Пес Баскервілів/6

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Пес Баскервілів
Конан Дойль
VI. Баскервільський замок
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Видання: Ляйпціґ: Українська Накладня.
 
VI.
 
Баскервільський замок.

Льорд Генрі Баскервіль і Др. Мортімер були готові на призначений день, і ми, як була умова, виїхали до Девонширу. Шерльок Гольмс виїхав зі мною на двірець і дав свої останні поради й інструкції.

— Не давайте на себе впливати яким-небудь гіпотезам або здогадкам, — сказав він. — Я прошу вас, як можна докладніще передавати мені факти, а теоретику лишіть мені.

— Які факти? — спитав я.

— Все, що хоч і мало що відносилося б до самої справи, особливо про відносини молодого Баскервіля до сусідів, або якісь нові подробиці щодо смерти льорда Чарльза. Я вже сам поробив деякі розсліди за ці останні дні, але боюсь, що наслідків ніяких з того небуде. Одна річ здається певною, — Джемс Десмонд, найблизчий наслідник дуже порядна людина, так що це не від нього походить. Справді, я думаю, що його можна цілком викреслити з наших комбінацій. Лишаються люде, які разом з льордом Баскервілем живуть на степу.

— Чи не краще було б відразу позбутись цих двох, Барімора й його жінки?

— Хай Бог боронить! Більшої помилки ви не могли б зробити. Якщо вони невинні, це буде жорстока несправедливість, якщо винні, то ми позбудемось тим усіх шансів довідатись про те. Крім того, в замку є візник, коли я не помиляюсь, потім два фермери. Потім є наш приятель Др. Мортімер, котрого я вважаю за цілком чесну людину, потім його жінка, про яку ми нічого не знаємо. Тоді природознавець Степльтон і його сестра, як кажуть, молода і гарна. Ще є Франклянд із Ляфтера, теж невідомий нам чинник, та ще зо двоє инших сусідів. Оцих ви мусите дуже спеціально студіювати.

— Зроблю все, що зможу.

— Ви ж маєте при собі зброю?

— Так, я думав, що добре буде взяти з собою револьвери.

— Розуміється, майте револьвер при собі день і ніч, і ні на хвилину не залишайте обережности!

Наші приятелі вже замовили були купе першої кляси і чекали нас на пероні.

— Ні, не маємо жадних новин, — сказав Др. Мортімер у відповідь на запитання мого приятеля.

— В одному тільки можу заприсягнутись, що останніх два дні за нами ніхто не стежив. Ми дуже пильно слідкували за цим, як тільки виходили з дому, і як би що було, то не поминули б були.

— Гадаю, ви все були вкупі?

— Крім учора пополудні. Я звичайно присвячую один день чистій забаві, як буваю в Льондоні, так що вчора я був цілий день у Музеї Хірурґічного Товариства.

— А я пішов у парк подивитись на публику, — сказав Баскервіль, — але там нічого не трапилось.

— Все-таки ви були необережні, — сказав Гольмс, хитаючи головою з дуже поважним виглядом. — Я прошу вас, льорде Генрі, щоб ви не ходили самі одні. Вам трапиться велике нещастя, як що ви будете необережні. Знайшли другий чобіт?

— Ні, пропав навіки.

— Справді! Це дуже цікаво. Ну, прощайте, — сказав він, як поїзд рушив. — Майте в пам'яти, льорде Генрі, слова зі старого переказу, який Др. Мортімер читав нам, не виходьте на степ нічною добою, коли злі сили мають свою волю.

Я оглянувся назад на перон, коли ми вже далеко відїхали, і побачив високу, сувору постать Шерльока Гольмса, як він непорушно стояв і дивився нам услід.

***
Подорож пройшла швидко і приємно; під час неї я близче познайомився з обома моїми товаришами й бавився зі собакою Дра Мортімера. Після кількох годин подорожі чорна земля ставала все рудіща, червоніща, цеглу на будинках заступив ґраніт, червоні корови паслися в огороджених левадах, де густа трава і більш роскішна ростинність свідчили про більш родючу землю і тепліший і вогкіщий клімат. Молодий Баскервіль увесь час дивився в вікно, скрикуючи голосно кожен раз, як пізнавав знайомі риси Девонширського краєвиду.

— Я багато бував по світу, Дре Ватсоне, — сказав він, — відколи виїхав звідси, а ніколи не бачив місць рівних цим.

— Я ще ніколи не бачив Девонця, який не думав би, що Девон найкраще місце на світі, — сказав я.

— Це залежить від породи людей у такій самій мірі, як від краю, — сказав Др. Мортімер. — Одного погляду на льорда Генрі досить, щоб переконатись, що він круглоголовий Кельт, а кельтійська кругла голова все повна ентузіязму й почуття. В покійного льорда Чарльза була дуже інтересна голова, напів кельтська, напів іберійська. Але ви були ще дуже молодим, як були в Баскервільському замку?

— Мені було ледве щось більше як десять років, як умер мій батько, і я ніколи не бачив замку, бо ми жили в невеликій хатчині на березі моря. Потім я поїхав до знайомих в Америку. Кажу вам, що мені все це нове, таксамо, як Дрові Ватсонові, і мені страшенно хочеться побачити степ.

— Справді? Тоді ваше бажання легко виконати, бо осьде вам перший вигляд степу, — сказав Др. Мортімер, показавши рукою на вікно ваґону.

Над зеленими нивами й над смугою низько порослого лісу, в далечині було видно чудну, нерівно хвилясту лінію сірих сумних горбів, неясних і невиразних, мов якийсь фантастичний краєвид, який привижається вві сні. Баскервіль сидів, не спускаючи з нього очей, і на його виразнім обличчу я міг прочитати, що воно для нього значило побачити вперше це дивне місце, де рід його так довго панував і де лишив такий глибокий слід. І осьде він сам, у свойму модному, з товстого сукна, костюмі, зі своїм американським акцентом, сидить у кутку прозаїчного ваґону залізниці; але дивлячись на його темне виразне обличчя, я більш, ніж коли, відчував, що він був правдивим наслідником старого роду, довгої лінії гордих палких і звиклих панувати людей. У його густих бровах, рухливих ніздрях і в великих карих очах було видко гордість, сміливість і силу. Якщо на тому непривітному степу нас чекало важке й небезпечне завдання, то з таким товаришем можна було бути певному, що він розділить сміливо ту небезпеку з тобою.

Поїзд іспинився на невеличкій станції, і ми всі вийшли. Надворі за білим низьким парканом нас чекав екіпаж, запряжений парою невеличких, міцних коней. Наш приїзд був, очевидячки великою подією, бо і начальник станції і всі забігали коло нашого баґажу. В цьому тихому мирному куточку я дуже здивувався, побачивши, що коло воріт стояло два вояки, схилившись на свої короткі рушниці, й уважно оглянули нас, як ми виходили. Візник, сухий маленький чоловічок, привітався до льорда Генрі Баскервіля, й за кілька хвилин ми швидко котилися по дорозі. На обидва боки від нас розгорталися пасовиська, старі з високими дахами будинки визирали зза густого зеленого листя, але за цим соняшним мирним краєвидом стояла, темна проти вечірнього сонця, довга мелянхолійна лінія степу, де-не-де перервана нерівними грізними горбами.

Екіпаж звернув у бічну дорогу, й ми почали з'їжджти вгору по глибоких накочених віками дорогах із високими окопами, вкритими вогким мохом і буйним попереплутуваним із ожиною, листям папороття, яке блищали під промінням заходового сонця. Все під'їжджаючи вгору, ми переїхали вузький ґранітний міст і поїхали здовж голосного струмка, який швидко котився між сірим круглим камінням, пінився і ревів. І струмок, і дорога вились по долині, густо зарослій низьким дубом і ялинами. На кожному повороті Баскервіль скрикував від радощів, роздивляючись на всі боки і ставлячи безконечні питання. Все йому здавалося гарним, але, на мій погляд, сум і мелянхолія були розлиті навкруги, особливо через ясні признаки осені. Жовте листя вкривало дороги й сипалось на нас, як ми проїздили. Гуркіт наших колес замірав, як ми проїздили через купи гнилого одягу дерев.

— А це що таке? — скрикнув Др. Мортімер.

Просто перед нами хвилястою лінією вирисовувався контур височини, на якій простягся степ, а на самій горі, різько й ясно, мов статуя їздця на пєдесталі, сидів на коні вояк із рушницею через плече, темний проти заходового сонця й непорушний.

— Що це таке, Перкінсе? — спитав Др. Мортімер.

Наш візник напів повернув голову.

— З каторжної тюрми в Прінстовні втік один каторжний; вже три дні, як сторожа пильнує всі шляхи і всі стації, але ще й досі ніхто не бачив його. Фермери навкруги ремствують незадоволені з того.

— Чого ж незадоволені? Кожний, хто дасть вказівки, дістає п'ять фунтів.

— Так, то так, але що варті п'ять фунтів у порівнянню з тим, що вам переріжуть горло. Як би це був звичайний каторжний, а цей ні перед чим не спиниться.

— А хто ж це такий?

— Сельден, убивець з Ноттінґ Гіля.

Я пам'ятав цей злочин дуже добре, бо це був випадок, який був дуже зацікавив Гольмса незвичайною жорстокістю й вишуканою брутальністю злочинця. Замінено кару смерти в цьому випадку на каторгу, лише з огляду на те, що виникли сумніви щодо цілковитої нормальности убивця.

Бричка наша виїхала на останній горбок, і перед нами розлягся в цілому свойому обширі степ із розкиданими по ньому величезними купами каміння й гострими скелями. Зі степу подув холодний вітер, від якого мороз пішов поза шкурою. Тут десь на цій сумній рівнині, в якійсь норі ховаючись як дикий звір, причаївся злочинець, несучи в серці лють проти цілого суспільства, яке викинуло його зпоміж себе. Треба було ще тільки цеї події, щоб разом із холодним вітром і темним небом доповнити грізний краєвид пустелі перед нами. Навіть Баскервіль замовк і щільніще загорнувся в свій плащ.

Ми покинули родючу в долині за нами землю і, оглядаючись, бачили її в далечині в останніх промінях сонця, яке перетворювало в нитки золота струмки й горіло на скибах червоно-рудої ріллі, тільки що переверненої плугом, і на червоно-золотому осінньому убранню густих лісів. Шлях перед нами, через руді й сиві гроби, вкриті подекуди величезним камінням, ставав усе дикіщий і непривітніщий. Час-від-часу ми проїздили коло людських осель, вкритих і огороджених камінням, без садків, без сліду зелені, що замасковувала б різькі, голі контури будівлі. Раптом перед нами відкрилась велика западина, заросла дубом і смереками, покрученими й погнутими напротязі років негодою. Дві вузьких високих башти стреміли над лісом угору. Візник показав батогом:

— Баскервільський замок, — сказав він.

Власник замку встав і втопив туди свій погляд, очі йому світились, щоки палали. Через кілька хвилин ми під'їхали до залізної брами з фантастично переплутаними ґратами з кованого заліза й високими почорнілими від негоди й оброслими мохом стовпами, на яких були висічені з каменя кабанячі голови гербу Баскервілів.

Через браму ми в'їхали в алєю, де гуркіт коліс знову зник у м'ягкому жовтому листю, яке вкривало алєю, а старі дерева зрослися гиллям у темний тунель над нашими головами. Баскервіль іздрігнувсь, глянувши впоздовж довгої темної алєї, кінець якої, мов яка примара, бовванів, будинок.

— Не дивуюся, що дядько почував себе нещасливим у такому місці, — сказав він. — Цього досить, щоб налякати аби-яку людину. Я поставлю ряд елєктричних лямп, і у світлі в тисячу свічок Свона і Едісона ви й не пізнаєте цієї алєї.

Алєя кінчалась широким подвіррям, укритим зеленою травою, — перед нами стояв замок. Центральна частина була стара: велика масивна будівля з висуненим наперед ганком, вся передня стіна заросла плющем, у якому були повитинані чотиркутники на вікна й подекуди на скульптурні прикраси та герби. Від центрального бльока підіймалися дві однакові вежі, також старі, зубчасті, з бійницями; ліворуч і праворуч були прибудовані з чорного ґраніту більш модерні крила. Крізь великі з ґратами вікна світилося в середині світло, а з високих димарів на крутому високому даху здіймався вгору високий стовп диму.

— Доброго здоровля, льорде Генрі! Щасливо прибути до Баскервільського замку!

З тіни ганку виринув високий чоловік і кинувся відчиняти дверці екіпажу. Жіноча постать вималювалась сілуетом на жовтім світлі сіней; вона вийшла й допомагала здіймати наш баґаж.

— Ви нічого не маєте проти того, що я поїду просто додому? — сказав Др. Мортімер. — Моя жінка чекає мене.

— Але ж зостаньтесь, пообідаєте з нами.

— Ні, я мушу їхати; мене, певне, чекає праця. Я б лишився, щоб показати вам будинок, але Барімор зробить це краще за мене. До побачення, і не вагайтесь послати за мною, вдень, чи вночі, коли я можу бути вам потрібний.

Гуркіт коліс завмер в кінці алєї; ми з льордом Генрі повернули до сіней, і двері важко зачинились за нами. Ми опинились у прегарнім покою, великім і високім, прикрашенім величезними сволоками з темного старого дуба. В великому старовинному комині за високими залізними ґратами тріщав і палав вогонь. Ми з льордом Генрі почали гріти біля нього руки, що були закостеніли від холодного вітру підчас подорожі.

Нагрівшись, ми оглянулись по покою, кинули оком на високі вузькі вікна зі старого ріжноколірового скла, старовинну дубову облямівку стін, оленячі голови, герби по стінах, все це в півтіні, в півсвітлі великої лямпи по середині стелі.

— Все це вигдядає так, як я собі уявляв, — сказав льорд Генрі. — Чи це не справжній зразок оселі старого роду. Подумайте тільки, що в цій самій салі на протязі пятьох століть жили мої предки! Якесь почуття врочистости обіймає мене, як тільки про це подумаю!

Його смагляве обличчя палало юнацьким ентузіязмом, коли він розглядався навкруги себе. Світло падало просто на нього, де він стояв, але довгі тіни снувалися по стінах і висіли над ними темним шатром. Барімор, занісши баґаж до наших кімнат, вернувся і стояв перед нами, ввічливо схилившись, як пристало добре вихованому слузі. Він був надзвичайно гарний чоловік, високий, з блідими благородними рисами обличчя й короткою чотирокутною бородою.

— Будете зараз обідати, пане?

— А обід готовий?

— Зараз буде готовий. Я поставив гарячу воду в ваших кімнатах. Ми з жінкою будемо раді, льорде Генрі, служити в вас, поки ви не переміните все, бо при нових умовах у такому будинку ви мусите мати більше слуг.

— Яких нових умовах?

— Я хотів тільки сказати, що льорд Чарльз жив дуже скромно, і ми могли удвох із жінкою задовольняти всі його вимоги, а ви, напевне, захочете мати більше товариства, то вам доведеться мати більше челяді.

— Так ви збіраєтесь покинути службу?

— Тільки тоді, коли на те буде ваша згода, пане.

— Але ж ваші прадіди були з нашими вже скілька поколінь. Мені було б дуже шкода почати нове життя, ламаючи старі традіції.

Мені здалось, що на блідому обличчю клюшника з'явились признаки зворушення.

— Мені таксамо шкода, пане, і моїй жінці теж. Але, правду кажучи, пане, ми обоє дуже любили льорда Чарльза, і його смерть нас дуже вразила. Так, що саме це місце стало неприємним для нас. Я боюсь, що в нас ніколи вже не буде легко на душі в Баскервільському замку.

— А що ж ви хочете робити?

— Я гадаю розпочати якусь крамницю, пане. Щедрість льорда Чарльза дала нам до цього змогу. А тепер дозвольте провести вас до кімнат.

Угорі, навколо великого центрального покою йшла ґалерія з балюстрадою, до якої вели широкі сходи; по обидва боки, повздовж цілого будинку розходилися два коридори, в які відчинялися всі спальні кімнати. Моя була в тому самому боці, що і льорда Генрі, майже поруч із його кімнатою. Кімнати ці видавалися більш новими, нїж центральна частина будинку, і ясні тапети на стінах, велика скількість свічок спричинилися де в чому до того, щоб моє перше невеселе вражіння, яке лишилось у мене, змінилось.

Але їдальня, що була поруч із першим покоєм, була понура й сумна. Це була довга саля, одна її частина, де у старовину сиділа родина, була на один ступінь вища, ніж решта, де сиділи піддані; з одного боку, вгорі, була ґалерія для музик. Над нашими головами простягались темні сволоки, а над ними задимлена й чорна стеля. При світлі смолоскипів, серед яскравих колірів і безпосередности гучних бенкетів у давні часи ця саля, може, виглядала инакше, але тепер, коли двоє панів у чорних костюмах сиділи під звисною лямпою, що, блимаючи, кидала на них кружок світла, кожен із нас мимоволі знижував голос і падав духом. Довга лінія предків у ріжних одягах, починаючи від лицаря часів королеви Єлисавети до джиґуна-франта часів Реґента, дивились на нас зі стіни і гнітили нас своїм мовчазним товариством. Ми розмовляли мало, і, признаюсь, я був радий, коли скінчився обід, і ми перейшли в більш новітню білярдню й закурили цигарки.

— Даю слово, — сказав льорд Генрі, — це не дуже веселе місце. Думаю, що, врешті, можна привикнути до нього, але поки-що я почуваю себе не дуже по собі. Не дивуюсь, що дядько був трохи чудний, коли жив сам у такому будинку. Якщо нічого проти того не маєте, то підемо сьогодня раньше спати, і, може, завтра нам усе здасться веселішим.

Перше ніж лягти до ліжка, я відхилив занавіску й виглянув із вікна; воно виходило на муріжок перед дверима, за ним гойдались і стогнали під вітром дерева. Півмісяць визирнув крізь зграї летючих по небу хмар, і в його холодному світлі поза деревами мені видко було довгу, хвилясту лінію мелянхолійного степу, подекуди перервану гострими зубцями скель. Я спустив занавіси з почуттям, що моє останнє вражіння підходило до того самого меланхолійного тону, що й решта.

Про те, це ще не було останнє вражіння. Хоч я й був утомлений, але довго не міг заснути й перевертався з боку на бік, дожидаючи сну, що десь барився. Десь далеко годинник дзвонив пів і чверти годин, а так, над старим будинком панувала мертва тиша. І раптом у цій мертвій тиші до мого вуха долетів згук, голосний, ясний, у значінню якого не могло бути жадного сумніву: то був жіночий плач, притишене хлипання людини, яка душилась від ридання, викликаного якимсь тяжким горем. Я сів на ліжку і слухав. Плач не міг бути десь далеко, напевне тут, у домі. З півгодини я чекав, напруживши кожен нерв, але вже не чув більше ніякого другого згуку, крім годинника і шелестіння плюща на стіні знадвору.