Пес Баскервілів/7

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Пес Баскервілів
Конан Дойль
VII. Степльтони
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Видання: Ляйпціґ: Українська Накладня.
 
VII.
 
Степльтони.

Свіжа краса наступного ранку трохи розвіяла сумне й сіре вражіння, яке лишив на нас обох перший вечір у Баскервільському замку. Коли ми з льордом Генрі снідали в їдальні, соняшне світло вливалося крізь високі з дрібними шибками вікна, кидаючи колірові плями від гербів на склі. Темна дубова облямівка на стінах горіла в золотому проміню мов бронзова, і трудно було повірити, що це дійсно була кімната, яка вчора нагнала на нас такий сум.

— Мені здається, що це ми, а не будинок у тому винен! — сказав льорд Генрі. — Ми були змучені подоріжжю, змерзли, і через те так невесело дивились на все. Тепер ми свіжі й відпочили, і все нам здається знов веселим.

— А про те, не все було виключно ділом фантазії, — відповів я. — Чи не чули ви часом, наприклад, щоб хтось, — жінка, здається, — плакав уночі?

— Дивно, бо й мені в півсні здалося щось таке саме. Я досить довго ждав, але більш нічого не було чути, так що я поміркував, що то було вві сні.

— Я чув дуже виразно й певен, що то був дійсно плач жінки.

— Треба зараз про це довідатись.

Він подзвонив і спитав Барімора, чим він може пояснити нашу нічну пригоду. Мені здалось, що бліде обличчя клюшника ще більше зблідло, як він вислухав питання свого пана.

— В домі є тільки дві жінки, льорде Генрі, відповів він, — одна наймичка, вона спить у другому крилі, друга — моя жінка, і я можу ручитись, що то не вона.

Про те він збрехав, бо випадково, по сніданню я зустрів її в коридорі, коли сонце вдарила їй ув очі. Пані Барімор була велика, спокійна жінка з важкими рисами обличчя, міцно стуленими устами, але очі її були червоні, і повіки розпухли. Це вона плакала вночі, й якщо дійсно вона, то чоловік її мусів про це знати. Проте, сказавши, що це не вона плакала, він узяв на себе риск, що правда може виявитися. Нащо він це зробив? Чого вона так гірко плакала? Довкола цього блідого чорнобородого гарного чоловіка збіралась атмосфера таємниці і злочину. Він перший знайшов тіло льорда Чарльза і з його слів ми довідались про подробиці і обставини, звязані зі смертю старого льорда. Чи можливо, щоб то таки був Барімор у фіякрі на Ріджент-Стріт? Міркуючи по бороді —може бути. Візник казав, що то був невеличкий чоловік, але він міг легко помилитись. Як би установити це як слід? Очевидячки, що перш за все треба побачити начальника пошти з Ґремпен і довідатись, чи телєґраму дійсно віддано до рук самого Барімора. Яка б не була відповідь, принаймні, в мене було про що писати Шерльокові Гольмсові.

Льорд Генрі мав по сніданню розглядати ріжні папери, так що цей час для моєї екскурсії був підходящий. Я з приємністю пішов пішки чотирі милі здовж гряниці степу й дійшов, нарешті, до невеличкого сірого села, в якому найбільшими будинками, що стояли високо над рештою, була коршма й хата Дра Мортімера. Начальник пошти, який заразом мав найбільшу в селі крамницю, дуже добре пам'ятав телєґраму.

— Розуміється, — сказав він мені, — я послав Баріморові телєґраму так, як було звелено.

— Хто вручив її?

— Осьде мій син. Джемсе, ти носив минулого тижня телєґраму Баріморові до замку?

— Я, тату.

— В його власні руки?

— Він саме був на горищі, так що я не міг дати в його власні руки, але вручив пані Барімор, і вона обіцялася зараз передати.

— А ви самого Барімора не бачили?

— Ні, пане; він же був на горищі.

— Коли як ви його не бачили, то як ви знаєте, що він був на горищі?

— Ну, напевне, його власна жінка мусіла знати, де він був, — сказав переконано начальник пошти. — Дістав він телєґраму? Коли вийшла яка помилка, то винен сам Барімор.

Очевидячки, що допитуватись далі було безнадійно, але ясно було, що, не дивлячись на хитрість Гольмса, ми не мали доказу, що Барімор не був у Льондоні ввесь цей час. А коли це було так, коли він був і останнім чоловіком, що бачив льорда Чарльза перед смертю, й першим, що зустрів і стежив за молодим наслідником, коли той вернувся до Анґлії, що ж тоді? Чи був він чиїмось аґентом, чи сам мав якісь злочинні наміри? Який інтерес мав він, переслідуючи Баскервілів? Я згадав чудну пересторогу з повирізуваних слів у статті »Таймса«. Чи то було його діло, чи когось иншого, хто взявся шкодити його плянам? Гольмс сам казав, що такого складного випадку у своїй довгій серії сенсаційних розслідів у нього ще не було. Вертаючись додому сірим самотним шляхим, я молив Бога, щоб Шерльок Гольмс швидче увільнився від своїх обов'язків і міг приїхати сюди, щоб зняти з моїх плечей важкий тягар відповідальности.

Несподівано думки мої були перервані: хтось за мною біг і кликав мене по імени. Я повернувся, сподіваючись зустріти Дра Мортімера, але був дуже здивований, побачивши незнайомого чоловіка, що гнався за мною. Це був невеликий, сухий, трицять-або сороклітній чоловік, чисто виголений, з білявим, як льон, волоссям, одягнений у сірий костюм і солом'яний бриль. Через плече висіла в нього металева ботанізирка, а в руках мав зелену сітку, щоб ловити метеликів.

— Я міркую, що ви вибачите мені за сміливість, Др. Ватсоне, — сказав він, підходячи до мене, трохи задиханий від бігу. — Ми тут прості люде на степу й не ждемо, поки нас офіціяльно познайомлять. Можливо, що ви чули моє імя від нашого спільного приятеля, Др. Мортімер, я — Степльтон.

— Ваша сітка й ботанізирка вже мені це сказали, — відповів я, бо знав, що Степльтон був природник. — Але як ви мене пізнали?

— Я зайшов був до Мортімера, і він показав мені вас із вікна своєї лікарні, як ви проходили. А що нам по дорозі додому, то я подумав собі, що дожену вас і сам познайомлюсь. Міркую що льорд Генрі не дуже втомлений із подорожі?

— Ні, він себе добре почуває.

— Ми всі трохи боялись, що по сумній смерти льорда Чарльза новий власник не схоче тут жити. Цього надто, вимагати від багатої людини, щоб поховала себе тут, у такому місці, але нема чого казати вам, як це багато значить для тутешнього населення. Гадаю, льорд Генрі незабобонний і не боїться ріжних оповідань?

— Думаю, що ні.

— Ви, розуміється, знаєте переказ про пекельного пса, який переслідує цілий рід Баскервілів?

— Так, я чув.

— Дивно, наскілько мужики в околиці забобонні. Кільки хочете з них готові присягти, що бачили того пса на степу. Він говорив, осміхаючись, але по очах пізнати було, що він думав про справу серіозніще. — Переказ мав великий вплив на уяву льорда Чарльза, і я не сумніваюсь в тому, довів до траґічного кінця.

— Але як?

— Його нерви були такі напружені, що зустріч з якою б не було собакою могла мати фатальний ефект на його хоре серце. Я думаю, що він дійсно бачив щось таке в ту ніч у алєї. Я ввесь час боявся, щоб не сталось якого нещастя, бо я дуже любив старого і знав, що в нього хоре серце.

— Звідки ж ви знали?

— Мій приятель Мортімер казав мені.

— Так тоді ви думаєте, що якась собака напала на льорда Чарльза, і що він умер від переляку?

— Маєте ви краще пояснення?

— Я не прийшов ще ні до якого висновку.

— А Шерльок Гольмс?

У мене на хвилину захопило було дух, але, побачивши спокійний вираз обличчя й одвертий погляд у нового знайомого, я зрозумів, що він не сподівався від мене ніякого здивовання.

— Нам нема чого вдавати, що ми вас не знаємо, Др. Ватсоне, — сказав він, — ваші звідомлення про Шерльока Гольмса нам відомі, а ви не могли зробити його славним, не зробивши тим самим і собі відомого імени. Коли Мортімер сказав мені, як вас звуть, він не міг заперечити, що це власне той самий Ватсон. Коли ви тут, то ясно, що Шерльок Гольмс зацікавився цією справою, і мені, натурально, хотілось би знати, які його погляди на це.

— На жаль, не можу ще вам дати на це відповіди.

— Можна спитатись, чи ми будемо мати честь бачити його самого?

— Він не може виїхати з Льондону саме тепер, бо має багато инших справ.

— Яка шкода! Він міг би вияснити трохи все це, таке темне для нас. Що ж до ваших власних дослідів, то як би я міг бути вам чим-небудь потрібним, прошу мною розпоряджати. Як би ви мені сказали, в якому напрямі ви хочете розсліджувати справу, які маєте підозріння, я, може, вже тепер міг би допомогти вам або порадити.

— Запевняю вас, що я тут просто в гостях у мого приятеля, льорда Генрі, і що мені не треба жадної допомоги.

— Чудово! — сказав Степльтон. — Ви цілком маєте рацію бути обережним і дискретним. Я справедливу дістав науку за свою недискретність, і запевняю вас, що більше не буду про це згадувати.

Ми дійшли до місця, де від великого шляху відходила вузька заросла травою стежка і крутилась уздовж степу. Праворуч був крутий, закиданий круглими камінюками горб, у якому колись давно лупали ґраніт; той бік його, що до нас, спадав круто, а в нішах росло папороття і стелилась ожина. Здалеку курився дим.

— Недалеко звідси, цією стежкою прийдемо до моєї хати, — сказав Степльтон, — може ви маєте час зайти на хвилину, я вас познайомлю зі сестрою.

Моя перша думка була, що я мушу бути коло льорда Генрі, але, згадавши ту купу паперів і рахунків, які вкривали його стіл, я рішив, що нічого не можу допомогти йому в цьому, і, крім того, Гольмс спеціально доручив мені познайомитися з усіма сусідами, отже я прийняв запросини Степльтона, і ми разом звернули на стежку.

— Дивне місце, цей степ, — сказав він,  окинувши оком хвилясту височину з довгими зеленими балками, з високими хребтами, на яких, мов скамяніла піна на морських хвилях, біліли зубці з каміння. — Ніколи вам тут не обридне. Ви не можете собі в'явити, скільки дивних таємниць тут поховано, такий він величезний, порожній і таємний.

— А ви хиба його добре знаєте?

— Я живу тут тільки два роки. Тубольці назвали б мене новою людиною. Ми приїхали сюди незабаром після того, як льорд Чарльз оселився в замку. Але завдяки моїм звичкам природника, я вивчив кожен куточок тут у околиці і, думаю, мало хто знає місцевість краще, ніж я.

— Хіба її так трудно знати?

— Дуже трудно. Бачите, наприклад, цю велику долину на північ, з невеличкими горбками? Ви не помічаєте нічого особливого на ній?

— Нічого, хіба, що це було б знамените місце, щоб прогнати коня навскоки.

— Натурально, що ця думка прийшла вам у голову, але ті, що таксамо думали, заплатили життям за неї: бачите ясно-зелені плями на долині?

— Бачу, вони здаються більш родючими, ніж решта.

Степльтон засміявся:

— Це величезне багно, — сказав він. — Один незручний крок і смерть, чи людині, чи скотині; вчора лиш я бачив, як один з поні, що паслись тут на степу, ступив туди і вже не виліз. Довгий час я бачив, як голова його стреміла, але згодом його засмоктало. Навіть у суху погоду небезпечно переходити долину, а після цих осінніх дощів, то це страшне місце. А про те я можу пройти до самої середини і вернутись живим. Господи, онде знов одне з тих нещасних поні!

— Щось руде крутилось і качалось поміж зеленою осокою. Нарешті, з болота вистромилась довга шия, скручена аґонією, і страшний крик розлягся над степом. У мене мороз пішов поза шкурою, але в мого нового знайомого нерви були, здається, міцніщі, ніж у мене.

— Пішов! — сказав він. — Багно засмоктало його! Що-дня по одному, може, ще неодно згине, бо вони звикли ходити там у суху погоду й не розбірають, аж поки багно не схопить їх. Це страшне місце, оце Ґремпенське болото.

— А ви, кажете, можете перейти його?

— Так, там є кілька стежок, якими дуже швидко можна перебігти. Я найшов їх.

— Але на що вам було шукати в такому страшному місці?

— А от, бачите, горбки по той бік. В дійсности то острови, оточені навкруги неперехідним багном, яке облягло їх на протязі віків. Там найдете що-найрідчі ростини й метелики, якщо маєте хист дістатись до них.

— Нехай, я спробую.

Він глянув на мене здивовано.

— Ради Бога викиньте такі думки з голови, — сказав він. — Ваша кров паде на мою голову. Запевняю вас, що ніяких шансів немає, щоб ви вернулись живим. Я можу перейти лиш завдяки тому, що пам'ятаю деякі складні прикмети.

— А це що таке?! — скрикнув я.

Довгий протяжний стогін, неймовірно сумний, розлягся над степом. Він сповнив ціле повітря, і разом із тим неможливо було вгадати, звідки він пішов. Починаючи від неголосного клекоту, звук перейшов у могутній рев, і знов зійшов на сумний невиразний, стогін. Степльтон глянув на мене з чудним виразом на обличчу.

— Дивне місце, цей степ, правда? — сказав він.

— Але що це було?

— Мужики кажуть, що це собака Баскервілів кличе свою здобичу. Я чув цей голос раніще, але ніколи ще так голосно.

Я оглянувся зі стисненим серцем на широку хвилясту рівнину, де-не-де поляпану зеленими плямами осоки. На цілому просторі не видко було жадного руху життя, крім кількох круків, які голосно крукали на скелі за нами.

— Ви, освічена людина, не можете ж ви вірити в таку дурницю, — сказав я. — Яка, думаєте ви, причина такого дивного згуку?

— На багні часто бувають дивні згуки: або болото осідає, або, вода збірається, або ще щонебудь.

— Ні, ні, це був голос живого сотворіння.

— А може й так. Чи ви коли чули, як кричить водяний бугай?

— Ні, ніколи не чув.

— Це дуже рідкий птах, у Анґлії майже зник, але на степу всяке буває. Справді, мене б не здивувало, як би я довідався, що ми оце чули останнього водяного бугая.

— Я ніколи в життю не чув нічого такого дивного, страшного.

— Це, дійсно, не дуже веселе місце, загалом кажучи. Гляньте, онде на горбі, як ви думаєте, що то таке?

Цілий крутий горб був укритий сірим камінням, поставленим кружками, зо двацять кругів що-найменче.

— Що ж це таке? Загородки для овець?

— Ні, це оселі наших достойних предків. Передісторічний чоловік заселяв густо цей степ, а що від тих часів тут майже ніхто не селився, то ми знаходимо його будинки майже такими якими він їх лишив. Це його стоянка, хати, лиш без дахів. У середині, коли маєте цікавість увійти до середини, можна пізнати, де він вогонь розкладав, де постіль була.

— Це справжнє місто. Коли воно було заселене?

— Неолітичний чоловік, — більш точної дати немає.

— Що він робив?

— Пас скот на цих пасовиськах, навчився добувати цинк, коли бронзові сокири почали заступати кам'яні. Гляньте па глибокий окіп на протилежній горі, це також його робота. Так, так, Дре Ватсоне, тут на степу знайдете багато дечого цікавого. О, вибачте мені на хвилину. Я певен, що це Cyclopides.

Невеличка мушка, чи метелик, перелетіла нашу стежку, і в одну хвилю Степльтон, надзвичайно швидко й енерґійно кинувся за нею наздогін. На мій жах, метелик полетів просто на велике багно, але мій знайомий не спинився ні на хвилину, стрибаючи з одної купини на другу й вимахуючи зеленою сіткою в повітру. Його ясно-сіре убрання й нерівні, зиґзаковати кроки робили його самого схожим на якогось величезного мотиля. Я стояв, слідкуючи за погонею, дивуючись його надзвичайній зручности й разом з тим, боячись за нього, щоб бува не схитнувся й не попав у зрадливе болото, коли почув позад себе кроки й, повернувшись, побачив перед собою на стежці молоду жінку. Вона прийшла в напрямі, звідки дим з димаря вказував на близькість оселі Степльтона, але в западині, якою вона йшла, її досі не було видно.

Я не міг не догадатись, що це була сестра Степльтона, про яку мені говорили, бо на степу не було багато пань; до того пригадав собі, що про неї говорили, що була гарна. Молода жінка, яка наближалась до мене, без сумніву була гарна, і краса та була надзвичайного типу, рідкого тут. Не могло бути більшого контрасту, як ось між братом і сестрою; сам Степльтон був нейтрального коліру, мав ясне волосся, сірі очі, вона ж була чорнява, чорніща за всіх брунеток, яких я бачив у Анґлії, висока, струнка й елєґанта. Риси обличчя мала горді, тонкі, такі правильні, що могли б здаватись без виразу, як би не ніжні уста і прегарні, чорні, живі очі. Її струнка постать, елєґантне убрання буди дійсно дивним з'явищем на самотній степовій стежці. Очима слідкувала за братом, а як я оглянувся на неї, вона швидко підійшла до мене. Я привітався і збірався зробити якусь увагу для пояснення моєї прияви тут, як її власні слова повернули мої думки в инший бік.

— Їдьте назад! — сказала вона. — Вертайтесь зараз просто до Льондону!

Я міг тільки дивитись на неї в німім, глупім здивованню. Вона блиснула на мене очима й тупнула нетерпляче об землю ногою.

— Чого я маю вертатись? — спитав я.

— Я не можу пояснити.

Вона говорила тихим голосом із наміром переконати мене, — але ради Бога робіть, що я вас прошу. Їдьте, і щоб ніколи ваша нога не була на степу.

— Я ж тільки-що приїхав.

— Господи! — скрикнула вона. — Невже ви не розумієте, коли попередження робиться для вашого порятунку! Зараз вертайте до Льондону! Цс—с! Мій брат вертається. Ні слова про те, що я казала! Може, ви зірвете мені оту орхідею, онде між очеретом. У нас на степу багато орхідей, хоч, розуміється, тепер трохи пізно, щоб бачити все в цілій красі.

Степльтон покинув свою гонитву й надійшов до нас, задиханий і червоний від бігу.

— Це ти, Беріль! — сказав він, і мені здалось, що тон його був не зовсім сердешний.

— Чого тобі так душно, Джеку? — спитала вона.

— Я ганявся за метеликом. Він дуже рідкий, особливо тепер ув осени. Яка шкода, що не впіймав його.

Він говорив байдуже, але малі очі ввесь час бігали від дівчини до мене.

— Я бачу, що ви познайомились.

— Так. Я казала льордові Генрі, що тепер уже пізно для того, щоб бачити всі справжні пишноти степу.

— Так ти думаєш, це хто такий?

— Я думаю, льорд Генрі Баскервіль?

— Ні, ні, — сказав я, — я собі звичайна людина, але я його приятель. Моє імя Др. Ватсон.

Вона почервоніла з досади.

— Тоді ми не зрозуміли один одного, — сказала вона.

— У вас здається не багато було часу на розмову, — завважив її брат з тим самим допитливим виразом очей.

— Я говорила так, наче б Др. Ватсон був постійним мешканцем, а не лише гостем, — сказала вона. — Для нього тоді не може мати значіння, чи тепер рано, чи пізно для орхідей. Але ж ви ще не тікаєте й зайдете до нашої хати?

За кілька кроків ми дійшли до самотнього будинку, що колись давно був фермою прасола, а тепер був перебудований і перероблений на модерну оселю. Навкруги будинку був садок, але дерева, як звичайно на степу, були миршаві й невеликі, а вигляд цілої оселі злиденний і сумний. Нас зустрів старий слуга, чудернацький, зморщений і в поношеній одежі, що, здавалося, саме підходив до цілої оселі. А проте всередині, великі кімнати були добре умебльовані, скрізь, здавалось мені, видко було жіночий смак. Виглянувши з вікон на безконечний степ, що хвилями простягся безкраю до самого обрію, я не міг не здивуватись, що привело цього високо освіченого чоловіка й цю таку гарну жінку жити в такому місці.

— Правда, незвичайне місце ми вибрали? — сказав він, ніби відповідаючи на мою думку. — А про те ми тут більш-менш щасливі, правда, Беріль?

— Зовсім щасливі, — сказала вона, — але в її словах не чути було переконання.

— Я тримав школу, — сказав Степльтон, — в одному з північних округів. Але для людини з моїм темпераментом така праця була механічна й нецікава; правда, контакт із молоддю, допомога формуванню молодих світоглядів, можливість упливу на них у напрямі своїх ідеалів — були мені дуже до серця. На жаль, доля була проти нас: у школі вибухла серіозна епідемія, і троє хлопців умерло. Це привело до краху, від якого школа ніколи більш не підійнялась, і велика частина мого капіталу пропала безповоротно. А проте, як би не втрата приємного товариства дітей, я міг би тільки радіти свойому нещастю, бо з моїм нахилом до зоольоґії та ботаніки я знайшов тут необмежене поле для студіювання, і моя сестра так-само любить природу, як і я. Все це, що я вам сказав, викликав вираз вашого обличчя, як ви дивились на степ із вікна.

— Мені, справді, спало на думку, що тут могло б бути трохи нудно, менш для вас, ніж, може, для вашої сестри.

— Ні, ні, мені ніколи не буває нудно, — сказала вона швидко.

— Ми маємо книжки, маємо наукові студії, й маємо цікавих сусідів. Др. Мортімер дуже вчена людина у свойому фаху; покійний льорд Чарльз був також чудовим компаніоном. Ми добре його знали й дуже відчуваємо його смерть, більш, ніж я можу це висловити. Як ви думаєте, чи я не був би на перешкоді, як би сьогодня пополудні зайшов до льорда Генрі, щоб познайомитись?

— Я певен, що йому буде дуже приємно.

— То, може, ви йому скажете, що я збіраюсь. Нашими скромними засобами ми можемо трохи полегчити його перебування тут, поки він не звикне до нового оточення. Хочете подивитись мою колєкцію метеликів? Мені здається, що для південного заходу Анґлії вона найповніща. А тимчасом поспіє лєнч.

Але мене тягло вернутись до льорда Генрі. Мелянхолія, яку навіяв на мене степ, смерть нещасного поні в багні, чудні згуки, сполучені зі страшним переказом про Баскервілів, все це наві'яло на мене сум. Та ще, поверх усіх цих, більш-менш неясних вражінь, виринула ясна й виразна пересторога місс Степльтон; вона висловила її з таким гарячим переконанням і щирістю, що для мене без сумніву лежала за тим якась глибока й серіозна причина. Я встояв перед усіма запрошуваннями зістатися на лєнч і одразу пішов додому, тою самою, зарослою травою стежкою, якою ми прийшли.

Але, здається, була якась коротча стежка, якої я не знав, бо поки я вийшов на великий шлях, місс Степльтон уже сиділа на камені над шляхом. Обличчя її почервоніло від швидкої ходи, і вона держалась рукою за серце.

— Я цілу дорогу бігла, щоб перехопити вас, Дре Ватсоне, — сказала вона. — Не мала часу навіть узяти капелюха на голову. Я не можу довго лишатись, бо брат завважить, що мене немає. Я хотіла тільки вам сказати, що як мені шкода, що я так по-дурному помилилась, думаючи, що ви льорд Генрі. Будь ласка, забудьте слова, які я казала, вони для вас не мають жадної ваги.

— Але я не можу їх забути, — відповів я. — Я приятель льорда Генрі, й його життя й добробут мене дуже близько обходять. Скажіть мені, через що ви так хотіли, щоб льорд Генрі вернувся до Льондону?

— То були жіночі химери, Дре Ватсоне. Коли ви мене близче пізна́єте, побачите, що я не все можу пояснити, що кажу або роблю.

— Ні, ні, ваш голос і досі чується в мене в вухах, і я пам'ятаю вираз ваших очей. Прошу вас, будьте щирі зі мною, бо відколи я тут, я свідомий ріжних небезпек і тіней навкруги. Скажіть мені, що ви мали на думці, а я обіцяю, що передам вашу пересторогу льордові Генрі.

Вираз вагання перейшов на хвилину через її обличча, але погляд її очей знов став твердий, коли вона відповіла мені.

— Ви надаєте занадто багато значіння тому, що я сказала, Дре Ватсоне. Мій брат і я були дуже стурбовані смертю льорда Чарльза. Ми знали його дуже близько, він часто до нас приходив цею стежкою через степ. Переказ про прокляття над його родом мав великий уплив на нього, і відколи сталася ця траґедія, я, натурально, відчуваю, що мусить бути якась причина для того страху, який він відчував. Через те я і стревожилась, коли довідалась, що другий член родини приїхав, щоб жити тут, і почувала, що треба попередити його перед небезпекою, яка йому грозить. Це було все, що я хотіла вам дати зрозуміти.

— Але в чому та небезпека?

— Ви знаєте історію про собаку?

— Я не вірю в такі дурниці.

— А я вірю. І коли ви маєте якийсь уплив на льорда Генрі, зробіть усе, щоб він виїхав із цього місця, фатального для його роду. Світ широкий. Чого йому бажається жити в цьому небезпечному місці?

— Бо це небезпечне місце. Така в льорда Генрі вдача. Я боюсь, що коли ви мені не дасте якихось іще більш виразних пояснень, то його неможливо буде переконати.

— Я не можу сказати нічого більш виразного, бо сама нічого не знаю.

— Я ще поставлю вам одне питання, міс Степльтон. Коли ви мали перший раз тільки це на думці, що ви мені сказали тепер, то для чого вам було бажати, щоб ваш брат не почув, що ви говорили? Тут нічого немає, проти чого він, або хтось инший, міг щонебудь мати.

— Мойому братові дуже хочеться, щоб наслідник жив у замку, бо він думає, що від того буде користь для бідного населення на степу. Він би дуже розгнівався, як би довідався, що я говорила щось таке, що могло би вплинути на від'їзд льорда Генрі з замку. Я тепер виконала свій обов'язок, і більш нічого не скажу. Мені вже треба йти, бо він завважить, що мене немає, й догадається, що я бачилася з вами. Бувайте здорові!

Вона повернулась і дуже швидко щезла між камінням розкиданим навколо, а я, з серцем, повним неясних страхів, подався далі до Баскервільського замку.