Перехресні стежки (19??)/LX
| ◀ LIX | Перехресні стежки LX |
|
У своїй канцелярії староста застав маршалка Брикальського.
— Ну, що ж? Заборонено віче? — запитав сей зараз по першому привитанню.
— Заборонено, але тільки на половину.
— Як то на половину?
— Так, що забрало ся з одного місця, а має відбути ся у другім.
— Хиба ж се так може бути?
Староста пояснив маршалкові підступ, на який узяв його бурмістр.
— От диво! — аж скрикнув пан маршалок. — Я б по нїм нїколи не надїяв ся.
— Хлопсько-жидівська конспірація, пане маршалку! — мовив на-пів жартливо староста.
— І пан староста не мають способу розбити сю конспірацію?
— Що ж я зроблю? На бурмістрові збори поїхав комісар. Ми думали, що се буде зібраннє зі самих Жидів, і для того я не дав йому нїяких спеціяльних інструкцій.
— Але ж через присутність хлопів характер зборів змінить ся. Причина до розвязання!
— Нї, пане маршалку. Віче заповіджено як публичне. Значить, кождий має право прийти.
— Ну, то вжиє собі там пан Рафалович! Ах, ad vocem![1] Чули пан староста, які ґалянтні авантури мав той пан Рафалович сеї ночі?— Нї, не чув нїчого.
— О, цїкаві історії!
І пан маршалок розповів із власними прибільшеннями історію про нічний напад Стальського на Рафаловичеве помешканнє, розумієть ся, ставлячи справу так, що уведеннє Рафаловичем жінки Стальського являло ся безсумнївним фактом.
— Бійте ся Бога! — скрикував раз-по-разу староста підчас сього оповідання. — Але відки ж пан маршалок знають се?
— Власне оповів менї один зі свідків сеї авантури. Зрештою, по містї скрізь говорять про неї голосно.
В тій хвилї ввійшов возний і подав старостї якесь письмо. Сей перебіг його очима й аж підскочив з дива.
— Представте собі, пане маршалку: донесеннє від полїції! Стальського найшли нинї рано вбитим у його помешканню. Його жінка щезла безслїдно.
— От і бачите! Се він! Се його рука. Коли не сам, то хтось із його намови.
— Ах! Се показує нам справу в новому світлї! — мовив староста, тручи себе долонею по чолї, мов бажаючи видобути відтам те нове світло.
— Я радив би зараз на вічу, зпосеред хлопів арештувати сього панича. Се раз-на-завсїди заріже його в їх очах, зробить його неможливим, — мовив рішучо маршалок.
— Розумієть ся, розумієть ся! Тільки на власну руку я не можу сього зробити.
— Суд недалеко, — мовив маршалок.Він чув себе в тій хвилї премудрим стратеґом, що видає накази й інструкції, від яких залежить закінченнє великої битви.
Не гаючись, вони побігли оба зі старостою й подались просто до президента суду.
А на Вигодї, тимчасом, розпочало ся віче в дуже піднесенім, навіть веселім настрою. Жидів зібрало ся дуже небагато; се знав бурмістр дуже добре наперед, що в торговий день кождому Жидові сто раз важнїйше дїло — торг, нїж якась там повітова орґанїзація. Тай ті Жиди, що зійшли ся з цїкавости, уступили на бік і згубили ся в юрбі, коли величезний заїзд наповнили селяни, що густими лавами надтягли з міста під проводом бурмістра й Рафаловича. Комісар від староства ждав уже й широко витріщив очі, побачивши такий склад »жидівського« віча. Він пробував супротивляти ся, але бурмістр вияснив йому, що немає причини до протесту, що анї характер, анї порядок дневний віча через се не змінять ся. Комісар, не маючи на сей випадок нїякої виразної інструкції від старости й не хотячи задирати ся з бурмістром, заспокоїв ся й постановив ждати, що буде далї.
Перший промовив до зібраних бурмістр. Він перепросив »шановних« зібраних, що говорить по-польськи, сказав кілька слів про важність таких зібрань, похвалив селян, що явили ся так численно, — підпустив шпильку Жидам і інтелїґенції, що хоча збори були оповіщені плякатами, їх явило ся тут так мало. »На наш сором, навіть референт, що мав говорити про першу точку у справі вибору нової кагальної старшини — Ваґман — не явив ся. (У салї сміх і брава.) І длятого бесїдник просить зібраних змінити денний порядок і покласти теперішню першу точку на друге місце, а взяти наперед другу: справи повіту.
Загальні оплески і брава покрили кінець бурмістрової промови. На внесок Євгена вибрано пана бурмістра одноголосно головою сього першого в сьому повітї народнього віча й висловлено йому подяку за несподївану гостинність. Потім забрав голос Євген як референт другої точки.
Гарячими, різькими словами змалював він сумний стан людности в повітї, бідність, брак опіки, здирства, лихву, темноту. Потім, оповівши докладно історію так званої »хлопської каси«, вияснив думку так званої реформи на основі нового проєкту. Він говорив виразно, що тут ходить про загарбаннє хлопського гроша для рятовання панських маєтків у часї, коли селянські хати й поля, за незаплату нераз кількох ринських, ідуть на лїцитацію. Промова від перших речень ударила всїх зібраних по серцях. Майже за кождим реченнєм льокаль лунав грімкими окриками признання. У зібраних горіли очі, тремтїли уста; деяким старшим виступали сльози на віях.
— Браття-селяни! — говорив Євген. — Покажім, що ми не дїти, що не дамо водити себе за ніс. Не даймо загарбати собі своєї кервавицї. Піднесїмо грімкий голос проти сього панського замаху на наше добро, такий грімкий, щоб і глухі почули нас. Станьмо як один муж проти нього. Сей новий проєкт не сміє бути ухвалений у Радї Повітовій. (Окрики: Не сміє! Не сміє!) З'обовяжім усїх членів Ради, вибраних зі сїльської курії, щоб були противні тій реформі. Посилаймо з кождого села подання до Ради Повітової й до Видїлу Краєвого проти неї. А коли б наші вельможні, але незаможні опікуни не зважали на все се й таки перевели таку зміну, то ми маємо в руках іще один спосіб: кожда громада зажадає судовою дорогою звороту своїх грошей, узятих до повітової каси. І вона виграє той процес.
Ся промова відразу влила у збори бадьорий, живий настрій. Один за одним почали виступати на мовницю селяни. Люде, про яких, міркуючи з їх зверхнього вигляду, всякий сказав би, що ледви вміють дорахувати до пятьох, нараз виявляли себе не-аби-якими бесїдниками. Але ж бо тема — горе і злиднї сїльського життя, визиски лихварів, надужиття урядників та дрібних повітових пявок, — ся тема була аж надто відома всїм, аж надто налляла ся кождому горлом і вухами. Одні говорили про своє бідуваннє поважно, сумовито, з тим ляконїзмом, що нераз дужше хапає за серце, нїж цвітисті промови. Иньші — і таких було більше — малювали свою нужду жартівливо, досадними порівнаннями, прикладами та приповідками. »Ого, пішли наші парафіяни глаголати во притчах!« — мовив о. Зварич до Євгена, коли зібраннє при таких промовах раз вибухало голосним, масовим реготом, то знов нагороджувало бесїдника гучними оплесками та криками одобрення. Навіть бурмістр, що зразу досить скептично дивив ся на перших бесїдників у кожухах і »пасови́х« чоботях, швидко змінив свій погляд, реготав ся до-розпуку на свойому президіяльному кріслї, бив брава й, похиляючи ся до Євгена, з роз'ясненим лицем мовив:
— Ну, пане меценасе, ґратулювати вам таких бесїдників. Вони могли б зробити ефект на кождім зібранню.
— Але ж бо їх учителька, галицька нужда, могла б зробити ефект у цїлій Европі, як би була більш відома їй, — відповів Євген.
— Ну, сама нужда всього не зробить. Не кривдїть свій народ. Треба подивляти вроджений талант тих людей, у яких нужда не приглушила, не заморочила його. І що-найцїкавійше для мене — признаюсь вам, се їх гумор, що блискає, мов вогники з попелу.
Тема — нужда в повітї — була невичерпана. Селяни, розохотивши ся, були б говорили, Бог-зна, доки. Євген просив бесїдників обмежити ся на тім, що було сказано, і предложив вічу резолюцію до ухвали. В тій резолюції протестовано проти наміреної реформи каси, взивано до аґітовання по селах у тім дусї і до вношення писаних протестів до Ради Повітової й до Видїлу Краєвого. Резолюцію з радісними окриками принято.
— Тепер переходимо до дальшої точки денного порядку, — мовив бурмістр, але в тій хвилї стало ся щось таке, що відразу змінило настрій віча. Бурмістрові слова були заглушені якимось гомоном ізнадвору. Від входових дверей заїзду чути було гукання: »На бік! На бік! Розступіть ся! Пан староста йде!« Євген схопив ся з місця, прочуваючи якусь нову пакість. Таксамо зірвав ся зі свойого місця й пан комісар і почав пильно заглядати, що там таке дїєть ся. Зібрані з трудом проступили ся, творячи серединою не дуже широку вулицю. Сею вулицею почав протискати ся до президіяльного стола пан староста в супроводі полїційного комісаря й одного звичайного полїційного капраля, при шаблї і в рогативцї[2] на голові. В льокалю залягла мертва тиша. У всїх тьохнуло щось у грудях; всї розуміли, що ся поява не віщує добра.
— Хто тут президент? — запитав строго-урядовим тоном пан староста, вступивши на подіум і не дивлячи ся нї на кого.
— Я, пане старосто, — мовив бурмістр.
— Заявляю вам, що ми приходимо сюди іменем закона. Пане меценасе Рафалович, — додав він, обертаючись до Євгена. — Дуже менї прикро, що мушу перервати вам вашу приємну забаву, але…
— Іменем закона арештую пана! — мовив полїційний комісар, наближаючись і кладучи Євгенові руку на плече.
Євген стрепенув ся, мов від дотику гадюки.
— Можу запитати, за що арештуєте мене?
— Ось судовий наказ! — мовив комісар, подаючи йому піваркуш паперу.
Євген поблїд. Лїтери скакали в нього перед очима. Серце било ся сильно, то знов хвилями немов зовсїм завмирало у грудях. Тільки по страшенних зусиллях він здужав прочитати в наказї фатальні слова: »наслїдком сильного підозріння у сповненню злочину з § 136. зак. карного«.
— Що? — промовив він ледви чутно, задихавшись зі зворушення. — Злочину З § 136.? Себто, вбивства! Се що за невчасний жарт!
— Нї, пане, не жарт! — мовив староста. — Сеї ночі сповнено страшний злочин на особі Стальського. Не заперечите, що ви знали його. Не заперечите, що сеї ночі ви мали з ним недуже дружню стрічу. Не заперечите, що з його жінкою…
— Пане! — скрикнув Євген, і вся кров збігла ся до його серця, і його руки задрожали.
— Ну, та се не моє дїло, — байдужно мовив староста. — В судї будете толкувати ся. Полїція, відвести його!
Всї зібрані стояли нї живі, нї мертві. Хоча дальші не чули й не розуміли нїчого, що тут дїялось, але всї чули, що творить ся щось погане. Євген, тимчасом, відзискав свою притомність духа.
— Дорогі браття! — обернув ся він до селян. — Мене арештують. Не знаю, яким дивом я попав у підозріннє, що нїби-то я сеї ночі замордував[3] чоловіка, з яким учора мав сварку. Кленусь Богом і сумлїннєм, що я невинний. Але коли суд велить увязнити мене, то я не можу спротивитись. Маю надїю, що моя невинність швидко вияснить ся. Для того розстаю ся з вами зовсїм спокійно. Не падайте духом! Робіть своє, щоб наші вороги не тїшили ся з нашого занепаду. А тепер бувайте здорові! Радьте спокійно далї. Я піду, куди мене тягнуть. Чисте сумлїннє додасть менї сили знести й сю тяжку спробу. Прощавайте!
І, в супроводї полїціянтів, він зійшов із подіума й вийшов. На вулицї ждали санки, на які посаджено Євгена; полїціянти сїли по обох боках його; конї рушили, і швидко снїгова курява закрила санки перед очима селян, що цїлою купою виринули з заїзду, проводжаючи очима Євгена.
Настрій віча, по відходї Євгена, був подібний до настрою в домі, з якого винесено мерця. Пан бурмістр сидїв на президіяльному кріслї нї в сих, нї в тих, селян багато вийшло за Євгеном і не вернуло ся вже назад, а тих, що лишили ся, сверлував пан староста своїми пронизливими очима, немов запитував їх, що властиво тут роблять і на кого ждуть. Перший очуняв о. Зварич. Він попросив голосу і предложив селянам внесок: із огляду на несподївану сьогоднїшню пригоду розійти ся й, не забуваючи того, що ухвалено нинї, аґітувати далї за вічем, яке буде скликане, як тільки обставини на се позволять. Він закінчив словами заохоти й надії, що пригода, жертвою якої зробив ся Євген, швидко мине й не принесе нїякої шкоди народнїй справі, анї народньому рухові в повітї. Ся промова підбадьорила зібраних. Зваричів внесок принято, і віче замкнено, тим більше, що Жиди, які буцїм-то мали обговорювати ще вибори до кагалу, всї пішли до міста зараз по виведенню Євгена.
Так скінчило ся те перше повітове віче. Живо розмовляючи йшли селяне купками з Вигоди до міста. Староста з бурмістром поїхали передом у фякрі. Свіжий факт арештовання адвоката, тай то ще підозреного за вбивство, усунув на бік усякі иньші теми розмови. Бурмістр розпитував про детайлї, про обтяжливі моменти, які вказали конечним арештованнє. Староста чув себе якимось невдоволеним, мов потрохи винуватим, толкував, вияснював.
— Боюсь, що панове перехопились! — хитаючи головою, мовив бурмістр. — Се ж не дрібниця. Адвокат не втїкав нїкуди. Можна було підождати, вияснити справу лїпше. Адже се арештованнє наробить гомону в цїлому краю. І — прошу вірити, не в самих тільки руських сферах повстане думка, що се тенденційне арештованнє.
— Тенденційне! — мов ужалений, скрикнув староста. — Із ваших уст чую се, пане бурмістре!
— Доказ, як швидко, сама собою, насуваєть ся така думка. Коли нема абсолютної певности, що Рафалович винен, — і я боюсь, що такої певности нема, — то се готово вийти на нову компромітацію наших властей.
Староста понурив голову й замовк.
Коли доїжджали до ринку, фякер спинив ся в вулицї проти Ваґманового помешкання. Вулицю залягла густа купа народа, серед якої видно було високу постать Шнадельського, що, блїдий, розхрістаний, говорив щось живо й голосно.
— Що се таке? Що тут? — скрикнули рівночасно оба достойники, на ріжні боки зіскакуючи з фякра.
— Жид повісив ся, — відповіла якась перекупка.
— Що за Жид?
— Власник каменицї.
— Ваґман?Бурмістр одним скоком був коло Шнадельського! Сей із якимось гарячковим запалом говорив — швидко, уриваними фразами, обертаючись на ріжні боки:
— Але ж нема пів години… Притисло мене, конче потрібно було грошей. Приходжу, сїнешнї двері отворені, а від покою замкнені… Жінка десь виїхала й досї не вернула. Служницї також нема… Крізь дїрку від ключа бачу: стоїть насупроти під стїною. Кличу, стукаю — не рушаєть ся. Полїція мусїла посилати по слюсаря, бо двері замкнено з нутра, ще й ключ витягнено. Розумієть ся, що сам!
Староста вже був у серединї, де урядувала полїція, і по кількох мінутах, вислухавши реляції ревізора й не приписуючи справі нїякого більшого значіння, побіг до президента суду, щоб порозуміти ся у справі арештованого Рафаловича.
У президентовім передпокою він застав Шварца. Сей оповів йому, що прийшов сюди з паном маршалком, який власне є у президента, що пан президент післав власне за слїдчим суддею, і що він, Шварц, може служити щодо сеї справи деякими поясненнями. Потім староста ввійшов до президіяльного бюра.
— А, ось і пан староста! — скрикнув весело пан маршалок. — Ну, що ж чувати?
— Якийсь феральний[4] день сьогоднї, пане маршалку! — мовив староста. — Власне довідую ся, що наш любенький Ваґман повісив ся.
— Що? Ваґман?— Повісив ся?
— Так, повісив ся. У своїм покою. Коло своєї каси, яку лишив отвореною.
— Але, може, то знов яке вбивство? — запитав президент.
— Ледви. Анї слїдів мордовання, анї слїдів рабунку. Не знати. Зрештою, тїло взяли до обдукції, і полїція веде слїдство на місцї. Але повторяю, вбивство дуже сумнївне. Двері покою замкнені були з середини, і ключ лежав насеред покою.
— Насеред покою? Чому не в дїрцї? — завважив президент.
— А в касї, здаєть ся, не бракує нїчого. Зрештою, побачимо, що скаже полїція. Та що там! Невелика птиця Ваґман. Одною пявкою менше в повітї.
— Ну, так. А все-таки — се самовбивство видаєть ся менї загадковим, — мовив президент. — Ваґман не виглядав на чоловіка, що носить ся з самовбивчими думками.
— Навпаки, — закинув маршалок. — Від часу, як умер його син, ходив засумований. Кажуть, що журив ся дуже, плакав по ночах. Можливо, що се й доканало його.
— Можливо, — в задумі мовив староста.
— Ну, а що ж наш демаґоґ? Дуже пручав ся перед арештованнєм?
— Нї, — мовив, ще дужше задумуючись, староста. — Був над сподїваннє[5] спокійний.
— Перелякав ся? Тремтїв?— Виглядало так, немов вістка про вбивство Стальського була для нього несподїванкою. На відхіднім запевняв усїх зібраних про свою невинність.
— Ну, се, справдї, був би досить незвичайний феномен, — мовив президент, — щоб убийник зараз на другий день аранжував публичні збори на перекір властям і промовляв аж до самої хвилї арештовання.
— Так зовсїм неможливим се не було б, — мовив староста. — Всякі феномени бувають. Але, своєю дорогою, — я пильно обсервував його ввесь час і дійшов до такого погляду, що або сей панич незвичайно рафінований злочинець, або винен у вбивстві Стальського стілько ж, що ви або я.
У тій хвилї застукано до дверей, і ввійшов слїдчий суддя, який устиг здебільшого переслухати Рафаловича, заки велїв відпровадити його до арешту.
— Ну, що? — запитав його президент.
— Розумієть ся, перечить, — ляконїчно мовив суддя.
— Всьому перечить?
— Нї. Навпаки. Оповів менї зовсїм щиро всю історію своєї знайомости зі Стальським — і з панею Стальською.
— А, так і з нею він був знайомий?
— Так. Се, так сказати, його Jugendliebe[6]. Вчора вечером вона надумала покинути мужа, була в нього, давала йому свій саквояжик на аґітаційний фонд. Що було в саквояжику, він не знає. Тут надійшов Стальський зі свідками — вона усунулась до його спальнї. Він викинув Стальського — все признав так, як говорили свідки. У спальнї панї Стальської вже не застав і не бачив її більше.
— І се все?
— І се все.
— І ви вірите йому?
— Признаюсь панові президентові, я заявив йому виразно, що не вірю, не маю права вірити. Останнї його твердження нїчим не доказані. Де подїла ся Стальська? Куди дїло ся те, що було в саквояжику? — ось питання, роз'ясненнє яких могло б вияснити справу вбивства. А на сї питання він не знаходить нїякої відповіди.
— Але ж свідки стверджують, що вона потім була дома, і що між нею і Стальським прийшло до сварки, — закинув президент.
— Се так, — мовив слїдчий, — але се ще не доказ, що Рафалович потім не виходив із дому, і не зайшов до Стальських, і не вбив Стальського, і не поміг їй скрити ся десь кудись.
— А вважаєте виключеним припущеннє[7], що вона сама вбила його?
— Виключеним, невиключеним, але мало правдоподібним. Удар був страшенно сильний, хоч завданий у снї. Сїкач, не дуже то й гострий, увесь затонув у чашцї.
— Значить, на вашу думку, тепер…?— На мою думку, треба вислїдити, де подїла ся панї Стальська. Вона зможе найлїпше пояснити нам останнї фатальні хвилї.
— Ах, тут є Шварц, — скрикнув пан маршалок. — Він каже, що має деякі детайлї до вияснення сеї справи.
Покликали Шварца.
— Я власне написав для пана Шварца візваннє на завтра, — мовив слїдчий. — Показуєть ся, що пан Шварц належав до товариства, що забавляло ся зі Стальським у реставрації у хвилї, коли сторож — ага, треба буде візвати ще того сторожа! — отже коли сторож донїс про сходини панї Стальської з Рафаловичем. Що пан Шварц має нам сказати?
Шварц оповів коротко про вторашнї подїї. Коли Стальський зі свідками пішов до Рафаловича, він лишив ся в реставрації, не хотїв мішати ся в сю неприємну історію. Потім здибав Шнадельського, що зі зворушення аж розхорував ся. Оба пішли додому. Але сьогоднї рано, в девятій, він бачив паню Стальську на залїзничому двірцї. Поїхала, здаєть ся, в напрямі до Львова.
Се було дуже важне відкриттє.
— Зараз телєґрафую на всї стації й до львівської полїції, — мовив слїдчий. — Віднайденнє сеї панї для слїдства першорядна річ.
— Чи не міг би я прислужити ся чим? — закинув Шварц. — От, приміром, об'їхати найблизші стації й розвідати усно, чи не висїла де там? А, в крайнім разї, доїхати аж до Львова?
Президент обернув ся до слїдчого.— Як пан радник думають?
— Що ж, се було б незле. Мати чоловіка, що особисто знає дотичну особу — все лїпше, нїж телєґрафічно посилати рисопис, який і так не все осягне мету.
— Добре, — згодив ся й президент. — Розумієть ся, поїдете як приватний аґент. Я дам вам свій білєт.
— Коли панові президентові залежить на поспіху, то добре було б зробити се зараз. В першій відходить поїзд.
— Але де я вам візьму грошей на дорогу? Без ухвали радної палати не можу.
— На перший раз у мене є пару ринських, а там я зателєґрафую, куди менї вислати.
— Коли так, то в імя Боже! — мовив президент і, написавши кілька слів на своїм білєтї та вложивши його в коверту, вручив Шварцові. Сей поклонив ся всїм панам і побіг із сього будинка, де під впливом виводів слїдчого, які він підслухав під дверима, і під впливом його запитань йому почало було робити ся душно й нелюбо.
Вирвавши ся з суду, Шварц пустив ся бігти додому, де надїяв ся застати Шнадельського. Але на ринку йому надсунула назустріч купа народу, серед якої Шнадельський, розхрістаний, увесь червоний від гарячки, що палила його, захриплий і ледво притомний, усе ще викрикував уриваними, беззвязними реченнями своє оповіданнє про те, як то він відкрив неживого Ваґмана. Шварц увесь похолов, зрозумівши ситуацію. Він знав, що Шнадельський хорий, що його палить гарячка. Він усю ніч усе говорив про Ваґмана. Над ранком, коли Шварц обложив був його голову снїгом, він трохи вспокоїв ся й заснув. Шварц також не мав спокою. Його тягло до міста, на ті місця, де він господарював уночі. Він перейшов пару разів попід Ваґманові вікна, але, бачучи все у спокою, лагодив ся йти до Стальського, коли його здибав на вулицї пан маршалок. Сьому він розповів про нічну пригоду між Стальським і Рафаловичем, не згадуючи, що бачив Стальського вбитим.
Коли маршалок із сею новиною побіг до старости, Шварц, гонений трівогою, побіг до свого помешкання, де жив також Шнадельський. Сей власне прокинув ся і збирав ся вийти, хоча гарячка його поменшала мало. Шварц заспокоїв його, поклав знов до ліжка, обложив голову снїгом і просив, щоб не йшов нїкуди, поки він не вернеть ся. Шнадельський обіцяв, і Шварц пішов, щоб полювати на яку добру нагоду. Він ізнов здибав маршалка і з ним разом пішов до президента. А Шнадельський, тимчасом, зібрав ся й побіг до Ваґманового помешкання, де й, справдї, наробив розруху, відкривши Ваґманового трупа.
Шварц зрозумів небезпеку положення. Хорий, на-пів непритомний чоловік, що ще ввесь стоїть під вражіннєм сповненого вчора злочину, а довкола юрба народа, а там слїдчий суддя, що вже так близький до розмотання всїх тайн учорашньої ночі… полїційні пошукування в Ваґмановім помешканню… ще, чого доброго, покажеть ся ґраф Кшивотульський, і виявить ся брак готівки в Ваґмановій касї — все те полумям ударило на нього. Він незамітно підійшов до Шнадельського і, взявши його за руку, шепнув йому:
— Ходи додому!
— Га? — також шепотом запитав Шнадельський, і ввесь стрепенув ся від Шварцового дотику. — Се ти? А ти чого хочеш?
— Ходи додому! — знов із притиском шепнув Шварц і потягнув його з собою. Шнадельський ішов, усе щось балакаючи про Ваґмана, про шнур, про ключ насеред покою і про касу, яка знаходить ся в порядку, зовсїм у порядку…
— Бій ся Бога, чоловіче, мовчи! — шепнув йому Шварц, вивівши його з юрби. — Що ти робиш? По що ти йшов із дому? Сам не тямиш, що з тобою!
Шнадельський витріщив на нього очі. Більш інстинктом, як розумом, він зміркував небезпеку й дав без опору вести себе. За пів години оба були зібрані. Фякер завіз їх на залїзницю. Шварц узяв два білєти до одної недалекої стації, де залїзниця роздїлювала ся на двоє. Там замісць до Львова, він узяв білєти до Перемишля. У Перемишлї він узяв білєти до Кракова, сим разом білєти другої кляси; давши ґульдена кондукторові, одержав окреме купе, в якому замкнув ся з хорим Шнадельським. Із Кракова він узяв білєти до Берлїна. Коли доїхали до Берлїна, Шнадельський лежав у купе зовсїм непритомний, у страшенній гарячцї, кричав, зривав ся і знов падав, стогнав, то знов балакав щось незрозуміле. Шварц рад-не-рад мусїв лишити його. За порадою кондуктора він завіз його до якоїсь приватної лїчницї, де в нього сконстатовано гостре запаленнє легких, занедбане в перших стадіях. Шварц записав його на фальшиве імя, заплатив за лїченнє на місяць наперед, подав свою — також фальшиву — адресу в Берлїнї і, не озираючись довше, дмухнув до Бремергафен, а відси під фальшивою назвою за море.
Слїдчий арешт Євгена протяг ся довше, нїж він надїяв ся зразу. Правда, слїдчий суддя вже по кількох днях важких і старанних пошукувань дійшов до внеску, що Євгенові зізнання абсолютно правдиві, і що правдоподібність його вини, чи співвини в убивстві Стальського дуже мала. Та проте радна палата, під впливом старости і президента, не згоджувалась випустити його на вільну стопу; ті диґнїтарі[8] бояли ся закиду тенденційного арештовання, і слїдчий суддя одержував усе нові поручення — доповнювати слїдство. Обставини наче змовили ся проти Євгена. Два найважнїйші свідки, що могли були пояснити справу, Реґіна й Баран, пропали без слїду; а тут у додатку щезли, мов камінь у воду, ще два важні свідки — Шварц і Шнадельський. Правда, зразу здавало ся, що нїчого важного вони не могли зізнати, але слїдчому чим далї, тим більш загадковою видавала ся їх роля тої фатальної ночі.
Та ось у тиждень по арештованню Євгена приїхав до міста ґраф Кшивотульський. Він лежав хорий і тільки недавно довідав ся про самовбивство Ваґмана. Прибувши до міста, він пішов просто до президента суду й запитав його, чи в Ваґмановій касї знайдено 50.000 зр., які він день перед тим дав був йому за продані цїнні папери. Президент витріщив очі. Се була абсолютна новина. Нїякої готівки в касї не знайдено. І хоча лїкарська обдукція не знайшла слїдів убивства, то тепер справа комплїкувала ся[9] правдоподібністю рабунку. Хитра втека Шварца, поводженнє Шнадельського при відкриттю Ваґманового трупа, се були моменти, що кидали підозріннє в їх бік. Слїдчий зробив ревізію у Шварцовім помешканню і знайшов Ваґманів квіт[10], виставлений Кшивотульському, і Ваґманів лист. Се відразу кидало на справу погане світло — і за обома джентльменами розіслано гончі листи.
Тимчасом справа арештовання Євгена вдарила голосною луною в цїлій краєвій пресї й відгукнула ся також у Віднї. Обвинуваченнє його за такий страшний злочин зразу замикало уста його прихильникам, усувало набік підозріннє щодо полїтичного характеру сього процесу. Правда, факт, що арештованнє було доконане на вічу і при участи старости, кидав відразу дивне світло на цїлу подїю. Та проте преса здержувала ся від коментаріїв. Натомісць кілька адвокатів-Русинів зголосило ся до суду, що хочуть узяти на себе оборону Євгена, а віденська ґазета, що друкувала Євгенові дописї, прислала свойого кореспондента, щоб на місцї розвідав ся про справу. Сей кореспондент пішов розвідувати у священиків, міщан, урядників, мав довгу розмову з бурмістром, і його кореспонденція вдарила мов грім на штучну будову підозрінь і припущень, якими в першій хвилї обмотано Євгена. Обік того, кореспондент змалював досадно загальний настрій людности, її безпомічність супроти надужить, і на тім тлї показав Євгенову роботу як промінь світла в темному царстві. Пан староста лютив ся, пан президент шкробав ся по лисинї, а пан маршалок — е, пан маршалок мав иньші клопоти, що не дозволяли йому надто живо займати ся Євгеновим процесом…
У повітї клекотїло. Селяни грозили вітам і членам Ради Повітової калїцтвом у разї їх згоди на реформу каси. Проєкт реформи, який пан маршалок бажав перевести в тихости, з нагоди справоздань із віча, дістав ся до ґазет і дочекав ся в руських і деяких польських ґазетах гострої критики та осуду. Пан маршалок мусїв махнути на нього рукою, тим більше, що він тепер був йому непотрібний. Швидко по вічу зробив йому візиту ґраф Кшивотульський і попросив на розмову в чотирі очі. Розмова трівала довгенько, а наслїдком її було, що пан маршалок зрезиґнував[11] із усїх своїх диґнїтарств у повітї, добровільно »продав« свої добра ґрафові й забрав ся з рештою капіталу до Львова, де незабаром дістав якусь посаду при одній високій автономічній інституції.
Було середопістя, коли майже безпосередно один за одним наскочили факти, що вияснили Євгенову справу. Почало танути. Ворони й лиси на полї віднайшли замерзлого Барана, що досї лежав, присипаний снїгом, а рибаки витягли з Клекоту трупа Реґіни. Вкінцї з Берлїна привезено Шнадельського, що, видужавши трохи в лїчницї, сказав свою правдиву назву й тим зрадив себе супроти полїції. Він був безнадїйно хорий: передавнене запаленнє легких розвинуло в нього зароди туберкул. Приставлений до суду, він оповів докладно про вбивство Ваґмана і про свою з Шварцом візиту в домі Стальського. Самовбивство Реґіни давало всяку правдоподібність, що вона сама вбила свойого мужа, а оповіданнє Шнадельського велїло догадуватись, що не хто, як Шварц забрав ті цїнні річі, які були в Реґіниному саквояжику й які при свідках висипав із нього Стальський. Се змінило справу відразу. Євгена випущено з арешту, і слїдства щодо вбивства Стальського занехано, натомісць проти Шнадельського виточено процес за вбивство Ваґмана. Та він, не дожидаючись навіть акту оскарження, повісив ся у своїй келїї.
Вийшовши з тюрми, Євген зараз на другий день зголосив ся в бюрі пана старости.
— А, пан меценас! Витаю! — з вимушеною чемністю витав його староста. — Запевняю вас, менї страшенно прикро було… ота фатальна помилка… Але призна́ють пан меценас, обставини склались були так… Ну, та я рад, дуже рад, що все вияснило ся, і що будемо знов мати приємність…
І він щиро потрясав Євгенову руку.
— Дуже вдачний панові старостї за гуманні почуття, — спокійно мовив Євген. — Але в мене до пана старости одна просьба.
— О, прошу, прошу! Чим можу служити?
— Пан староста винні менї маленьку регабілїтацію.— Я? Панові?
— Так. Пан староста були так ласкаві асистувати при моїм арештованню в часї віча. Думаю, що се не буде з мого боку нїчим несправедливим, коли попрошу пана старосту — перед таким самим вічем, прилюдно вернути менї честь і заявити урядово…
— Але ж пане, се не моя річ! — скрикнув староста.
— Розумію. Се буде трошки некорект. Але власне лиш настілько, наскілько некорект було поступуваннє пана старости при моїм арештованню. Надїюсь, що гуманність пана старости виявить себе тут уповнї. Инакше мусїв би я вжити иньших правних способів. Ось тут маю честь вручити панові старостї донесеннє про віче, яке скликаю на слїдуючий торговий день до Вигоди. Надїюсь, що перешкод сим разом не буде нїяких.
Євген чемно вклонив ся й вийшов.
А пан староста довго потім ходив по своїй канцелярії, тер рукою чоло, фукав і плював, розкладав руками й воркотав щось сам до себе, вкінцї, з резиґнацією кинув ся на свій урядовий фотель і зітхнув важко:
— Чорт його візьми! Чи сяк зроблю, чи так, а ордер пропав напевно!
——————
- ↑ до речі
- ↑ Рогативки або польські шапки з чотирма рогами, носила скрізь у Галичинї міська (не — державна) полїція.
- ↑ Забив (нїм.)
- ↑ Нещасливий
- ↑ незвичайно, нїхто б не сподївав ся (поль.)
- ↑ кохання з молодечих лїт
- ↑ Припуст, здогад
- ↑ Достойники (поль. dygnitarze)
- ↑ замотувала ся
- ↑ квітанція, посвідка
- ↑ Зрік ся, одмовив ся