренїти в його голові, мов оса. Все довкола нього, що він бачив, чого доторкав ся, потверджувало її. Ледова вода, в якій він мив ся, видалась йому гарячою, як окріп — не даром, се його знак. Коли він вийшов на подвіррє, в отворену браму з вулицї заглянув якийсь великий, чорний, незнаний йому пес — се його післанець. Крук закрякав над його головою — се його віщун. Баба перейшла з коновками, дим вив ся з комина і стелив ся по подвіррю, вогонь під кітлом у прачкарнї тріщав і порскав горючим вуглем насеред хати — все те, все були його знаки!
І нараз Баранові мигнула в голові думка, що він надійде зі своїм військом зі сходу — від Вигоди, зупинить ся на мостї, а передом пішле свою аванґарду до міста, щоб на ратуші заткнула його хоругов. Він був певний, що се станеть ся зараз, а, може, вже й стало ся. І ось, покинувши коновки з водою перед дверми прачкарнї, він у смертельній трівозї скочив до своєї комірки, надїв стару, куцу кожушину, яку недавно дістав від Ваґмана й, балакаючи ненастанно сам до себе та розводячи руками, поспішив за місто, на міст, на Вигоду.
Надворі потеплїло після довгих морозів. У містї була відлига, але за містом тяг холодний вітер і курив дрібним снїгом. Ріка стояла під ледом, і тільки декуди, на шипотах та бистринах, вода попролизувала грубу кригу і клекотїла у пролизах, викидаючи тут і там невеличкі потічки, що розливали ся поверх леду і звільна замерзали, всякаючи у снїг, яким покритий був лїд. Найбільший пролиз був якраз під мостом із правого боку, де вода, розбиваючись о здорові дубові колоди, вкріплені там для розбивання леду, творила понизше глибокий вир, що крутив ся і клекотів, від-часу-до-часу хруськаючи невеличкими кригами, які надпливали згори і тут мололи ся на дрібні шматочки то об колоди, то об гострі береги грубих криг. Се місце так і звало ся Клекіт. Його навіть при низькому станї води обминали й рибаки, і пливаки, а тепер, коли ріка »дула ся« під ледом наслїдком теплїйшої хвилї, воно було аж страшне у своїй дикій красотї. Баран, сам не знаючи, чого й по що, зупинив ся на серединї моста й довго вдивляв ся у спінене гирло і слухав хруськоту криги. В його уяві мигнув образ тої страшної ночі, коли він на руках, мов дитину, принїс сюди свою задушену жінку і з отсього самого місдя вкинув у Клекіт. Він зазирав тепер у воду без нїякого зворушення, але з якоюсь дитинячою цїкавістю. Йому здавало ся, що зо дна Клекоту, з тих клубів піни, що бігали довкола поверх води, ось-ось вихилить ся дрібна жіноча рука й кивне́ йому, покаже кудись, дасть якийсь знак. Ся нова думка моментально усунула з його душі ті образи, що досї мучили її, він забув про Антихриста й його полки, забув про Вигоду і про горб, із якого мав виглядати, і, всміхаючи ся, стояв на мостї та цїкаво заглядав у Клекіт.
»Розумієть ся, розумієть ся,« — мовив він сам до себе, — »вона кликала мене. Має щось сказати менї. Дивно, як вона досї витримала тут. Адже мокро й холодно. Адже шлюбна жінка! Гріх би був не приймити. Тільки слухай, Зосю, щоб менї відтепер анї-нї давнїх фох! Борони тебе, Боже! Ти ж знаєш, я не був для тебе злим чоловіком, то по що ж ти робила менї се? Я й тепер — борони мене, Боже! Нїчого тобі не скажу, не випімну. Нехай се все йде з тим часом. Але на будуще памятай! — Будь добра, будь така, як була зразу, моя люба, маленька кіточка, моя курочка, моя красавичка! Добре?
І нараз йому стрелила до голови нова думка. Коли вона вернеть ся сьогоднї, то куди ж він поведе її? До своєї комірки? Ну, се хиба сміх людям казати! І він що-духу побіг до міста, й, відходячи, ще раз обернув ся в напрямі Клекоту й мовив:
— Я зараз, Зосуню, я зараз вернусь! Не бій ся, я буду на час. Мушу піти вперед прилагодити хату. Адже я без тебе, голубко, не панував. Мене покинули всї, я зробив ся жидівським слугою, сторожем, і живу в такій кучцї[1], в такім барлозї, що ти й песика свойого боялась би заперти там на ніч. Так, моє серденько, перебідували ми обоє той час. Ну, але тепер усьому кінець. Ти вернеш ся, я заслужив великі гроші, найму в Ваґмана гарне помешканнє з трьох покоїв і кухнї — на першім поверсї, а якже! Накуплю гарних меблїв, диванів, дзеркал — усе для моєї бідної Зосеньки, щоб вона знала, як я люблю її.
І в веселім настрою, балакаючи ось так і перебираючи подрібно всї меблї, все владження будущого помешкання, він ішов до міста, щасливий як нїколи, не звертаючи уваги нї на що й нї на кого.
Було вже геть із полудня, коли він дійшов до ринку. Чалапкаючи у глибокому, мягкому снїгу він утомив ся, був увесь мокрий від поту і почув сильний голод. Якось не думаючи про се, вступив до знайомого шинку. Шинкар, якому він часто робив ріжні прислуги: носив воду, рубав дрова, двигав бочки або направляв ріжну посуду, поздоровив його приязно і, не чекаючи замовлення, поставив перед ним добрий келїшок горілки й булку.Баран пильно, уважно глянув на нього і всміхнув ся.
— Ага, ага, знаю вас. Ви — Мошко. Ви добрий чоловік. Моя Зося также говорила, що ви добрий чоловік. Вона вас знає. О, будете бачити, вона пізна́є вас від першого разу. Добрих людей не годить ся забувати.
Мошко знав про Баранів хоробливий стан, що в останнїх днях значно погіршив ся і, кладучи йому руку на плече, мовив:
— Візьміть, Баране, випийте й закусїть! Ви голодні.
— Е, що там голоден! — мовив радісно Баран. — Се тільки сьогоднї ще. Останнїй день. Сьогоднї вона вернеть ся, і всїй бідї кінець буде. Адже знаєте, Мошку, — додав він пошептом, схиляючи голову до шинкаря, — в мене є великі гроші! Зложені, сховані… Се я навмисно нїкому не говорив про них. Навмисно чинив себе таким бідним. А ось побачите завтра. Коли моя Зося вернеть ся! Ну, ну, та я наперед не хочу говорити. Ваше здоровлє, Мошку!
І він випив горілку, а потім почав їсти хлїб, ламаючи по крихітцї, жуючи його й ковтаючи, очевидно, без нїякого апетиту. А тим часом говорив, говорив ненастанно. Думка про сховані гроші опанувала тепер його уяву, й він почав оповідати якусь нечувану історію про те, як він разом із дванацятьма розбійниками забив багатого пана, забрав у нього гроші, одурив своїх товаришів і сам забрав усї гроші та сховав їх у безпечне місце. Ті колишнї товариші чатують на нього за містом, лагодять ся вбити його, записали себе Антихристові, щоб тільки при його помочі дістати його у свої руки, але він не боїть ся їх. Доки був сам, то бояв ся. Але сьогоднї вертаєть ся його Зося, а в неї є така сила, що віджене всї ворожі стріли. Адже вона не дармо жила у Клекотї, служила там, бідувала, щоб навчити ся чарів і обгородити його від усякої біди.
В шинку було пусто. Рідко коли який робітник або міщанин заходив, випивав на-стоячки чарку горілки, платив і йшов далї. Баран сидїв у кутї, опертий на лікоть, похиливши голову й балакав — тихійше, чимраз тихійше. Перед ним лежав пощипаний, недоїджений шматок булки — він не бачив його. Мошко давно не слухав його бесїди — він не завважував сього і говорив, говорив, поки, вкінцї, його голова зовсїм не спочила на столї. Він заснув.
Коли прокинув ся, була вже сема година. Вікно перед його очима було темне, в шинку над шинквасом горіла лямпа, а за столом сидїли деякі звичайні вечірнї гостї, пили пиво, балакали і сміяли ся. Баран схопив ся з місця й почув якийсь страх. Що се він робить? Адже він мав піти до Ваґмана наймати помешканнє, купувати меблї! А тут уже ніч. І, не кажучи нїчого, він прожогом кинув ся з шинку й вибіг на вулицю.
Надворі падав снїг, тихо, ненастанно. Небо насунулось важкими хмарами, а нафтові лїхтарнї на вулицях видно було, мов крізь сито. Баранові не далеко було до Ваґманового дому. Він застукав до дверей, які звичайно були замкнені. По хвилї Ваґман вийшов сам і відімкнув йому. Він не держав слуги, а тільки послугачку, що тепер, прилагодивши вечерю, пішла собі додому. Ваґманова жінка виїхала ще рано до сусїднього містечка на весїллє якоїсь своячки. Побачивши Барана, Ваґман впустив його до свого покою, що був разом і його спальнею й канцелярією, і де обік ліжка стояла здорова вертгаймівська каса. Сївши на свойому старомодньому фотелю, оббитому шкірою, Ваґман обернув ся до Барана, що, своїм звичаєм, стояв край порога.
— Ну, що там чувати, Баране?
— Добре, прошу пана, — мовив радісно Баран.
— Що ж там таке добре?
— Вона вертаєть ся сьогоднї.
— Що за вона?
— Ну, та моя Зося. Я тільки недавно довідав ся. І про гроші нагадав собі — знають пан, ті мої, сховані. Відколи вона покинула мене, то я і про гроші забув — так, як би замануло. А тепер відразу все ясно стало перед очима. Там тих грошей буде — здаєть ся, сорок чи пятьдесять тисяч дукатів — саме золото — ну, так, бо папери погнили б. Правда, будемо мати чим жити обоє до старости. Ну, хиба ми не заслужили собі? Хиба не перебідували стількі роки? А я то все говорив, що Господь Бог поки шле біду, то шле, а потому як побачить, що чоловік собі з біди нїчого не робить, то він зачинає слати добро.
Ваґман зрозумів, що Баран хорий, і бажав відвести його думку на иньші шляхи.
— Там сьогоднї з прачкарнї допитували ся за вами. Казали, що ви як рано вийшли з дому, то й на обід не приходили.
— І не прийду! — мовив весело Баран. — Що то менї за обід у прачкарнї! У мене від-завтра не те буде. Слухайте, пане Ваґман, я хотїв просити вас, щоб ви винаймили менї яке гарне помешканнє. Адже розумієте, як вона вернеть ся, то менї неможливо жити з нею там, де жию тепер. Я гадаю… Адже те помешканнє, де живе Рафалович, на поверсї, воно від-завтра вільне? Правда?
— Хиба він виповів? — запитав Ваґман, не хотячи виразно заперечувати.
— О, адже він від-завтра буде жити в ратуші. Він буде в нас бурмістром, буде печатати всїх людей, а хто не схоче приняти його печать, того на муки, на смерть!
— Слухайте, Баране, — мовив Ваґман, ще раз силкуючись звернути Баранову думку на иньший шлях, — я мав би до вас маленьку просьбу. Не могли б ви занести менї отсей лист на почту? Тепер пів до осьмої. Підїть зараз, бо за пів години замкнуть. Надасьте за рецепісом[2]. Ось вам гроші. Кілько тут маєте?
— Пятнацять крейцарів, — мовив Баран, беручи гроші.
— А лист як маєте надати?
— За рецепісом. Що пан мене питають, як би я був дитина? Чи може пан думають, що я одурів? О, я зараз!І він ухопив лист і гроші, і рушив із покою.
— А зараз вертайте і принесіть рецепіс! — крикнув йому на здогін Ваґман.
— Зараз буду! — відгукнув уже знадвору Баран. Але коли вийшов за хвіртку й опинив ся на вулицї, йому стрінулась перешкода, яка відвернула його кроки й його думки відразу в иньший бік. Він зіткнув ся майже лицем у лице з Реґіною, пізнав її і в тій же хвилї почав пригадувати собі, що хтось колись велїв йому слїдити за нею. Надармо силкуючись пригадати собі, хто й коли, він пішов за нею назирцї. Аж коли, побачив, як вона ввійшла в сїни »його« дому й піднялась на сходи, що вели до помешкання Рафаловича, він пригадав собі наказ Стальського й, зареготавши ся несамовито, побіг що-духу до реставраційки, де Стальський звичайно проводив вечірнї години. Він і сим разом застав його тут. При одному столї в відгородженій нижі сидїли Стальський, Шварц, Шнадельський і ще два якісь панки з повними гальбами пива. Баран став у дверцях нижі й, витріщивши на Стальського свої несамовито блискучі очі та розтягши широко уста до усміху, покивав пальцем, не кажучи анї слова.
— Се ти, Баране? — мовив Стальський. — А що там? Маєш що сказати менї?
Баран, не кажучи нїчого, засміяв ся значучо й кивнув головою в той бік, де було помешканнє Рафаловича.
— Що? — скрикнув Стальський, зараз догадавши ся, в чому річ. — Те, що я казав тобі?
Баран потакнув головою і знов засміяв ся.— Тепер?
Баран знов потакнув головою і зробив жест обіймання та цїлування.
Стальський зірвав ся з місця.
— Панове! Прошу вас за свідків. Не розпитуйте нїчого, лиш ходїть. На хвилечку. Пиво нехай лишаєть ся. Прошу за мною. Побачите щось цїкавого.
І всї мовчки посунули лавою з реставрації і, під проводом Стальського, подались до Євгенового помешкання. По довгій стуканинї, коли галас у сїнях наробив розруху в цїлій каменицї, Євген відчинив. Усї панове під проводом Стальського втовпили ся в кімнату. Крізь двері, що лишили ся відчинені, валила знадвору до покою студена пара.
— Пане! — крикнув патетично Стальський, спинивши ся якраз проти Євгена, — де моя жінка?
— Не знаю, пане Стальський, — блїднучи на лицї, але рівним, спокійним голосом відповів Євген. — У мене її нема.
— Нї, пане, вона у вас! — підносячи голос, мовив Стальський, — і я прошу вас не скривати її, а зараз видати в мої руки.
— Запевняю вас, що її тут нема, — змагав ся Євген.
— Брешете, пане! — ревнув Стальський і, прискочивши до бюрка, вхопив Реґінин саквояжик, який вона лишила. — Бачите, ось доказ! Її саквояжик! О, тут на замку її підпис виґравіруваний. Прошу, панове, подивіть ся.
— Помиляєтесь, пане Стальський, — мовив Євген, не тратячи спокою. — Вашої панї тут нема.— Corpus delicti, панцю! Corpus delicti![3] — з тріумфом кричав Стальський, потрясаючи саквояжиком. — Отсе само не прилетїло з мойого дому і не впало на ваше бюрко! Де вона? Покажіть її!
— Пане, вспокійте ся! Я вам виясню все!
— Де моя жінка, злодїю! — кричав Стальський, наступаючи до Євгена. Сей цофнув ся[4] кроком узад.
— Пане Стальський, — мовив він гостро. — Не забувайте ся! Ви в мойому домі, вдерли ся насильно, з компанїєю, нападом… ображаєте мене… памятайте, що я сього плазом не пущу.
— Де моя жінка? — репетував Стальський. — Віддай менї жінку, а тодї говори й роби собі, що хочеш.
— Кажу вам іще раз, її нема тут. Була перед тим у канцелярії, не застала мене, ждала і пішла, забувши отсей саквояжик.
— Неправда! Неправда! Вона перед хвилею була тут і мусить бути тут. Ану, панове! — мовив він, обертаючись до свойого товариства, — перешукаємо се гнїздечко.
— Не смійте рушити з місця! — крикнув Євген.
— Що, ти менї заборониш? Ти смаркачу! — крикнув Стальський і рушив до дверей спальнї. В тій хвилинї Євген скочив до нього, одною рукою вхопив його за горло і здушив так, що Стальський тільки зїпнув і вибалушив очі, а другою пхнув його в груди так міцно, що Стальський, мов із пращі, вилетїв за двері, через вузенький коридорик, і з гуркотом покотив ся долї сходами.
— За ним! — крикнув Євген до иньших, що стояли, не знаючи, що робити. Шнадельський перший сунув ся наперед до Євгена, але в сього в руцї в тій хвилї блиснув револьвер, дуло якого опинило ся на кілька цалїв[5] перед очима Шнадельського.
— Прошу ґречно[6]: ось туди дорога! — мовив Євген, держачи револьвер у простертій руцї.
Два панки, що держали ся ззаду, перші висмикнули ся з кімнати, а за ними, цофаючи ся в-задгузь, вийшов і Шнадельський. Євген замкнув за ними двері. Потім узяв з бюрка лямпу і, застукавши до дверей своєї спальнї, ввійшов до середини.
У спальнї горіла свічка. Реґіни не було анї слїду. Тільки дверцї, що вели зі спальнї до маленьких сїнець, які знов дверима виходили на ґанок, показували, куди вийшла вона. Євген заглянув до тих сїнець, на ґанок — Реґіни не було нїде.
——————
- ↑ Хлївець на свинї
- ↑ За посвідкою відбору (рекомендований лист)
- ↑ Тїло того, що потерпів; в австрійському карному законї — наочний доказ
- ↑ Завернув ся (поль.)
- ↑ Дюймів
- ↑ Старе українське слово (к речі), вживаєть ся ще під польським упливом серед західноукраїнської інтелїґенції — чемно, честь-честю (у піснях: ґречна панна)