Пес Баскервілів/1
| Пес Баскервілів I. Шерльок Гольмс |
II. Закляття на Баскервілях ▶ |
|
Шерльок Гольмс сидів коло столу і снідав; він уставав звичайно дуже пізно, за вийнятком тих нерідких випадків, коли не лягав цілу ніч. Я стояв перед комином і взяв палицю, яку наш гість залишив учора ввечері. Це був доброго, міцного дерева ціпок із вузловатим держальном; під держальном був широкий срібний пасок у палець завширшки, на котрому було виґравовано: »Ч. К. Ш. Джемсові Мортімерові, від його друзів 1884.« Якраз такий ціпок, як звичайно мали лікарі старосвітських родин, — поважний, солідний і заспокійливий.
— Ну, Ватсоне, що ви про нього скажете?
Гольмс сидів до мене спиною, і я знаку йому не подав, що саме робив.
— Як ви знаєте, що я роблю? Здається, у вас на потилиці очі.— Я маю не що, а добре вичищений срібний чайник перед собою, — сказав він. — Але скажіть мені, Ватсоне, що ви думаєте про ціпок нашого гостя. Вже коли сталася така неприємність, що він не застав нас дома, і ми не знаєм, чого він приходив, ця випадкова пам'ятка має велике значіння. Намалюйте мені власника цеї палиці, як ви собі його в'являєте.
— Мені здається, — почав я, — наслідуючи, наскільки міг, методу мого приятеля, що Др. Мортімер немолодий лікарь, з порядною практикою, що його поважають, міркуючи з того, що ті, що знають його, дали йому цей доказ своєї поваги.
— Добре, — сказав Гольмс, — дуже добре.
— Я думаю також, що він лікарює на селі і робить досить багато своїх візит пішки.
— Чому так?
— Бо цей ціпок, хоч колись і був дуже гарний, тепер такий збитий, що не можу собі в'явити, щоб міський лікарь ходив із таким. Міцний залізний кінчик зовсім зотерся, так що, очевидячки, він багато ходив із ним.
— Цілком розумно, — сказав Гольмс.
— А далі — ці приятелі належать, я б сказав, до якогось клюбу може ловців на провінції, членам якого він, можливо, давав якусь лікарську допомогу, і вони йому за те зробили маленький подарунок.
— Справді, Ватсоне, ви самі себе перевершуєте, — сказав Гольмс, — одсовуючи стілець і запалюючи цигарку. — Я почуваю своїм обов'язком сказати, що в усіх тих звідомленнях, які ви були такі ласкаві робити про мої невеликі діла, ви звичайно не доцінювали ваших власних здібностей. Може бути, що ви самі не даєте світла, але ви провідник світла. Багато є людей, хоч самі не ґеніяльні, але мають надзвичайну здібність давати спонуку ґенієві. Признаюсь, мій друже, я вам дуже зобов'язаний.
Він ніколи раніше такого не говорив, і, треба признатись, його слова зробили мені велику приємність, бо мене часто колола його байдужість до мого замилування ним, і до моїх спроб довести до ширшого відома його методи. Я був теж дуже гордий, що настільки опанував його системою, і міг прикладати її так, що навіть заробив собі на його признання. Він тоді взяв ціпок у мене з рук, почав роздивлятись його кілька хвилин простим оком. Тоді, з виразом зацікавлення, поклав цигарку й, підійшовши з палицею до вікна, почав знов її розглядати побільшуючим склом.
— Цікаво, хоч дуже просто, — сказав він, сівши у свій улюблений куточок на канапі. — На палиці є безперечно одна або дві вказівки. Вони дають ґрунт для кількох висновків.
— Невже я чогось не доглядів? — Спитав я трохи самовпевнено. — Гадаю, те, що я не доглядів, не має великого значіння.
— Боюсь, мій любий Ватсоне, що більшість ваших висновків були помилкові. Коли я сказав, що ви даєте мені спонуку, то я розумів, кажу це цілком отверто, що, занотовуючи ваші помилки, я часто наскакував на дійсне значіння. Не то, щоб ви були цілком помилились у цьому випадку: він дійсно сільський лікарь, і багато ходить пішки.
— Тоді, виходить, моя правда!
— До цього ступня, еге.
— Але ж то було все.
— Ні, мій любий Ватсоне, не все, далеко не все. Я, наприклад, подав би думку, що подарунок докторові швидче походить від якого шпиталю, ніж від клюбу ловців, і коли ініціяли Ч. К. стоять перед Ш. (шпиталь), то слова Чарінґ Крос самі собою спадають на думку.
— Може, й ваша правда.
— Можливість лежить якраз у цьому напрямі. І коли ми візьмем це за гіпотезу, на якій будувати далі, то маємо свіжу підставу для того, щоб в'явити собі нашого незнайомого гостя.
— Добре, нехай, що Ч. К. Ш. стоїть для Чарінґ Крос Шпиталь; які ж дальші висновки можемо робити?
— Хіба вони самі не з'являються? Ви ж знаєте мої методи. Прикладайте їх.
— Мені здається, що ми можемо піти трохи далі. Подивіться на справу з цього боку: при якій нагоді найбільш можливо, щоб такий подарунок давали? Коли його приятелям могла прийти думка зійтися, щоб висловити йому свої добрі почуття? Очевидячки, тоді, коли Др. Мортімер покинув шпиталь і почав власну практику. Отже, знаємо, що це подарунок. Думаємо, що й був переїзд із міського шпиталю на село. Чи це буде занадто смілива гіпотеза, як сказати, що подарунок зроблено при нагодї цього переїзду?
— Розуміється, це можливо.
— Тепер, ви могли помітити, що він не належав до шпитальних штатів, бо тільки доктори, які мають запевнену практику в Льондоні, можуть входити у штати, а такий лікарь не переїде на село. Чим же він тоді був? Якщо він був у шпиталі, а все ж не належав до штатів, то міг бути лише простим асистентом, — щось трохи більше ніж старший студент. А він виїхав п'ять років тому, — дата стоїть на палиці. Таким чином ваш поважний, немолодий лікарь у старосвітських родинах щезає як дим, мій любий Ватсоне, і, замісць нього, виринає молодий чоловік, не повних трицяти років, скромний, приємний, розсіяний і власник собаки, яку б я приблизно намалював так: вона більша за терієра й менча за мастифа.
Я засміявся з недовіррям, а Шерльок Гольмс відхилився назад у свойому кріслі і пускав маленькі тремкі кільця диму під стелю.
— Щодо останнього, то я не маю жадних даних, щоб збити вас, — сказав я, — але, зрештою, нам зовсім нетяжко буде найти кілька подробиць про цю людину, її вік, її професіональну карєру.
Я взяв із полиці лікарський покажчик і розкрив на належному місці. Там було де кілька Мортімерів, але тільки один із них міг бути нашим учорашнім гостем. Я прочитав голосно:
»Мортімер, Джемс, Дартмур, Девон, від 1882—1884 асистент у Чарінґ-Кросс-Шпиталі; член-кореспондент Шведського Товариства Патольоґів; автор ріжних статів із медицини; державний лікарь для округ Ґремпен, Торслєй і Гай-Баров.«
— Ні слова про польовничий клюб, — сказав Гольмс насмішкувато, — але сільський лікарь, як ви добре завважили. Мені здається, що мої здогади були правдиві. Що ж до прикметників, яких я, коли добре пам'ятаю, вжив «скромний, приємний і розсіяний», то з досвіду скажу, що на цім світі тільки приємні люде дістають подарунки, що тільки скромні люде покидають Льондон задля сільської практики, і тільки розсіяні лишають, просидівши цілу годину в вашій кімнаті, свої ціпки замісць візитної карточки.— Ну, а собака?
— Собака має звичку носити в зубах палицю за своїм паном. Що палиця була важка, собака держав її міцно зубами, якраз посередині і слід зубів видно дуже ясно. Щелепи собаки, що видко зі слідів, по мойому, занадто широкі для терієра й не досить широкі для мастифа. Це міг би бути… так і є, їй-Богу, так і є, що це пудель.
Він устав із місця і кажучи це, перейшов по кімнаті. Тепер він стояв коло самого вікна. В його голосі було стілько переконання, що я глянув на нього здивовано.
— Голубе мій, як ви можете бути такі певні в тому!
— З дуже простої причини що я бачу самого пса на сходах, а осьде і дзвонить уже й його пан. Будь ласка, зостаньтесь, Ватсоне. Він ваш товариш по професії, й ваша приява може мені бути корисна. Тепер саме драматичний момент, Ватсоне, коли чуєм на сходах кроки, які, можна сказати, входять у твоє життя, не знати чи на зле, чи на добре. Що може хотіти Джемс Мортімер, чоловік науки, від Шерльока Гольмса, спеціяліста у злочинстві… Увійдіть!Поява нашого гостя була для мене несподівана, бо я думав бачити перед собою типічного сільського лікаря. Він був дуже високий, худий чоловік, з довгим, як дзюб, носом, який стремів між гострими сірими очима, що були близько поставлені одне коло одного і блищали з поза окулярів, оправлених у золото. Він був одягнений по моді своєї професії, але, сказати б швидче, недбало, бо візитку мав стару, і штани обтріпані. Хоч він був іще молодий, але ходив трохи зігнувшись, витягши наперед голову і мав загальний вигляд очевидної доброзичливости. Як він увійшов до хати, очі його впали на палицю в руках у Гольмса, і він підбіг до неї, скрикнувши:
— Який же я радий, — сказав він, — я не пам'ятав, чи я забув її в пароплавній конторі, чи тут. Ні за що б на світі не хотілось би мені згубити цю палицю.
— Подарунок, як видко, — сказав Гольмс.
— Так.
— Зі Шпиталю Чарінґ-Кросс?
— Від кількох приятелів із шпиталю з приводу того, як я женився.— Ой — ой, це вже зле, — сказав Гольмс, хитаючи головою.
Др. Мортімер, легко здивований, глянув на нього крізь окуляри.
— Через що зле?
— Тільки через те, що ви зруйнували наші маленькі будівлі. Так із приводу вашого весілля, кажете?
— Так, я о женився й вийшов зі шпиталю, не мав більше надії дістати в місті практику, а треба було розпочати родинне життя.
— Ну, ну, ми ще не так дуже помилились, як бачу, — сказав Гольмс.
— Чи маю честь говорити з містером Шерльоком Гольмсом…
— Ні, це мій приятель, Др. Ватсон.
Дуже радий познайомитися з вами. Мені доводилось чути ваше ім'я в сполученні з ім'ям вашого приятеля. Ви мене дуже цікавите, містер Гольмс. Я ледві чи сподівався бачити такий доліхокефальний[1] череп і такі дуже розвинені надбровні кістки. Чи дозволите провести пальцем по парієтальному[2] шву? Маска з вашої голови, поки не можна мати самого ориґіналу, була би прикрасою кожного антропольоґічного музею. Без жадного наміру здатися нескромним, я признаюсь, що зазіхаю на ваш череп.
Шерльок Гольмс попросив гостя сідати.
— Ви, як бачу, ентузіяст у вашій лінії думок, а я у своїй, — сказав він. — По ваших пальцях бачу, що ви самі крутите цигарки. Прошу вас, куріть.
Др. Мортімер витяг тютюн і папір і надзвичайно швидко скрутив цигарку. У нього були довгі, ворухливі пальці, швидкі і проворні, як вусики в жуків.
Гольмс сидів мовчки, хоч із його гострих поглядів видко було, як його інтересував на цікавий гість.
— Думаю добродію, — сказав він нарешті, — що ви зробили мені честь зайти вчора і знов сьогодні не лише на те, щоб роздивитись мій череп.
— Ні, добродію, ні, хоч я дуже радий, що рівночасно мав нагоду використати й те. Я прийшов до вас, містер Гольмс, бо свідомий того, що сам я непрактична людина, і через те, що я стою несподівано перед надзвичайно серіозною й виїмковою проблемою. Визнаючи, що ви другий такий високий експерт ув Европі…
— Справді, добродію? А можу я довідатись, хто має честь бути першим? — спитав Гольмс, трохи в'їдливо.
— Людині зі строгим науковим розумом метода Бертільона мусить дуже багато дечого сказати.
— Так чому ж ви не звернетесь до нього?
— Я сказав, добродію: людині зі строгим, науковим розумом, але щодо практичности, то всі визнали, що ви не маєте собі рівного. Сподіваюсь, добродію, що я нехотячи не…
— Трошечки тільки, — сказав Гольмс. — Я думаю, пане докторе Мортімер, що ви б мудро зробили, як би з вашої ласки і без зайвих балачок сказали мені просто, що то за проблема, в якій вам потрібна моя поміч.