Пес Баскервілів/5

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Пес Баскервілів
Конан Дойль
V. Три обірваних нитки
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Видання: Ляйпціґ: Українська Накладня.
 
V.
 
Три обірваних нитки.

Шерльок Гольмс мав надзвичайно розвинену здібність скермовувати свого духа відповідно до бажання. Надзвичайну справу, якою був захоплений, він, здавалось, забув на дві години й цілком заглибився в образи, модерних бельґійських малярів. Відколи ми вийшли з ґалерії, аж до того часу, доки не опинились перед Нортумберляндським готелем, він ні про що инше не хотів говорити, як тільки про малярство, на яке мав дуже крайні погляди.

— Льорд Генрі Баскервіль чекає вас нагорі, — сказав урядовець готелю; — він просив, щоб як тільки ви прийдете, провести вас до нього.

— Чи ви нічого не маєте проти того, щоб я подивився на вашу книгу гостей? — спитав його Гольмс.

— Абсолютно нічого.

З книги видко було, що два імена були записані нижче Баскервіля, одне було »Теофіл Джонсон із родиною, з Ньюкастля«, друге »пані Ольдмор із покоївкою, з Ольтона«.

— Певне, той самий Джонсон, якого я колись знав, — сказав Гольмс до портієра, чи він не адвокат? Сивий уже, трохи шкутильгає на ногу.

— Ні, добродію, цей Джонсон є власник вугольних шахт, дуже здоровий пан і не старший від вас.

— Ви цілком певні, що не помиляєтесь?

— Цілком певен; він уже кілька разів приїздить до нашого готелю, і ми його дуже добре знаємо.

— Ага, тоді так. Ну, а пані Ольдмор, мені здається, я пригадую собі її ім'я. Вибачте мою цікавість, але часто навідуєшся до одного знайомого, знаходиш другого.

— Це зовсім хора пані, добродію. Її чоловік був колись мійським головою у Ґльостері. Вона завсіди до нас заїжджає, як буває в Льондоні.

— Дякую. Здається, що я її не знаю. Цим розпитуванням, Ватсоне, ми установили дуже важний факт, — казав мені Гольмс напів голосно, як ми йшли нагору. — Ми знаємо тепер, що люде, які так цікавляться нашим клієнтом, не спинилися в одному з ним готелю. Це показує, що вони й цікавляться ним, але ж і дуже дбають про те, щоб їх він не помітив. А це дуже важний факт і дає дуже багато до думання.

— Наприклад?

— Наприклад… гей, що таке сталося, мій любий льорде Генрі?

Дойшовши до повороту на сходах, ми зустрілися з самим льордом Баскервілем. Обличчя його було червоне від гніву, в руці він тримав старий нечищений чобіт. Він був такий лютий, що ледве міг слово промовити, а коли почав говорити, то з далеко більшим американським акцентом, ніж ми чули від нього вранці.

— Мені здається, вони мене мають за дитину в цьому готелю, — кричав він. — Та побачать швидко, що дуже помиляються, не на такого напали! Хай мене грім вдарить, коли я подарую їм, якщо той хлопець не знайде мого чобота! Я дуже добре розумію жарти, містер Гольмс, але на цей раз вони переборщили.

— Ви все шукаєте того черевика?

— Шукаю й таки знайду його.

— Але ж ви сказали, що то був новий рудий черевик?

— Так, був, а тепер це вже старий, чорний.

— Що ви кажете?..

— Те саме, що чуєте. В мене всього їх було три пари: нові руді, старі чорні й ляковані, що оце на мені. Вчора вночі вкрали рудий, а сьогодня потягли чорний. Ну, знайшли? Кажіть, що вас питають, а то він стоїть, вилупивши очі!

На сцену зявився переляканий слуга, Німець.

— Ні, пане, не знайшов, розпитувався по цілому готелю, ніхто нічого не чув.

-Ну, так от, або той чобіт буде знайдений до вечора, або я побалакаю з господарем і скажу йому, що виїжджаю зараз же з його готелю.

— Він найдеться, пане, — даю слово, що як ви трохи потерпите, то знайдеться.

— Пам'ятайте ж, бо це буде остання річ, яку я лишаю в цім злодійськім вертепі. Ну, містер Гольмс, я міркую, ви мені вибачите, що я турбую вас такими дрібницями.

— Мені здається, що ця дрібниця варта, щоб нею турбуватись.

— Що, ви берете це поважно?

— Як ви собі це пояснюєте?

— Я власне не знаю, як пояснити. Мені це здається найдурніщою, найдивніщою пригодою, яка мені коли тільки трапилась.

— Найдивніща, може, — сказав Гольмс, задумавшись.

— А що ви про це думаєте?

— Не скажу, щоб я зрозумів. Ваш випадок, льорде Генрі, дуже складний. Коли брати все у звязку зі смертію вашого дядька, то я не певен, чи з усіх п'ятьсот випадків великої ваги, які досі мав у своїх руках чи є хоч один такий заплутаний. Але ми маємо кілька ниток у руках, і можливо, що одна якась доведе нас до клубка. Ми можемо стратити чимало часу, йдучи фальшивим слідом, але, врешті, пізно, чи рано, мусимо натрапити на вірний.

Ми дуже приємно поснідали, мало розмовляючи про справу, яка звела нас докупи, і вже аж у приватній вітальні, куди ми перейшли потім, Гольмс запитав Баскервіля, які були його наміри.

— Їхати до Баскервільського замку.

— Коли?

— З кінцем цього тижня.

— Загалом кажучи, — сказав Гольмс, — я думаю, ваша постанова розумна. Я маю досить доказів, що за вами в Льондоні стежать, а серед міліонового населення великого міста тяжко довідатись, хто саме і з якою метою. Якщо в цих людей злі наміри, то вони можуть вам пошкодити, й ми будемо безсилі попередити злочин. Ви не знали, Дре Мортімер, що за вами слідкували сьогодні вранці від самої моєї хати?

Др. Мортімер аж кинувся:

— Слідкували? Хто?

— На жаль, я цього вам не можу сказати. Хто з ваших сусідів або знайомих у околиці має велику чорну бороду?

— Немає такого… або, чекайте, так і є… Барімор, прислужник льорда Чарльза має велику чорну бороду.

— А! А де ж він, Барімор?

— Він лишився в замку.

— Нам би краще впевнитись, чи він дійсно там. Чи не може він яким-небудь робом бути в Льондоні?

— Як же це зробити?

— Дайте мені телєґрафічний блянк. »Чи все готове для льорда Генрі?« Цього досить. Адреса: »Баріморові, Баскервільський замок.« Яка найближча телєґрафічна контора? Ґремпен. Дуже добре. Другу телєґраму пошлемо начальникові телєґрафічної контори Ґремпен: »Телєґрама Баріморові до власних рук. Коли його немає, вернути льордові Генрі Баскервілеві, готель Нортумберлянд. До вечора ми будемо знати, чи Барімор на свойому місці в Девонширі, чи ні.

— Так, так, — сказав Баскервіль. — До речі, Дре Мортімер, хто він власне такий, Барімор?

— Син старого управителя, котрий уже вмер. Це вже четверте їхнє покоління займає цю посаду в Баскервільському замку. Наскільки я знаю, він і його жінка чесні люде, їх поважають усі в околиці.

— Але разом із тим, — сказав Баскервіль, — це досить ясно, що поки нікого з родини нема в замку, вони мають спокійне життя.

— Це правда.

— Чи Барімор дістав щонебудь заповітом від льорда Чарльза? — спитав Гольмс.

— Він і жінка його дістали по п'ятсот фунтів стерлинґів.

— Ага! А чи знали вони, що дістануть?

— Знали. Льорд Чарльз охоче говорив про свій заповіт.

— Це дуже цікаво.

— Я міркую, — сказав Др. Мортімер, — що ви не будете дивитися з недовіррям на всіх тих, що дістали яку спадщину по льордові Чарльзові, бо мені він теж лишив тисячу фунтів.

— Справді? А ще кому?

— Невеличкі суми окремим особам, і великі гроші на добродійні ціли. Решта все перейшло льордові Генрі.

— А скілько виносить та решта?

— Сімсот сорок тисяч фунтів.

Гольмс здивовано підняв брови:

— Я не знав, що розходиться про таку велику суму, — сказав він.

— Льорд Чарльз мав славу багатої людини, але ми не знали, наскільки він багатий, поки не оцінили нерухомі маєтки. В цілому маєток виносить щось близько міліона фунтів.

— Справді! Ради такої здобичі варто кинутись у найнебезпечніщу авантуру. Ще одно питання, Дре Мортімер. Допустимо, що щось таке трапилось би нашому молодому приятелеві, що осьде, — ви мені вибачте таку неприємну гіпотезу, сер Генрі, — то тоді кому переходить маєток?

— Через те, що Роджер Баскервіль, молодчий брат льорда Чарльза, вмер нежонатим, маєток перейшов би Десмондам, далекій рідні. Джемc Десмонд немолодий уже панотець у Вестморлянді.

— Дякую. Ці деталі мають велике значіння. Чи ви знали особисто містера Джемса Десмонда?

— Еге, він колись приїздив до льорда Чарльза. Це людина дуже поважного вигляду, скромний у життю. Я пам'ятаю, що він відмовився прийняти від льорда Чарльза якусь ренту, яку той дуже хотів йому записати.

— І цей чоловік, такий скромний у життю, буде наслідником тисячів льорда Чарльза?

— Він буде наслідником родового маєтку, а також і грошей, якщо теперішній власник не зробить иншого розпорядку із грішми; він, розуміється, може зробити, що схоче.

— А ви вже зробили заповіт, льорде Генрі?

— Ні, містер Гольмс, ще не зробив. Я не мав часу, бо тільки вчора довідався, як і що. Але в усякому разі, я гадаю, що гроші повинні дістатися тому, що має маєток і титул. Покійний дядько так думав. Як же може власник відбудувати славу нашого роду, як він не має досить грошей, щоб підтримувати ранґ. Маєток, замок і доляри повинні бути в одного в руках.

— Дійсно. Так от як, льорде Генрі, я одної думки з вами щодо того, щоб ви негайно їхали до Баскервілю. Я роблю тільки одно застереження: ви не повинні їхати самі одні.

— Др. Мортімер їде зі мною.

— Але Др. Мортімер має свою практику, і хата його за кілька миль від вашої. В нього можуть бути найкращі на світі наміри, та він не спроможе допомогти вам. Ні, льорде Генрі, ви мусите взяти з собою когось гідного довірря, який цілий час мусить бути коло вас.

— Невже ви самі можете поїхати, містер Гольмс?

— Коли діло дійде до кризи, то я сам подбаю бути на місці, але ви розумієте, що з моєю широкою практикою, мені неможливо виїхати з Льондону на необмежений час.

— Кого ж ви мені тоді порадите?

Гольмс поклав мені руку на плече.

— Як би мій приятель згодився, то я не знаю людини, яку б більш варта було мати коло себе в небезпечну хвилину. Ніхто за мене краще цього не знає.

Пропозиція мене захопила цілком несподівано, та не встиг я ще відповісти, як Баскервіль схопив мене за руку і стиснув.

— Це справді дуже гарно з вашого боку, Дре Ватсоне, — сказав він. — Ви ж знаєте, в якому я становищі, і знаєте про справу стільки ж, скільки я знаю. Коли ви поїдете зо мною і допоможете мені, я вам цього ніколи не забуду.

Перспектива пригоди завше приваблювала мене, слова Гольмса і щирість Баскервіля зворушили мене.

— Я з приємністю поїду, — сказав я, — це буде найкраще, що я міг би зробити.

— Ви будете дуже докладно писати мені про все; коли дійде діло до кризи, — а воно дійде, це певно, — я вам доручу, що саме робити. Гадаю, що до суботи все буде готове? Як вам здається?

— Як Дрові Ватсонові?

— Мені дуже підходить.

— Тоді в суботу, якщо нічого не трапиться, ми зустрінемось на двірці Паддінґтон, в пів до одинацятої.

Ми встали, щоб розійтися, коли Баскервіль, вп'яливши очі в один із кутків кімнати, скрикнув з тріумфом, кинувся і зпід комоди витяг рудий черевик.

— Ось де він!

— Дай Боже, щоб усі ваші неприємности так кінчалися, — сказав Гольмс.

— Але це дивно, — сказав Др. Мортімер, — я дуже пильно обшукав цю хату перед обідом.

— Я також, — сказав Баскервіль, — кожен куточок.

— Тоді напевно не було черевика.

— Слуга певне приніс його, коли ми надолині сиділи.

Послали за слугою, але він нічого не знав і нічого не можливо було довідатись. І ще одна дрібничка прийшла до цілого ряду таємних випадків, які так швидко йшли один за другим. Залишивши на боці сумну історію смерти льорда Чарльза, ми мали цілий ряд незрозумілих інцидентів на протязі двох днів: друкований лист, чорнобородий шпиг у візнику, пропав новий рудий черевик, потім старий чорний чобіт, несподівано найшовся рудий. Гольмс сидів мовчки в візнику, коли ми їхали додому, і я бачив із його насуплених брів і напруженого обличчя, що в його голові, таксамо, як і в моїй, постійно укладалась якась схема, в яку б могли укластись ці незрозумілі епізоди, так видимо нічим між собою не звязані. Ціле пополудне, аж до пізнього вечора, він сидів, задумавшись, у хвилях тютюнового диму. Перед самою вечерею прийшло дві телєґрами, перша: «Тільки що дістав відповідь, що Барімор дома. Баскервіль«, друга: »був у двацять трьох готелях, на жаль, не знайшов листка з »Таймс«-у. Картрайт.«

— Дві моїх нитки пішло прахом, Ватсоне. Нічого не може людини більш заохотити, як випадок, де все йде проти тебе. Треба оглянутись, пошукати инший слід.

— У вас є ще фірман, що від шпига.

— Правда. Я телєфонував до головного візниківського бюра, щоб довідатись його ім'я й адресу. Не здивуюсь, коли це буде відповідь.

Почувся дзвінок. І виявилось, що він приніс щось навіть більш цікаве, ніж відповідь, бо двері відчинились і ввійшов до хати, чоловік, досить некультурного вигляду, очевидячки, сам фірман.

— Мені сказали з головного бюра, що якийсь пан, що тут живе, питався за № 2704, — сказав він. — Сьомий рік, як я їжджу фірманом, і досі ніхто ніколи не скаржився. Я приїхав сюди просто з головного бюра спитати вас, що ви проти мене маєте.

— Нічого в світі я проти вас не маю, навпаки, для вас маю десять шілінґів, як що ви мені дасте ясну відповідь на мої питання.

— Нічого казати, сьогодня в мене щасливий день, — сказав фірман, осміхаючись. — Що ж ви хочете від мене довідатись? Питайте.

— Насамперед ваше ім'я й адресу, на випадок, коли ви мені будете знов потрібні.

— Джон Клєйтон, з Турпей-Стріт, Боро, а фіякер мій стоїть в Шіплей, коло двірця Ватерльо.

Шерльок Гольмс записав.

— Тепер, Клєйтоне, скажіть мені все, що знаєте про пана, що стежив за цим домом, сьогодня в десятій вранці, а потім поїхав за двома панами по Ріджент-Стріт.

Фірман глянув здивовано і трохи збентежено.

— Що ж я маю вам казати, коли ви самі, здається, стільки знаєте, скільки й я, — відповів він. — Коли казати правду, то пан той сказав мені, що він детектив, і щоб я нікому нічого про нього не говорив.

— Слухайте, це дуже важна справа, і ви можете набратись клопоту, коли будете щонебудь таїти від мене. Ви кажете, що той пан сказав вам, що він детектив?

— Сказав.

— Коли він вам це сказав?

— Коли платив.

— Нічого більше на казав?

— Сказав, як його звуть.

Гольмс кинув на мене тріумфальний погляд.

— О, сказав як його звуть, та невже? Це було необрежно. Як же ж його звуть?

— Він сказав, що його звуть містер Шерльок Гольмс, — сказав фірман.

Ніколи я не ще бачив свого друга так збитим зпантелику, як тепер, коли він почув цю відповідь від фірмана. Хвилину він сидів мовчки, як прибитий, а тоді вибух реготом.

— Добравсь до мене, безперечно добравсь! — сказав він. — У нього нюх такий самий добрий, як мій власний. Добре влучив мене на цей раз. Так кажете, його звуть Шерльок Гольмс?

— Так, пане, його так звуть.

— Чудово. Розкажіть мені, де він сів, і все, як і що було.

— Він покликав мене коло дев'ятої години на Трафальґарському Сквері, сказав, що він детектив, і обіцяв мені дві ґінеї, якщо я буду робити цілий день усе, що він скаже, й не буду розпитуватись. Розуміється, я згодився. Попереду ми поїхали до Нортумберляндського готелю і ждали там, поки не вийшли два добродії, які взяли візника. Ми поїхали слідком за ними, поки вони не спинились тут десь недалеко.

— Коло цього самого будинку, — сказав Гольмс.

— Може, не скажу напевне, але він сам, очевидячки, це знав. Тут чекали з півтори години. Коли ті самі двоє пройшли повз нас, ми поїхали слідом за ними.

— Так, так, — сказав Гольмс.

— На половині Ріджент-Стріт мій пан крикнув через віконце, щоб я що-сили гнав до Ватерльоського двірця. Я погнав коняку, і, може, через десять хвилин ми були на місці. Тоді він заплатив мені, як слід, дві ґінеї, й пішов до двірця, а на відході повернувся і сказав: »Вам може буде цікаво знати, що ви везли Шерльока Гольмса.« Отак я й довідався, як його звуть.

— Так, і ви більше його не бачили?

— Ні.

— А який він був собою, цей містер Шерльок Гольмс?

Фірман почухав потилицю.

— Та воно не так легко сказати, який він був собою. На вигляд я б йому дав років сорок, середнього зросту, може, трохи нижчий за вас, одягнений був по панськи, мав чорну бороду, рівно підстрижену. З лиця блідий. Більше, здається, нічого не примітив.

— Очі які на колір?

— Цього не можу сказати.

— Нічого більш не пам'ятаєте?

— Ні, нічого.

— Осьде ваших десять шілінґів, а ще десять дістанете, як ще що довідаєтесь і прийдете сказати. Бувайте здорові!

— На добраніч, пане, і дякую.

Візник подався собі, ледве здержуючи сміх задоволення, а Гольмс подивився на мене, з гіркою усмішкою знизавши плечима.

— От тобі і третя нитка ввірвалась. Стоїмо знов там, звідки почали, — сказав він. — Хитра бестія. Він знав наш номер дому, довідався, що льорд Генрі Баскервіль радився зі мною, догадався на Ріджент-Стріт, хто я такий, що я міг завважити число візника і взяти на допит фірмана, от і послав через нього свою нахабну відповідь. Кажу вам, Ватсоне, на цей раз ми маємо до діла з ворогом, гідним нас самих. Він дав мені шах і мат у Льондоні, бажаю, щоб у Девонширі ви мали більше щастя, ніж я. Але я не зовсім спокійний щодо цього.

— Щодо чого?

— Що посилаю вас. Це страшна справа, Ватсоне, страшна й небезпечна, і чим більш я придивляюсь, тим менш вона мені подобається. Так, так, смійтесь, коли хочете, але даю слово, що буду радий, коди знов побачу вас дома живим і здоровим.