Пес Баскервілів/2

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Пес Баскервілів
Конан Дойль
II. Закляття на Баскервілях
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Видання: Ляйпціґ: Українська Накладня.
 
II.
 
Закляття на Баскервілях.

— У мене в кишені є рукопис, — почав Др. Мортімер.

— Я завважив це, як ви ввійшли в кімнату, — сказав Гольмс.

— Це старий рукопис…

— З початку 18. віку, якщо не підроблений.

— Як ви це можете знати, добродію?

— Увесь час, що ви говорили, він визирав у вас так з на два пальці. Щоб то був за експерт, який би не міг установити віку рукопису, з помилкою років на десять не більше. Можливо, що ви читали мою розвідку на цю тему. Я відношу ваш рукопис до 1730. року.

— Точна дата 1742. — Др. Мортімер витяг рукопис із бокової кишені. Цей фамілійний документ передав мені льорд Чарльз Баскервіль, несподівана і траґічна смерть якого три місяці тому назад викликала так багато переполоху в Девонширі. Я можу сказати, що був його особистим другом і разом із тим лікарем. Він був розумний чоловік, добродію, розумний і практичний, і такий прозаїчний, як я сам. Проте він брав цей документ цілком серіозно й думкою був приготовлений якраз на такий кінець, який, справді, і спіткав його.

Гольмс простяг руку за рукописом і випростав його в себе на коліні.

— Завважте, Ватсоне, поперемінне вживання довгого »s« і короткого. Це одна з тих кількох дрібниць, які дозволили мені точно установити дату.

Я глянув по через його плече на жовтавий папір і бліде письмо. На заголовку було написано: »Баскервільський Замок«, а під ним великими літерами надряпано: »1742«.

— Це, здається, якесь оповідання.

— Так, це оповідання одного переказу, який розказують у родині Баскервілів.

— Але мені здавалось, що ви маєте питати моєї поради з приводу чогось більш модерного і практичного?

— Це саме що ні на є модерне. Це найпрактичніща і найнегайніща справа, яка повинна бути вирішена в 24 години. Але рукопис короткий і має близький звязок із цілою справою. Я вам прочитаю його з вашого дозволу.

Гольмс відхилився у кріслі, стулив кінці пальців і закрив очі, з виглядом резиґнації. Др. Мортімер, повернувшись до світла й, почав читати тонким, рипучим голосом ось-яке стародавнє й цікаве оповідання.

»Про походження пса Баскервілів було багато оповідань, але через те, що я веду свій рід у прямій лінії від Гуґа Баскервіля й чув це оповідання від мого батька, а він від свого, то я записав його в тій певности, що все сталося дійсно так, як оце тут викладено. І я хотів, щоб ви, сини мої, повірили, що те саме Правосуддя, яке карає за гріхи, може за них також милостиво простити, і що немає прокляття настільки тяжкого, щоб молитвою й каяттям не можна було його зняти. Навчіться з цього оповідання не тільки страху перед наслідками минулого, але й обережности на будуче, щоб ті низькі пристрасти, від яких наш рід так тяжко постраждав, не розгулялися знову й не довели нас до згуби.

»Отже, знайте, що в часи Великої Революції (історію якої, написану ученим льордом Клярендоном я гаряче рекомендую Вашій увазі) маєток Баскервілів належав Гуґові котрий безперечно був дикий, грішний і безбожний чоловік. Це все сусіди, правду кажучи, могли простити йому, бо святих не дуже багато бувало в нашій околиці, але в нього була якась надзвичайна жорстока і скажена вдача, через яку імя його було страхом на цілу західну частину Анґлії. Трапилося так, що цей Гуґо полюбив (коли, справді, такому низькому почуттю можна дати таку високу назву) дочку йомана[1]), який держав ув аренді землі поблизу від баскервільського маєтку. Молода дівчина була скромна й доброго поводження, уникала його, бо боялась його злої слави. Сталося так, що на св. Михайла цей Гуґо, разом із п'ятьма або шістьма такими самими божевільними й розпусними товаришами, набіг на ферму і викрав дівчину, знаючи добре, що ні батька її, ані братів не було дома. Коли вони, привезли її до двору і замкнули в одній із кімнат нагорі, Гуґо, по свойому щоденному звичаю, з товаришами засіли піячити. Бідна ж дівчина нагорі мало не стратила розуму від тих пісень та криків, та страшних проклонів, які долітали до неї здолини, бо кажуть, що одними словами, які вживав Гуґо Баскервіль, як бував пяний, можна було погубити свою душу. Нарешті, у страшній розпуці вона зважилась на таке, що міг би зробити тільки найзавзятіщий чоловік: по батіжках плющу, яким обросли були (та і тепер також) південні стіни будинку, вона спустилася додолу, а звідтіля через степ побігла додому, бо там було не більше трох миль між Баскервільським Замком і фермою її батька.

«Сталося, що швидко після того Гуґо, залишивши своїх гостей серед піятики та гульби, пішов до своєї полоненої, та клітка була порожня, птиця вилетіла. Тоді наче чорт у нього вселився: збігши по сходах до їдальні, він вискочив на стіл, перекидаючи пляшки та чарки, і закричав на-голос до всіх, що він віддав би душу й тіло нечистому, аби тільки догнати дівку. Тим часом, поки піяки не опам'ятались іще від переляку, який нагнав на них Гуґо своїм скаженим криком, один із них, найгірший або, може, більше п'яний за решту, закричав, щоб пустити собак її слідом. Гуґо вибіг із хати, гукнув на своїх слуг, щоб осідлали коня і спустили з псарні хортів і, давши їм хустку тої дівчини, пустив псів її слідом і сам степом, в місячному сяйві погнався за ними з галасом та криком.

»Гості, тимчасом, стояли довго непорушно, ніяк не можучи зрозуміти, що таке сталося. Нарешті, отямившись, зміркували, яка пригода мала трапитись на степу. Одразу все заворушилось, одні гукали за пістолями, другі за кіньми, дехто ще вина хотів. Коли вже зовсім прийшли до памяти, то всі, скільки їх було, тринацять чоловік, посідали на коней і погналися слідом. Місяць над ними світив ясно, і вони швидко гнали в тім напрямі, куди мала бігти дівчина, як тікала до дому в напрямі на Лафтер.

»Пробігши, може, милю або дві, зустріли пастуха на степу і закричали до нього, чи не бачив він мисливця з хортами. Той, як оповідає переказ, був майже непритомний від страху, не міг і слова скласти докупи, та, нарешті, таки спромігся сказати, що, справді, бачив і нещасну дівчину і хортів за її слідом. »Але я бачив іще щось, бо Гуґо Баскервіль пролетів повз мене на своїй вороній кобилі, а слідом за ним гнався такий пекельний пес, що нехай мене Бог боронить, щоб коли за мною такий біг.«

»Пяні паничі, вилаявши пастуха, полетіли далі. Але незабаром мороз їм пішов поза шкуру: до них долетів кінський тупіт, повз них проскакала без їздця, ворона кобила, вкрита білою піною, і волочився повід. Тоді вони, вже держучись купи, бо страх великий обняв їх, їхали далі степом, хоч кожен із них, як би був один, радо б повернув коня назад. Ідучи так поволі, вони, нарешті, наїхали на хортів. Хоч це була добра порода собак і відома скрізь була їх завзятість, вони збилися докупи над краєм глибокої балки, одні пощулювались, другим шерсть на хребті наїжачилась, і дивилися в вузьку балку, що була перед ними.

»Компанія спинилась, як самі собі думаєте, більш твереза, ніж виїхала. Більшість ні за що не хотіла їхати далі, але троє, більш хоробрих, або, може бути, більше п'яних, поїхали наперед і спустилися в балку, в те ширше місце балки, де й досі стоїть два великих каміні, що поставили колись у давні часи невідомі, забуті народи. Місяць світив ясно, і посередині лежала нещасна дівчина, на тому місці, де впала мертва від знесилля і страху. Але не від погляду на її труп, ані на труп Гуґа Баскервіля, що лежав коло неї, чуби на головах поставали в них догори, в цих головорізів, що й чорта не боялись, а від тої гидкої, страшної звірюки, яка стояла над Гуґом, схопивши його за горло, чорна, величезна, постаттю скидалась на пса, але більша, ніж хто з живих людей коли бачив. І саме в них на очах звірюка розірвала горлянку Гуґа Баскервідя, а як повернула до них свої горючі очі та закрівавлену пащу, то всі три скрикнули від страху і полетіли, що було сили, кіньми через степ. Один, кажуть, умер тої самої ночі від того, що побачив, а других два лишилися до кінця свого життя зломаними людьми.

»Оце так оповідають про собаку, яка від того часу так тяжко мучила наш рід. Коли я записав це все, то лише для того, що те, що нам добре відоме, менше дає страху, ніж те, на що тільки нишком натякають. Не можна втаїти, що багато з нашого роду померло нечайною, крівавою і таємною смертю. Але шукаймо захисту в безконечного милосердя Божого, яке не буде карати неповинних далі поза третє або четверте покоління, як сказано у Святому Письмі. Доручаю вас, сини мої, тому милосердю Божому, і раджу вам не виходити на степ нічною добою, коли темні сили мають свою волю.

»Від Гуґа Баскервіля для синів його Роджера й Джона, з тим, щоб нічого не казали про це сестрі Єлизаветі.«

Скінчивши це дивне оповідання, Др. Мортімер, підсунув окуляри на чоло і вважно дивився на Шерльока Гольмса. Він позіхнув і кинув окурок цигарки в комин.

— Ну? — сказав він.

— Як вам це здається?

— Цікаве для того, хто записує казки.

Др. Мортімер витягнув із кишені складену ґазету.

— Тепер, Містер Гольмс, ми дамо вам щось більш модерне. Це Девонська місцева ґазета з 14. червня цього року. Це коротке звідомлення з фактів щодо смерти льорда Чарльза Баскервіля, яка сталася кілька день передтим.

Мій приятель нахилився наперед, і вираз його обличчя став напружений. Наш гість насунув свої окуляри і почав:

»Недавня несподівана смерть льорда Чарльза Баскервіля, кандидатуру котрого ліберальна партія виставляла на найблизчих виборах у середньому Девоні, засмутила цілу околицю. Хоч льорд Баскервіль не довго прожив у свойому маєтку, його ласкава вдача й надзвичайна щирість викликали любов і повагу всіх тих, хто мав з ним до діла.

»Обставини, серед яких склалася його смерть, слідство не зовсім вияснило, але досить зробило, щоб покінчити з чутками, до яких спричинилися місцеві забобони. Немає жадного приводу підозрівати, що поповнено якийся злочин, або думати, що смерть склалася з яких неприродних причин. Льорд Баскервіль був удівець, і, кажуть, мав досить ексцентричні звички в життю. Хоч дуже заможний, він жив дуже скромно, і держав у домі лише двоє слуг, чоловіка й жінку, на ім'я Барімор. Вони, а також инші близькі йому люде свідчать, що здоровля льорда Баскервіля останніми часами дуже було погіршало, особливо розвинулася хороба серця, яка часто проявлялася в задусі, перемінах коліру лиця й гострих припадках нервової пригнічености. Др. Джемс Мортімер, його приятель і разом лікарь, посвідчив те саме.

»Факти самої події дуже прості: Льорд Баскервіль мав звичку кожного вечора, поки лягав спати, перейтись тисовою алеєю, якою славився Баскервільський замок. Барімори кажуть, що це було його звичка. Четвертого червня льорд Баскервіль збірався їхати до Льондону й дав наказ Баріморові спакувати його речі. По вечері, він, як звичайно, вийшов на свій прохід, під час якого мав звичку курити сиґару. Більше він уже не вернувся. В дванацятій годині Барімор, помітивши, що входові двері ще були відчинені, занепокоївся, засвітив ліхтарь і пішов шукати свого пана. Того дня був дощ, і сліди льорда Баскервіль легко було простежити здовш алєї; на пів дороги алєї була хвірточка; з ріжних указівок можна було бачити, що льорд Баскервіль простояв там якийсь час. Потім того, очевидячки, пішов далі здовш алєї і в кінці тої алєї знайшли його трупа. Один факт лишився нічим не з'ясованим. Барімор каже, що сліди змінилися від того часу, як його пан перейшов хвірточку, і що наче б то від того менту він ішов на-в шпиньках. Один циган, що торгує кіньми, на ім'я Мерфай був тої ночі недалеко на степу, але, як сам признався, був не дуже тверезий. Він казав, що чув крики, але не міг сказати, звідки саме вони доходили. На тілі льорда Баскервіля не було жадних знаків насильства, і хоч лікарська заява констатує майже неймовірне викривлення обличчя, — таке надзвичайне, що Др. Мортімер не хотів зпершу вірити, що то дійсно тіло його друга й пацієнта, — та це легко пояснити, це симптом, який часто буває при смерти від недуги серця.

»На щастя, постанова слідчого судді про природну смерть поклала кінець тим романтичним байкам, які пошепки почали ходити між людьми у звязку зі смертю власника Баскервільського замку, а то б легко було залякати нових мешканців замку, і праця покійного льорда для добробуту околиці була-б таким чином перервана. Найблизчим родичем спадщинником покійного є Генрі Баскервіль, якщо він живе, син молодшого брата льорда Чарльза Баскервіля. Молодий чоловік, як кажуть останні відомости що прийшли сюди жив ув Америці. Уже пороблено заходи, щоб повідомити його про спадщину.«

Др. Мортімер склав ґазету і поклав до кишені.

— Оце вам усі публично відомі факти щодо смерти льорда Чарльза Баскервіля.

— Я дуже дякую вам, — сказав Шерльок Гольмс, — за те, що звернули мою увагу на випадок, який має безперечно деякий інтерес. Я пам'ятаю, що й тоді звернув увагу не деякі ґазетні коментарі, але я саме тоді був дуже занятий справою з ватиканськими камеями і в мойому бажанню догодити папі, випустив декілька і цікавих анґлійських справ. У цій ґазеті, як ви кажете, подані всі публично відомі факти.

— Так.

— Тоді познайомте мене з приватними.

Він відхилився назад, стулив кінчики пальців і прийняв свій найбільш безпристрасний і безсторонній вираз.

— Тоді мені доведеться, — сказав Др. Мортімер, починаючи подавати признаки сильної емоції, — довести до вашого відома те, чого я ще нікому не казав. Мотивом, який стримав мене від признання слідчому судді, було почуття чоловіка науки, котрому неприємно зайняти в очах суспільства становище людини, що вірить місцевим забобонам. Другим мотивом було те, що Баскервільський замок напевне залишився б тоді порожнім, як то каже ґазета, як би щонебудь спричинилося до його і без того непривітної репутації. З цих двох причин, мені здається, я мав право говорити менш, ніж я знав, бачучи, що жадного практичного висліду з того не буде; але з вами нема причини не бути цілком одвертим.

»Наша околиця дуже мало заселена, і ті, що живуть у сусідстві, мимоволі часто зустрічаються. Я часто бував укупі з льордом Баскервілем. Крім містера Франклянда і містера Степльтона, природознавця, на багато миль довкола немає освічених людей. Льорд Баскервіль любив самотнє життя, але його недуга зблизила нас, а спільність наукових інтересів підтримала приязнь. Із південної Африки він вивіз багато наукових обсервацій, і чимало приємних вечорів пробули ми вкупі, розбіраючи анатомічні окремішности Бушменів і Готентотів.

»Останніх декілька місяців я все більш переконувався що нервова система льорда Баскервіля напружена до останнього ступня. Він так близько брав собі до серця цей переказ, що я вам читав, так близько, що ніщо не могло примусити його вийти вночі на степ. Хоч як вам це буде здаватися неймовірним, містер Гольмс, а він щиро був пересвідчений, що над його родом висить страшне фатум, а те, що він знав про історію своїх прадідів дійсно не давало причини бути спокійним. Думка про прияву чогось надприродного його ніколи не покидала, і нераз він питав мене, чи під час моїх професіональних подорожів я не бачив нічого надзвичайного й чи не чув гавкоту собаки. Останнє питання він задавав кілька разів, і кожен раз голос його тремтів від зворушення.

»Я дуже добре памятаю одного вечора, тижнів за три до фатальної події, я під'їхав до його будинку. Він випадково стояв коло входових дверей. Я зліз із брички і стояв перед ним; враз я завважив, що очі його спинилися на чомусь, що було за мною, він дивився мені по через плече, і в виразі його очей був смертельний страх… Я разом повернувся і встиг іще вгледіти щось таке, що мені видалось великим, чорним телям, яке перебігло в кінці алєї. Він був такий стрівожений і переляканий, що я був примушений піти на те місце, де я бачив те, що мені здалося телям, оглянувся на всі боки, але там нічого вже не було. Але ж випадок цей дуже вплинув на його душевний стан. Я лишився з ним цілий вечір, і тоді ж таки, щоб пояснити свої, незрозумілі для мене, переживання, він довірив мені оце оповідання, яке я вам що-тільки прочитав. Я згадав про цей епізод, бо він має досить велике значіння у звязку з траґедією, яка потім сталася, але тоді я був переконаний, що це не мало ніякого значіння, і що переляк льорда Баскервіля не був нічим умотивований.

»Я порадив льордові Баскервілеві поїхати до Льондону. В нього, як я знав, було хоре серце, а постійна трівога, в якій він жив, хоч би й яка неоправдана була її причина, мала, очевидячки, серіозний уплив на його здоровля. Мені здавалось, що через де кілька місяців життя серед столичних розваг він повернеться новою людиною. Містер Степльтон, наш спільний приятель, який дуже турбувався станом його здоровля, також був тої думки. Страшна катастрофа сталася в останню хвилю перед виїздом.

»В ніч смерти льорда Баскервіля Барімор, клюшник, який знайшов тіло, послав Перкінса, ґрума, верхи до мене, а що я не лягав іще спати, то встиг приїхати до замку Баскервілів з годину після того, як сталася подія. Я розглянув і обдумав усі факти, про яки згадано в слідстві. Я прослідив сліди по алєї, бачив місце, де він стояв коло брами й наче ждав когось, завважив переміну в формі слідів за брамою, та ще завважив, що на м'якому ґрунті не було инших слідів, крім слідів клюшника, нарешті, вважно розглянув тіло, якого не займали до мого приїзду. Льорд Баскервіль лежав ниць, із розкинутими руками, пальцями, заритими в землю, риси обличчя були перекривлені конвульсією в такій мірі, що я ледве впізнав його. Жадних слідів насильства справді не було, але Барімор зробив одне невірне посвідчення на слідстві: він сказав, що на землі коло тіла не було жадних слідів. Він жадних і не бачив, але я бачив їх, — не дуже далеко, але це були сліди свіжі і виразні.

— Сліди ніг?

— Сліди ніг.

— Чоловіка, чи жінки?

Др. Мортімер дивно подивився на нього з хвилину, і голос його знизився майже до шепоту, як він відповів:

— Містер Гольмс, то були сліди величезного пса.

——————

  1. уеоман = вільний чоловік, не кріпосний у середніх віках.