Перший рейд/Майже особисте…
| ◀ Політичні ускладнення, або „Форте“ Черчіля, Прімо де Рів'єра й „піано“ Папи Римського | Перший рейд Майже особисте… |
„Думка“ сама собі плеще в долоні ▶ |
|
Хоч особа й не відограє особливої ролі в історії, але коли із скромної людини, артиста, пробують зробити:
— Аґента Комінтерну, принаймні, згодьтеся, що такою особою варт зацікавитися…
Ну, а коли ця особа — я сам?..
Ви уявляєте собі „становище!“
Сьогодні наш другий концерт у Парижі.
Завтра о 6-ій ранку ми мусимо виїхати в дальшу подорож по Франції — Ліон, Бордо, Біяриц…
Зараз шоста година вечора, за годину треба їхати до театру.
До нумеру заходить зніяковілий, трохи схвильований т. Городовенко і з ним наш „Наркомзаксправ“ — думчанка т. Мандровська, що бездоганно володіє французькою мовою (я й т. Городовенко — можна признатися: слабувато).
Заходять до кімнати і зовсім тихо, так ніби в ній лежить тлін „великого князя“, що саме „представився“ перед нашим приїздом, і кажуть.
— Ви з нами їхати далі не можете.
— Як так?! Чому?
— Французька поліція… Ви комуніст.
Цербазон надіслав листа, в якому заявляє вам одвод. На словах загрожує зривом… контракту. Що робити?
Справді, — що тут робити?..
— А де лист?
— Ось…
|
Пану Нестору Городовенку
директорові Української Капелі „Думка“ 2-4 вул. Батіньйоль — Париж.Французькі урядовці нас повідомляють, що серед артистів вашої трупи є Грудина Дмитро, що не був зазначений у списку, надісланому вами з Києва. Отже через це ми не могли ручитися за нього перед урядом. Беручи все це до уваги і, бажаючи усунути будь-які непорозуміння щодо перебування капелян у Франції, просимо вас сповістити нас, яким чином ви одержали візу для добродія Грудини, а також з'ясовуємо вам, що не беремо на себе жадної відповідальности за цього добродія, якого ми не можемо вважати за повноправного члена вашого хору. Будемо вдячні, якщо сповістите нас про ваше рішення щодо цього. Прийміть, дорогий пане, вияв наших найкращих почувань. В. Базіль. |
— Потрібні мені ваші „найкращі почування“ — „как собаке здрастє“ — як каже Маяковський, — подумав я сам собі.
А в тім, треба було щось зробити.
Звичайно, що ходило, очевидно, про „тонкий натяк“ якогось спритного поліцая, аби скориставшись з формальної, що дійсно мала місце, неув'язки стягнути солідний куш — le pourboire („на чай“) з простодушних капелян.
Але, чорт забирай! У нас хабарі — злочин. І коли вже на чай якомусь там кельнерові, чи капельдинеру доводиться давати — то не жаль, бо… вони ж не дістають платні…
Але поліцаям?!. Та… може ще вони й не візьмуть… Може не цього хочуть…— Іди знай! — як кажуть у нас в Одесі.
Часу було замало, всі установи — так радянське повпредство, як і французька префектура, звичайно, вже не працюють — саме бо час Diner (обіду)…
А втім… Дзвоню до самого повпреда — тов. Довгалевського.
— Що робити, як бути?
— Нічого не робіть і взагалі не хвилюйтеся…
— Ви дістали візу від самого міністерства закордонних справ як і всі думчани і за вас персонально ручився повпред Франції у Москві… Їдьте на здоров'я!..
— Спасибі!..
Заспокоївся Нестор Теофанович, заспокоївся місцевий комітет, який скликав було термінове засідання і… хотів писати ноту…
Заспокоївся і месьє Базіль після моїх з ним „освідчень“, став ще більше чемний, ще більше запобігливо ласкавий.
Так і залишився звичайним смертним.
Так і не зробили з мене „особи“ з історії.
Хоч… за „аґента Комінтерну“ вважають мабуть і досі.
Хай собі!