Пес Баскервілів/3
| ◀ II. Закляття на Баскервілях | Пес Баскервілів III. Проблєма |
IV. Льорд Генрі Баскервіль ▶ |
|
Признаюсь, що при цих словах мороз пробіг у мене поза шкурою. Голос доктора затремтів був так, що видко було, як він сам був дуже зворушений, своїм оповіданням. Гольмс, захоплений, нахилився наперед; в очах у нього був гострий, сухий блиск, який вони кидали звичайно тоді, коли він був дуже зацікавлений.
— Ви це самі бачили?
— Так ясно, як вас бачу.
— І нічого не сказали?
— На що?
— Як же так сталось, що ніхто більш не бачив?
— Сліди були може за двацять і кілька кроків від тіла, і ніхто на них не звернув уваги. Думаю, що і я не звернув би був уваги, як би не знав про цей переказ.
— Чи там багато вівчарських собак на степу?
— Розуміється, але це не була вівчарка.
— Кажете, сліди були великі?
— Величезні.
— Але не наближались до тіла?
— Ні.
— Яка була тоді ніч?
— Був вітер і вогко.
— Але дощ не йшов?
— Ні.
— Як виглядає та алєя?
— По обидва боки живопліт у два ряди, зі старих кущів тису, дванацять футів заввишки, і такий густий, що крізь нього не можна пролізти. Дорога посередині з вісім футів завширшки.
— Чи між дорогою і живоплотом є щонебудь?
— Так, з обох боків смуга трави, приблизно в шість футів завширшки.
— Як бачу, в живоплоті є хвірточка?
— Так, хвірточка, яка виходить на степ.— Ніякої иншої більш немає?
— Ніякої.
— Так, щоб увійти в алєю, треба або вийти з дому, або через хвірточку зі степу?
— Є ще вихід через альтанку на протилежному кінці алєї.
— Чи льорд Чарльз дійшов до неї?
— Ні, він лежав, може, з п'ятьдесят футів від неї.
— Тепер, скажіть мені, Др. Мортімер, це дуже важно; сліди які ви бачили, були на дорозі, а не на траві?
— На траві слідів не може бути видно.
— Чи вони були на дорозі по тім боці, де хвірточка на степ?
— Так, вони були з краю дороги, по тім боці, де хвірточка на степ.
— Надзвичайно цікаво. Ще одне питання: чи хвірточка була зачинена?
— Зачинена й замкнена на замок.
— Яка вона заввишки?
— З чотирі фути.
— Так що через неї можна було перелізти?
— Можна.
— А які сліди бачили ви коло хвірточки?— Ніяких особливих.
— Господи праведний! Невже ніхто не розглянув?
— Я сам розглядав.
— І нічого не знайшли?
— Там усе було дуже попереплутуване: льорд Чарльз, очевидячки, стояв там п'ять або десять хвилин.
— Як ви це знаєте?
— Бо попіл двічі спав з його сиґари.
— Чудесно! Це товариш нам якраз до душі, Ватсоне. А слідів не було?
— Він лишив сліди своїх ніг по всьому тому шматочку дороги; инших я не бачив.
Шерльок Гольмс нетерпляче вдарив по коліні.
— Мені треба було там бути! — скрикнув він. — Ясно, що це випадок надзвичайно цікавий і дає величезні можливости для науково вишколеного експерта. Той клаптик дороги, з якого я міг би вичитати все, як із книжки, вже давно змитий дощем і затоптаний ногами цікавих мужиків. О, докторе Мортімер, докторе Мортімер, чом ви мене не покликали! Ви справді багато винні.
— Я не міг кликати вас, містер Гольмс, не відкриваючи тих фактів для загального відома, а я вже вам сказав, із яких причин я того не хотів робити. Крім того, крім того…
— Що таке?
— Є ділянки, в яких найбільш досвідний і найбільш проникливий детектив буде безпомічний.
— То ви думаєте, що подія належить до надприродних зявищ?
— Я так позитивно того не сказав.
— Ні, але ви, очевидячки, так думаєте.
— Від того часу, як сталася траґедія, містер Гольмс, до мене дійшли оповідання про випадки, які трудно помирити з установленим порядком природи.
— Наприклад?
— Виявилося, що перед страшною подією, де кілька людей бачило на степу звіря, який відповідає назверхности демону Баскервілів, і який не міг бути ніяким таким творінням, що відоме науці. Всі вони кажуть, що то великий звір, страшний, як примара й дивно світиться. Я розпитував тих людей, один із них, мужик з околиці, другий коваль, третій фермер на степу, всі вони оповідають те саме про цю страшну примару, і все докладнісько скидається на пекельного пса з переказу. Запевняю вас, що в околиці панує терор, і ледви чи ви знайдете людину, що хотілаб вийти вночі на степ.
— А ви, вчений, людина науки, ви думаєте, що то надприродне зявище?
— Я не знаю, що й думати.
Гольмс знизав плечима.
— Досі я обмежувався дослідом над цим світом, — сказав він; — моїми скромними засобами я боровся зі злом, але взяти на себе завдання боротися зі самим Паном Зла, було б, може, занадто амбітним завданням… Тим часом, ви признаєте, що сліди були матеріяльні.
— Собака з леґенди була аж надто матеріяльна на те, щоб вирвати людині горлянку; а проте вона була й діявольське творіння.
— Я бачу, що ви зовсім перекинулись на бік супернатуралістів. Але, доктор Мортімер, скажіть мені от що: коли в вас такі погляди, то чого ви взагалі прийшли радитися зі мною? Ви мені за одним духом кажете, що смерти льорда Баскервіля й не варта розсліджувати і пропонуєте мені це робити.
— Я вам і не пропонував нічого такого.
— Чим же я можу допомогти вам?
— Порадивши мені, що мені робити з льордом Генрі Баскервілем, який має прибути, — Др. Мортімер глянув на свій годинник, — рівно за одну годину і чверть.
— Він спадщинник?
— Так. По смерти льорда Чарльза ми розпитували про цього молодого чоловіка, і довідалися, що він був фермером у Канаді. З відомостей, які дійшли до нас, це має бути з усіх боків прекрасна людина. Я говорю тепер не як лікар, а як довірений і виконавець заповіту льорда Чарльза Баскервіля.
— Инших претендентів немає?
— Жадних. Єдиний родич, якого ми могли ще вишукати, був Роджер Баскервіль, наймолодший із трьох братів, поміж якими покійний льорд Чарльз був найстарший. Другий брат, який умер молодим, був батьком цьому малому Генрі. Перший, Роджер, був, як то кажуть, паршивою вівцею в отарі; він був старої свавільної породи Баскервілів і, як кажуть, як дві краплі портрет старого Гуґа. Він мусів тікати з Анґлії, подався до Центральної Америки й там умер в 1876. році від жовтої пропасниці. Льорд Генрі останній із Баскервілів. За годину і п'ять хвилин я маю зустріти його на двірці. Я дістав телєґраму, що він сьогодні вранці прибув до Савсгамптону. Що ж ви порадите мені робити з ним, містер Гольмс?
— Чого ж йому не оселитися в батьківській оселі?
— Здається, природно, правда? Проте візьміть на увагу, що кожного з Баскервілів, який там оселяється, не минає лиха доля. Я певен, що як би льорд Чарльз мав змогу говорити зі мною перед смертю, він би попередив мене не допускати в це страшне місце останнього з їхнього старого роду, спадщинника великого маєтку. А з другого боку не можна не признати, що добробут цілої бідної й занедбаної округи залежить від його прияви. Я боюсь, щоб наші очевидні інтереси не вплинули на моє рішення в цій справі, й через те я і звернувся до вас за порадою.
Гольмс подумав хвилину.
— Просто сказавши річ от в чому: по вашому в Дартмурі існує якась нечиста сила, яка загрожує Баскервілеві, так?
— Бодай, я сказав би, настільки, що є деякі докази того, що це могло б так бути.
— Власне. Але запевно, коли ваша надприродна теорія вірна, ця сила може заподіяти зло молодому Баскервілеві в Льондоні таксамо, як і в Девонширі. Не можна собі вявити чорта з обмеженою льокальною владою, наче в якого парафіяльного уповноваженого.
— Ви висловлюєтесь більш поверховно, містер Гольмс, ніж як би думали, ввійшовши в особистий контакт із обставинами. Отже, ви думаєте, коли я розумію вас, що молодому чоловікові буде таксамо безпечно в Девонширі, як і в Льондоні. За пятьдесять хвилин він приїздить. Що ж ви мені радите?
— Я б радив вам узяти візника, покликати вашого пса, який шкрябає у двері, й їхати на двірець зустрічати льорда Генрі Баскервіля.
— А тоді?
— Ви йому нічого не будете казати, доки я не обдумаю цеї справи.— Скільки часу треба вам, щоб надуматись?
— Двацять чотирі години. Завтра в десятій рано, Др. Мортімер, я вам буду дуже зобов'язаний, якщо ви зайдете сюди, тай для моїх плянів на будуче лекше буде, коли ви приведете зі собою льорда Генрі Баскервіля.
— Добре, містер Гольмс.
Він записав собі побачення на маншеті й поспішно вийшов, розсіяний, заклопотаний. Гольмс припинив його на сходах.
— Одне ще питання, Др. Мортімер. Ви кажете, що перед смертю льорда Чарльза Баскервіля де кілька людей бачило примару на степу?
— Троє.
— А потому хтонебудь бачив?
— Я нічого про це не чув.
— Дякую, до побачення.
Гольмс вернувся до свого крісла з тим спокійним виглядом внутрішнього задоволення, яке значило, що він має гідне завдання перед собою.
— Ви йдете, Ватсоне?
— Якщо я вам потрібен…
— Ні, мій любий друже, то лише в години акції, що я звертаюсь до вас за допомогою. Ця справа дійсно знаменита з деяких точок погляду. Коли йтимете коло крамниці Брадлейя, скажіть, щоб прислав фунт що-найсильніщого грубо покришеного тютюну. Дякую наперед. Було б краще, як би ви не вертались додому аж до вечора. Тоді я буду дуже радий порівняти наші вражіння від цеї надзвичайно інтересної проблєм, з якою ми познайомились оце вранці.
Я знав, що мій друг потребував тиші і самотности в години найбільш інтенсивної, розумової концентрації, підчас якої він зважував кожен атом очевидних даних, будував поперемінні теорії, важив одну проти другої, рішав, які точки були важні, які зайві. Через те я цілий день пробув у свойому клюбі й тільки уве́чері повернувся додому. Була приблизно 9. година, коли я знов опинився в тій самій кімнаті.
Моє перше вражіння, коли я відчинив двері, було, що вибухла пожежа; кімната була така повна диму, що світло від лямпи на столі ледве блимало. Про те, ввійшовши, я заспокоївся, бо це був дим від міцного тютюну, який здушив мені горло так, що я закашлявся. Крізь дим я ледве розгледів неясну постать Гольмса: в халаті, з глиняною люлькою в зубах, він сидів, зібгавшись у кріслі. Кілька звоїв паперу лежало навколо нього.
— Простудились, чи що, Ватсоне?
— Ні, це ця отруйна атмосфера.
— Здається, що, справді за густа, я тепер завважив, як ви сказали.
— Густа?! Неможлива!
— Тоді одчиніть вікно. Як бачу, ви цілий день були у клюбі.
— Звідки ви…
— Хиба неправда?
— Цілком правда, але звідки ви…
Він засміявся з мого здивованого виразу.
— Ви виглядаєте таким свіжим, Ватсоне: капелюх вилискується, чоботи теж, а тимчасом надворі дощ і болото. Очевидячки, ви сиділи цілий день у хаті. В вас немає близьких людей, де б ви могли бути, де б же тоді ви сиділи цілий день, хіба ж не очевидно?
— Справді, що очевидно.
— Світ повен очевидних річей, яких ніхто здебільшого не помічає. А де ви думаєте, я був?
— Також дома.
— Навпаки, я був у Девонширі.
— Духом?
— Так, тіло моє лишалось у цім кріслі, і, на жаль, як я тепер помічаю, випило в моїй неприяві два великих кофейники кави й викурило неймовірну скількість тютюну. Я послав купити мапу ґенерального штабу цеї частини Девона, і дух мій вітав там цілий день. Я дуже гордий зі себе́ тим, що зорієнтувався так, як слід.
— Мапа на велику скалю?
— Дуже велику.
Він розгорнув один звій на коліні.
— Ось околиця, яка нас цікавить. Осьде Баскервільський замок посередині.
— Довкола нього парк?
— Так. Думаю, що та алєя, хоч не намічена, повинна бути отут, праворуч від неї — степ. Ця купка будинків, це — Ґремпен, сельце де наш друг Др. Мортімер має свою головну ставку. Довкола, у проміні пятьох миль, як бачите, тільки де-ні-де розкидані оселі. Осьде Ляфтер, про який згадується в оповіданні. Осьде будинок, що може бути резиденцією природознавця Степльтона, так здається йому на ім'я, якщо не помиляюсь. Осьде дві ферми на степу, а за чотирнацять миль велика каторжна тюрма Прінставн. Між цими точками й геть довкола розстилається порожній, сумний степ. Оце та сцена, на якій відігралась траґедія, й яка при нашій помочі ще більш розвинеться.
— Мусить бути дике місце?
— Справді, обстанова досить підходить для великих злочинів. Як би чортові схотілося плутатись у людські справи…
— То ви самі схиляєтесь до пояснення надприродними причинами?
— Хіба чортівські сили не можуть бути в людських постатях? Зпочатку перед нами виникає два питання. Одно, — чи взагалі був злочин, друге, — який злочин і як його заподіяно? Розуміється, коли гіпотеза Дра Мортімера справедлива, й ми маємо до діла з силами понад звичайними законами природи, то тут кінець нашим дослідам. Але ми обов'язані вичерпати всі инші гіпотези, поки спинимось на цій. Чи ви думали над питанням самі?— Так, я досить довго думав за цілий день.
— Що ж вам здається?
— Дуже заплутаний випадок.
— Так, справді дуже надзвичайний. Є дуже інтересні пункти. Оця переміна в формі слідів, наприклад. Як ви це розумієте?
— Мортімер сказав, що льорд ішов навшпиньках ту частину алєї.
— Він тільки повторив те, що якийсь дурень сказав на слідстві. Чого б чоловік ішов навшпиньках по алєї?
— Ну, а що ж?
— Він біг, скажено біг, тікав, аж поки серце не розірвалось, і він не впав ниць мертвим.
— Від чого він тікав?
— Отут лежить наша проблема; є вказівки на те, що він був смертельно переляканий раніш ніж почав бігти.
— Звідки ви це можете знати?
— Я думаю, що причина його страху була, з того боку, де степ. Якщо це так, а це дуже ймовірно, то тільки людина, яка стратила голову від страху, буде бігти від хати, замісць того, щоб бігти до хати. Коли циган каже правду, то він біг, кричучи рятуйте, туди де жадного рятунку не могло бути. А далі знов, кого ждав він того вечора і чого ждав він його в алєї, замісць того, щоби ждати вдома.
— Ви думаєте, що він ждав когось?
— Він був старий і хорий. Ми розуміємо, що він вийшов собі на прохід, але та ніч була вогка й холодна. Чи це природно, щоб він стояв п'ять, чи десять хвилин, як Др. Мортімер завважив із далеко більшим спостережничим талантом, ніж я гадав би, роблячи висновок із попелу від сиґари…
— Але ж він виходив на прохід що-вечора.
— Я ж не думаю, щоб що-вечора ждав коло степової фірточки. Навпаки, є докази, що він уникав близькости степу. А тої ночі він чекав. То було на передодні його від'їзду до Льондону. Наш випадок починає приймати якусь виразну форму, Ватсоне, починає держатись купи. А тепер, будь ласка, передайте мені скрипку, і ми відкладемо всі думки про нашу справу, аж поки завтра вранці не побачимося з доктором Мортімером і льордом Генрі Баскервілем.