Пес Баскервілів/4
| ◀ III. Проблєма | Пес Баскервілів IV. Льорд Генрі Баскервіль |
V. Три обірваних нитки ▶ |
|
Ми рано поснідали, і Гольмс, іще в халаті, почав дожидати обіцяних провідин. Наші клієнти були дуже точні, бо ледви продзвонила десята година, як уже ввійшов Др. Мортімер, а за ним, молодий льорд. Він був невеликий, жвавий, чорнявий пан, років коло трицять, з чорними очима, густими чорними бровами, міцно збудований, зі сильним воївничим обличчям. Одягнений був у костюм з рудого товстого сукна, мав вигляд людини, що більшість свого часу була надворі, під сонцем і вітром, але в погляді його спокійних очей і в урівноваженім і впевненім поводженню було щось, що зраджувало джентльмена.
— Ось льорд Генрі Баскервіль, — сказав Др. Мортімер.
— Та він, він сам, — сказав льорд, — і дивна річ, містер Гольмс, як би мій приятель Др. Мортімер не запропонував мені оце зайти до вас, то я сам був би прийшов. Я знаю, що ви розгадуєте загадки, а мені сьогодні вранці загадали таку, що вимагає більш таланту, ніж я на те здібен.
— Прошу, сідайте, льорде Генрі. Чи не хочете ви сказати, що вам самому щось надзвичайне трапилось, відколи ви приїхали до Льондону?
— Нічого такого особливого, містер Гольмс; це мусить бути якийсь жарт: оцей лист, — коли це можна назвати листом, я дістав його сьогодні вранці.
Він поклав на стіл конверту, над якою ми всі нахилились. То була звичайна, дешева, сірого кольору конверта, адреса »Льорд Генрі Баскервіль, готель Нортумберлянд« була писана незручною рукою, штемпель »Чарінґ-Кросс, Льондон«, і вчорашня дата на поштовій марці.
— Хто знав, що ви спинитеся в цьому готелі? — Спитав Гольмс, гостро глянувши на гостя.
— Ніхто не міг знати. Ми вибрали цей готель уже, як зустрілися з дром Мортімером.
— Але Др. Мортімер, без сумніву, вже був спинився в тому готелі?
— Ні, я пробував досі у знайомого, — сказав доктор; — ніхто не міг здогадатися, що ми міркуємо спинитися власне в цьому готелі.
— Гм, хтось, здається, глибоко зацікавлений у тому, що ви робите.
З конверти він вийняв піваркуш паперу великого формату, складений учетверо, одкрив його і розклав на столі. Посередині листка було одним одно речення, складене з наліплених друкованих слів, а зміст його був такий: »Коли ви ціните ваше життя, стережіться виходити на степ«.
Одне тільки слово »степ« було написане рукою чорнилом.
— Ну, — сказав льорд Генрі Баскервіль, — може, ви мені скажете, містер Гольмс, що це може значити, і хто це так дуже цікавиться моїми справами.
— Що ви на це скажете, Др. Мортімер? Мусите визнати, що в цьому в усякому разі немає нічого надприродного.
— Ні, добродію, але лист може дуже легко бути від когось, що переконаний в тому, що це надприродна справа.
— Яка справа? — спитав гостро льорд Генрі; — мені здається, що ви всі, панове, далеко більше знаєте про мої власні справи, ніж я сам.
— Ми поділимося з вами тим, що знаємо, швиидче, нїж ви вийдете з цеї кімнати, я вам обіцяю, — сказав Шерльок Гольмс. — Тепер ми обмежимося, з вашого дозволу, розглядом цього дуже інтересного документа, який, очевидячки, був зложений і посланий учора ввечері. Ватсоне, чи в нас є вчорашнє число »Таймсу«?
— Осьде, в кутку.
— Дайте сюди, будь ласка, середню сторінку, з передовою статтею.
Він швидко переглянув, перебігаючи очима по стовбцях ґазети.
— Чудесна стаття про вільну торговлю, дозвольте мені прочитати вам уривок: »Хоч щоб вам казали про ваше спеціяльне ремесло й вашу індустрію під протекцією тарифу, то передівсім ви мусите зрозуміти, що таке законодавство шкідливе, і стережіться, щоб анґлійські товари, замісць виходити на внутрішній ринок, не зникли із держави і щоб не щез імпорт, який ви ціните необхідним для життя нашого краю«… Що ви на це скажете, Ватсоне? — скрикнув Гольмс, страшенно втішений і потираючи руки від задоволення. — Чим не похвальні наміри автора?
Др. Мортімер дивився на Гольмса з професіональною цікавістю, а льорд Генрі здивовано повернув свої чорні очі на мене.
— Я не багато розуміюсь на тарифі і подібних річах, — сказав він, — але мені здається, ми ухилились трохи від справи, яка торкається того листа.
— Навпаки, я думаю, що ми напали на особливо гарячий слід, льорде Генрі. Ватсон знає краще мої методи, ніж ви, але я боюсь, що навіть він не зовсім схопив значіння цього речення, що я прочитав.
— Мушу признатись, що не бачу звязку.
— А про те, мій любий Ватсоне, звязок настільки близький, що одне виникло з другого: »ваше«, »стережіться«, »виходити на«.
Не бачите тепер, звідки ці слова взято?
— Хай мене грім ударить, ваша правда! Ну, оце так дійсно! — скрикнув льорд Генрі.
— Як би ще були які сумніви, то й ті мусять зникнути, коли взяти на увагу, що слова »виходити на« й »ви ціните« витяті разом.
— Справді, так і є!
— Дійсно, містер Гольмс, це перевищує все, що я міг собі вявити, — сказав Др. Мортімер, дивлячись на мого друга з зачудованням. — Я ще розумію, коли хто скаже, що слова витяті з ґазети; але що ви сказали, з якої, і що з передової статті, то це дійсно одна з найбільш надзвичайних річей, які я тільки коли бачив. Як ви до того дібралися?
— Я думаю, докторе, що ви відріжните череп Неґра від черепа Ескімоса?
— З певністю.
— Але як це?
— Бо це моя спеціяльність. Ріжниця очевидна; супраорбітальний гребінь, лицевий кут, лінії щелепів і…
— Але це теж моя спеціяльність, і ріжниці теж очевидні: на мій погляд, між черенками статечного »Таймс«-у і друком якоі небудь вечірньої газети за півпенні така сама ріжниця, як між вашим Неґром і Ескімосом. Дослід над черенками-це одна з найелєментарніщих галузів для експерта спеціяліста в злочинствах, хоч, признаюсь, колись, як я був дуже молодий, я плутав черенки »Leeds Mercury« з черенками »Western Morning News«-у. Але передова з »Таймс«-у має свою спеціяльну фізіономію, і ці слова не могли бути взяті ні з чого иншого. А що це зроблено вчора, то була велика можливість для того, щоб ці слова найти у вчорашньому числі.
— Наскільки я розумію вас, містер Гольмс, — сказав льорд Баскервіль, — хтось витяв слова ножицями…
— І ножичками дуже короткими, — сказав Гольмс, — бо, як бачите, на слові »виходити на«, той що вирізував, мусів чиконути аж двічі…
— Дійсно, хтось витяв слова ножичками і наліпив їх на папір. Але я хотів би, знати, чому слово »степ« написано рукою?
— Бо він не знайшов його друкованим. Ті слова дуже прості, й їх можна було легко знайти, — слово »степ« не так уже звичайне.
— Так, так, розуміється, це ясно. Що ви ще вичитали з цього листа, містер Гольмс?
— Є ще декілька вказівок, але загалом все пороблено, щоб позатирати сліди. Адреса, як бачите, написана грубими літерами. Тимчасом »Таймс« то така ґазета, що рідко подибаєш її в руках мало-освіченої людини. Ми можемо припустити, що лист послала освічена людина, яка хотіла скрити те що вона освічена, а старання замаскувати руку насуває думку, що рука цеї людини відома, або може стати вам відомою. Потім, як бачите, слова наліплені нерівно, одні вище, другі нижче, що свідчить або про недбайливість або про поспішність, з якою це зроблено. Загалом, я схиляюсь до останньої думки, бо сама справа така очевидячки, важна, і не дуже це можливе, щоб людина ця відносилась до неї недбайливо. Коли ж вона поспішала, то виринає цікаве питання, чого б їй було поспішати, коли лист, посланий поштою звечора, буде напевне вранці на місці, ще поки льорд Генрі вийде з готелю. Чи той, хто посилав листа, боявся, що йому перешкодять, але хто він?
— Тут ми попадаємо на поле здогадок, — сказав Др. Мортімер.
— Сказати краще, на поле, де важимо можливости й вибіраємо найбільш імовірні. Це наукове використовування фантазії, бо все ж у нас є матеріальна база, з якої можемо почати спекуляцію. Тепер, ви можете назвати це здогадками, але я більше ніж певен у тому, що ця адреса написана в готелю.
— Як до чорта можете ви це сказати?
— Коли ви добре придивитесь, то побачите, що й перо й чорнило не слухались того, що писав: в одному слові перо аж двічі вдряпнуло і розляпало чорнило, а щоб написати цю коротку адресу, він мусів аж тричі вмочати перо; це ж доказує, що каламарь не був повний. Отже приватне перо або каламарь ледви чи доводить хто до такого стану, і така комбінація обох мусить бути досить рідка. Але, самі знаєте, в готелю це, здебільшого, трапляється. Так, я більш ніж певен, що як би ми могли розглянути кошики на папір у всіх готелях коло Чарінґ-Кросса, доки не знайшли б останків покаліченого »Таймс«-у, ми могли б найти автора цього надзвичайного листа. Тепер, льорде Генрі, чи не трапилось вам ще чогонебудь цікавого, відколи ви в Льондоні?
— Та ні, містер, Гольмс, здається, що ні,
— Ви не завважили, щоб хтонебудь ішов за вами, або слідкував?— Мені здається, що я попав у якийсь бульварний роман, — сказав наш гість. — Якого б чорта хтось за мною ходив і слідкував?
— Ми зараз до цього приступимо. Так ви нічого цікавого більш не можете нам сказати, поки перейдемо до справи?
— Залежить від того, що ви називаєте цікавим.
— Думаю, що все, що виходить за межі рутини звичайного життя, варта того, щоб його зазначити.
Льорд Генрі осміхнувся:
— Я не знаю ще тутешнього життя, бо я жив увесь час у Сполучених Державах або в Канаді; але міркую собі, що факт, коли у вас зникає невідомо куди черевик, не належить до рутини звичайного життя.
— У вас іщез один черевик?
— Та він знайдеться, — скрикнув нетерпляче Др. Мортімер, — ви його кудись запхали і знайдете, як вернетесь до готелю. Нащо трівожити містера Гольмса такими дрібницями.
— Ну, він спитав мене про щось, що виходило б за межі звичайного життя.— Саме так, — сказав Гольмс, — хоч і як незначний був би той випадок.
Так кажете, вам ізник один черевик?
— Так, десь дівся. Вчора звечора я виставив обидва за двері, а сьогодня вранці там був лише один. Я нічого не міг добитися від хлопця, котрий їх чистить. Найгірше те, що я їх тільки що вчора купив і ні разу не вбував.
— На що ж ви виставили їх чистити, коли ще ні разу не вбували?
— То були грубі, непромочні черевики, і їх треба було намазати оливою, через те я їх виставив.
— Так ви вчора, приїхавши до Льондону, зразу пішли й купили ці черевики?
— Так, і ще багато дечого, Др. Мортімер водив мене. Бачите, як я тепер став паном, то мушу відповідно одягатись, а в Америці я відвик од цього. Між иншими річами, я купив також пару цих рудих черевиків, заплатив шість долярів, і мені вкрали один, ще поки я мав його на нозі!
— Хто став би красти один черевик? Мені здається, що це цілком непотрібна річ, і я, признаюсь, думаю, так само, як і Др. Мортімер що ви швидко знайдете загублений черевик, — сказав Шерльок Гольмс.
— А тепер, панове, — сказав льорд Баскервіль рішучим тоном, — мені здається, що я досить говорив про все те, що я так мало знаю. Пора вам виконати вашу обіцянку й дати мені повне звідомлення того, до чого ми всі прямуємо.
— Ваша вимога дуже справедлива, — відповів Гольмс. — Дре Мортімер, я думаю, ви нічого кращого не можете зробити, як оповісти свою історію, як ви її нам оповідали.
Так заохочений, наш учений приятель витяг із кишені свої папери і зясував цілу історію, так як і вчора. Льорд Генрі Баскервіль слухав із надзвичайною ввагою; часом тільки в нього виривались вигуки здивовання.
— Ну, виходить, я дістав спадщину з помстою, — сказав він, — коли довге оповідання було скінчене. — Я, розуміється, чув про собаку, відколи себе пам'ятаю. Це улюблене оповідання в родині, хоч я ніколи перед цим не брав його поважно. Що торкається смерти мого дядька, то… у мене просто плутається в голові, і я не можу собі нічого вияснити. Ви, здається, не прийшли до остаточного рішення, чи це випадок зі сфери діяльности пан-отця, чи поліції.
— Власне.
— Знов ця історія з листом до готелю. Очевидячки, то також сюди належить.
— Здається, хтось знає більш, ніж ми, про те, що робиться на степу, — сказав Др. Мортімер.
— І також, що хтось прихильно до вас ставиться, коли попереджає вас про небезпеку, — сказав Гольмс.
— Або, може, хтось бажає для власних інтересів налякати мене, щоб позбутися мене звідтіля.
— Що ж, це також, розуміється, можливо. Я дуже вдячний Дрові. Мортімерові, що дав мені змогу студіювати таку цікаву проблєму, яка має стільки ріжних цікавих можливостей. Але ми маємо тепер рішити одну практичну сторону, Льорде Генрі: чи бажано, щоб ви їхали до Баскервільського замку?
— А чого б мені не їхати?
— Там є очевидна небезпека.— Думаєте, що ця небезпека походить від нечистої сили, чи від живих людей?
— Саме це якраз ми повинні винайти.
— Хай собі буде, що хоче, моя відповідь готова. Ні один чорт із пекла, містер Гольмс, і на світі ні одна людина не може спинити мене вернутись до оселі моїх предків, і ви можете взяти це за мою рішучу відповідь…
Його чорні брови зійшлися до купи на чолі, лице запалало і стало темно-червоне, як він це говорив. Видко було, що гарячий темперамент Баскервілів не видихався в цьому останньому їх представнику.
— А так, — сказав він, я ледви мав час подумати над усім тим, що ви мені сказали. Це занадто багато для людини від разу зрозуміти й рішити, що зробити. Я хотів би на самоті передумати й рішити. Слухайте-но, містер Гольмс, тепер пів до дванацятої, я вертаюся просто до готелю. Чи не прийшли б ви й ваш друг Др. Ватсон до нас на лєнч[1] у другій годині. Я тоді матиму спромогу сказати вам більше, що я про це думаю.
— Підходить вам це, Ватсоне?
— Досконально.— Тоді дожидайте нас. Покликати вам візника?
— Я краще перейдусь, бо ця розмова збила мене зпантелику.
— Я з приємністю перейдуся з вами, — сказав його компаніон.
— Тоді зострінемось у другій годині. До побачення.
Наші гості зійшли по сходах, і виходові двері за ними зачинились. Раптом Гольмс перемінився, переходячи від стану людини, що думає, до стану активного чоловіка.
— Шапку, швидче Ватсоне, одягаймось! Не тратьмо ні хвилини!
Він кинувся до своєї кімнати в халаті, і за кілька секунд вийшов уже в візитці. Ми разом збігли по сходах і вийшли на вулицю. Др. Мортімер і Баскервіль були так, може, за двіста кроків від нас у напрямі до Оксфордської вулиці.
— Доженемо їх? — спитав я.
— Ні за що в світі, мій любий Ватсоне, мені буде доволі вашого товариства, як що ви зносите моє. Вони мудро роблять, що йдуть пішки, бо ранок дуже гарний.
Він прискорив своєї ходи, поки ми не нагнали так на сто кроків; тоді, дотримуючи цю дистанцію між ними і нами, ми пішли Оксфордською вулицею, а тоді по Ріджентстріт. Вони раз спинились і подивились у крамницю, Гольмс слідом за ними зробив те саме. З хвилину по тому, він радісно скрикнув і, слідкуючи за поглядом його очей, я побачив закритого візника, в якому сидів якийся пан, що був спинився по другому боці вулиці, а тепер знову крок за кроком рушив наперед.
— Ось де наш добродій, Ватсоне! Ходім! Хоч подивимось добре на нього, коли більш нічого не можемо зробити!
Тоді я помітив густу чорну бороду й гострий погляд уважних очей із бокового вікна візника. В ту мить віконечко до фірмана відчинилось, бородатий пан щось йому крикнув і візник скажено полетів здовж Ріджентстріт. Гольмс оглянувся на всі боки за візником, але ніде не було видко вільного. Тоді він кинувсь серед вуличного руху доганяти бігцем, але фіякер уже був далеко напереді і незабаром щез із очей.
— Отак, — сказав гірко Гольмс, вискочивши задиханий і блідий із пересередя, з руху вулиці на тротуар. — Хто бачив таку невдачу! Ой, Ватсоне, Ватсоне. Як ви чесна людина, то мусите завважити, що тут доля була проти мене!
— Хто він такий той чоловік?
— Звідки я можу знати?
— Шпиг?
— Хто його зна. З того, що ми чули, ясно, що за Баскервілем, відколи він у Льондоні, хтось дуже пильно стежив. А то як би можна було так швидко довідатись, що вони вибрали Нортумберляндський готель. Коли за ними стежив хтось перший день, то думаю, що буде стежити й на другий. Ви, може, завважили, що я двічі підходив до вікна, поки Др. Мортімер читав свій переказ.
— Еге, я пам'ятаю.
— Я дивився, чи не було кого на вулиці, але нікого не було видко. Ми маємо до діла з хитрим чоловіком, Ватсоне., Хоч я й досі не вияснив собі, чи ми маємо доділа з чинниками, яки нам бажають добра, чи бажають зла, то все ж додивлююся до сили і пляну. Коли Мортімер і Баскервіль вийшли, я пішов слідом, в надії, прослідити їхнього невидимого спутника, він був настільки хитрун, що не зважився стежити пішки, а забезпечив себе візником, так, що міг лишатись позаду або забігати наперед і лишатись непоміченим. Його метода має ще ту перевагу, що як би вони взяли візника, то він уже був готовий слідкувати за ними. Про те, ця метода має свою злу сторону.
— Віддає його в залежність від фірмана?
— Безперечно.
— Яка шкода, що ми не завважили його числа.
— Мій любий Ватсоне, хоч я й був роззявою, але ви ж не подумаєте поважно, що я не завважив його числа: 2704. Але покищо це нам ні до чого.
— Я не бачу, як ви могли инакше зробити.
— Завваживши візника, я повинен був повернути й піти в другому зовсім напрямі. Мені треба було взяти другого візника і стежити за першим з деякого віддалення, або ще краще їхати просто до Нортумберляндського готелю й там чекати. Коли б наш невідомий довів був Баскервіля додому, ми могли були мати змогу відплатити йому за цікавість, повернувши його зброю проти нього-ж і простежити за ним, куди він сам подасться. А то, через нашу недискретну цікавість, яку використав надзвичайно додотепно й енерґічно наш противник, ми видали себе і втратили нашого незнайомого.
Розмовляючи, ми помалу пішли Ріджентстрітом. Др. Мортімер зі своїм компаніоном давно щезли з наших очей.
— Тепер нам нема чого стежити за ними, — сказав Гольмс. — Тінь, що снувалася за ними, щезла й більше не вернеться. Нам треба тепер розглянути, які в нас іще лишились на руках карти, й добре зробити рішучі ходи. Чи ви пізна́єте під присягою того чоловіка в візнику?
— Я пізнав би тільки бороду.
— І я таксамо, і з того я роблю висновок, що борода була фальшива. Розсудливий чоловік при такій нагоді не потребує бороди, хиба тільки для того, щоб замаскувати своє обличчя. Заходьте, Ватсоне.
Він зайшов в місцеве бюро побігущих. Директор бюра дуже привітно зустрів його.
— А, Вільсоне, як бачу, ви не забули того невеличкого випадку, що то мені пощастило стати вам в пригоді.— Ні, добродію, як можна, щоб я забув: ви врятували моє імя і, може, життя.
— Ви прибільшуєте, мій друже. Я пригадую собі, Вільсоне, між вашими хлопцями одного, на ім'я Картрайт, який підчас слідства виказав багато здібностей.
— Так, так, він і досі в нас.
— Чи не могли б ви викликати його? Дякую. І розміняйте мені, будь ласка, п'ятифунтовий білєт.
Хлопець років чотирнацяти, з веселим, розумним обличчям з'явився на дзвінок директора, і станув, не зводячи очей, в яких пробивалася велика повага до славного детектива.
— Дайте мені спис готелів, — сказав Гольмс. — Дякую. Осьде, Картрайте, нате вам назви двацять трьох готелів, із найблизчого сусідства до Чарінґ-Кросс, розумієте?
— Розумію, пане.
— Ви по черзі обійдете їх усі.
— Добре, пане.
— В кожному почнете з того, що дасте шілінґ портієрові, осьде вам двацять три шілінґи.— Добре, пане.
— Кожному скажете, що хочете бачити непотрібний папір, який викинули за вчорашній день. Скажете, що дуже важну телєґраму занесено не на ту адресу, що треба було, і ви її шукаєте, розумієте?
— Так, пане.
— Але в дійсности будете шукати середню сторінку з »Таймс«-у з місцями, повитинаними ножичками. Осьде вам число »Таймс«-у, оцю сторінку. Ви її легко пізна́єте, правда?
— Так, пане.
— В кожному випадку придверник пошле за слугою, котрому ви теж дасте шілінґ, осьде іще двацять три шілінґи. Можливо, у двацятьох випадках із двацять трьох вам скажуть, що сміття за вчорашній день уже спалене, або вивезене, та у трьох готелях вам покажуть купу паперу, в якому ви пошукаєте оцю сторінку »Таймс«-у. Дуже мало шансів, щоб ви її знайшли. Осьде вам іще десять шілінґів на надзвичайні видатки. Про результати телєґрафуйте мені над вечір на Бекерстріт. А тепер, Ватсоне, нам лишається установити особу візника № 2704, а тоді зайдемо в якусь ґалєрію образів на Бондстріт, щоб заповнити час, поки нам треба буде йти до готелю.
——————
- ↑ другий сніданок