Перша читанка (1921)/Поза двором

by Склав А. Воронець

◀ В хаті та коло хати

Перша читанка Склав А. Воронець Поза двором

Школа й наука ▶

Малюнки: Юрій Магалевський

1921

II.

Поза двором.

33. ДИТЯЧІ ИГРАШКИ.

 

От діти бігають, кричать, Надвір летять попустувать; Давай в ошуки, швайку грать. Геть чоботи! Геть і кожухи! Тут гилки, каша, городок; Хто до паців, хто до цурок, Хто булку в дучечку вганяє, Хто в краглі, хто у лозу, Хто в трояна, хто у мету,

Хто в хрещик з дівоньками грає. Глядиш — у піжмурки розбіглись По цілому тобі селі; Ті од джгута ніби в вогні; Ті в тісну бабу заходились; Ті в гуркала, ті в маршайки, Ті в крем'яхи, а деякі Колодязь ножиком копають; Ті в горю-дуба, у гусей:

От вовк закрався до гусей…

 

34. НА ПАСОВИСЬКУ.

Ще не зійшов увесь сніг із землі, а ми вже вигнали худобу на пасовисько. День був ясний та веселий. Корови зпершу неспокійно ходили на паші — вони ревли одна проти другої, нераз і на роги сходились. Трохи згодом вони ознайомились і мирно собі паслись. Молода травичка тільки-що пробивалася з землі, і худоба живилася старою сухою травою. Але й ця трава їм смачною здавалась, бо дома вже їжі не було: все за зіму прибрали. А пастушкам було роздолля! Всяких гулянок ми спробували: у м'яча, у паці, у дука, у шкандибки, у квача, — у всього-всього. Набігались таки добре за цілий день.

35. ДІТИ-ПАСТУХИ.

Осінь холодна надворі, вітер сумує та виє, хвилями сірої хмари небо ласкаво не криє. Дощик зривається часто, поле широке чорніє. Мокро і холодно всюди, сонце не сушить, не гріє. На полі вівці й телята збилися в купу і гнуться, а коло їх недалеко в затишку діти трясуться. Холодно пасти: додому хочеться швидче їм гнати.

36. ПАСТУШКА.

 

Коло річки, коло Бугу Лужок процвітає; Там Гануся-дівчинонька	Гусей виганяє, Русу косу заплітає, Зтиха промовляє:

„Ой, пасіться, гусенята, В зеленому лугу, А я піду скупаюся В чистенькому Бугу. Ой, пасіться, гусенята, Я не забарюся:	Вмию личко, вмию брови. Сяду заплетуся“. І скупалася Гануся В чистенькому Бугу, Заплелася, походжає По рівному лугу.

37. НА МАЙДАНІ.

„Глядіть же, щоб завтра всі вийшли на майдан“ — казав найбільший хлопчик Тарас. „Будемо грати у матки. Та щоб не спізнились“… Де вже там спізнишся, коли так же гарно грати у матки. Не встиг я доїсти останньої ложки каші, — а вже вискочив ізза столу і скоріше дременув на майдан. Навіть не подякував і за обід. Було свято. На майдані вже багато і старих і малих. Старі сиділи собі невеличкими купками й розмовляли про щось — нам не до того було. Малеча була в роботі: дівчатка грались у крем'яхи, у кляси, — малі діти в гусей, у краски, у квача, копали пічки. А ми, хлопці, у матки. Як же гарно буває, коли м'яча удариш дуже далеко. Але як соромно буває, коли не влучиш його або, боронь Боже, продаси гру своєю необережністю.

38. У ПОЛІ.

 

Ходить в полі вітер, Віє, повіває	І жене по нивах Хвилю аж до краю.

Ходить полем ратай, — Серденько сміється, А зпід неба пісня Жайворонка ллється.	Ллється срібна пісня, Нива злотом ссяє. Хмарка тінь накине… Глянь, — уже й немає.

39. У ПОЛІ.

Мені було шість років, коли тато взяли мене в перший раз у поле. Тато ходили за плугом, а я слідом за ними збірав камінці й коріння. За плугом літала ціла зґрая вороння. Вони шукали червяків і часом билися за них. Граки й ворони були такі смілі, що підходили зовсім близько до людей. Мені здавалось, що як би погнатися за ними, то можна б було не одну й піймати. Я навіть лягав у борозну, прикидався, наче то неживий. Тоді ворони підходили до мене, але не ближче, ніж можна достати рукою. Я не спіймав ні одної ворони, хоч і дуже бажав.

40. ЩО ЦЕ?

Біжить корова,
Гладка здорова;
За нею телятка —
Усі близнятка.
Втікайте з дороги,
Бо вхопить на роги!

 

41. ДІТИ НА МАЙДАНІ.

Повибігали дівчатка на вулицю та й кажуть: „Давайте гулятись у маківки!“

Усі повставали парами, поспліталися руками й почали бігати та співати:

„Ой на горі мак, мак,
А в долині так, так:
Маківочки, голубочки,
Зійдімося до купочки,
Обернімось так, так“.

І всі дівчатка повертаються та й біжать назад.

Коли се й хлопці прибігають та й гукають: „Годі вам бігати. Давайте в сірого кота гуляти“.

А дівчата кажуть: „Не хочемо. Краще в ворона“.

Хлопці згодились: „Давайте в ворона“. Хто буде маткою?“

Усі крикнули: „Нехай Маруся. А вороном Василь.“

Тоді всі поставали один за одним і побралися один за одного. Матка попереду стала.

Ворон Василь почав ловити. Матка обороняла дітей, не пускала руками ворона. А ворон Василь був швидкий і половив усіх.

Ворон посадив дітей долі, а сам почав палічкою ямку копати. Матка прийшла та й питається:

— Вороне, вороне, що ти робиш? — „Ямку копаю“. — На що? — „Окріп гріти“. — На що? — „Кашу варити“. — На що? — „Дітей годувати“.

А діти кричать: „Брехня, брехня“.

Тоді матка каже: — Ти моїх дітей не годував, ти їм окропом очі заливав.

Діти кричать: „Правда, правда“.

Тоді матка каже: „Шугу, діти“. Та й побігла, а всі діти за нею.

— А тепер у „залізного ключа“, гукають одні.

— У ключа. У ключа.

Діти стали в коло, побравшись за руки, а одно в середині, у колі намагається прорватись. Його питають: „Який ключ“. Воно відказує: „Залізний“. Як розчепить чиї руки, то виривається з кола і втікає, а за ним усі женуться і співають:

„Ой, дзвони дзвонять,
Хорти вовка гонять
По болотах, очеретах,
Де люде не ходять“.

Хто зловить, той сам стає „вовком“ у колі, і тоді знов грають зпочатку.

Діти розгулялися й вигадували одну гулянку за другою. Після „залізного ключа“ почали гулять у „пускайте нас“. Діти поставали так, що одна половина взялась за руки, а друга половина так собі гуртом стояла і співала:

„Пускайте нас, пускайте нас
Зза гір погуляти“.

Ті діти, що за руки побралися, одспівують:

„Не пустимо, не пустимо,
Бо близько Дунай“.

Їм одспівують:

„А ми мости поломимо,
Самі собі поїдемо
За райський Дунай“.

А перші співають:

„А ми мости помостимо,
Самі собі поїдемо
За райський Дунай, —

та й прориваються через зчепляні руки.

— Може вже буде гулятись? — кажуть ті дітки, що вже потомились.

— Ні, ще в „піжмурки“ погуляймося — одказують другі.

— Кому ж жмуритися?

Всі діти поклали по одному пальчику, а Оксана почала примовляти, торкаючи пальчики:

„Котилася тобра —
Зивсокогогорба.
А в тій тобрі —
Хліб, паляниця.
Кому доведеться,
Той буде жмуриться.“

Випало жмуритися Бусикові. Він зажмурив очі, й його питають:

— На чім стоїш?

— На шпильках.

— Чому тебе не колють?

— Бо я в червоних чобітках.

— А хто тобі їх пошив?

— Дід Панас.

— То перекрутись та й лови нас!

Не обійшлася гулянка й без сварки, Оксана каже, що Бусик знайшов її, коли вона ще не встигла заховатись, а Бусик не згоджується. Другі діти почали їх мирити, співаючи:

„Мир-миром,
Пироги з сиром,
Вареники в маслі,
Ми, дружечки красні, —
Поцілуймося.“

Посварені подумали-подумали, а далі поцілувалися, та вже й добрі.

Почали гулятися в лиса. Взялись діти за руки і стали в коло. В середині кола став Степанко — то лис. Діти заспівали:

„Ха-ха, ха-ха, гі-гі-гі.
Зловивсь лис в капкані.
Качки, кури, голуб'ята,
Тіштесь, смійтесь, гі-гі-гі, —
Злодій-лис у капкані.
Ой-ой! Вирвавсь — утікайте:
Тепер в його страшна злість, —
Кого зловить, того ззість.“

Коли проспівали всю пісню до кінця, то хутко розбіглися на всі боки, а лис став їх ловити. Спіймав Василька, — той став лисом, і гра почалася наново.

А тут мати покликала Оксану полуднати. І другі діти згадали, що хотять їсти та й розбіглися по хатах.

 

42. ВІД ЗАЙЧИКА.

Діти над ставком під вербами греблись у піску й визирали тата з поля. Тато їхав на волах. На возі в нього лежав плужок. Діти чим-дуж пустились бігти до тата. Більшенькі випередили меньших, а позаду теліпався малий Івась. Скоро всі були коло воза, і тато садовив їх у віз. А Івась не добіг таки до воза, зачепився за ломаку й упав. Тато його підняв і посадив коло себе.

— А що то в вас у торбі? — питав Івась у тата.

— Хліб.

— А де ви його взяли?

Тато сміявся:

— А там біг у полі зайчик і ніс буханець хліба. Я зайчика за вуха — та й одняв хліб.

Малий Івась дивився на тата, роззявивши ротика, а старші всміхалися. Тато розв'язав торбу, дістав хліб, поділив його дітям, і вони їли та смакували його, як медівник. А тато гладив Івася по голівці і приказував:

— Їж, їж, Івасю. Правда, смашний хліб від зайчика?

 

43. ЗАГАДКА.

 

На капусті я родився І капустою живився, На капусті я і вмер; Та й ізнов ожив тепер. Тільки вже не той я став, Що в капусті плазував. Не плазую, а літаю, Бо прегарні крильця маю. Не в капустяних листках

Смак знаходжу, а в квітках. Але любі мої діти Теж в капусті будуть жити Й плазувати, поки вмруть. А потому оживуть, Крильця виростуть і в них, І по квітах запашних Будуть і вони літати. Ну, скажіть же, як нас звати?

44. ЧУДНІ ОРАЧІ.

 

Ой, не знала господиня,  Як на світі жити, Тай найняла ведмедика  За плугом ходити, А вовчика сіренького  Волики гонити, А зайчика-Степанчика  Та перед водити, А лисичку-корписочку  Обідать носити.

Як розсердився ведмедичок,  Плуга поламав, А вовчичок сіресенький  Воли розігнав, А зайчичок-Степанчичок  У ліс поскакав, А лисичка-корписочка —  У зелений гай; Господиня молоденька —  У великий жаль.

45. ХТО ВИТЯГ.

Воли везли снопи з поля, а комарь побачив це та й сів одному волові на ріг. Віз загруз у калюжі. Воли довго силкувались, далі напружили всі сили й таки витягли на сухе. Тоді комарь, побачивши другого, каже;

— „Хвалити Бога, таки гуртом витягли.“

 

46. КОСАРІ.

 

Вийшли в поле косарі Косить ранком на зорі. До обіду покосили, Гострі коси притупили. По обіді спочивали, Потім коси поклепали. Ополудні гребли сіно

І в валочки клали щільно. А ввечері холодком Клали в копички рядком. Взавтра треба рано встати, У стіжечки щоб покласти: Як стіжечки покінчаєм — Гуртом добре погуляєм.

47. НА ПОЛІ ЛІТОМ.

Жнива вже одходили. Поле вкрилося копами, а подекуди копи вже звезено додому, і на стерні пасся скот.

Сонце з неба палило. Було душно. Навіть скот ледви ходив по стерні, ліниво одмахуючись від мухи; пташки принишкли; серед пастушків не чути було сміху та веселих вигадок.

Але показалася хмарка. Вона росте й насувається все близче. Стало легче дихати. Повіяв вітрець, і почали падати великі краплі дощу.

Зразу все повеселішало. Скот охотніше почав скубти траву, купаючись на дощі після спеки. Пастушки сховались під широке, гіллясте дерево. Серед їх чути стало сміх, жарти, вигадки. Іванко почав співати „дощика“, другі йому підспівували та пританцьовували:

Іди, іди, дощику!… Зварю тобі борщику В зеленому горщику,

Поставлю на дубочку: Дубочок схитнувся, А дощик линувся —

Цебром, відром, дійничкою,
Холодною водичкою
Над нашою пашничкою!

48. ГУСИ В ЖИТІ.

Гуси, як ідуть у шкоду, то розмовляють:
— По два на колосок! По два на колосок!
А тільки заберуться у шкоду, так і закричать усі:
— Всяк собі! Всяк собі!

 

49. ЯЧМІНЬ.

(Розмова батька з сином)

Байка.

 

Син:	„Скажи мені, будь ласкав, тату, Чого ячмінь наш так поріс, Що колосків прямих я бачу тут багато, А деякі зовсім схилилися униз, Мов ми, неграмотні, перед великим паном, Мов перед судовим на стійці козаки?“
Батько:	„Оті прямії колоски, Зовсім пустісінькі, ростуть на ниві даром; Котрі ж поклякнули — то Божа благодать: Їх зерно гне, вони нас мусять годувать.“

50. ПІСНЯ ЖЕНЦІВ.

 

Та вже небагато, Та вже недалеко, Та вже видно край — Боже помагай!  Нуте, нуте до межі!  Варенички у діжі,  Ой, нуте робить,  Себе не барить!

Нуте, нуте по п'ять! Варенички киплять. Ой, нумо, нумо! Та попильнуймо!  Як не будем пильнувати,  То тут будем ночувати.  Ой, нуте робить,  Себе не барить!

51. ЛІТОМ У ПОЛІ.

Любо та гарно влітку на полі! Далеко-далеко навкруги, скільки оком сягнеш, колоски, колоски, колоски, — ціле море колосків! Поміж них синіють подекуди запашні волошки, червоніє горошок ніжний, біліє чінка́ березка. Ген на межі вигнався велетень-будяк, царь степовий. Він у червоній короні, стоїть, не похитнеться, озброєний з-сива-зеленим листом, із страшенними колючками: ні підійти, ані підступити до нього — справжній царь!

А з неба сміється ясне сонечко, і ллється-дзвенить, мов срібний дзвіночок, жайворонкова пісня чудова.

52. ЩО СПІВАЮТЬ КОЛОСКИ.

 

Любо та гарно Всім нам на полі: Всі ми зростаєм В полі на волі. Дощик нас поїть, Поле годує, Сонце пригріє І поцілує…

А за горою Вбогі є хати, У них голодних Діток багато. Хто їх голубить, Хто поцілує? Бідних сиріток Хто нагодує?…

53. БУДЯК ТА КОНОПЛИНОЧКА.

(Байка.)

„Чого ти так мене, ледащо, в боки пхаєш?“
На коноплиночку в степу будяк гукав.
— „Та як рости мені? І сам здоров ти знаєш,
Що в мене землю ти зпід кореня забрав!“

54. ХАЗЯЇН ТА ШКАПА.

 

Хазяїн сіяв овесець; Була у нього нивка невелика — От бачить шкапа та й базіка:	„І на який це він кінець Овес у полі розсипає? Мабуть, і сам гаразд не знає…

А я чувала та й не раз, Як про людей гукають всюди Що люде розумніщі нас… Кий чортів батько — брешуть  люде! Який тут розум-землю рить Та розкидать пашню без діла. Неначе нікуди подіть!… Стрижчаті б дав, то й я б поїла; А хоч индикам, хоч качкам, — Усе б було видніше нам,	Що робить він хоч трохи гарно І що пашні не тратить марно… Або нехай би й заховав, — Сказали б, що скупенький  став… А то, що зробить — все дурниця, Вже аж не хочеться дивиться!“ — Минуло літо; після жнив Овес хазяїн змолотив І шкапу ту, що вередує, Він і шанує, і годує.

55. КІНЬ ТА НАЙМИТ.

Наймит крав у коня овес та й продавав його, а коня що-дня чистив. Кінь і каже: „Коли ти, справді, хочеш, щоб я був гарний, — не продавай мого вівса“.

56. У ЛІСІ.

— „Ходімо в ліс по квітки“, — гукнув сусідський хлопець, коли ми з сестрою верталися зі школи.

— „Почекайте нас, ми зараз,“ — одповіла сестра. Забігши на хвилинку в хату, ми покидали книжки на стіл, а самі взяли по шматкові хліба, та скоріше надвір.

На вулиці нас ждали сусідські діти, теж школярі. Веселою юрбою не пішли, а побігли ми до лісу. Хотілося скоріше його побачити після довгої нудної зіми.

Ще здалеку було видно, як багато там росло сону: ввесь ліс, здавалось, був синій од тих квіток. А як прибігли ми туди, то нарвали і сону, і фіялок, і медуниць, і лопуцьок. Довго грались ми в лісі, а як обридло, то нарвали квіток і понесли їх додому.

 

57. БАБУСЯ.

 

Серед гаю, під горою, Старий дуб стоїть; Зпід коріня того дуба Криниця дзюрчить, Дзюрчить-біжить криниченька, Наповня ставок; Над тим ставком нахилився Вишневий садок. Похилая хатиночка З садка визира; В тій хатинці проживає Бабуся стара.

Сама собі, як мизинець, Кругом гай шумить, Полягла трава висока: Нікому косить. Чий же то в траві високій Протоптаний слід? Носять діти-унучата Бабусі обід. Як водиця ізпід дуба У ставок біжить, Так бабуся з маленькими Дітьми бубонить.

58. ГНІЗДЕЧКО.

 

Сонце гріє, вітер віє З поля на долину, Над водою гне з вербою Червону калину;

На калині одиноке Гніздечко гойдає, А де ж дівся соловейко? Не питай: не знає.

59. ВІЙНА ГУБ ТА ГРИБІВ ІЗ ЖУКАМИ.

 

Що то в лісі та за крик? То задумав боровик На жуків іти війною Із громадою грибною. Посилає посланців, Геть по лісові гінців, Щоб трубили, щоб гукали, Щоби губ-грибів скликали.	Обізвалися опеньки: „У нас ніженьки тоненькі, Ми не винні тому́, — Не підемо на війну“. Обізвались печерички, Прехороші молодички: „Наше діло сторона — Не про нас ота війна“.

Обізвались маслюки, Лежибоки-товстюки: „Та нехай їм, тим жукам, На що вони здались нам!“ Обізвались синьогубці, Що сиділи собі в купці: „Хай там инших беруть, — Воюватись ідуть“. Обізвалися вужачки: „Не поліземо ми рачки. Там не лізти-рачкувати — Треба хутко поспішати“. Обізвались сироїжки: „Ми до того торгу пішки. Ось ми зараз ідем, Їх усіх розіб'єм“.	Обізвалися рижки: „Де вони, оті жуки? Ось ми зараз ідем, Їх усіх посічем“. Обізвались мухомори: „Завдамо жукам ми горе. Ми отрути їм дамо, Цілі купи вкладемо“. Обізвались ковпаки, — Запорозькі козаки: „На жуків ми підем — Порубаєм — посічем“. А за ними гірчаки, Забіяки-парубки, Загули неначе в дзвін: „Ой, гіркий їм буде хрін!“

60. ЗЛАМАНА БЕРЕЗКА.

Я бачив, як вітер березку зломив:
Коріння порушив, гілля покрушив;
А листя не в'яло і свіже було,
Аж поки за гору вже сонце зайшло.

61. ДІБРОВА.

 

Ой, діброво, темний гаю!  Тебе одягає Тричі на рік.... Багатого  Собі батька маєш. Раз укриє тебе рясно  Зеленим покровом, — Аж сам собі дивується  На свою діброву.

Надивившись на доненьку  Любу, молодую, Візьме її та й огорне  В ризу золотую, І сповиє дорогою  Білою габою, — Тай спать ляже, втомившися  Турбою такою.

 

62. ЯГОДИ.

 

Ой, вже стиглі полуниці Виглядають із травиці… Та якого ж їх багато: — Ото діточкам так свято! А дрібненькії сунички Пнуться теж собі з травички,

Ніби кажуть: нас збірайте! Пострівайте!… Що то літо! І малини, І порічки, і ожини… Буде їсти і зварити, Любі діти.

63. ЩО ВОНА?

 

Світла, біла, стан високий.  Ризонька зелена; Горя й крапельки не має, —  Завше невесела.

Рано й вечір ронить сльози,  День і ніч смуткує, В гаю, в лузі, попід лісом  Днює і ночує.

64. У САДОК.

 

Гей, ви, дітки, чорнобриві, Все веселі, жартовливі, Хутко, хутко у садок! Зілля там нарвем, квіток. Там по гиллячках стрибають Любі, миленькі пташки.

Соловейки скрізь співають, Зацвіли кругом квітки, Хутко ж, хутко у садок! Там сплетем собі вінок І веснянку заспіваєм, Веселенько погуляєм.

65. В САДКУ.

 

Воркувала горлиця у садку,
У куточку тихенькому, на бузку;
Жалкувала сизокрила, що вона
Не зчулася, як минула і весна,
Не вгледіла, як одцвівся і садок,
І черешні, і вишеньки, і бузок;
Сумувала, що прийдеться в осени
Десь шукати ще иньшої сторони.

 

66. У ПАСІЦІ.

У діда Панаса стояла в саду пасіка, пнів мабуть із двацять. Чепурухи вишеньки розкинули над ними свої розлогі віти, обвішані ніжним, білосніжним квітом; яблуня обвівала їх чудовими пахощами своїх біло-рожевих квіток.

Цілісінький Божий день, з ранку до вечора, завірюхою крутились і гули тут бджілки-трудовниці, працюючи на користь і людям і собі. Ясне сонечко й піднімало їх, і спати укладало.

Забрів якось сюди на гудіння бджілок лихий павук-тенетник, видряпався на яблуньку й почав роздивлятися звідтіль.

— Еге-ге, голубоньки, та й сила ж вас, — муркнув він, радіючи, й чорні хижацькі очі искорками блиснули на сонці. — Отут буде пожиток!

Недовго гаючись, жвавий павук-тенетник почав снувати свої тонісінькі шовкові тенета, такі нікчемні для людини й такі страшні для комах.

Ой, стережіться, бджілки-трудовниці, метелики-дурисвіти, мухи-ласухи, — лихо вам буде! Не торкайтесь до тих шовкових тенет: лапкою зачепиш — увесь загинеш.

 

67. ЗАГАДКА.

 

Раз подибав я в садочок, Став під вишню в холодочок: Крізь листочки, крізь гільки Роздивляюсь ягідки.  Тихо, глухо… Навіть муха  Не задзвонить біля вуха;  Спить дрібний цвіркун-співець,  Знишкнув коник-стрибунець.

Бачу, гілечка нагнулась, Сіра пташечка тріпнулась, Це горобчик прилетів, Стиглих ягід захотів.  Я стою собі — гадаю:  Чом я крилечок не маю!  На вершечку вишні б сів,  Ягідки смашненькі їв.

Гульк — аж ось летить та виє,
Сіло близько — землю риє;
Чорне тіло, чорний вус,
Ніби справжній саджотрус.

 Що за гріх? — Стою-гадаю,
 Головою розкидаю:
 Може, галка? Може, крук?
 Може, циган?… Стій, це…

68. ЧОЛОВІК І БДЖОЛА.

Бджілка побачила чоловіка та й каже йому:

— „Нема тобі ні з кого більш користи, як із мене: я даю тобі солодкий мед“.

— Ба, ні, — відповідає чоловік.

— „А хто ж корисніший за мене?“

— Та є такі; от хоча б, наприклад, і вівця. Без її вовни мені не обійтись, а без твого меду ще й як обійдусь.

 

69. ТРОЯНДА.

 

Цвіла троянда у садочку,
А недалечко, у куточку
Між бур'яном бренів будяк.
І каже він троянді так:
— „На що це ти колючок начепляла?“
— А ти на що? — вона його спитала.
— „Я?“ — обізвавсь будяк, —
„Я, серденько, не проста штука,
Я степовий козак!
Мені колючки — як шаблюка,
Щоб ворогів страшить,
Щоб всім було спокійно жить.

70. ЗАГАДКА.

 

Ні це жовте, ні це чорне,
Невеличке, а моторне,
 З крильцями проте;
Між квітками все літає,
З них пожиток добуває
 В літечко святе.
Кожна лялечка на Спаса
Цей вживать спожиток ласа,
 Хва́лить — не гірке.
Всяке з діток його знає…
Ну ж, хто швидче одгадає:
 Що воно таке?

71. ДІД І ХЛОПЦІ.

Дід садив у саду яблуні. Прийшли хлопці, побачили та й кажуть старому:

— На що тобі ці яблуні? Ти вже старий, а їм іще довго треба рости. Не доведеться тобі їсти з них овочу.

— Не все ж тільки для себе робити. Як не ззім я, унуки ззідять, а мені спасибі скажуть, — одказав дід.

 

72. ЧИЖ і ГОЛУБ.

 

Весною чижик молоденький,
Такий співучий, моторненький,
В садочку все собі скакав
Та в клітку якось і попав.
Сердега в клітці рветься, б'ється,
А голуб бачить та й сміється:
„А що? Попавсь? — От тобі й на!
Вже, певно, голова дурна…
Мене б отак не піддурили,
Хоч як би там ловили,
Бо я не чижик, ні… оце!…“
Аж гульк — і сам піймавсь в сільце.

Ото на себе не надійся,
Чужому лихові не смійся!

73. ЗАГАДКА.

 

Круглолиця, дженджуриста,
Сорочок оділа триста,
 А одна нога…
Літом любить коло броду
Заглядать на вроду в воду,
 Мов яка княжна́.
Як Покрова наступає, —
Її ніж мерщій рубає,
 Сікачі січуть…
Одгадайте ж, діти-квіти,
Хто це так живе на світі —
 Вам пиріг спечуть.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року. Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Україні, де авторське право діє протягом життя автора плюс 70 років. Автор помер у 1935 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.