Перехресні стежки (19??)/XLV
| ◀ XLIV | Перехресні стежки XLV |
XLVI ▶ |
|
Майже останнї з тої купи відійшли Шварц і Шнадельський.
Вони проводили сю ніч у Стальського. Здибавши ся з ним ще десь коло восьмої, вони пару годин просидїли в шиночку, пючи пиво й балакаючи. Стальський мав уже трохи в голові, і коло десятої встав і мовив до обох товаришів:
— Що нам тут сидїти? Ходїть до мене. Стрінемо Новий Рік у родинному кружку.
Шнадельський почав вимовляти ся.
— Може, вже пізно. Може, вашій панї наробимо клопоту?
— Е, що там моя панї! Не турбуйтесь про неї. Ходїть! Можемо зовсїм не займати її.
І Стальський, набравши у склепику[1] ріжних віктуалів[2] та напитків, гукнув на фякра, і всї три поїхали до його дому. В гостинній було темно, але в Реґіниній спальнї ще світило ся. Стальський почав стукати. Прийшлось чекати досить довго, поки з кухнї не вийшла служниця зі свічкою й не відчинила. Реґіна хоч не спала, але як звичайно, так і тепер не виходила зі своєї спальнї.
— Панї, певно, спить уже, — мовив пошепки Шнадельський, роздягаючи ся зі свойого плаща.
— Нї, не спить, — голосно сміючись, мовив Стальський. — Прошу панове, зовсїм без церемонїї. Будьте, як у себе дома.
І він почав наказувати служницї, щоб як найшвидше наставила самовар і принесла, якої треба було, посуди. За кілька хвилин усї три товариші сидїли за столом, торкали ся склянками, пили й закушували. Розмова, зразу ведена несмілими, притишеними голосами, робила ся щораз голоснїйшою. Шнадельський оповідав масні[3] анекдоти, що збуджували гучний регіт, а Шварц пробував навіть затягати пісень.
У тій хвилї нечутно отворили ся двері від покою лїворуч, і в них стала Реґіна, вся в чорному, блїда, мов із воску вилїплена. Голосом, ледви чутним зі зворушення, вона промовила:
— Перепрошую панів, але я сьогоднї нездорова. Може, панове були б ласкаві забавляти ся трохи тихійше.
Шварц і Шнадельський машинально обернули ся на кріслах у той бік, відки почули голос, і тілько в слїдуючій хвилї догадали ся встати. Але Стальський, очевидно, чекав уже чогось подібного з боку своєї жінки, бо, не кажучи анї слова, схопив ся з місця, підбіг до неї й, обнявши її за стан, енерґічним рухом втягнув її до гостинної.
— Але ж, Реґінко, — мовив солоденько та з притиском, — хто ж вигадав бути такою нечемною супроти гостей! Ходи сюди! Дозволь представити їх тобі. Пан Шнадельський. Пан Шварц. Сердечні хлопята. Готові до всякої услуги, — правда, панове?…
— О, з цїлого серця! З дорогої душі! — хором сказали Шварц і Шнадельський, кланяючись.
— Просимо, не пускай нам тут комедії про якусь слабість! — говорив далї Стальський. — Я знаю, в тебе трошки головка болить — з невиспання, так, так, а трошки може зі злости… то-б-то, від жовчі, від жовчі. Ось ми тобі зараз заординуємо[4] лїк. На́ отсе, солоденького випий — як рукою відійме.
Він притяг Реґіну до стола, не зважаючи на її опір, посадив її на кріслї й, наливши чарку лїкеру, піднїс їй. Вона легенько відтрутила його руку. Та в тій хвилї та рука дрігнула непропорціонально сильно й так штучно, що ввесь лїкер вихлюпнув ся Реґінї в лице й на сукню.
— Але ж, Реґінко! Як же ж можна бути такою необережною! — з незміненими солодощами в голосї мовив Стальський. — Чи бач, усе розлило ся!
І в тій хвилї він відвернув ся від неї і, з найбайдужнїйшим видом, почав зі Шнадельським розмову про якісь зовсїм далекі річі. Реґіна встала й пустилась іти геть.
— Але ж просимо тебе, посидь коло нас! — мовив Стальський, перериваючи свою розмову зі Шнадельським.
Однак Реґіна, затуливши хусткою лице, облите лїкером і гарячими слїзьми, вийшла.
— Ви образили паню, — мовив Шнадельський.
— Се з педаґоґії, — реготав ся Стальський.
— Як то так?
— А так. Вона в мене дуже амбітна. То я хочу трохи зігнути, надламати її амбіцію.
— Але, може, панї справдї нездорові? — закинув Шварц.
— Не вірте їй! Анї слова не вірте! Всї жінки комедіянтки. Нездорова! Не бійте ся, щоби зробити чоловікові якусь пакість, якусь прикрість, на се в неї завсїди знайдеть ся і сила, і постанова, і концепт. Але зробити щось приємного — ох, нї, вона нездорова.
— Ну, здаєть ся, ви з супружого життя винесли досить нерожеву фільософію, — завважив Шнадельський.
— Пане! — мовив Стальський, розвалюючи ся на кріслї й закурюючи циґаро, — маю того життя й тої фільософії от поти! І як би хто нинї увільнив мене від сеї-от окраси родинного вогнища, — він кивнув головою в бік тих дверей, якими вийшла Реґіна, — то я вважав би його найбільшим своїм добродїєм.
— Ну, жартуйте здорові! — мовив Шварц.
— Пане, менї не до жартів! — мовив поважно Стальський. — Попробували б ви пожити з нею десять лїт так, як я, тодї могли б говорити в тій справі. Знаєте, я вже надїяв ся, що, нарештї, доля увільнить мене…
В тій хвилї його промову перервав дивний шум і гармідер, що доходив з-надвору. Вже від доброї чверти години здалека доносив ся глихий гуркіт, мов торохтїннє далекого грому, але присутні, заняті тим, що дїялось у покою, не звертали на нього уваги. Та ось гуркіт залунав десь поблизу, затріщав, немов валив ся якийсь деревляний будинок, або сипалось каміннє з горища, і рівночасно залупотїли кроки по вулицї, почули ся різькі крики:
— Тримай! Лапай!
Усї схопили ся з місць.— Що се? Що там дїєть ся? Валить ся що? Біжуть за ким? Чи злодїї? Чи розбій який?
Гармідер зближав ся чим раз близше. Торохтїннє замовкло, і за хвилю різьким гуркотом обізвало ся ось тут десь недалеко, мов за стїною. Шварц і Шнадельський скочили до своїх загорток.
— Пробі, що се таке? Чи не горить де?
— Тримай! Лапай! — залунали скажені крики на вулицї, і, мов буря, пролопотїла попід вікнами масова погоня. Шварц і Шнадельський уже були одягнені й, попрощавши ся зі Стальським, вискочили за браму і щезли в пітьмі.
Гармідер віддалив ся таксамо швидко, як надбіг. Стальський добру хвилю наслухував іще край вікна, потім вернув ся до стола, налив собі чарку горілки й випив, налив другу й випив, думав щось, усміхав ся сам до себе, а потім налив іще одну чарку й випив.
——————