Перехресні стежки (19??)/XLVII
| ◀ XLVI | Перехресні стежки XLVII |
XLVIII ▶ |
|
Баранова прогулька по містї в-опівніч Нового Року наробила великого розруху. В усїх колах міської людности на Новий Рік нї про що не говорили, як тілько про сю незвичайну пригоду. Пан староста гнївав ся на полїцію, що допустила до такого скандалу. Полїційний комісар лаяв полїціянтів, що не арештували Барана. Лїкарі сперечали ся про те, як назвати рід його хороби й чи не слїд би заперти його в домі божевільних. А з простолюддя одні ворожили з сього пожежу, що буцїм-то грозить місту, иньші благали Бога, щоб відвернув холєру або иньшу якусь грізну пошесть, а бабусї та служницї коло криниць хрестили ся та оповідали собі шепотом про страшні привиди і про близький прихід Антихриста. Навіть ксьондз-пробощ узяв сю нічну подїю темою для своєї проповіди й видушив із грудей своїх слухачів багато глибоких зітхань малюнками міського зіпсуття та важких кар, які ждуть зіпсутих. Він витолкував Баранове тарабаненнє як поклик хорого, безтямного, але божим пальцем діткненого чоловіка, поклик до всїх, щоб прокинули ся з гріховного сну й пильнували своїх душ, що готові попасти в кігтї пекельного ворога.
Найгірше на тій історії вийшов Ваґман. Пан комісар, діставши носа[1] від старости, покликав його до себе і, скинувши на нього всю одвічальність за вчинок його сторожа, наганьбив його і в додатку наклав на нього 50 ринських кари. З отсею новиною Ваґман і прийшов до Євгена, просячи в нього поради, що робити?
— Перша річ — не платїть! — мовив Євген.
— Комісар грозив екзекуцією.— Зробимо рекурс. Се засуд нїчим неоправданий. Він знає се й не посміє екзеквувати вас.
— Вай мір! Вай мір! — нарікав Ваґман. — Се менї за те, що я приняв бідного чоловіка вашої віри. Без мене він був би згиб із голоду, бо нїхто не хотїв приняти його. А тепер плати́ ще за нього кару.
— Не бійте ся, пане Ваґман! — усміхаючись, мовив Євген. — Маю надїю, що не будете платити нїчого. Ну, а з Бараном що зробите?
— Що маю робити? Можу його ще нинї відступити панові комісарові або панові старості. Я його не потребую. Овва, яка менї з нього робота! Не варт тої комірки, що в нїй жиє.
— Ну, ну, не говоріть, пане Ваґман! Все-таки він хоч дещо робить. Хоч браму замкне й відімкне.
Розмова йшла в Євгеновім кабінетї на поверсї, бо канцелярія задля[2] свята була по полуднї замкнена. Обговоривши справу рекурсу від комісарського присуду, Ваґман значуче моргнув на Євгена й почав з иньшої бочки.
— Ну, чую, що пан меценас були в Буркотинї?
— Був.
— І оглянули пан той лїс, що я згадував?
— Та так… бачив його, проїздячи.
— Ну, і як пан меценас цїнують його?
— Що ж, дуби гарні. Але я так мало розумію ся на тім.
— Ах, пане меценас! А я панові говорю, прошу менї вірити, сам той лїс варт сто, півтораста тисяч.
— Може бути, хоч я сумнїваюсь.— Не вірять пан?
— Кажу вам, пане Ваґман, що не розумію ся на тім інтересї.
— Ну, а говорили пан із хлопами?
— Хлопи анї слухати не хочуть про купівлю.
— Ну, розумієть ся. Я то так і догадував ся. Де їм до того! Їм страшно навіть подумати про такі гроші, хоч самі по-дрібцї ще більше тратять. Вони лиш тодї будуть цмокати та бідкатись, коли хтось иньший їм зперед носа загребе гроші лопатою. Ну, а пан меценас сам?
— Щоб я купував Буркотин?
— А що ж! Чому ж би нї? Я панові меценасові влекшу.
— Нї, пане Ваґман. Я роздумав сю справу. Не можу брати ся до сього інтересу.
— Чому?
— Тодї б я мусїв покинути адвокацтво й віддати ся господарству. Я мусїв би обчищувати маєток із довгів, зробити ся невольником і покинути ту роботу, для якої способив ся.
— По що покинути? Можна бути дїдичем і адвокатом.
— Не можна, пане Ваґман. А, може, й можна, та я до того нездалий. Той маєток став би як мур межи мною і селянами. Як я міг би заступати їх інтереси, коли я чув ся б паном? То значить, їх противником?
— Дарують пан, але я пана не розумію, — мовив Ваґман. — Чому пан, маючи маєток, мусїли б уважати себе паном, чимось иньшим від хлопів? Отже я маю маєток, а до мене прийде бідний Жид, капцан, а я знаю, що він бідний, а про те я чую себе таким самим Жидом, як і він. А коли він потребує помочі або поради, то не питає, що я багатий, а він бідний, але йде до мене й до другого такого, як я.
— Не можу вам сказати, пане Ваґман, чому воно в нас так, а в вас сяк. І не знаю, наскілько в вас саме так, як ви кажете. А в нас чи то вже натура така, чи такий здавна звичай, досить, що хто розбагатїє, той відвертає лице й серце від того люду, з якого вийшов.
— І ви боїте ся, щоб і ви не зробили таксамо? — з усміхом мовив Ваґман.
— Що ж, чоловік нї за кого не може ручити, хиба за вовка з лїса. Та головне те: хочу бути вільним чоловіком, паном своєї волї. А, набуваючи маєток навіть на найкориснїйших умовах, я мусїв би зробити ся невольником тих умов. Нї, не хочу сього.
— Але ж ви на тій спекуляції з лїсом зробили б за пару лїт добрий маєток.
— Се ще не таке певне, як вам здаєть ся, пане Ваґман. А за тих пару лїт багато дечого може стати ся.
— Га, як собі знаєте. Але я б щиро радив.
— Дуже вам вдячний, — мовив Євген, — але не можу скористати з вашої ради. З буркотинськими селянами ще буду говорити.
— Але спішіть ся, бо в мене накльовуєть ся добрий купець на ті папери.
— Ой, підождїть трохи з продажею.
— Не можу довго ждати. Знаєте, менї хотїло ся заховати в секретї те, що ті папери в мене. А, тимчасом, пан маршалок відкись про се довідав ся. Се менї дуже неприємно.
— Можете бути певні, що від мене не довідав ся, — гаряче кинув ся Євген.
— О, я й не думав на пана меценаса. Я добре знаю пана меценаса. Я вже догадую ся… Тут трохи моєї власної вини. Я трактував із одним львівським банкиром про купно тих паперів, а сей мусїв пустити се далї. Досить того, що тепер менї хотїлось би як найшвидше позбути ся тих паперів із дому. Знають пан меценас, пан маршалок сам особисто заходив до мене в тій справі. Просив не продавати його паперів і не робити йому екзекуції до пущання, а в великий піст він усе заплатить.
— А відки гроші візьме?
— Ха, ха, ха! — засміяв ся Ваґман. — Я зразу також заходив у голову, але потому довідав ся. Знають пан меценас, тут при видїлї повітовім є каса.
— Дві каси, — поправив Євген.
— Ну, що там дві! Одна вічно порожня, на те й зветь ся панська. А друга хлопська. Отсю касу пан маршалок хоче взяти зовсїм у свої руки, перемінити на панську, взяти з неї всї гроші і сплатити мої папери.
Євген чув досї про реформу хлопської каси, але не так докладно, як тепер. Він чув, що справа приготовляєть ся в радї повітовій, і видїлом повітовим уже майже ухвалена. Аж тепер йому стало ясно, що се за реформа, і він постановив собі, не тратячи часу, перегородити премудрий плян пана маршалка. Він устав, даючи Ваґманові знак, що їх розмова скінчена. Ваґман устав також.
— То пан меценас стоять при своїм? Не хочуть купувати Буркотина?
— Не можу, пане Ваґман. Я бідний чоловік.
— То байка.
— Нї, не байка. І хочу помагати бідним.
— Маючи маєток, зможете лїпше їм помагати.
— Не вся сила в маєтку.
— І в фундаментї не вся сила дому, а проте без фундаменту дім не буде стояти. Пане меценас, вірте менї! Поки ви, Русини, не маєте своїх дїдичів і мілїонерів, поти ви не є жаден народ, а тільки купа жебраків та невольників…
— Ну, а ви Жиди, — відповів Євген. — У вас і мілїонерів, і дїдичів, Богу дякувати, досить, а скажіть, що ви в Галичинї, народ, чи не народ?
Ваґман прикусив губи й махнув рукою.
— Ет, що то про се говорити! Значить, не хочете робити інтересу зо мною?
— Нї, пане Ваґман. Для себе нї.
— В такім разї кланяюсь. А як би я чим міг вам служити…
— Розумієть ся, розумієть ся! Найду дорогу до вас таксамо, як ви найшли до мене.
——————