Перехресні стежки (19??)/XXIV
| ◀ XXIII | Перехресні стежки XXIV |
XXV ▶ |
|
Пан маршалок стояв хвилину у дверях. Його лице яснїло якимось незвичайним блиском, очі горіли, на устах тремтїв щасливий усміх, готовий, бачилось, в одній секундї зірвати ся бурею й вибухнути веселим, сердешним реготом. Потім він широко простер руки й кинув ся на Євгена.
— Ха, ха, ха! Коханий меценасе! Дозволь, нехай обійму тебе! Ха, ха, ха! Почтива[1] душе! Ну, дай же поцїлувати себе!
І він стискав, майже душив Євгена у своїх обіймах, не зважаючи, що сей з зачудованнєм зробив крок узад, хоронячись перед вибухом його щирости, що відкрив уста для протесту й навіть руками силкував ся легенько відсторонити пана маршалка, від якого зовсїм не надїяв ся такої інтимности.
— Але ж нї, нї, не пручай ся! Не можу здержати ся! Таку радість, таку приємність, таку роскіш, яку ти справив менї — золота душе! — я мушу, мушу!…
І він іще раз обняв, ще раз притиснув Євгена до своєї груди, ще раз прихилив йому до лиця свою напомадовану ріденьку чуприну.
Євген пересилував себе й почав усміхати ся.
— Пан маршалок, як бачу, приходять до мене в подвійно проступному намірі.
— В подвійно проступному? Ха, ха, ха! Зараз видно юриста! Прошу, прошу! В подвійно проступному? Як се маю розуміти?
— Проста річ. Пан маршалок кидають ся на мене дїйством — се один проступок, і в додатку хочуть вмовити в мене, що я сам тому причина, що я, так сказати, моральний справник того проступка.
— Чудово! Чудово! Ха, ха, ха! Ну, але жарт набік. Добрий день, пане меценас! Вашу руку! Так. Здорові, дужі, веселі, енерґічні — надїюсь, надїюсь… Світ перевертаєте, суспільність реформуєте — так і слїд, так і слїд. У вас сила — Platz für die Jungen![2] Нас, що пережили своє — набік! Під ноги старе порохно! Нехай не заваджає!…— Поки-що — прошу сїдати, — промовив Євген, якому пан Брикальський не давав прийти до слова.
— Дякую, дякую. Отже так! Се ваша робітня, — мовив він, переводячи дух і роззираючись довкола. — Даруйте, що вас тут нападаю, тай іще в такій вчасній[3] годинї. Був у вашій канцелярії — там замкнено. Сторож сказав менї, що ви ще нагорі. Дай, — думаю собі, — відвідаю того льва в його леговищі.
— Дуже вдячний за честь.
— Але ж навпаки, навпаки! Я дуже рад. Здавна бажав відвідати вас у вашім sanctissimum, у тій кузнї, де властиво виковують ся ті пляни…
— Пан маршалок іронїзують. Я собі простий адвокатина. Куди менї до якихось плянів? Як бачите, живу попросту, заробляю на хлїб, удержую ся сяк-так при теперішнїм порядку й зовсїм не почуваю в собі анї сили, анї охоти на суспільного реформатора.
— Га, га, га! Говоріть, паночку, говоріть се кому иньшому, не менї! Я також дещо трохи знаю. Го, го, і очі маю, і вмію ними бачити! А в нас, що стоїмо на вищому щеблї, дуже тонке чуттє на кождий найменший рух, який проявляєть ся внизу.
— Чи тільки часом вашої власної дрожі не приймаєте за якийсь страшний і ворожий вам рух? — промовив трохи терпко Євген.
— Ого, пан меценас починають підпускати шпильки! Ну, нї, мене тим не вколете! Я чоловік загартований. Але скажіть, зробіть ласку, що, властиво, за цїль має той ваш дотепний — мушу се признати, що дуже дотепний — жарт із тими хлопами?
— Жарт із хлопами? Не розумію, про що пан маршалок кажуть.
— Ха, ха, ха! — знов розреготав ся пан маршалок. — Отсе правдивий гуморист. »Пустить віца«[4], а сам анї не моргне, ще й удає, буцїм то нїчого й не знає.
— Пан маршалок ставлять мене у клопітливе положеннє. Я признаю ся, що дуже люблю »віци« й рад би також посміяти ся, але, їй-Богу, не знаю, про що йде мова.
— Але ж, коханий пане меценасе! — кричав маршалок, знов простираючи до Євгена свої обійми. — Перед вами власник Буркотина й говорить вам про дотеп, який ви зробили з його хлопами, а ви ще вдаєте, що не розумієте!
— А, так! Се про ваших хлопів!
— Так, так! Ха, ха, ха! Знаєте, ми з жінкою вчора реготали ся так! — — Треба вам було чути, з яким обуреннєм оповідали нам ті люде — — знаєте, вони в нас із-давен-давна привикли — — скоро щонебудь, з усїм іти до двора. І з тим… Як тільки вернули ся з міста, зараз до мене. »Просимо ласки панської, ми хотїли би спитати ся, що то за адукат такий. Ми йому віддали свою справу за ту толоку, а він нам каже: »‚Ви дурні‘«. Так нам казав, їй-Богу! Ви дурнї! Що вам, каже, правувати ся з паном за якусь толоку? Що толока варта? Тьфу! Я вам не те скажу. Дайте менї тисячу ринських, а я вам виправую ввесь панський маєток, з будинками, фільварками й лїсами«. Ха, ха, ха!
Пан маршалок дуже добре наслїдував голос, і вимову, і жести селян, але при останньому слові таки не видержав й розреготав ся.
Євгенове лице потемнїло. Відблиск усміху щез із нього, але очі сильно й гостро вперли ся в лице маршалка.
— Пане маршалку, — промовив він спокійним, але твердим тоном.
— Але ж чекайте, чекайте, коханий меценасе! — перервав йому Брикальський, клеплючи його по колїнї. — Не потребуєте хмурити ся! Адже я дуже добре знаю, куди стежка в горох. Але я хочу скінчити вам їх промову, — се чудова штука! Ха, ха, ха! »Ая, прошу ласки панської, так нам казав той адукат. Але ми йому сказали: »‚Пане адукате, ми бідні люде, але на чуже не лакомі. Нам панські добра непотрібні, ми свого пана маршалка любимо й шануємо, а панські добра, то панські, а не наші. А ми з паном маршалком не хочемо правувати ся, і ми з ним погодимо ся, і просимо вас, аби ви нас не бунтували проти нашого пана маршалка. І аби ви нам віддали наші папери й те, що ми видали вам на штемплї[5] й на писанину, бо ми не хочемо вдавати ся в процеси, бо ми люде спокійні, а наш пан маршалок добрий пан, дай йому, Боже, здоровлє і многа лїта!‘« А що, правда, що добре вирецитували? Так, як ви навчили їх, правда?
— Пане маршалку, — мовив поважно Євген, — дуже перепрошую, але менї здаєть ся, що з сим останнїм питаннєм пан маршалок удали ся на невластиву адресу.
— Як то? Як то?
— Прошу приняти до відомости, що я не вчив нїкого й нїколи брехати, а про се, що менї тут вирецитували пан маршалок, нїчогісїнько не знаю.
— Як то? Не знаєте? Так се не ви навчили їх сього?
— Надїюсь, що пан маршалок не мають наміру ображати мене такими…
— Але ж, коханий меценасе! Ображати! Вас! Кленусь вам, ми вчора обоє з жінкою, почувши сю вістку від хлопів, зразу реготали ся, а далї задумали ся. А що, чи не лїпше б, справдї, зробити так, як нам піддає меценас? (Ми не сумнївали ся, що хлопи говорять із вашої інструкції). Замісць правувати ся за те дурне пасовисько — віддати їм його задармо?
Пан маршалок говорив ті слова так собі, нїби знехотя, з виразом щирости в голосї, але його очі впили ся при тому в Євгенове лице і слїдили кождий найменьший рух, кожду ледви замітну зміну виразу.
— Мене ся справа не обходить зовсїм, — холодно мовив Євген, — бо Буркотинцї відучора перестали бути моїми клїєнтами. Можу запевнити пана маршалка ще раз словом чести, що таких слів, як тут менї передавали пан маршалок, анї подібних слів у такім сенсї, я селянам не говорив. Наша розмова йшла зовсїм на иньшу тему.
— А вільно спитати, на яку? — підхопив пан маршалок.
— Дарують пан маршалок, сього я не можу сказати. Коли селяни схочуть, то можуть сказати, я їх до секрету не з'обовязував, але я сам не можу сього сказати. Але коли б менї вільно було порадити панові маршалкові так, по щирости…
— Прошу, прошу!
— То я також порадив би відступити сю толоку селянам.
— Так?
— Справа спірна, нема сумнїву, але наскілько я її знаю, селяни можуть виграти.
— Чи справдї?
— Се моє переконаннє, якого я набрав, простудіювавши докладно акти.
— І ви радите менї уступити добровільно.
— Се моя рада. Розумієть ся, коли…
— Коли що?
— Коли се для пана маршалка можливо, — відповів спокійно Євген.
— А то як ви розумієте? Чому б мало бути неможливо?
— На се питаннє пан маршалок борше могли б менї відповісти, нїж я пану. Ріжні бувають причини.
Пан маршалок устав. Розмова зачинала йому не подобатись. Він ішов сюди зовсїм із иньшим наміром. Він бажав відразу розбити, здемаскувати Євгена, любувати ся його заклопотаннєм, коли побачить, що його бунтівницька аґітація серед селян відкрита, зраджена тими, кому мала вийти на користь. Для більшого ефекту він навіть прибрехав добру пайку у, справдї, наївнім та лукаво-підхлїбнім оповіданню селян. А, тимчасом, він побачив, що Євгена не так легко збити зпантелику, побачив надто, що його власна брехня відібрала йому значну часть тої певности і смілости, яка була б потрібна для повалення такого зручного противника. Він чув якусь оскомину в душі і длятого встав, попрощав ся як найчемнїйше з Євгеном і пішов.
Євген провів його на сходи й вернув ся до свого покою.
——————